Легендарно-міфологічні мотиви у поемі Томаса Стернза Еліота «Безплідна земля»

Л. П. Статкевич

У статті досліджується функціонування легендарно-міфологічних мотивів у поемі Еліота. Розглядається чотири варіанти генезису легенди про святий Ґрааль. Автор статті дає власну її інтерпретацію у контексті поеми Еліота. До аналізу долучено також декілька проявів усвідомленої автоінтертекстуальності у метатексті Еліота.

Структурна організація «Безплідної землі», поза сумнівом, є абсолютно специфічною. І головна особливість цієї специфіки полягає у тому, що поему написано у формі потоку вільних асоціацій. Вважаємо, що саме концентроване використання текстових запозичень, відібраних із різних культурних блоків, зумовлює вільні асоціації і при інтерпретації твору. У цьому випадку доцільно говорити про глобальну міфологічно-літературну інтеракцію.

Отож зважаючи на таку особливість авторської стратегії мета цієї публікації дослідити структурні особливості поеми «Безплідна земля», ідентифікувати джерела міфологічно-легендарних мотивів у цьому творі, класифікувати усі прояви метаморфоз у тексті твору, розглянути усі відомі варіанти генезису легенди про святий Ґрааль, дослідити ідентифіковані прояви автоінтертекстуальності, де прототекстом є легенда про святий Ґрааль.

Для досягнення поставленої мети даного дослідження корисними стали теоретичні праці Є. Мелетинського, В. Костюка, Л. Дикарєвої та ін., а також зарубіжних дослідників творчості поета, присвячені аналізу образної системи та поетичної форми його творів з одночасним аналізом його теорії поезії.

У поетичному спадку Еліота це найбільш герметична поема, насичена міфемами, міфологемами, алюзіями, ремінісценціями та цитатами без атрибуції англійською, німецькою, італійською та на санскриті. Мова персонажів теж характеризується широким діапазоном: від вишукано-старомодної, літературної, розмовної до сленгу.

У поемі «Безплідна земля» Еліот активно використовував прийом метаморфози, який не лише забезпечив міфологічну наступність, а й дозволив художньо реалізувати у творі феномен метемпсихози. В автокоментарях до поеми зазначається, що Еліотова поетика метаморфози склалася під впливом кембріджської антропологічної школи. Поет високо цінував та використовував як методологічну основу працю Дж. Дж. Фрезера «Золота гілка», особливо ті частини, де йдеться про Адоніса, Атіса та Озіріса. Як відомо, Дж. Фрезер велике значення приділяв проблемі реінкарнації - одному з домінуючих вірувань численних народів на етапі примітивного розвитку.

Загалом, феномену метаморфози властива опозиція, зумовлена поділом за результатом акту дії активної або пасивної особи. Приміром, метаморфозами пасивної дії називають перетворення, які здійснює посередник. Характерним для цього випадку перетворення є те, що воно відбувається поза згодою чи волею суб’єкта метаморфози. Метаморфози активної дії - це автометаморфози суб’єкта перетворення, як, скажімо, реалізація його власного бажання [1, с. 9].

Для міфопоетичного простору «Безплідної землі» властиві метаморфози пасивної дії, реалізовані за зооморфною схемою (людина - птах: міфеми Прокна / Філомела), антропоорнітальною схемою (зміна статі - міфема Тіресій) та автометаморфози. Більшість метаморфоз є однократними, оскільки перетворення такого типу не передбачають повернення у вихідний стан (міф про Прокну / Філомелу, де Терей перетворюється на одуда), та нескінченими. Прикладом таких перевтілень є метемпсихоз - це багатоступенева метаморфоза активної особи перетворення (ілюстрацією такого типу перетворення є усі численні іпостасі наратора, а також Прокна / Філомела, які за зооморфною схемою стають птахами (метаморфоза Овідія), а далі у творі Еліота - Дочками Рейну (авторська метаморфоза).

