Уривок з книги «Минуле – то лиш сон» Акселя Сандемусе. Видавництво «Апріорі»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
Торік у рамках проєкту «Літературний безвіз», фінансованого програмою «Креативна Європа» Європейського Союзу, вийшла книга «Минуле – то лиш сон» норвезького письменника Акселя Сандемусе у перекладі Наталі Іваничук.
Видавництво: Апріорі
Автор: Аксель Сандемусе
Перекладачка: Наталя Іваничук
Анотація
Роман норвезького письменника Акселя Сандемусе «Минуле – то лиш сон» — один із найважливіших творів автора, історія злочину та пристрасті, проникливий аналіз ірраціональних сил, що керують людським розумом.
У листі до ніколи не баченого сина американсько-норвезький бізнесмен Джон Торсон занурюється в глибини своєї пам’яті й вивуджує звідти спогади про події, які, можливо, насправді й не відбулися. 1939 року він приїздить до Норвегії у пошуках давнього кохання та втраченого дитинства, опиняється у вирі драматичних подій і застає початок німецької окупації. У його минулому, де все химерно переплітається і де нічого насправді не минає, зринають таємниче убивство й почуття провини, богемні знайомства й суперництво, пошуки моралі й ідентичності, звабливі пристрасті й непоправні втрати. Спогади таки повертаються до нас, і з доленосними наслідками.
«Убивство й кохання — єдине, про що варто писати», — саме тут сформульована відома фраза Акселя Сандемусе, знаного за психологічну глибину та дослідження суспільного впливу на особистість.
Контекст
17 травня – День Конституції Норвегії. Головний герой Джон Торсон, повернувшись зі США, вперше за довгі роки потрапляє на святкування національного свята у колі знайомих норвегів. Під час застілля він поринає у роздуми щодо свого досвіду еміграції: що він втратив за цей час і що набув. Подеколи його у мареннях в саду навідують привиди минулого.
***
День Конституції сімнадцятого травня я провів у Йорстаді, у будинку дитинства. То був сентиментальний, зворушливий день з піснями, сонцем і співом птахів.
Ми довго сиділи за столом у саду. Я підтримував невимушену бесіду про дрібні й поважні справи, але думками витав деінде, мов віддавався на поталу підводним течіям підсвідомості. Навколо мене чітко проступали речі й предмети, але вони були мовби лаштунками таємничого дійства, про яке решта не знала. Природа була для мене живою в інакший спосіб, ніж для них.
Чи чув я голоси з могил? Так, чув. У саду тинялися постаті, які бачив лише я, яких я знав і навіть міг поговорити з ними, але вони не мали матеріальної субстанції. То були добрі духи. Природа виявилася одушевленою. В Америці є лише привиди, духів немає. Штати — холодна країна з мертвими дорогами, мертвими будинками й мертвими містами. Там дух лише починав зароджуватися. А Норвегія жива. Люди за столом у саду жили разом з нею, навіть не замислюючись, що це — їхня країна, моя і твоя країна.
Ми по-різному знали й відчували, бо я був емігрантом. Для них батьківщина була чимось само собою зрозумілим. Ніхто не думав: ось вона — наша батьківщина Норвегія, бо кожний був її часткою зовсім не так, як я. Вони не сприймали її усвідомлено. Це приблизно так, як з шумом водоспаду, біля якого народився і виріс. Колись, багато років тому, я теж не чув водоспаду, але почув тепер. Варто було розповісти їм про нього, щоб і вони почули свій водоспад. Я ж був тут стороннім, нещасливим коханцем рідної країни.
Норвеги, які живуть удома, володіють своєрідною вотчиною; хто її має, почувається впевнено. Батьківщина для емігранта — примарний замок Соріа Моріа. Норвег, якщо він, наприклад, чиновник, щодня ходить на роботу в контору й назад. Його існування розділене, так, однак він живе в єдиному цілому. Він повертається увечері додому. Емігрант цілодобово просиджує у конторі, рік за роком, і лише в думках повертається додому. Насправді ж — ніколи. Минають роки, він втрачає корені, національність і лише тоді усвідомлює, що втратив.
