Іронія

ІРОНІЯ (старогрец. euronia “затаювання”)
Англ.: irony; нім.: Ironie; ісп.: ironía; франц.: ironie.

Повідомлення (адресована інформація) стає іронічним тоді, коли воно (окрім
очевидного первинного значення) виявляє глибинний інший, ба навіть протилежний (антифраза) сенс. Деякі сиґнали (інтонація, ситуація розкриття зображеної реальності) свідчать (досить безпосередньо) про потребу обминути очевидний сенс і замінити його на протилежний образ. Розкриття іронії викликає в глядача естетичну насолоду, бо він відчуває себе спроможним екстраполюватися й вивищуватися над пересічним очевидним сенсом.
1. Іронія персонажів
Персонажам як носіям мови п’єси властиво вдаватися до мовленнєвої іронії.
Таким чином, вони глузують один з одного, афішують власну вищість над партнером або ситуацією. (Наприклад, “Брут – шанована людина”, – каже Юлій Цезар).
Такий тип іронії не несе в собі нічого спеціально драматургічного (прагматика)
і достеменно вписується в сцену, оскільки мета сценічної ситуації полягає в показі
тих, хто не має рації; або ж у запереченні (жестом, інтонацією чи пантомімою) того,
про що мовиться в тексті “очевидно”. Сократ “творив театр”, вдаючись до “диявольської” іронії, щоб добути від співрозмовників те, чого їм не вдалося сказати. Старогрецькою еuron – це той, хто удає із себе невігласа, але, незважаючи на власну слабкодухість, принижує блазня (alazon) досягає мети.
2. Драматична іронія
Часто така іронія зв’язана з драматичною ситуацією. Глядач сприймає іронію
тоді, коли розуміє елементи інтриґи, не відомі дійовій особі, бо інакше вони не дали
б змоги їй діяти. Драматична іронія завжди залишається (на різних рівнях) доступною глядачеві в ситуації, коли “я” персонажа (який виглядає самостійним і вільним) фактично залежить від центрального “я” драматурга. В цьому плані іронія є особливо очевидною драматичною ситуацією, оскільки глядач завжди перебуває в позиції вивищення над усім зображеним на сцені. Введення внутрішньої комунікації (між персонажами) в зовнішню (між сценою та залом) спонукає до іронічних коментарів щодо ситуацій та щодо протагоністів. Незважаючи на четверту стіну, драматурги часто звертаються безпосередньо до публіки, апелюючи до її знання ідеологічного коду та герменевтичного досвіду, щоб дати змогу розгадати справжній глибинний сенс ситуації. Іронія виконує функцію дистанціювання з членуванням ілюзії та запрошенням публіки до недослівного розуміння фабули. Вона вказує на те, що оповісники п’єси (актор, драматург, режисер), зрештою, чинять одну справу – розповідають історії. Глядачеві пропонують вловити незвичну ситуацію, нічого не сприймаючи за чисту монету та усе критично оцінюючи. Усе зображене в театральній фікції нагадує такий тип інструкції, “якої слід дотримуватися на власний ризик і страх”, тип, який неминуче зазнає іронічної оцінки: в тексті іронія ледьледь прочитується, а на сцені її можна впізнати тільки через зовнішнє втручання глядача, бо вона завжди залишається двозначною (заперечення). Драматична структура іронії базується іноді на опозиції між основною та другорядною бурлескною інтриґами (комічне знімання), до того ж перша видозмінює другу. В сучасних драматургів (наприклад, у Чехова) іронія визначає структуру діалогів, спираючись також і на безпосереднє відтворення двозначностей, які розв’язуються тільки за рахунок інших двозначностей; спираючись на демотивацію персонажів і стратегію прочитання твору, що призводить до певної інтерпретації та відмови від однозначного тлумачення змісту.
3. Трагічна іронія
Трагічна іронія (чи інакше іронія долі) є різновидом драматичної, коли герой
зв’язує себе цілком з ситуацією і прямує до власної загибелі, хоча сподівається на
вихід зі скрутного становища. Найяскравішим прикладом можна вважати історію
Едіпа, який “проводить слідство” і врештірешт розкриває для себе власну провину.
Трагічна іронія здебільшого стикається з чорним гумором. Так, Валенштайн (герой
відомої п’єси Шіллера) заявляє (за декілька хвилин до смерті) про бажання “навіки
спочити”, а Отелло говорить про “чесного Яґо” і т.д. Не персонаж, а саме всі глядачі усвідомлюють мовну двозначність і моральний та політичний підтекст. Героя
сприймають винним внаслідок надміру довір’я до нього (гібрис у Стародавній Греції) і неточного вживання слів та семантичної двозначності дискурсу: “Трагічна іронія допомагає показати, як (упродовж вистави) героя буквально “ловлять на слові”, яке обертається проти нього, збагачуючи гірким досвідом, якого він не мав раніше” [Вернан (Vernant, 1972 : 35)]. Доцільність іронії всередині “трагічного” конфлікту пояснено в літературознавстві досить недавно. Цей засіб застосовували у романтичній драмі як принцип художнього образу, принцип задуму драматурга й принцип непорушного контракту між суб’єктивністю індивіда та об’єктивністю невблаганної долі, як принцип, за висловом братів Шлеґелів – теоретиків романтичної іронії, до яких належав i Зольґер (1829), “чіткого усвідомлення вічності руху, безмежності суцільного хаосу” (W.A. et Schlegel, 1814).
Літ: Sharpe, 1959; Behler, 1970; States, 1971; Booth, 1974; “Linguistique et sémiologie”, № 2, 1976; “Poétique”, № 36, 1978; № 46, 1982; Rozik, 1992.