Поемі «Безплідна земля» притаманна композиційна фрагментарність. Усі дослідники одностайні в тому, що після редагування її Езрою Паундом логічні зв’язки тексту значно змістилися, а місцями їх було втрачено зовсім. Саме тому про інтенцію автора у кінцевому варіанті цього твору говорити важко. По суті, цей твір є зразком своєрідного «інтелектуального ребуса», який разом із «Уліссом» Джеймса Джойса і дотепер вважають «євангелієм модерністської літератури», спроектованим на усю загальнолюдську традицію. Зазначимо, що фрагментарність «Безплідної землі», очевидно, породжена її складною багаторівневою системою. Наративні рівні тексту схематично відповідають такій ієрархії: ритуал - міф - середньовічний лицарський роман - мистецтво Відродження - бароко - сентименталізм - романтизм - символізм. Щодо цього варто згадати слова В. Костюка: «Саме на невеличкому текстовому просторі, який завдяки своїй багаторівневій структурі набуває надзвичайної художньої об’ємності, автор досягає своєрідної фрагментарної цілісності. Фрагментарної, бо твір, вражаючи експресією зображення, залишається відкритим для різноманітних інтерпретацій змісту, навіть вимагає цих доповнень і трактувань» [2, с. 57]. Очевидно, що центонна форма твору зумовлена не лише змістом тексту, а й прагненням поета інтерпретувати трансплантовані традиційні сюжети та мотиви у контексті власного твору. Авторська стратегія організації тексту вельми складна й багатопланова. Цей ефект досягається завдяки конвергенції інтертекстуальних знаків, контрасту та повторенню. Еліот комбінує відомі (які вже стали символами) та маловідомі міфологічні образи, тим самим створює багатоваріантні повтори. Уводячи у текст поеми «Безплідна земля» міфеми та міфологеми, поет утворює такі асоціативні ряди: земля - прах (міф про Кумейську Сивілу), земля - безплідна жіноча утроба (назва твору та образ Ліл, яка приймала контрацептивні пігулки - персонаж другої частини поеми), земля - скривджена ґвалтуванням феміна (міф про Прокну / Філомелу) та земля - чаша святого Ґрааля (легенда про св. Ґрааль і Короля-Рибалку).

Метафора «безплідна земла» імплікує у творі легенду про Короля-Рибалку. У поемі автор не ідентифікує цей образ, реципієнт мусить упізнати його самостійно, що повністю відповідає вимогам герметичного стилю. У ХІХ-ХХ ст. генезис, як і саме трактування цієї легенди були у центрі дискусій науковців, що спричинило появу численних полярних точок зору. Проте Еліот запозичив інтерпретацію легенди про святий Ґрааль саме з праці Дж. Л. Уестон «Від ритуалу до роману» [6, р. 15-16], у якій дослідниця намагається довести, що сказання, а потім і романи про святий Ґрааль, виникли не на основі християнської легенди, а на основі «сезонного» ритуалу «воскресіння - помирання», міфологічний «еквівалент» якого оповідає про вбитого юнака, що відродився (Озиріс у єгиптян, Адоніс у греків, Аттіс у фрігійців та римлян). Є. Мелетинський вважає їх «невинними, але необхідними жертвами. Найвища точка в цьому плані, зрозуміло, <...> покірний «отцеві» Христос» [3, с. 237]. У ширшому значенні цей ритуал був, за словами Дж. Л. Уестон, «культом Життя» [цит. за: 5, р. 34]. «Кілька років тому, - писала дослідниця, - перебуваючи під свіжим враженням від епохальної роботи сера Дж. Фрезера «Золота гілка», я була вражена подібністю основних деталей у сказанні про Ґрааль і в культах природи, що їх досліджував Фрезер. Чим глибше я аналізувала сказання, тим більш виразною була ця надзвичайна подібність. Зрештою, я запитала себе, чи не є ця таємнича легенда <...> своєрідним записом одного з популярних колись ритуалів, що збереглися за умов суворої утаємниченості» [цит. за: 5, р. 34]. К. Брукс, розкриваючи генезис цієї метафори, дає таку її інтерпретацію: «діви - хранительки святині - були зґвалтовані королем-розбійником та його лицарями. Після цієї наруги земля перетворилася на пустелю, а сам король став імпотентом. Врятувати землю може лише цнотливий лицар, який знайде Каплицю Небезпек і здійснить магічний ритуал. Чаша й спис - символи сексуальної активності - здатні повернути плодючість королю та його землі» [5, р. 15-16]. Проте надія на зцілення є марною, адже Король-Рибалка у творі Еліота постійно чує спів ластівки (йдеться про зооморфну метаморфозу Філомели).

