30.07.2023

Томас Стернз Еліот (Thomas Stearns Eliot)

До земного буття (Томас Еліот)

В. К. Шпак

З усього калейдоскопа модерністських шкіл, груп, течій і напрямків у західній літературі початку XX ст. найвпливовішою школою в англомовній поезії став імажизм. Він глибоко вплинув на її подальший розвиток.

Уперше імажисти заявили про себе в 1909 році. В одному з невеличких лондонських ресторанів було створено клуб, що з часом отримав назву «школа імажизму». Засновником його був англійський поет і філософ-бергсоніанець Т. Х’юм, а духовним наставником — американський поет Езра Паунд. Імажисти розпочали бунт проти затуманеної, на їхнє розуміння, романтичної традиції, проти вульгарності естетики «ділового світу», тим часом підносячи естетичні надбання. Одні в своєму захопленні верлібром (вільним віршем) орієнтувались на давньогрецьку поезію, інші мали за взірець верлібр Уїтмена, треті зверталися до досвіду французьких поетів, четверті ж намагалися створити свої поетичні теорії, ґрунтовані на складних метричних формах вірша.

Основа світогляду імажистів — філософія інтуїтивізму. Своєрідним естетичним кредо для багатьох з них стали теорії їхнього «метра» Езри Паунда, проголошені ним у статті «Кілька заборон імажиста»: «Не використовуйте жодного зайвого слова, особливо прикметника, яке не виявляє чогось нового. Бійтесь абстракцій. Не повторюйте в посередніх віршах того, що було зроблено в гарній прозі». Паунд порівнює майстерність поета з віртуозною грою на скрипці.

«Бунт» імажистів проти романтичних канонів, зневіра в ідеалах привернули увагу таких талановитих поетів, як Х. Дулітл, Е. Лоуелл, У.К. Уїльямс, Дж.Г. Флетчер. Новаторство імажистів приваблювало на різних етапах творчості визначних американських поетів К. Сендберга, М. Мура, У. Стівенса та ін. Та час виявляє обмеженість і суб’єктивізм естетики імажизму. Відійшовши від імажизму, Флетчер пише про його головний недолік: «Причетним ніколи не дозволялося робити висновки про життя. Поета змушували лише констатувати, але ні в якому разі не аналізувати, що призводило до безплідного естетства, яке було і залишається позбавленим змісту». Проіснувавши до середини 20-х років, імажизм як течія поступово згас, ставши джерелом досліджень літературознавців. Проте він відіграв велику роль як у формуванні теорії англомовного віршування, так і в розвитку творчих особливостей таких визначних літераторів, як Езра Паунд і Томас Еліот, творчість яких значною мірою вплинула на весь подальший літературний процес у Великобританії і США.

Відомо, що крах ілюзій у світі привів Паунда до профашизму, потім до розчарування в реакційності своїх переконань, а згодом — і до повної фізичної і моральної деградації. Та ранній Паунд-бунтар сказав своє слово, і воно було почуте й підхоплене такими визначними майстрами художнього слова, як Т. Еліот, Х. Дулітл, Р. Фрост, Е. Хемінгуей, Р. Олдінгтон та ін. Вони багато в чому зобов’язані йому не тільки як редакторові, що благословив їхні перші літературні спроби, а й як поетові, що певною мірою визначив їхній естетичний ідеал і художнє кредо. Одні погоджувалися з ним, інші з часом сперечалися, а втім, і ті, й інші «відштовхувались» від нього, прокладаючи свій літературний шлях.

Найпослідовнішим продовжувачем естетичних і творчих поглядів Езрі: Паунда став Томас Еліот — один з найвизначніших поетів в історії англомовної поезії XX століття, для якого цей рік, 1998-й, є роком 110-літнього ювілею Сучасники та співвітчизники високо цінували багатогранний творчий хист Т. Еліота. Наприклад, видатний історик англійського громадського руху А.Л. Мортон підкреслював, що зроблене Еліотом «ніяк не можна буде відкинути... Він займає чільне місце серед тих людей нашого часу, які допомогли краще зрозуміти сучасний світ. Багато що в ньому доводиться заперечувати, та не так вже й тяжко знайти і відкинути те, що не має для нас цінності».

