Уривок книги: Я згодна. Елізабет Ґілберт
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Старого Лева» вийшла книга «Я згодна». Елізабет Ґілберт
Публікуємо уривок для ознайомлення.
Я згодна. Як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж
Авторка: Елізабет Ґілберт
Перекладачка: Ганна Лелів
Анотація: «Я згодна. Як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж» — це захоплива мандрівка-дослідження, у якій Елізабет Ґілберт із притаманною їй відвертістю, вдумливістю та гумором шукає для себе відповіді на одвічні питання про стосунки, намагаючись змиритися зі складним інститутом шлюбу. Чи не вимагаємо ми занадто багато від кохання, обтяжуючи його надмірними сподіваннями? Як так стається, що сімейне життя зазвичай перетворюється на важку працю? Чому в сучасному світі, де формальності вже не настільки важливі, ми й далі відчайдушно хочемо мати той штамп у паспорті? На всі ці питання Елізабет Ґілберт відповідає у виданні «Я згодна», що є продовженням «Їсти, молитися, кохати».
Часом відповіді, які знаходить авторка, досить несподівані й неоднозначні, часом породжують багато наступних запитань, а часом — не такі романтичні або навіть очевидні, як можна було б припустити. Та попри це, одна жінка, яка не вірила в шлюб, таки погоджується одружитися!
Дорогою до готелю я задумалась про свою бабцю та її шлюб.
Бабця Мод, якій недавно виповнилося дев’яносто шість, походить із родини, яка жила в умовах, значно ближчих до тих, в яких жили Кео і Ної, а не я. Бабцині батьки приїхали в Америку з півночі Англії. Вони добралися до центральної Міннесоти у фургонах і перші холоднючі зими провели у нашвидкуруч збитих халупах. Гаруючи мало не до смерті, вони купили землю, збудували невеликі дерев’яні хати, потім більші будинки, завели худобу і з часом добре зажили.
Бабця народилася удома в січні 1913 року посеред холодної зими у прерії. Вона з’явилася на світ із загрозливою для життя вадою — вовчою пащею. В її піднебінні була дірка, а верхня губа нормально не сформувалась. Щоб повезти немовля до Рочестера на примітивну, як на нинішній час, операцію, треба було дочекатися квітня, коли розмерзнеться залізнична колія. А до того прабабця і прадідо як могли не давали дитинці вмерти, і то вона не пила молока з грудей. Бабця досі не знає, як батьки її годували, але здогадується, що то могло бути якось пов’язано з гумовою трубкою, яку її тато позичив на молочній фермі. Бабця шкодує, що свого часу не розпитала прабабцю про перші складні місяці свого життя, але в її сім’ї не було прийнято згадувати про сумне чи обговорювати болісні теми, тому про це ніколи не розмовляли.
Бабця не звикла скаржитись, але життя їй випало дуже важке. Звісно, що її оточенню теж жилося нелегко, але Мод була ще й обтяжена захворюванням, через яке мала проблеми з мовленням і великий шрам просто посеред лиця. Не дивно, що вона була страшенно сором’язлива. З цих причин усі думали, що бабця ніколи не вийде заміж. Про це не говорилося вголос — просто усі це знали.
Але навіть найнезавидніша доля часом має особливі переваги. У бабциному випадку переваги були ось які: вона єдина у своїй родині здобула добру освіту. Мод дозволили вчитися, щоб у дорослому житті вона, незаміжня, могла заробляти на себе. Тому якщо хлопців забирали зі школи після восьмого класу й відправляли працювати на поле, і дівчата теж мало коли закінчували школу (бо вже виходили до цього часу заміж і народжували дітей), то Мод послали до міста, де вона жила в місцевій сім’ї й сумлінно вчилася. І отримувала найвищі оцінки. Найбільше Мод любила історію й англійську мову та мріяла стати вчителькою. Щоб назбирати гроші на оплату навчання в педагогічному училищі, вона прибирала чужі помешкання. Але потім настала Велика депресія і вартість навчання стала недосяжною. Проте Мод працювала далі й завдяки заробленим грошам стала чи не найрідкіснішою істотою у центральній Міннесоті — самостійною молодою жінкою, яка заробляла сама на себе.
