«Акт пам'яті – це акт уяви»: як здатність пам'ятати та забувати пов'язана з мисленням та творчістю

Вважється, що забування – негативний процес, адже пам'ять зберігає наш досвід і відіграє важливу роль для підтримки стабільності нашої особистості. Однак забування та неправильне запам'ятовування виконують важливу функцію у процесах переструктурування досвіду та планування. Представляємо вам есе когнітивного психолога з Оксфордського університету Коді Коммерса про те, як пам'ять пов'язана з мисленням, уявою та творчістю і чому на нейробіологічному рівні наша здатність ретроспективно думати про минуле фундаментально пов'язана з нашою здатністю перспективно думати про майбутнє.

1942 року аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес опублікував розповідь під назвою «Фунес пам'ятливий». У ньому хтось розповідає історію про уругвайця на ім'я Іренео Фунес. Оповідач дізнається, що герой упав з коня, вдарився головою і змушений залишатися вдома. Невдовзі після цього Фунес зв'язується з оповідачем і просить позичити кілька книг латиною, яка є спеціальністю оповідача. Той дає Фунесу добірку своїх найважчих латинських текстів, у яких сам важко розбирається.

Через кілька днів, коли оповідач йде забирати свої книги, він бачить, що Фунес всього за кілька днів запам'ятав довгі і складні уривки латиною, незважаючи на те, що раніше не знав мови. Фунес каже оповідачеві, що після аварії його пам'ять змінилася. Він більше не може забувати. Його досвід тепер має «нестерпне багатство та гостроту». У той час як інші люди дивляться і бачать тут дерево, а там групу людей, Фунес бачить інформацію на рівні пікселів, кадр за кадром. Оскільки він зберігає у пам'яті повну ясність цих сцен, його спогади не відрізняються від реальності.

Фунес докладно описує наслідки своєї безпомилкової пам'яті. Він не знаходить спокою, оскільки основні аспекти мови приводять його в сумятицю. Йому важко зрозуміти, що слово «собака» «охоплює так багато несхожих один на одного особин різного розміру та форми». І «його власне обличчя у дзеркалі, його власні руки дивували його щоразу, коли він їх бачив». Хоча Фунес без особливих зусиль вивчив латину та кілька інших мов, оповідач підозрює, що Фунес «був не дуже здатний мислити. Думати означає забувати відмінності, узагальнювати, робити абстракції. У багатому подробицями світі Фунеса були тільки конкретні деталі тут і зараз».

Борхес, який помер у 1986 році, сам мав чудову пам'ять. Аргентинський письменник змалку вивчив напам'ять безліч текстів, знаючи, що в кінцевому рахунку він втратить зір і здатність читати через вроджене захворювання. Письменник та нейробіолог Родріго Куіан Кірога дізнався ці подробиці про Борхеса у 2009 році, коли відвідав вдову Борхеса Марію Кодама у Буенос-Айресі. Кірога, який розповідає про це у статті журналу Nature, також відвідав приватну бібліотеку Борхеса, яка показує довічний інтерес автора до психології та неврології. У «Пам'ятливому Фунесі» Борхес передбачив те, що довела сучасна неврологія. Ми прокладаємо шлях у світі саме тому, що забуваємо, узагальнюємо та абстрагуємося від деталей. Акт пам'яті – це акт уяви.

1985 року естонсько-канадський психолог Ендел Тульвінг разом з американським студентом Деніелом Шактером провели дослідження. Тульвінга зацікавило в пацієнті те, що, хоча деякі аспекти пам'яті цієї людини було порушено, інші, здавалося, працювали так само, як і в будь-якої людини.

Н.Н. досконало запам'ятовував послідовність випадкових цифр. Когнітивні психологи називають це семантичною пам'яттю – здатністю згадувати факти, дати, імена, числа та іншу абстрактну інформацію. Проблема полягала в епізодичній пам'яті Н.Н. Він не міг пригадати особистий досвід зі свого життя. Тульвінг писав, що «знання Н.Н. свого власного минулого, мабуть, має таку ж безособову емпіричну якість, як і його знання решти світу». Це можна порівняти зі знанням, скажімо, життя Томаса Джефферсона, тобто зборами абстрактних фактів. Він не міг пригадати подробиць будь-яких подій, які він пережив сам, жодного дня народження, відпустки чи зустрічі.

Пам'ять надає будівельні блоки для уявної подорожі в часі.

Тульвінг відзначив цю дисоціацію між семантичною та епізодичною пам'яттю, показавши, що можливо мати одне без іншого. Але було ще одне спостереження, про яке повідомив Тульвінг, хоча він не був певен, що з ним робити. Мало того, що Н.Н. був нездатний згадати минулі особисті події, він не міг уявити і майбутні. Вчений наводить свою розмову з пацієнтом. Тульвінг почав із запитання: «Що ти робитимеш завтра?» Помовчавши, Н.Н. відповів: "Не знаю".

«Ти пам'ятаєш питання?» - запитав Тульвінг.

«Про те, що я робитиму завтра?» – перепитав Н.Н.

