Криза духу і спалах поезії (Матеріали до вивчення творчості Т.С. Еліота)

Т. І. Козимирська

Томас Стернз Еліот — відомий англо-американський поет, драматург, публіцист, критик, лауреат Нобелівської премії (1948). На жаль, український читач з його творчістю обізнаний мало. Це пов’язано як з труднощами сприйняття художнього набутку поета, так і з цілковитою невідповідністю його творчості тому, що регламентувалось раніше ідеологічними установами як «корисний» та «дозволений матеріал». Йому закидали, що під виглядом вихваляння класичної давнини він, мовляв, веде прямий наступ на принципи національної культури, незалежності та самостійності народів Європи.

Сьогодні чинні програми з курсу всесвітньої літератури передбачають ознайомлення з творчістю Т.С. Еліота та аналіз одного із його творів (на вибір).

Нижче публікуємо матеріали для організації такої роботи.

Т.С. Еліот: віхи біографії та творчого шляху

Поет Томас Стернз Еліот народився в Сент-Луїсі (штат Міссурі). Він був молодшим із семи дітей в родині. Серед його предків був преподобний Уільям Грінліф Еліот, засновник Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, а з материного боку Айзек Стернз, один із перших переселенців Массачусетса. Батько Томаса, Генрі Уер Еліот, був багатим промисловцем, а мати, Шарлотта Стернз, — жінка освічена, з літературним талантом.

Закінчивши приватну школу в Сент-Луїсі, Еліот рік провчився в приватному массачусетському коледжі й 1906 р. вступив до Гарвардського університету. Талановитий студент, Еліот закінчив університетський курс за три роки і отримав диплом магістра на четвертому курсі.

У цей час Еліот друкує власні вірші в «Харвард адвокет», де працює редактором (1909 — 1910). Потім їде до Парижа, відвідує лекції в Сорбонні та вивчає французьку літературу, насамперед поетів-символістів.

Щe в Гарварді він зацікавився символізмом, читав поета-символіста Жюля Лафорга та книгу Артура Саймонса «Рух символізму в літературі», яка справила великий вплив на розвиток поета.

Повернувшись у 1911 р. до Гарварда, Еліот пише дисертацію про англійського філософа-ідеаліста Ф.Г. Бредлі, вивчає санскрит та буддизм. Шелдонівська стипендія дала йому змогу поїхати спершу до Німеччини, а потім до Англії, де він вивчає філософію в оксфордському Мертон-коледжі, в якому викладав Бредлі. Після тривалих вагань та сумнівів Еліот вирішує присвятити себе літературі й не повертатися до Гарварда для захисту дисертації. Він залишається в Лондоні й пише вірші.

Ранні твори поета з’являються в різних періодичних виданнях. Два нові поетичні збірники «Пруфрок та інші спостереження» і «Вірші» були опубліковані в 1917 та 1919 рр. Написані під впливом Лафорга, вірші обох збірників позначені глибоким розчаруванням дійсністю. У «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока», першій вагомій поемі Еліота, змальований герой — запопадливий, шанобливий придворний, з добрими намірами, пишномовний і болісно нерішучий, особливо з жінками. «Пруфрок» став віхою в поезії XX ст., чимало критиків писали про значення цієї поеми, а американський поет Джон Беррімен вважав, що з «Пруфрока» бере початок сучасна поезія.

У 1922 р. Еліот опублікував поему «Безплідна земля», яку його друг і наставник Езра Паунд назвав «найдовшою поемою, будь-коли написаною англійською мовою». Своєю гіперболою (твір має 434 рядків) Паунд натякає на поетичну концентрацію та численну кількість алюзій в поемі.

«Безплідна земля», кращий, на думку впливових критиків, твір, що позначився на наступному розвитку поезії, складається з п’яти частин, які об’єднані наскрізними темами безпліддя та розмивання цінностей. У «Безплідній землі», де відтворено сумніви та розчарування повоєнного покоління, відображено інтелектуальний настрій усієї епохи.

В 1927 р. Еліота було хрещено за обрядом англіканської церкви, і в тому самому році він отримав британське підданство.