Мене завжди інтригувала та пора бабциного життя, відразу після закінчення школи, бо вона пішла зовсім іншою стежкою, ніж усі інші. Перш ніж осісти й виховувати дітей, вона пережила різні досвіди в реальному світі. Прабабця мало коли виїжджала за межі ферми, хіба раз на місяць до міста (тільки не взимку) закупити борошна, цукру і тканини. Натомість Мод, закінчивши школу, сама поїхала в Монтану й там працювала в ресторані, подаючи ковбоям каву з пирогом. І це 1931 року. Мод витворяла екзотичні, дивні штуки, яких її родички й уявити не могли. Вона коротко постригла волосся і зробила цікаву завивку (аж за два долари) у справжній перукарні на справжньому вокзалі. Вона купила собі кокетливу коротку сукенку у справжній крамниці. Вона ходила в кіно. Читала книжки.
1Поїхала автостопом з Монтани у Міннесоту в багажнику вантажівки, в якій їхала пара мігрантів з Росії з красунчиком-сином її віку.
Повернувшись додому з Монтани, бабця знайшла собі роботу економки й секретарки у літньої багатійки місіс Паркер — та пиячила, курила, реготала і кайфувала від життя. Місіс Паркер, казала мені бабця, «навіть матюкатись не боялась» і влаштовувала вдома такі розкішні вечірки (найсмачніші стейки, найжирніше масло, повно випивки й цигарок), що й не сказав би, що десь там у світі бушує Велика депресія. Крім того, місіс Паркер була щедра й вільнодумна і часто віддавала свої гарні речі бабці — але та, на жаль, була вдвічі худіша за неї і не завжди могла скористатись з її духовної (і тілесної) величі.
Бабця гарувала і відкладала гроші. Так-так: вона мала власні заощадження. Передивіться всю родину Мод за останні кілька століть — і ви не знайдете жінки, якій би вдалося заощаджувати кошти. Бабця відклала ще й на операцію, яка би мала приховати її шрам на лиці. Але, як на мене, ідеальним символом її самостійності було розкішне темно-червоне пальто з хутряним коміром, яке вона сама собі купила за двадцять доларів на початку 1930-х. Для жінки з її родини це було нечуване марнотратство. Від думки, що Мод викинула таку астрономічну суму на якесь там… пальто, прабабця втратила дар мови. Знову ж таки: переберіть усю мою родину, і ви не знайдете жодної жінки перед Мод, яка б купила собі таку красиву й дорогу річ.
Запитайте мою бабцю про ту покупку — і в її очах і тепер зблисне радість. Темно-червоне пальто з комірцем зі справжнього хутра було найгарнішою річчю в її житті. Бабця досі пам’ятає, як приємно хутро лоскотало їй шию і підборіддя.
Того ж року — цілком можливо, у тому ж привабливому пальті — Мод познайомилася з молодим фермером на ім’я Карл Олсон. Його брат упадав за бабциною сестрою, а Карл — мій дідусь — закохався у бабцю. Карл був ані романтиком, ані поетом і вже точно не багатієм. (Порівняно з бабциними заощадженнями, хай і невеликими, його «статки» здавалися мізером.) Але дідо був ще той красунчик, до того ж дуже працьовитий. Усі брати Олсони були працьовитими красунчиками. Бабці він сподобався. І незабаром Мод Една Морком, на подив усіх родичів, вийшла заміж.
Розмірковуючи над цією історією, я завжди думала, що заміжжя Мод Едни Морком означало кінець її самостійності. Відтоді і до 1975 року її життя складалося з суцільних труднощів та праці. Не те щоб до того бабця не знала, що таке робота, але невдовзі життя стало дуже важким. Вона вибралася з розкішного будинку місіс Паркер (прощайте, стейки, вечірки й вода у крані!) і переїхала на дідову родинну ферму. Карл походив із родини строгих шведів-іммігрантів, і молода пара мусила жити на невеликій фермі разом із дідовим молодшим братом і їхнім батьком. Мод була єдиною жінкою на фермі, а це значило, що вона прибирала й готувала на трьох чоловіків — і часто на робітників також. Коли завдяки Рузвельтовій програмі електрифікації сіл до них нарешті дійшла електрика, свекор поставив найслабші жарівки, та й ті вмикав зрідка.
Мод виховала в тому домі перших п’ятьох чи сімох дітей. Там народилася моя мама. Перші троє виросли в одній кімнаті під одною жарівкою — точно так, як ростимуть діти Кео і Ної. (Бабцин свекор і швагер мали кожен окрему кімнату.) Коли народився найстарший син Мод і Карла, лікареві заплатили телячою литкою. Грошей не було. Ніколи. Заощадження Мод — зібрані на операцію — давно пішли на ферму. Коли народилася найстарша донька, моя тітка Марі, бабця порізала улюблене темно-червоне пальто з комірцем зі справжнього хутра й пошила їй з нього різдвяний костюмчик.