Зрештою, буває по-різному. Дуже багато емігрантів і не мали власної національності, яку могли б утратити. Проживши три місяці в Америці, вони переходять на жахливу англійську, кожне нове американське слово безсоромно вставляють у свою сільську говірку. Минає ще якийсь час, і ось вони вже розмовляють ні рідною, ні чужою, а спілкуються якимось смішним папужим жаргоном, та якщо замислитися, то ніколи інакше й не говорили. Такі люди ні за чим не тужать, їх використовують лише як рабів. Вони живуть у злиденних кварталах з дружинами, які зовсім не володіють чужою мовою — а кому воно треба? Ура, ми стали американцями, можемо поїхати додому, і ніхто там не зрозуміє жодного нашого слова. Отаке в них марнославство, вони ніколи його не переростуть. Діти віддаляються від них, — хоча так сталось би й удома, — і зливаються із середовищем американської бідноти. Це не народ, це — строкатий інтернаціональний прошарок, який існує в усіх країнах, від Норвегії до Парагваю. Створіння наче й схожі на людей, але, де б вони не жили, годяться лише для експлуатації іншими.
Лише тепер я сповна усвідомив, що мова — визначальний фактор цінності людини. Є емігранти, які систематично вивчають англійську і водночас зберігають чистоту рідної мови. Звісно, вони можуть забути свою мову; за жорстоким законом природи, кінцівка, якою не користуються, відмирає. Величезна різниця полягає у тому, що одні вимушено втрачають рідну мову й тужать за нею, а інші навіть не підозрюють, ніби щось втратили, отже, нічим і не володіли.
Я зустрічав багатьох людей, які гірко нарікали, що про них забули в Норвегії. А про них зазвичай забували. Та вони ж самі поїхали з дому, хай, може, тоді й не розуміли, що чинять.
Єдине, у чому емігрант може бути цілковито впевнений, що покинутого не повернути. Бо ж він полишає не річ, яку можна забрати, щойно заманеться. Якихось п’ять років, і його вже ніхто не згадає у рідному селі. І в місцевій газеті про нього навряд чи напишуть, навіть якби став губернатором чи знаменитим гангстером. Дивна річ — провина. Емігрант сам в усьому винен і водночас не винуватий. Мрія поїхати й повернутися додому зі славою — наймарніша з усіх мрій на світі.
Один моряк якось розповів мені, що під час кораблетрощі, коли, ледве тримаючись на плаву, чекав смерті, він думав: удома не надто будуть його оплакувати, бо ж загинув так далеко, ніби й не насправді.
Щось подібне, мабуть, відбувається і з емігрантами. Помираючи далеко від батьківщини, наче й не помираєш насправді, лише викликаєш примарні спогади. Смерть Антона Странда усього за кілька кроків від того місця, де ми сиділи в саду, стала сенсацією, про неї писали всі передовиці газет. Якби він виїхав в Америку і там загинув за схожих обставин, то удостоївся б кількох рядків десь у кутку сторінки.
Я глянув на місце, де він лежав, і відчув моторош. Те, що сталося тієї ночі, ожило перед очима, я бачив тіло Антона. Ось поверне голову й гляне на нас.
Я струсив зі себе видиво. Люди жорстокі і тут, і де завгодно.
Небо й земля злилися у кришталево-чистий літній день. Жебоніли голоси. Єнні розповідала про песика, якого мала колись, і дзвінко сміялася. Тихо дзеленькала порцеляна, коли хтось торкався посуду. У траві довгими кроками дибала трясогузка, зверхньо поглядаючи на кота. Захрумтів гравій під колесами велосипеда за живоплотом. Потім вулицею пройшла невидима з-за паркана пара, до нас долинали безсенсовні уривки їхньої розмови. Щось про човен і хлопчика з карими очима. В уяві зринув фьорд, яким я його бачив у дитинстві. Нинішня картинка нашарувалася на ту: човен з білим вітрилом і хлопчик з карими очима; дівчина, яка закохано дивилася на свого коханого з такими ж карими очима.
