Ганна Ручай. За 28 днів весна, кохання…
Моліться за нього
Пані з книжкового клубу телефонувала мені вже вчетверте.
Вперше вона сказала, що зустріч із семикласниками відбудеться о другій у п’ятницю. Вдруге — що зустріч переноситься на невизначений час, бо оголосили масштабну тривогу й діти навчаються онлайн. Утретє — що зустріч таки відбудеться о десятій у середу. І ось нарешті — що зустріч, може, й відбудеться, якщо за півгодини оголосять відбій тривоги, бо діти щойно пішли в укриття. І наостанок згадала:
— Можна дати номер вашого телефону мамі одного хлопчика? Вона каже, що разом із вами вчилася…
«Якщо хлопчик у сьомому класі, то, може, бабусі?» — подумалося мені.
А вголос сказала:
— Якщо ми разом навчалися, мабуть, нам є про що поговорити…
А потім, коли сиділа на незручному диванчику у своєму відділенні банку, перечікувала чергу до каси, щоб заплатити за комунальні послуги, прийшло це повідомлення:
«У мого сина мала бути зустріч із вами, ми готувалися. І на фотографії з прототипами вашого роману я впізнала однокласника, білявого хлопчика з блакитними очима й посмішкою, яку ні з чиєю не можна сплутати. У нас були зустрічі випускників, але ніхто нічого про нього не знає… Я назвала на його честь свого старшого сина…»
Я встала і вийшла з банку. Аж тепер помітила, що красиві скляні двері, щойно встановлені після ремонту, розтрощені й заліплені смужками прозорого скотчу — ногами хтось ломився після вимкнення світла, чи що?
— Жєнщіна, ви сумку забули! — гукав хтось.
А я вже йшла вулицею, спітнілу під курткою спину кусав, заповзаючи, промозклий січневий холод, але капюшона я не накинула й не застібнулася. Всередині пекло.
Сіла на лаві в сквері, хтось, хекаючи, приніс мій пакет з АТБ й поставив біля ніг. Хтось пропонував пігулку й пляшечку води. А потім подивилися, що я відкрила «Фейсбук», і пішли собі. Це сторінка тієї дівчинки, з якою він тримався за ручки на випускному? Та була повненька (він завжди любив повненьких, такий малий і худорлявий), дуже чорнява, на циганочку схожа. Такі великі очі, наче аж витрішкуваті. Не подобалася вона мені. Не пасувала до мого щиглика в світлій сорочині з розхристаним коміром. Галстук з’їжджав із тонкої шиї, новий піджак не тримався на вузенькому плечі…
Жіночка з фотографії, мабуть, на строгій дієті, доволі струнка, й волосся пофарбоване в пшеничний колір. Має сертифікати європейських програм з підготовки психологів (перелік). Працює в якомусь крутому реабілітаційному центрі, мабуть, із зарубіжними партнерами…
Він боявся, що через замалу вагу вдруге не пройде комісію в Інститут сухопутних військ. Хлопці жменями засипали дрібні монети в кишені його спортивних штанів. Він випив літр води — й таки пройшов ту комісію. Коли вже закінчив стрибати від щастя, я запитала:
— А як там Оля, куди вступає?
— Яка Оля?
— Ну, дівчинка, з якою ти на випускному танцював…
Він знизав плечима:
— Звідки я знаю?
За комунальні послуги таки мусила того дня заплатити. Я з покоління, яке дивилося чорно-білий телевізор і слухало гнучкі платівки на радіолі «Рігонда», боюся всіх цих застосунків: а раптом не ту цифру вдарю. Тому стою в чергах до каси й переплачую комісію… Горбатих могила виправить.
Приповзла додому.
Лежу в темряві, ноги гріють коти, покинуті молодими сусідками, які втекли від війни за кордон. Дивлюся у верхню шибку незаштореного вікна, де кліпає між голого гілля одна-єдина зірочка. Наче мені знову тринадцять, я в синій сукенці, промоклій на спині, йду вулицею, зеленою і золотою від дощу разом із сонцем, вдихаю пахощі блідо-жовтих китичок квітучої верби, такі ніжні, свіжі, бентежні, — й плачу. Бо щойно закінчився сеанс уже втретє переглянутого фільму, а на четвертий сеанс грошей нема, а я так люблю того актора (тепер я знаю, що той сорокарічний актор дуже кепсько грав юного закоханого, але тоді це нічого не важило!). Він був прекрасний у своїй кіношній закоханості, я його любила за це. Постановила собі, що це і є моє перше кохання, я ж тоді була у віці Джульєтти, я ж мусила кохати! Це кохання й досі мені пахне квітучою вербою, омитою сонячним дощем… А тепер я раптом дізналася, що ніякого першого кохання не було в мене, я його просто собі придумала. Ім’я для свого первістка обрала випадково. І нині в мене коти замість внуків. Що я тоді могла знати про кохання — в свої тринадцять? Чи ж я в нього взагалі вірила — в таке, щоб не в романах про Консуело й Анжеліку, не в кіно з піснями?
Нарешті відкрила те повідомлення на телефоні. Серце рукою затиснула — і відкрила. І раптом побачила, що під ним є відповідь! Це не я написала, точно пам’ятаю, що не писала цього! Це та дівчинка, яка йшла слідом за мною в мокрій синій сукенці зимовою вулицею (досі на спині той липкий холод) і плакала за своїм першим коханням! Це вона написала: «Він на війні. Моліться за нього». Справді, замало ж виявилося моїх молитов на тій алеї, що веде до нової церковці, вздовж якої щодень більше й більше світлин на тлі прапорів… Хай вона молиться, її молитва сильніша. Навіщо їй знати…
Хай вона чекає. Ще буде зустріч випускників після війни, і він прийде, може, покалічений, на протезах, із невпізнанним обпеченим обличчям, похмурий і злий на цілий світ після того, що побачив і пережив… Вона б його лікувала в своєму реабілітаційному центрі, й може, він би нарешті посміхнувся отак неповторно, як вона пам’ятає, якби сказала, що назвала свого первістка на його честь…
Он яка сила, виявляється, у першого кохання. Моліться за нього.
Умови конкурсу «За 28 днів весна, кохання…»
Усі учасники конкурсу «За 28 днів весна, кохання…»:
https://md-eksperiment.org/category/konkursy/za-28-dniv-vesna-kokhannja