Ще будучи американським студентом, Еліот виявляв жвавий інтерес до культури країни своїх предків. І якщо прийняття британського підданства якоюсь мірою відповідало його юнацьким прагненням, то його перехід до англіканської церкви був відходом від сімейних традицій унітаріанства, хоча й задовольняв потребу Еліота, пуританина за походженням, в строгих та чітких моральних установках. У поемі «Сіре середовище» (1930) цілком виразно проявились душевні терзання, якими супроводжувалось його навернення до англіканської віри.

У 30-і роки Еліот пише поетичні драми. «Камінь» (1934) та «Убивство в соборі» (1935) призначались для релігійних вистав. «Убивство в соборі», філософське мораліте про муки св. Томаса Беккета, вважається кращою п’єсою Еліота. Вона з великим успіхом ставилась в театрах Європи та Сполучених Штатів. Його п’єси про сучасне життя — «Возз’єднання сім’ї» (1939), «Вечірній коктейль» (1950), «Особистий секретар» (1954) і «Літній державний діяч» (1959) — вважаються менш майстерними. Автору багато в чому не вдалася спроба наповнити сучасним змістом теми античної трагедії. «Вечірній коктейль», щоправда, свого часу мав успіх на сценах театрів з обох боків Атлантики.

Поеми 40-х років («Чотири квартети» (1943), «Бьорн Нортон» (1941), «Іст Кокер» (1940), «Драй Селвейджес» (1941) та «Литтл Гиддінг» (1942) вважаються багатьма критиками найбільш зрілими поетичними творами Еліота. Кожна поема — це роздуми, навіяні спогляданням різних пейзажів, до яких поет уплітає свої міркування про історію, час, природу мови, а також особисті спогади.

У 1948 р. Еліоту присуджується Нобелівська премія з літератури «за видатний новаторський внесок в сучасну поезію». Член Шведської академії Андерс Естерлінг у своїй промові підкреслив, що у віршів Еліота «є особлива властивість — здатність врізатися в свідомість нашого покоління з гостротою алмаза».

Помер поет в 1965 p., у віці 76 років, був похований в Іст Кокер, селі в Сомерсеті, звідки в середині XVII ст. його предок Ендрю Еліот подався до Америки.

Критична і текстологічна література, присвячена творчості Еліота, зростає. На думку американського критика Ірвіна Еренпрайса, «поезія Етіота проникає в глибини моралі та психології. Еліот розумів мінливу, парадоксальну природу наших найбільш прихованих емоцій та суджень і намагався висловити цей парадокс у своєму стилі». Стиль Еліота, вважає Еренпрайс, відзначається «порушенням синтаксису і змісту, привертаючи таким чином увагу читача, змушуючи його по-новому поглянути на завдання та цінності літературної творчості».

«Подвійне завдання Еліота полягало в тому, — писав англійський критик М. Бредбрук, — щоб знайти тлумачення своєї епохи, тримаючи, як навчав найвеличніший із поетів, Зеркало обличчям до Природи і водночас наслідувати зразки справжньої довершеності».

Творчі засади поета

Т.С. Еліот сам визначив свою позицію в житті та творчості: «Класицист у літературі, рояліст у політиці й англокатолик у релігії». Він не сприймав тогочасної дійсності, оскільки бачив у ній втрату найважливіших , моральних цінностей. Криза духу, яка охопила західну цивілізацію, стала наскрізною темою його творчості. Саме цим і визначився модернізм поета.

Уже ранні твори Еліота («Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», «Безплідна земля») позначені пошуком нових поетичних форм, здатних передати соціально-політичні, духовні, інтелектуальні реалії початку століття. Він став великим прихильником образного малюнка вірша. У його поезії наявні різнорідні тематичні прошарки, а переходи від одного з них до іншого ніяк не відзначені, відсутня і пунктуаційна сигналізація (тире, дві крапки тощо). Досить активно поет застосовує асоціативний метод, своєрідно використовуючи цитати з художнього набутку Вергілія, Данте, Шекспіра, Мідлтона, Уебстера, інших авторів. Його поетичній мові властивий також високий рівень метафоризації, насиченість символами. Усе це й утруднює сприйняття еліотівської поезії.

Пруфрок як уособлення кризи духу

Поема про Пруфрока побудована як потік свідомості нерішучого, нікчемного ліричного героя, який ніяк не може освідчитися в коханні дамі серця. Він і сам розуміє, що його почуття смішне, мрії марні, а загибель неминуча.