Наразі необхідно детальніше зупинитися на християнській інтерпретації легенди про святий Ґрааль, оскільки ми не виключаємо ймовірності двічі закодованої алюзії, маємо на увазі двоступеневу інтеракцію у поемі. Звісно, у західноєвропейських середньовічних романах чіткою є тенденція до інтерпретації легенди в християнському дусі. Є три версії її генезису. Згідно з першою, вважається, що святий Ґрааль - це чаша з кров’ю Ісуса, що її зібрав Йосиф Аримафейський, та яка набула магічної сили. Згідно з біблійною легендою, саме він зняв тіло Господа з Хреста. Очевидно, послуговуючись цим генезисом, Є. Мелетинський зазначає, «що Святий Ґрааль - це міфологізований праобраз середньовічних реліквій» [3, с. 160-161]. Ця посудина була наділена цілющою силою й асоціювалася з рогом достатку - рогом Амалфеї у грецькій міфології та казаном достатку в міфах та ритуалах кельтів та валлійців. За другою версією, вважається, що цю чашу використовував Христос під час Тайної вечері з апостолами. За третьою, Ґрааль - це срібне блюдо зі скривавленою головою Іоанна Хрестителя. Необхідно також враховувати можливість інтеракції християнської основи цієї легенди у підтексті твору, оскільки мотив скривавленої голови Іоанна Хрестителя Еліот актуалізує ще у поезії «Любовна пісня Альфреда Дж. Пруфрока». У такому випадку слід розглядати поетичну інтерпретацію християнської легенди у метатексті автора як автоінтертекстуальність. Проте якщо у «Безплідній землі» авторська стратегія використання аналізованого інтексту, на нащу думку, базується на ігровому елементі, тобто спонукає до інтерпретації декількох прототекстів, то у «Любовній пісні» Еліот напрочуд ясний:

Though I have seen my head... brought in upon a platter [7, p. б].

(Голову свою... Узрів я на тарелі) [4, с. 162].

Ця алюзія моделює в уяві реципієнта смерть пророка, якого автор несподівано ототожнює з ліричним героєм даного твору. На жаль, у публікаціях американських дослідників ми не знайшли підтвердження нашого припущення (так само, як і коментарі Еліота не розкривають його інтенції щодо використання цієї легенди у поемі), проте переконані, що виключати можливість такої інтерпретації підтексту назви твору не слід. У такому випадку в метатексті Еліота святий Ґрааль є латентним виявом усвідомленої автоінтертекстуальності. Отже, святий Ґрааль - це «табуйована таємниця» із незрозумілим генезисом та етимологією не лише у контекстах творів поета. Згадаймо, що Ґрааль викликав у XIX-XX століттях чимало дискусій і до сьогодні залишається таїною чи то «метафорики церковного таїнства», чи то кельтського міфу, чи то сезонного ритуалу (С.С. Аверинцев). Логічно припустити, що Еліот зібрав усі смисли давньої легенди докупи, довівши контекст власного твору до граничної поліфонії, а відтак полісемантики. З легенди про святий Ґрааль Еліот запозичив образ Короля-Рибалки (не ідентифікований автором - читач мусить самостійно здогадатися), який у тексті з’являється на фоні опоганеної Темзи:

While I was fishing in the dull canal

On a winter evening round behind the gashouse

Musing upon the king my wreck

And on the king my father's death before him [7, p. 43].

Коли я рибалив у каналі затхлому В надвечір'ї зимовім, близько ген за газівнею Я міркував про смерть королевича-брата І загин короля-батька, що в смерті його попередив [4, с. 76].