Я завжди вважала це метафорою — символом того, що робить шлюб з моїми. Під «моїми» я маю на увазі жінок зі своєї родини, а точніше — родичок по маминій лінії: мій рід і мою спадщину. Бо те, що зробила бабця з розкішним пальтом (найгарнішою річчю у своєму житті), — це те саме, що всі жінки того покоління (і раніше) робили для своїх сімей, чоловіків і дітей. Вони відрізали найгарніші, найпишніші частини себе і віддавали їх іншим. Вони перекроювали своє під інших. Вони обходились без. Вони останніми вечеряли і першими прокидалися й розтоплювали пічку в холодній кухні на наступний день, повний турботи про інших. Нічого інакшого вони не вміли робити. «Давати» було їхнім головним дієсловом і визначальним принципом у житті.
Історія про темно-червоне пальто з комірцем зі справжнього хутра завжди розчулювала мене до сліз. І я збрехала б, якби сказала, що вона не вплинула на моє ставлення до шлюбу чи не сформувала в моїй душі таку собі грудку тихого смутку через те, скільки всього інститут шлюбу відбирає в хороших жінок.
Але я збрешу — чи принаймні замовчу дещо важливе, — якщо не розповім про несподіваний епілог цієї історії: за кілька місяців до того, як Міністерство національної безпеки прирекло нас із Феліпе на шлюб, я їздила до бабці в Міннесоту. Вона плела ковдру, а я сиділа біля неї і слухала її історії. Потім я запитала її те, чого не питала ніколи: «Бабцю, а який був найщасливіший час у твоєму житті?».
У душі я відчувала, що знаю відповідь. Початок 1930-х, коли бабця жила з місіс Паркер і гуляла собі в короткій жовтій сукенці, зачіскою з перукарні й гарно скроєному темно-червоному пальті. Інакше просто бути не могло. Але з бабцями є один клопіт. Попри те, що бабці віддають усіх себе іншим, вони вперто дотримуються власних поглядів на своє життя. Бо ось що відповіла мені бабця Мод: «Найщасливішими були перші роки заміжжя, коли ми з дідусем жили на родинній фермі Олсонів».
Нагадую: у них нічого не було. Мод, по суті, була домашньою рабинею для трьох дорослих чоловіків (суворих шведських фермерів, які нервували один одного). Вона товклася з малюками та їхніми мокрими підгузками з тканини в холодній тьмяній кімнаті. З кожною вагітністю бабця ставала все хворобливіша і слабша. За дверима хати вирувала Велика депресія. Свекор не хотів проводити в будинок воду. І так далі, і таке інше…
— Бабцю, — сказала я, взявши її хворі на артрит руки у свої, — але як той період міг бути найщасливішим у твоєму житті?
— Міг, — відповіла бабця. — Я була щаслива, бо мала свою сім’ю. Чоловіка. Дітей. Я і мріяти не могла, що колись зможу їх мати.
Бабцині слова дуже мене здивували, та я їй повірила. Але те, що я їй повірила, не значить, що я її зрозуміла. Розуміння бабциної відповіді прийшло до мене через багато місяців, коли я вечеряла разом із Кео та Ної. Я сиділа на підлозі, дивилась, як Ної старається зручніше примостити свого вагітного живота, і, звісно, формулювала різні теорії щодо її життя. Мені було шкода Ної, бо раннє заміжжя накинуло на неї багато труднощів, а ще я думала, як вона виховуватиме дитину в хаті, яку захопило жаб’яче стадо. Та коли Кео похвалився, яка його молода дружина розумна (чудова ідея з теплицями!), і коли я побачила радість на обличчі цієї жінки (такої сором’язливої, що за цілий вечір вона лиш кілька разів піднімала на нас очі), я раптом побачила в ній свою бабцю. Так, я побачила в Ної свою бабцю — такою, якою ще ніколи не бачила. Я чітко уявила, якою бабця була як молода дружина й мати: горда енергійна жінка, яку цінують. Чому Мод почувалася такою щасливою 1936 року? З тих самих причин, що й Ної 2006 року: вона знала, що є незамінною для когось. Вона була щаслива, бо мала партнера, бо вони разом щось будували, бо вона щиро вірила в те, що вони будували, і їй дуже подобалось бути залученою до цього процесу.
