Оповідь про спустошення

Віталій Коротич

Свого часу Томас Стернз Еліот писав про поезію: «Вона може спричиняти такі потрібні нам час від часу революції у почуваннях; може ламати звичний спосіб оцінок та сприйнять, що здатні формуватись постійно, і допомагає людям сприймати світ відсвіженим чи відкривати нові частини його. Вона проводить нас час від часу шляхами ще глибшого пізнання безіменних почуттів, що становлять основу нашого єства, але в які ми заглиблюємось не часто...» Треба сказати, що Еліот, можливо, краще, ніж будь-хто, спромігся оповісти про себе та свою працю. У цьому вмінні поєдналося все — хвилювання неофіта, що прагне розтовкмачити випадковому слухачеві свої переконання, і величезна ерудиція людини, що вчилася в трьох найславетніших університетах — Гарварді, Сорбонні й Оксфорді, мала шістнадцять почесних вчених ступенів та звань, була в шістдесятирічному віці удостоєна Нобелівської премії. Ще у тридцятих роках критики одностайно погодилися, що праця Еліота належить до розряду нетлінних явищ, а московський журнал «Красная новь» констатував тоді ж, що «молодше покоління англійської літературної інтелігенції беззастережно вважає Еліота за найбільшого англійського поета з часів Шеллі та Кітса».

У січні минулого року 87-літній Томас Стернз Еліот помер у Лондоні.

Працюючи навіть над такою короткою довідкою про Еліота, неминуче стикаєшся з десятками книг, присвячених життю й творчості видатного англійця. Монографії про Еліота й солідні видання його творів презентували своїм читачам видавництва Польщі та Франції, Югославії, Італії та багатьох інших країн. Лише перелік статей та книг, присвячених Еліоту в Англії, становить окрему брошуру. Останнє з таких досліджень побачило світ минулого року і має близько 220 сторінок великого формату.

Материкова Європа відкривала англійських поетів досить своєрідно. Траплялись між ними такі, чия популярність на Британських островах не була досить широкою в порівнянні зі славою, якої зажили ці майстри за межами своєї країни. Так було з Байроном. А от Уордсворт чи Кітс незрівнянно популярніші в себе на батьківщині, аніж за її межами. Еліот був славний обабіч Ла-Маншу.

...Так було наприкінці поетового життя. А все складалося не зовсім звичайно й просто.

1914 року 26-річний Еліот залишає Сполучені Штати Америки, де він у місті Сент-Луїс народився та почав своє навчання, і переїжджає до кинутої у вир світової війни Європи. Хоча на батьківщині мало хто знав його як поета, за двадцять років Еліот опинився в становищі, коли його включали до антологій американської та англійської літератур одночасно. Але це було згодом, та й сам Еліот, вихований у космополітичному емігрантському середовищі, не часто декларував свою національність. Вона йому здавалася чимось малоістотним — і це позначилося на його творах, де майже немає героїв з чітко окресленими національними рисами, де не існують проблеми, що хвилюють лише певні країни чи народи. Він сприймав людей не в національних рамках, а в межах соціальної системи, що надала багатьох спільних рис життю англійців, французів чи німців. Світ існував для Еліота як щось непевне, розпливчасте, без поєднального стрижня. Так в очах лікаря існує зона, уражена певною епідемією, що переходить державні кордони і косить поспіль мусульман та католиків.

Власне, до суперечки англійців з американцями за Еліота могли б долучитися й французи, бо, вивчаючи у Сорбонні грецьку історію та культуру, Еліот написав кілька поезій французькою мовою.

Інтерес Еліота до прадавньої Еллади не був випадковим. Молодого літератора опанувала ідея повернення по сліду людських цивілізацій і витворення нової якості зі ста старих. Щоб знайти підтвердження своїм ідеям, Еліот простує в глибини епох та культур і, колекціонуючи факти, намагається осмислити їх по-новому. Цікаво, що сам поет визначав себе як «класициста в літературі» — він користувався старими як світ строфічними системами, і майже всі дослідники поета звертаються до змісту його творів, проминаючи їхні метри. Взагалі в літературній долі Еліота є багато парадоксального. Письменник, що активно працював у поезії понад шістдесят років, залишив по собі заледве 7-8 тисяч віршованих рядків. Щоб читати його, треба бути людиною досить уважною та ерудованою — інакше велика частина думок та закликів поета пройде повз вашу увагу. Нелегко потрапити в ритм поетового мислення, але, потрапивши, відчуваєш шалену сконцентрованість думки, стиснутої, мов пружина, гіркої, мов смак сухої, безлюдної, мертвої землі. І все ж таки, мало хто з поетів XX століття дорівнює Еліотові популярністю.