Наведений уривок ілюструє авторську автометаморфозу досить далеких у часі та літературній традиції образів: міфема Король-Рибалка - Фердинанд із Шекспірової «Бурі», що актуалізує не протиставлення (як вважають деякі дослідники, зокрема, К. Брукс, Г. Іонкіс та ін.), а зміщення історичного часу. Повторне звертання до образу Короля-Рибалки на тому ж екологічно несприятливому фоні засвідчує важливу в контексті цього твору думку про циклічність не лише природи (ритуальні мотиви «смерть-відродження»), а й людської історії:

I sat upon the shore

Fishing, with the arid plain behind me [7, p. 50].

Сидів я на березі

Та рибалив. Позад мене рівнина неродюча [4, с. S3].

У творі Шекспіра Фердинанд, який оплакує смерть батька, розмірковує про спокуту через смерть, яка дарує нове життя. К. Брукс переконливо аргументує зв’язок цієї алюзії з романом Вольфрама фон Ешенбаха «Парцифаль». Учений, зокрема, висловлює припущення про те, що «скоріше всього, запозичення здійснюється для того, щоб пов’язати ідею «Бурі» з епізодом із історії Парцифаля» [5, p. 50]. «Брат», про якого говорить наратор «Безплідної землі», - це ймовірно Треврицент, який узяв на себе гріхи свого старшого брата Амфортаса, проклятого короля-відлюдника. Образ Короля-Рибалки не міг з’ явитися у цьому епізоді випадково, інтертекстуальна стратегія Еліота провокує до пошуків латентних підтекстів. Аскетичність Треврицента як служіння Богу та відречення від свого егоїстичного «Я» демонструє єдино можливий шлях спокути, а отже, й спасіння мешканців безплідної землі. Проте, на жаль, наратор не може або ж не здатний прийняти цей шлях і, відповідно, відродження для нього неможливе.

Дослідивши структурні особливості поеми та проаналізувавши функціонування легендарно- міфологічних мотивів у тексті твору ми дійшли до таких висновків, що Еліот прочитує роман про святий Ґрааль через реальність Шекспірової «Бурі», витворюючи власну поліфонічну цілісність, яку, у свою чергу, пропонує реципієнту спроектувати на Фрезерове розуміння первісного ритуалу. Схематично ця інтеракція матиме такий вигляд: Т («Парцифаль» В. фон Ешенбаха) Т2 («Буря» Шекспіра) Т («Безплідна земля»). Саме тому смерть батька Шекспірового Фердинанда презентує в поемі Еліота мотив «смерті-відродження» бога родючості.

У проаналізованому вище творі Т.С. Еліот не лише задовільнив своє «відчуття традиції», не лише закріпив «зв’язок часів», а й розробив поетику з’єднань, що сприймалася сучасниками як «шокуюча непоетичність». Елемент несподіваності, який Еліот вважав «однією з найкращих знахідок у сфері поетичного мистецтва з часів Гомера», визначає характер його образназності. Таким чином, головна особливість поетики Т.С. Еліота полягає в майстерності поєднувати різнорідний матеріал.

Література:

Дикарева Л.Ю. Міфопоетика метаморфози і способи її об’єктивації у художньому мовленні: лінгвосеміотичний аспект (на матеріалі прози М.В. Гоголя та М.О. Булгакова): Автореф. дис... канд. філол. наук / Київський національний університет імені Тараса Шевченка - К., 2003. - 9 с.
Костюк В., Денисенко В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, інтертекстуаль- ність). - К., 2002. - 176 с.
Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. - М.: Наука, 1976. - 408 c.
Томас Стернз Еліот. Вибране. - К.: Дніпро, 1990. - 197 с.
Brooks C. The Waste Land: An Analysis // T. S. Eliot; А study of his writings by several hands / Ed. by B. Rajan.- N.Y., 1966. - P. 7-37.
Bush R. T.S. Eliot: A Study in Character and Style. - Oxford: Oxford UP, 1984. - 287 p.
Eliot T.S. The Complete Poems and Plays 1909-1950 / Ed. by Harcourt Brace & Company. - New York, San Diego, London, 1980. - 392 p.

Л-ра: Актуальні проблеми філології та перекладознавства. - 2009. - Вип. 4. - С. 209-212.

Біографія

Твори

Критика