Віта Климович. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У мене було дві хвилини, щоб забути усі Знання, усі Життя, усі мої Втілення… Я лежала в обіймах Всесвітнього Океану, прощалася й поволі відпускала усе здобуте тут. Повз мене проходили війни, перемоги та поразки. Історичні. Внутрішні. Я відчувала, як легшаю і стаю вільною невільницею.

Раптом мене огорнув тихий та всепоглинущий страх і дике бажання лишити все при собі. Не хочу я ні з чим прощатися. Я не хочу! Я не можу! Лишіть мене тут. До біса усі ваші призначення… Це єдине місце в якому я по справжньому щаслива.

За кількасот метрів… Чи може то світових років? Ну ось здається цей процес почався і я вже не можу дати об’єктивну оцінку відстані… Все-таки це кількасот метрів… Я відчуваю ту ж паніку й страх від когось подібного до мене. Оуууу… здається значно потужнішу, вона межує з розмірами Абсолюту…. Тиша. Агов? Там за кількасот метрів – подай якийсь знак? Анічичирк.

Тим часом знання золотавим піском виливаються з мене й розчиняються у просторах віднині недосяжних мені.

З’явилися, якісь досі невідомі мені відчуття… як б сказала, що це якісь звуки, дивно бо досі я чула їх у геть інший спосіб

-ихайте, ихайте!

-биття в ормі!

-ужтеся, ви олодець

Ці дивні звуки ставали все більш гучними й ближчими до мене. Переді мною стали пролітати… трясця, забула, як це називається, але це точно так важливо…

-Дихайте! Дихайте!

В мені лишилася якась дрібка істини і все. Прошу лишіть її мені…

-Тужтеся. Ще зовсім трошки!

Лишіть… Я зібрала усю свою силу й вибухнула одним єдиним потоком свого останнього прохання…

-уа-уа-уаааааааа…

-Вітаємо! У вас чудова і дуже голосиста дівчинка!