Величезний вплив на молодого Еліота справили сучасні йому поети Франції. Підкреслено аестетична, оголююча манера Бодлерового письма, іронічно-відворотні Аполінер та Верлен — молодий студент Сорбонни беззастережно визнав їх за своїх вчителів. Але було зроблено і наступний крок... Світ, у якому інші бачили ще просвіток, повертається до Еліота усією своєю безвихіддю. І над першими поезіями Еліота тяжіє гіркий софізм Бодлера: «Доки ми — люди, те, що ми робимо, має бути гарним чи поганим, отже, коли ми чинимо добре чи зле, ми є людьми, і краще, як це не парадоксально, діяти зле, аніж нічого не робити; все ж таки, ми існуємо».

Коли я вперше прочитав ці слова, мені здалося, що годі шукати кращого мотто до Еліотових поезій. Там — від перших книг — не діють молоді люди, люди з майбутнім. У його творах ми стаємо свідками агонії світу, населеного старими. Навряд чи потребують коментарів «Прелюди», з їх відворотною образністю, з людиною, яка борсається у цім багні, загорнена в жовті скіптявілі дими, що чухаються об вікна, а дні тліють, мов недопалки. Запитання, поставлене колись Гансом Фалладою: «Маленька людино, що ж далі?» — може стосуватися й того гиденького чоловічка, що сидить на брудному простирадлі, охопивши жовті свої п’яти. Від «Мислителя» Родена до героя Еліотових «Прелюдів» — страшний шлях пройшла маленька людина Заходу за кілька десятиріч!

Коли б у мене спитали, що вирізняє героїв Еліота, я б відповів: «Беззахисність». Як слимаки без мушель, живуть вони у жорстокому світі ненависті й зневаги. Але для цих людей немає спокою. Навіть вечір здається занаркотизованим хворим. Ночі блукають, як безпритульні, і тут вже йдеться не про конкретну людську безпритульність, а про безпритульність душ та надій. Розуміючи фальш оточення, Пруфрок існує так само дрібним, як люди, яких він ненавидить. Це — Гамлет навпаки, чия зневага ніколи не вихлюпнеться назовні і який з вічного «бути чи не бути» обирає другу можливість. У багатьох творах Еліота діють море, вода — вічні символи початку та кінця життя, але море, в якому потопає Пруфрок, особливе — він опускається на дно пасивної дрімоти, він гине в океані, з якого назавтра вирине і прийде у товариство, де всі зневажають один одного, а він, Пруфрок, останній із зневажених.

Еліот зневажає майже всіх героїв своїх творів. Його ліричне «я» існує в підтексті, не часто випливаючи назовні. Винятковою під цим оглядом є поезія про гіпопотама, де абстрактне досі поняття гидоти конкретизується і — переконаний ідеаліст — Еліот доводить, ще приземлений, матеріальний бегемот є з усіх поглядів створінням справедливішим, аніж Правдива Церква, що загрузла у фарисействі. Такі спалахи були нечастими в Еліота — його улюбленою манерою лишається оповідь багатопланова, помножена в асоціаціях, майже ніколи не прив’язана до конкретних якихось подій, але завжди — про суспільство, що гине і якому нема порятунку. Він не шукав шляхів до кращої долі; більше того, читаючи Еліота, розумієш, що він не завжди вірив у їх наявність. Але та макабрична картина загибелі ладу, побудованого на визиску й недовірі, що він подає її читачеві, — вражає невідпорно. Читаючи Еліота, я міг пригадати книги Селіна, Кафки, сам поет говорив про Джойса, чий «Улліс» допоміг йому багато що зрозуміти. І водночас — повернення по сліду — аж до кіл Дантового пекла, звідки немає порятунку — «полиш надію кожен...» Поет залишається вірний цій темі.

Віхою у творчості Еліота стоїть його поема «Безлюдна земля» («Пустельна земля», «Спустошена земля») — твір складний і своєрідний. Надрукувавши його вперше без приміток, поет згодом не раз брався до коментування твору і в нинішньому варіанті «Безлюдної землі» існує вже щось на зразок тлумачного авторського додатка до поеми. Кожен з перекладачів поширює ці коментарі, підпорядковуючи їх ерудиції та традиціям світосприймання своїх співвітчизників. Але навіть у такому вигляді «Безлюдну землю» не можна зарахувати до розряду «легкого читання». 433 рядки поеми вимагають вдумливого та багатогодинного — хочу сказати — вивчення. Багатомовні вставки до поеми додають їй ще більшої незвичності. Поет говорив про поняття «музики ідей» — Еліот любив творити потік свідомості, укладений за принципами людського думання, коли із спалахів думок, не пов’язаних, на перший погляд, логічно, тчеться симфонія думки, послідовної та націленої. Про поему написано багато — в сотні раз більше слів, ніж вона містить. Тема спустошення сягає тут апогею, і жоден з дослідників Еліота цього не заперечує. Химерні символи з поганських та християнської міфологій, король, що ловить рибу над пересохлим каналом (ще одне повернення до теми води — життя), — «Безлюдна земля» Еліота провіщала твори ще більше згірклі.

