Уривок книги: «Формула максимуму. Переможні стратегії досягнення цілей». Альберт-Ласло Барабасі

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Формула максимуму. Переможні стратегії досягнення цілей». Альберт-Ласло Барабасі.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Успіх – це не про тебе. Це про нас

Книжка про те, як ухвалювати складні рішення і впливати на власну долю.

На сцені великих звершень не завжди виграє той, хто мав добру освіту та наполегливо працював. Це видається несправедливістю. Часто освічені й працьовиті люди залишаються небагатими й невідомими. Натомість їхні антиподи, без дипломів та медалей, стають заможними й знаменитими. Чому так відбувається?

Альберт-Ласло Барабаші протягом багатьох років досліджував долі тисяч науковців, спортсменів, акторів — і дійшов висновку, що все у світі підкоряється закономірностям, а отже, успіх у будь-якій сфері життя можна передбачити і прорахувати. Він винайшов формулу досягнення максимуму. Ці стратегії досягнення цілей стали кредо переможців та світових лідерів. Чому продуктивність — не запорука перемоги? Де і як помиляються ті, кого ми вважаємо “експертами”? Як згуртувати навколо себе команду однодумців? І що насправді працює тоді, коли ми говоримо про досягнення грандіозних цілей?

Уривок

Моя дружина каже, що закохалася в мене, тому що я знав температуру Сонця. Я познайомився з нею в кафе, поки готував матеріал для занять з основ термодинаміки своїм студентам. «Як взагалі можливо знати такі речі?» — запитала вона. Думка про те, що я можу назвати число — 5778 кельвінів, якщо точніше, — про щось настільки далеке, про щось настільки недосяжне, настільки неймовірне, невимірне й палюче, — здавалася чарами. Це та відповідь, яку будь-який батько хотів би надати на питання, що їх зазвичай ставлять діти. Натомість ми зізнаємося: «я не знаю» або говоримо щось нескладне. «Сонце гаряче. Дуже гаряче». Але йдеться про кулю, яка палає та освітлює наше життя, про джерело існування, наскільки ми знаємо, що воно таким є. У дитинстві мені здавалося дивним, що дорослі так мало знають про щось настільки величезне.

Мій дідусь мав парк вантажних автівок у маленькому містечку в Трансильванії, але на той час, коли я приїхав, від досягнення цілей його бізнесу залишилася тільки авторемонтна майстерня, печероподібний дерев’яний сарай, де я збував увесь свій вільний час. Я любив цю майстерню, яка до певної міри була моєю першою лабораторією, де я міг безпечно розбирати речі на гвинтики, вивчати механізми й досліджувати, як саме щось функціонує. Розуміння того, як щось працює, було неймовірним. І досі таким зостається.

Я із сім’ї винахідників-самоуків. Залишившись без свого парку вантажних автівок у часи комунізму, мій дідусь лагодив побутову техніку для всього району, з терплячою впевненістю оглядаючи нутрощі праски або радіо. Мій батько, що був у сімейному бізнесі водієм, уже в десять років міг залізти під зламаний автомобіль, подлубатися в ньому кілька хвилин і вилізти з почорнілими пальцями та задоволеним виразом обличчя, адже проблему було усунуто. Він усе життя керував чимось: школою, музеєм, компанією, брався до кожної роботи з настроєм народного умільця, закасував рукави й міг змусити працювати будь-що, незалежно від обставин.

Можливо, допитливість мастака на всі руки й перетворила мене на вченого. На початку мого шляху фізика дозволила мені досліджувати зорі та шестерні всесвіту, сили, що контролюють наше життя. Шукаючи нових викликів, пізніше я звернувся до складнощів функціонування мереж і даних. Як на пильного шукача відповідей, я обрав правильний напрямок наукового світу, який можу називати своєю домівкою. І поки лінія розслідування ґрунтується на числах — що більше, то краще, — я можу наполегливо продовжувати, йдучи по слідах через лабіринти даних, які тепер доступні для дослідників у нашому гіперпов’язаному, технологічному світі. Пошук відповіді неминуче спричиняє появу ще більшої кількості нових питань, нових можливостей, які настирливими комарами дзижчать навколо будь-якого дослідження, що я його здійснюю. Я намагаюся не зважати, зосередившись на поставленому завданні, але глибоко в душі я все ще той хлопчисько, який уперто запитував «чому?» з приводу… майже всього. Саме пошук відповідей будить мене вранці й не дає спати вночі.

Наразі я керую Центром комплексних мережевих досліджень у Бостоні, де моя робота полягає в тому, щоб дослідити ці «чому» в розмаїтті тем, наприклад взаємодії людей або молекул, того, де і як утворюються їхні зв’язки й що саме наш взаємозв’язок може розповісти про суспільство або наше біологічне походження. Ми вивчаємо топологію Всесвітньої мережі. Ми спостерігаємо те, як найменші негаразди в наших генетичних мережах призводять до хвороб. Ми досліджуємо, як наш мозок контролює мільярди нейронів і як молекули їжі приєднуються до наших білків, забезпечуючи здоров’я на роки.