«Так, – сказав Тульвінг. - Як би ви описали свій душевний стан, коли ви намагаєтеся думати про це?

«Порожнє, напевно», - відповів Н.Н.

Коли Тульвінг почав уточнювати, Н.Н. описав свої спроби уявити власне майбутнє «як сон». Його зусилля уявити особисте майбутнє здавались такими ж порожніми, як і спроби згадати своє особисте минуле:

«Це як плавати посеред озера. Там немає нічого, що могло б тебе утримати чи щось зробити з тобою».

Цей випадок навів Тулвінга на думку, що між пам'яттю та уявою потенційно існує нейронний зв'язок – наша здатність ретроспективно думати про минуле фундаментально пов'язана з нашою здатністю перспективно думати про майбутнє. Відомий рядок поета Т.С. Еліота «Час сьогодення та час минулий / Обидва, можливо, присутні в майбутньому часі» увійшов в епоху неврології.

Шактер, учень Тулвінга, був заінтригований передбачуваним зв'язком між пам'яттю та уявою. Пізніше, будучи професором, він разом із новозеландським нейробіологом Донною Роуз Аддіс почав досліджувати цей зв'язок напряму.

Неправильне запам'ятовування та забування дозволяють досягти когнітивної гнучкості, необхідної для уяви.

У своєму дослідженні Аддіс, Шактер та їхні колеги представили учасникам серію слів-підказок (переважно простих іменників, таких як «автомобіль» або «дерево»). Вони були розроблені таким чином, щоб викликати образи, знайомі більшості людей і які можна конкретно уявити. Для кожного слова-підказки учасників просили викликати у пам'яті пов'язану з ним подію. У половині випадків їх просили згадати подію, яка вже сталася. У другій половині просили уявити подію, яка може статися у майбутньому. Їм також давали конкретні часові рамки для подій: один тиждень, один рік або від п'яти до 20 років у минулому чи майбутньому.

Вчені хотіли дізнатися, що відбувається в мозку при актах згадування та уяви, тому вони сканували мозок піддослідних, поки ті викликали в пам'яті ці образи. Дослідники виявили, що, як і передбачалося у випадку з Н.Н., і для пам'яті, і для уяви задіяні одні й самі області мозку.

«Ми виявили, що це та сама мережа мозку, також відома як мережа режиму за замовчанням (DMN — Default Mode Network), яка активується дуже сильно, як при спогадах про минуле, так і при уяві майбутнього», – зазначила Аддіс.

В іншій роботі Аддіс та її колеги стверджували, що цей висновок, поряд з іншими доказами зв'язку між пам'яттю та уявою, дає вирішальне пояснення однієї з адаптивних функцій пам'яті. Вона дозволяє нам планувати майбутнє. Вона надає будівельні блоки для уявної подорожі у часі.

Розвиваючи цю ідею, команда Аддіс припустила, що пам'ять підтримує систему моделювання в мозку. Пам'ять дозволяє нам не лише уявляти майбутнє, а й формувати альтернативний погляд на сьогодення. Ми використовуємо будівельні блоки пам'яті, щоб уявити думки чи досвід іншої людини і по-новому побачити наше справжнє оточення чи ситуацію. Таке моделювання на основі пам'яті дозволяє нам виробляти творчі рішення багатьох проблем.

За останні десятиліття розширилося наше розуміння ролі пам'яті у творчості. Дослідники пов'язали помилкові спогади та забування з творчою діяльністю. А на початку цього року Шахтар та його колеги опублікували статтю про те, що пам'ять відіграє важливу роль на кожному етапі творчого процесу.

«Творчі ідеї підтримуються контрольованим вилученням спогадів», – пишуть вони.

Пруст, безперечно, погодився б з ними.

Помилкові спогади та забування забезпечують когнітивну гнучкість, необхідну для уяви. Якби ми, як Фунес, пам'ятали кожен шматочок нашого досвіду завченим, фіксованим чином, ми не змогли б вихоплювати шматочки то тут, то там, щоб побачити щось нове.

«Найцікавіше, що коли ви згадуєте, ви не пам'ятаєте про кожну річ, яку ви пережили. – каже Аддіс. - Вам доводиться заповнювати прогалини. А прогалин часто буває багато. Просто так працює пам'ять.

Ці прогалини, очевидно, дуже важливі. Але як людський мозок знає, де їх залишити, а коли варто записати все у найдрібніших подробицях? Як він розуміє, що слід забути? З погляду нашого мозку майже нічого не варто зберігати. Перше, що ми робимо з більшою частиною інформації про світ, – це забуваємо її.

Когнітивні психологи розрізняють три види пам'яті, кожен із яких каталогізує інформацію у різних діапазонах часу. Іконічна пам'ять – найкоротша. Коли ви дивитеся на якусь сцену, а потім швидко заплющує очі, то протягом короткого часу ця сцена все ще зберігається у вашій свідомості, перш ніж випаруватися в темряві за вашими повіками.

Як людський мозок дізнається, що треба забути?