Розпочинається твір епіграфом з «Божественної комедії» Данте. Уривок з «Пекла» (XXVII) став своєрідним ключем до твору. У Данте графа да Монтефельтро страчують у восьмому колі Пекла за лукаву пораду, яку він дав Боніфацію Восьмому. Граф погоджується розповісти свою історію і не боїться, що вона досягне земного світу. Любовна «пісня» Пруфрока, де розум героя звертається до свого інстинктивного початку, є, по суті, розмова із самим собою. Епіграф, отже, настроює на цілком щиру сповідь, яка веде до повного саморозкриття героя — його психіки, мислення, свідомості, підсвідомості.

Підхід Т.С. Еліота до любовної теми в «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока» дуже відрізняється від ро- мантико-символістського канону, який передбачав переміщення любовних почуттів у надреальну, неземну сферу.

У Еліота відсутня будь-яка поетизація почуттів (насамперед кохання) — так, образ дами Пруфрока подається цілком прозаїчно: «Ті очі, що зведуть тебе до дефініцій, А сформульований, мов жук на вістрі шпильки, За склом пришпилений» (рядки 56-58), «Може, винні запахи парфумів У моїм розгубленні та сумі?» (рядки 65-66).

Пруфрок існує у двох вимірах. Один — об’єктивний світ, другий — безлад його почуттів та думок. Зовнішній світ активний та ворожий; тут усі речі наче зсунулися зі своїх місць, переплуталися, втратили зміст. Це — хаотичний світ постійного руху, руху без напрямку й сенсу, без єдності та зв’язку. Це — світ без часу, що життя Пруфрока робить безглуздим, нудним повторенням одних і тих самих рухів, подій.

Час для Пруфрока розпадається на героїчний, уявний — тут автор переходить на суворий лад Екклезіаста; і буденний, реальний. Двоїстість виявляється в характері та імені героя: романтичне ім’я Альфред нагади про Тенісона, а прозаїчне прізвище запозичене з якоїсь вивіски. З одного боку, його образ патетичний: Пруфрок бачить себе Лазарем, котрий, всупереч біблійній версії, повернувся на землю із загробного царства («Лазар я, воскрес із мертвих Сказать всю правду, й ти від неї оживеш!», рядки 94-95), в його свідомості на якусь мить виникає образ Гамлета («Ні! Я не Гамлет, я не був ним зроду», рядок 111), роль якого для нього заважка.] А з другого боку, образ Пруфрока банальний: це підстаркуватий чоловік з кумедними манерами, обережний у висловах, сміхотворний у манерах та своїх мареннях. Вселенські питання, які нібито порушує Пруфрок, — це просто балаканина за чашкою чаю. Поступово природна мізерна суть героя проявляється у морі власного безумства: «Отож чи я насмілюсь Потурбувати щось у цілім світі?» (Рядки 45-46).

Пруфрок — нерішуча, не впевнена у собі людина, яка живе, озираючись на інших, на їхні думки, що й визначає стиль його мови та мислення. Про це свідчать уявні репліки співрозмовників у мові Пруфрока, взяті в дужки: «(Вони промовлять: «Боже мій, як рано він лисіє!»)» — рядок 41, «(І додадуть: «Які худі він руки й ноги має!»)» — рядок 44. Ставлення героя до себе багато в чому визначається ставленням до нього інших, а наприкінці його монолога чужі думки ніби проникають у його свідомість («Я старіюсь... Я старіюсь...», рядок 20).

«Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока» — це осмислення поетом руху, діяння, а точніше — можливості діяння, оскільки насправді Пруфрок нікуди не прямує, і все, що у творі відбувається, — це лише думка, спогад, пам’ять. Час для діяльності та звершень перетворюється в те, що найбільш органічно відповідає натурі Пруфрока, в час для вагань. Герой Еліота настільки ізольований від зовнішнього світу, що здатний звертатися тільки до себе. Його мозок роздвоюється, стирається грань між нормою та психічною аномалією. Він замикається у світі своїх вигадок та власної пам’яті, пробудження свідомості для нього згубне.

На концепції образу Пруфрока позначився вплив французького поета Жюля Лафорга. У нього насмішкувата, іронічна манера викладу поєднувалась із романтичною пристрасністю. А в Еліота — трагізм з іронічною інтонацією. Його Пруфрок надзвичайно самоіронічний (порівнює себе з шекспірівським блазнем у рядках 115-119).