Мені подобаються такі речі — математика за лаштунками нашої соціальної структури, те, як числа уможливлюють розуміння суті нашої пов’язаності. Коли я використовую моделі та інструменти, щоб заглибитися в несподівані теми для наукового аналізу, ці структури неминуче поглиблюють наші знання.

Саме це ми й зробили успішно. Нам знадобилося кілька років, але після збору величезної кількості даних про людські досягнення ми знайшли спосіб розділити концепцію на складники та вивчити її механізми. Наша мета полягала досягнення цілей в тому, щоб визначити формулу успіху як математичну проблему, яку програмісти та фізики, застосовуючи невблаганні інструменти кількісної науки, могли б певним чином розв’язати. Цей процес нічим не відрізнявся від розбирання велосипеда або використання термодинаміки для обчислення температури Сонця. Щойно ми почали бачити механізми, які формують успіх, то враз стали відповідати на найрізноманітніші питання, якими я мучив своїх батьків у дитинстві.

Наприклад, як ми, власне, вирішили, що саме це — розмите, нічим не примітне фото, яке висить у Музеї сучасного мистецтва, — є шедевром?

Чому саме «Карусель», а не «Кішки», найкращий у світі мюзикл?

Чи варте дороге навчання своїх грошей?

Чому в будь-якій царині є лише кілька суперзірок?

Додайте їх до сотень інших питань про успіхи, досягнення й репутації, які начебто, як і температуру Сонця, неможливо визначити. Чи саме наша результативність допомагає нам здійматися корпоративними сходами? Зростає чи ні наша креативність протягом нашого життя? Чи повинні ми співпрацювати або конкурувати із суперзірками? Як мережі — соціальні та професійні — впливають на наш доступ до успіху?

Вірите чи ні, до всіх цих питань, які, здавалося б, не підлягають обчисленню, можна знайти кількісні відповіді. Вивчивши закономірності в даних і визначивши механізми, що формують успіх, ми зрозуміли, що можемо чітко відповісти на кожне з цих питань. Щойно ми почали усвідомлювати універсальні рушійні сили наших індивідуальних успіхів і невдач, захопливі відкриття не забарилися.

Ми почали з катастрофи, але прийшли до успіху. В той час моя лабораторія аналізувала дані з телефонів, аби збагнути, як люди реагують на великі катастрофи. Розуміючи, що це хороша можливість учитися на власному досвіді, я призначив Дашуня Вана, балакучого аспіранта китайського походження, допомогти з цим проєктом. Результатом роботи став направду захопливий документ, який, я був певен у цьому, значно вплине на зусилля з надання допомоги в разі стихійних лих у всьому світі.

Щоправда… більше ніхто так не думав. Попри мої зусилля, ми не змогли опублікувати наші дослідження. Найпрестижніші, а потім і деякі з найменш популярних журналів відмовилися від нього.

Ми жартували, що нам варто було б вилучити слово «катастрофа» з назви, оскільки це обернулося катастрофою саме для нас.

Дашунь, який усе життя грав у баскетбол, забув про негативні враження від нашої невдалої затії з журналами так, мовби то була невдача на майданчику під час гри. Іронія цієї ситуації його потішила. Але, коли одного разу ввечері ми зустрілися, щоб обговорити наступний проєкт, він був налаштований на подальшу роботу.

«Я готовий працювати над будь-чим, окрім ще однієї катастрофи», — сказав він, сміючись.

«Тоді зробімо ваш наступний проєкт успішним, — запропонував я. — Як щодо Науки Успіху?»

Я просто намагався пожартувати. Але коли озвучив це питання, то ми обидва зрозуміли, що натрапили на щось цікаве. Чому б не застосувати наші методи для вивчення успіху? Здавалося, що вивчення успіху не сильно відрізнятиметься від вивчення катастроф. Ми можемо точно передбачити траєкторію урагану, дослідивши величезну купу опорних точок і використовуючи їх як вхідні дані для моделювання погоди. Ці прогнози вельми важливі для розробки плану реагування. Місцевості, які лежать на спроєктованому шляху урагану, готуються задраювати люки; на решту чекає дощик, і там купують парасольки. Ми не ставимо під сумнів обґрунтованість прогнозу, хоча сторіччя тому пророцтво про найсильніший шторм вважали б чаклунством. Тож чому ми не можемо зробити щось подібне з успіхом? Зрештою, дані, зібрані з неочікуваних царин і відфільтровані через складні математичні моделі, можуть видатися чимось на кшталт магії.