Щоб отримати враження від візуальної сцени, ваш мозок повинен десь зберігати інформацію. Технічно це одна з форм пам'яті, і вона дозволяє вам робити такі речі, як дивитися через дорогу та рахувати кількість вікон на сусідньому хмарочосі. Сховище пам'яті середньої довжини називається робочою пам'яттю. Це те, що ви можете утримувати в пам'яті за допомогою цілеспрямованої концентрації, наприклад, якщо прочитати вам номер телефону. Свого роду це чистилище пам'яті: у ній ненадовго зберігається інформація, яка надто важлива, щоб відкинути її відразу, але яку, можливо, не варто зберігати вічно.

Найглибше сховище – це довготривала пам'ять. Це ті речі, які ви дізналися сьогодні і які ви зможете згадати завтра, або наступного дня, або за десять років. Якщо ви повторили номер телефону достатню кількість разів, щоб згадати його пізніше – психологи називають це «репетицією», він зберігатиметься в довготривалій пам'яті. Зберігання інформації варіюється від наступних декількох хвилин або годин до кінця вашого життя.

Зрозуміла причина, через яку ми забуваємо, рухаючись між стадіями іконічної, робочої та довготривалої пам'яті. З цієї ж причини ми пам'ятаємо шахову доску по квадратах, що чергуються, а не по окремим пікселям чорної і білої фарби. Не вся інформація корисна. Деякі речі фіксуються в нашій пам'яті у поєднанні з сильними емоціями, такими як здивування чи трепіт, любов чи страх – потужний сигнал для мозку про те, що подія, сцена, факт чи ідея певною мірою важливі для нашого виживання. Інша інформація повторюється природним чином за допомогою досвіду. Певні події та деталі повторюються протягом тривалого часу. Наприклад, щоденна поїздка на автобусі до школи в дитинстві або як ваш собака вітає вас, коли ви повертаєтеся додому з поїздки, – і таким чином вони зберігаються в пам'яті знову і знову, зміцнюючи свою сталість.

Останні дослідження показують, що для моделей досвіду, що часто повторюються (наприклад, офіціант, який повинен запам'ятовувати десятки складних замовлень від відвідувачів щовечора) беруть участь складні структури пам'яті, відомі як «шаблони». Вони дозволяють інформації, що регулярно з'являється у нашому оточенні, легше стати на місце для довгострокового вилучення.

Крім емоційних сигналів та повторення, існує ще один спосіб занесення даних у довготривалу пам'ять. Вона асоціюється з концептуальною інформацією, яка там зберігається. Іншими словами, ми запам'ятовуємо інформацію, розуміючи її.

Одним із перших психологічних досліджень, які це показали, була серія класичних досліджень, проведених на початку 1970-х років Гербертом Саймоном і Вільямом Чейзом. Саймон і Чейз демонстрували розташування фігур на шаховій дощці двом групам учасників. Перша група складалася з досвідчених шахістів, друга – людей, які раніше не грали. Коли дослідники показували їм випадкове розташування фігур, яке було безладним і ніколи б не виникло природним чином у грі, обидві групи запам'ятовували приблизно однаково. Але коли розстановки відбивали ситуації з реальної гри, досвідчені шахісти змогли пригадати розташування фігур майже з ідеальною чіткістю. Новачки справлялися із завданням не краще, ніж при випадкових розстановках. З того часу когнітивні психологи сперечаються, як саме інтерпретувати результат цього експерименту. Але нещодавній огляд, узагальнюючий десятиліття досліджень, дозволяє припустити, що у експертів пам'ять спирається не тільки на розпізнавання знайомих моделей, а й на концептуальне розуміння високого рівня.

Класичне дослідження вченого-когнітивіста Джона Р. Андерсона припускає, що навіть звичайна людина може зберігати спогади в концептуальних сегментах. Андерсон попросив своїх учасників запам'ятати списки концептуально пов'язаних слів (таких як «цукор», «цукерка», «кислий», «добрий», «смак»), а потім згадати їх пізніше. Хитрість полягала в тому, що коли учасникам давали тест на запам'ятовування, Андерсон також поміщав слова-приманки серед тих, які вони бачили. Ці слова-приманки не входили до первісного списку, але деякі з них були концептуально пов'язані з первісним списком слів (наприклад, «солодкий»).

Він виявив, що учасники частіше помилково згадували концептуально пов'язані слова-приманки, ніж незв'язані. Піддослідні згадували не тільки слова, а й загальну категорію, до якої вони відносилися. Згодом цей ефект був відтворений, у тому числі з використанням зображень замість слів. Справа в тому, що мозок не просто зберігає інертні факти, які можна просто згадати чи забути. Він будує здогади про більшу концептуальну історію, генеруючи припущення і заповнюючи прогалини по ходу справи – використовуючи уяву, щоб створити ціле, побудувати світ, куди ми можемо увійти.

«Ми – це наша пам'ять, – писав Борхес. – Цей химерний музей мінливих форм, ця купа розбитих дзеркал».

І це правда. Все, що ми бачимо, робимо та уявляємо, побудовано на минулому досвіді, зберігається у вигляді розбитих шматочків, які доводиться збирати знову і знову, відбиваючи наше минуле у сьогоденні та майбутньому.