«Порожні люди»... Якщо у «Пруфроку» герой лиш меланхолійно повторював: «Старішаю... старішаю...», то в «порожніх людей» життя вже проминуло. Смерть обступає звідусіль. Люди, що спустошували себе, вичерпались, спорожнявіли, як дерева з трухлявим нутром. Їм залишено тільки очі — й то не всім. Притемненим поглядом озираючи кола власного пекла, людина шукає своєї Беатріче, як порятунку, мов якоря. Марно. Не залишено жодної надії. Страшне коло, що ведуть його півмерці навколо кактуса, пророслого з мертвого грунту, танець у ритмі дитячої співанки — як остання молитва приречених. Перш ніж темрява спаде їм на очі остаточно, вона впала на душі. Це — фінал існування тієї, згідної на все, не здатної до борні маленької людини, що ставала носорогом у п’єсі Йонеско і ставала фашистом у Німеччині тридцять років тому. Крах міщанина, загибель Пруфрока, що пройшов «Безлюдну землю» і скінчив своє існування.

Будь-який мистецький твір є актом політичним. Людина, що прочитає поезії Еліота, відчує огиду до світу, що його він нам демонструє, — відразу до світу дрібності й нещирості, духовної ницості та безпринципності. Будь-яка література є тенденційною. І якщо митець вартий свого ймення, творча його тенденція випливатиме з правдивих спостережень та роздумів над ними.

Розміри цієї статті не дають змоги детальніше проаналізувати поезію Еліота. Зрештою, і не йшлося тут про всебічне висвітлення коренів Еліотової образності та походження ритмів його поезій. Початок століття уявлявся початком неймовірного хаосу багатьом представникам буржуазної культури. Їх світ розпадався, і дехто ладен був думати, що розпадається світ взагалі. Художники бувають свідками епохи і творцями її. Т.С. Еліот був свідком. Унікальне суперечливе явище, яким став у поезії цей англієць, належить вивчити неупереджено і всебічно. Вірна теза про те, що капіталізм не породив жодного великого співця, який його оспівав би, підтверджується і в творчості Томаса Стернза Еліота. Ревнивий католик, людина непослідовна у своїх політичних переконаннях, Еліот блискуче відтворює своє оточення. І та безвихідь, те бездонне багнище, в якому гинуть знесилені, спустошені люди, стає апокаліптичним символом системи.

Страшні гротески Щедріна, моторошний світ Достоєвського, і — майже за століття — безвихідь, у якій борсаються герої Кафки, Іонеско, Джойса чи Беккета — за умов гніту триває звиродніння людських душ. Треба мати особисту мужність та велику силу таланту, щоб прокреслити траєкторію падіння приреченого суспільства. Навіть коли художники роблять це мимоволі, їх свідчення цінні.

Класичним став фінал фільму Фелліні «Солодке життя» — натовп гульвіс над гниючим тілом морської потвори, вивергнутої з глибин до ніг їм. Ці кадри могли б ілюструвати поезію Еліота. Нарешті, й «Солодке життя» могло б закінчуватись, як «Порожні люди» Еліота:

Світ кінчається саме так
Світ кінчається саме так
Світ кінчається саме так
Не вибухом, а вищанням.

Еліот не знає іншого світу, і він з жахом спостерігає такий фінал.

Терпка школа зневаги, школа ненависті до приземленості, до світу, що чавить та спустошує, відкривається перед нами з поезій Еліота. Уроки Еліота не прості і суворі — вони сприймаються повільно, але — вражають.

Якраз сто років тому Еміль Золя вперше надрукував свій знаменитий памфлет «Я ненавиджу». Виливши потік зневаги на голови людей підлих та миршавеньких душевно, не сказавши ані одного доброго слова впродовж усієї статті, великий митець закінчує її, здавалося б, цілком несподівано: «А тепер ви знаєте і те, що я люблю...»

Наука ненависті й наука любові йдуть поруч.

І мандрівка через спустошену землю Томаса Стернза Еліота є з цього погляду корисною та повчальною.

Л-ра: Жовтень. – 1966. – № 8. – С. 104-108.

Біографія

Твори

Критика