Еліот не зосереджується, як бачимо, на змалюванні невдачі недолугого героя в коханні, зміст твору набагато ширший. Драматичний монолог Пруфрока — це болюче зізнання людини, життя якої не склалося. В образі головного героя твору, по суті, втілено риси характеру сучасників Еліота, відображено їхню недієздатність, їхній біль, душевні муки.

Особливості поетики «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока»

Як уже зазначалося, Еліот широко застосовує у своїй творчості асоціативний метод. Це властиво і для поеми «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока». Використовуючи такий метод, Еліот прагнув показати усю багатогранність світу, змусити різноманітний матеріал, що належав до різних епох, взаємодіяти. Звертаючись до цитат, він домагається багатозначності слова — нове використання цитат частково змінює їхнє значення. Розглянемо це на конкретних прикладах.

Рядки 52-53: «Я впізнаю цей спів, що звільна завмирає...» — прихована цитата з комедії У. Шекспіра «Дванадцята ніч». Граф Орсіно палає нерозділеним коханням до Олівії і прагне почути таку мелодію, яка б, сповнена його почуттям, розчинила дівчину в музиці. Пруфрок цим не переймається, бо в його свідомості кохання, музика та голоси ніяк не пов’язані одне з одним.

Рядок 63: «Оголені, у перснях, білі — наче сніг» — парафраз шостого рядка з вірша Д. Донна «Мощі». Волосяний браслет — знак кохання, який Марія Магдалина подарувала одному зі своїх коханців; у Донна — це символ, що з’єднує героя та його кохану в небутті. У свідомості Пруфрока — образ, що застерігає його від кохання, де закладена смерть.

Рядок 73: «Перетворитися б мені на пару грубих клешень» — слова Шекспірового Гамлета, який грав роль божевільного («Гамлет», II, 2).

Рядок 94: «Лазар я, воскрес із мертвих...» — Пруфрок ототожнює себе з євангельським Лазарем, який воскрес із мертвих.

Рядок 111: «Ні! Я не Гамлет, я не був ним зроду» — алюзія на відомий монолог Гамлета «Бути чи не бути». Гамлетівську дилему Пруфрок одразу вирішив на користь небуття.

Рядок 115: «Старатливий, хоч трохи й нуднуватий...» — із прологу «Кентерберійських оповідань» Чосера: «Він слова зайвого не промовив та високу мудрість любив».

Рядок 120. «Я старіюсь...» — репліка Фальстафа із драми Шекспіра «Генріх IV»: «В Англії залишилось тільки троє порядних людей, які не потрапили до шибениці, та й то один з них ожирів і почав старіти...»

Рядок 124: «Де наяди виливають в співі душу?» — парафраз рядка із вірша Донна «Пісня», де поет, використовуючи іронію, пропонує упевнитися у віроломстві жінок.

Для зображення внутрішнього душевного стану Пруфрока Еліот використовує метафори, персоніфікації: рядки 15-17: «Туман жовтавий, що розлогу спину тре об шибку, Жовтавий дим, котрий вологу морду тиця в шибку, Що лізе язиком липким до закутків вечірніх...» Вони свідчать про мертвотність урбаністичної цивілізації.

Поет також обирає непоетичні деталі для створення образу реального сучасного міста: рядки 7-8: «Крізь ці харчевні в запахах несвіжих Устриць — а місто нас вестиме, наче має...»;

рядок 17: «Що лізе язиком липким до закутків вечірніх...».

Часом ці образи мають глибший зміст, відображають самотність людини, її безпорадність у сучасному цивілізованому суспільстві.

В «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока» Еліот не відходить від центральної проблеми всієї творчості — кризи духу та можливої загибелі західноєвропейської культури та цивілізації.

Відповідні труднощі в сприйнятті поеми створює її монтування. На перший погляд, може здатися, що твір незв’язний, хаотичний. Але слід мати на увазі, що, застосовуючи такий прийом, поет прагне відтворити у поемі безглуздя світу.

Щоб твір сприймався цілісно, автор уводить до нього образи оповідача та його мовчазного супутника. Суто структурні засоби у вигляді повторів, варіацій теж сприяють цілісному сприйняттю поеми.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1998. – № 4. – С. 36-39.

Біографія

Твори

Критика