Я пригубив вино і знічев’я закурив сигару, повернувшись спиною до решти. Бджоли кулями влітали в розквітлий кущ і квапливо з нього вилітали — заклопотані вантажні літачки. Джміль по-старечому дзижчав басом навколо квітки маку, та, певно, вирішив, що йому насправді байдуже до нього, і полетів понад живоплотом геть. Час став вічністю.
Я сподівався, що саме цієї миті ніхто з присутніх не порушить мою самотину. Я блаженно прислухався до звуку голосів, але бажав лише одного: щоб зверталися не до мене, бо мені треба було обміркувати одну думку, яка й думкою ще не встигла стати. Та вже недовго чекати. Хай ще потріпотить у голові. Я давно її передчував, ще трохи, і впіймаю.
Яким трепетним і безмежним стає щастя, коли літній вік дає змогу сидіти спиною до гостей.
Навіть не відчув, як по щоках потекли сльози. Я сидів і безгучно плакав, випускаючи в повітря кільця диму. Я був цілковито спокійний, невже передчував, що заплачу, відвертаючись від товариства за столом. Двадцять років тому я якось плакав уночі в Канзас-Сіті. У готельному номері. Була зимова ніч, холодна й мертва зимова ніч. Морозний вітер скорботно бурмотів за вікном. Я дивився на стіни з бездарними репродукціями, а тоді накрився ковдрою з головою і заридав.
Лиш би ніхто не встав і не зазирнув мені в обличчя. Але вони обговорювали паркетні підлоги, мов би це було бозна-якою проблемою. Я курив, а сльози далі нестримно текли. Сигара стала солоною.
Я раптом зрозумів, що таке сльози. Усередині щось замерзло або, навпаки, відтануло. Сльози сповіщали про якесь з цих явищ. Самі по собі вони були всього лиш солоними краплями.
Тоді в Канзас-Сіті... Я часто переїжджав з місця на місце. Минав якийсь час, і я кидав роботу з відчуттям, що це не те. На величезному континенті не було куточка, де я знайшов би справу свого життя. Усе навколо мене мовби згущувалося: я приїхав у Канзас-Сіті і ридав.
Ось так просто. Бездомність, туга за батьківщиною, про яку я навіть не підозрював — усе це було в мені замуровано до тієї зимової ночі, коли я умивався гіркими сльозами в тоскному готелі в Канзас-Сіті. Покидав готель уже американцем. Але скільки жахливих років прожив до того!
Крижаний панцир, яким я тієї ночі скував своє серце, тепер розтанув і талою водою лився з очей. Від неймовірного відчуття свободи я готовий був заспівати, якби не боявся привернути до себе увагу. Я почувався вдячним, що Єнні не намагалася зі мною заговорити. Згадував першу ніч на сетері, ранок, вальдшнепів і глухарів на підлозі, пір’я яких засліплювало, мов схід сонця, і пахощі лісу. Токування тетерева за вікном.
Я підвів голову. У глибині саду стояв мій батько.
Я не здивувався видиву. Поволі підніс до рота сигару, затягнувся. Сльози висохли, шкіра на вилицях стягнулася. Співали птахи.
Батько поволі підходив ближче, як селянин, який неспішно оглядає свою ниву. Я був неймовірно вражений, але не видивом, а тим, що воно мене нітрохи не здивувало.
І прошепотів: я повернувся у країну живих.
Батько зник. Але ж він прийшов у сад, разом з незліченними всіма.
Я вже не чув голосів за спиною. Встав і подався геть. Зрозумів, що мене про щось запитують, але вдав, начеб не почув. Спроквола брів до діброви й курив. Коли мене вже не було видно зі саду, я поклав сигару на пеньок, вийняв, наче жінка, люстерко й носову хусточку, обтер обличчя.
Книгу можна придбати на сайті видавництва.