Поезія імажистів, зокрема творчість Т. Еліота, внесла в американську поезію мотиви незадоволення буржуазним суспільством, на що звернув увагу А.Л. Мортон, який свого часу захоплювався творчістю Еліота і навіть вважав себе його учнем. Мортон згадує, що в 1923 р. двадцятирічним юнаком уперше відкрив для себе поему «Безплідна земля», зовсім не схожу на все те, що тоді писалося. Прочитавши її, він накинувся на критичні статті Т. Еліота, але на нього чекало розчарування: вони були аж занадто вишуканими, раціональними. Ще деякий час він відкривав для себе ранні вірші Еліота, Хоча видавалися вони в 1917-1920 рр. Певна річ, у «Безплідній землі» він знаходив відповіді далеко не на всі питання, що хвилювали його, та все ж було в ній те, що він не міг більше ніде знайти.

Народився Томас Стерне Еліот 26 березня 1888 р. в м. Сент-Луїсі у багатій американській сім’ї. В 1910 р. закінчив Гарвардський університет і поїхав навчатися до Парижа, в Сорбону, а потім знову повернувся до Гарварду вивчати філософію. У 1913-1914 рр. він навчався в Англії в Оксфорді, а також у Німеччині. Після початку Першої світової війни живе в Англії, де працює певний час у школі, згодом — у банку. В 1917-1919 рр. — заступник редактора журналу «Егоїст», потім видає журнал «Крайтеріон», а з 1935 р. виконує обов’язки директора видавничої фірми «Фейбер енд Фейбер». У 1948 р. Еліот дістає Нобелівську премію, а з часом — від короля Георга IV орден «За заслуги». Помер у 1965 році.

Творчість Еліота складна для сприймання. Кожен образ у його розумінні – це знак, який виражає настрій поета, його відверто суб’єктивне ставлення до світу. Проте, завважує літературознавець Р.Самарин, «Еліот як поет був вищим і ширшим від своїх поглядів. У його художніх творах — віршах, п’єсах звучить справжня тривога про долю світу, щирий відчай, пекельна тривога. Дотримування традицій світової поезії переплетене в них зі сміливим новаторством, далеко не завжди для нас можливим». (Иностр. лит., — 1970. — № 12. — С. 22).

Уже після Першої світової війни стає очевидним, що найвидатнішим поетом серед імажистів був Т. Еліот. Пояснюється це, головно, тим, що він сміливо відійшов від теорій імажистів і пішов своїм шляхом. Реформатор вірша, він часто відмовляється від традиційної рими і створює свої конструкції верлібру, складні, схожі за формою на давньогрецький вірш. Рання творчість Еліота відкриває нові горизонти поезії — свіжі образи, простір для слів і думок. Як і інші поети-модерністи, він різко виступає проти буржуазного світу, та, на відміну од них, намагається об’єднати поетичне сприймання світу з йо-го філософським осмисленням.

З Америки Еліот втікає до Англії, але й тут потрапляє в прогнилу атмосферу занепаду особи та моралі. Він протестує проти цього розумом та душею, але протест його сповнений глибоких і трагічних протиріч, які проймають чимало поезій.

Еліот відомий і як літературний критик. Він написав понад чотири сотні критичних робіт. І тут сила його впливу не менша, аніж у поезії.

У статті «Метафізичні поети» Еліот стверджує, що в умовах сучасної цивілізації поет повинен бути важким для розуміння. Наша цивілізація несе велику складність і багатогранність, які породжують такі ж складні та різноманітні наслідки. Поет повинен ставати «все безладнішим, алегоричним, не-прямим і, коли потрібно, зміщувати значення слів». Це твердження Еліота вносить ясність у розуміння техніки його вірша з цілою серією ускладнених і зашифрованих образів. Він висунув тезу про те, що поезія повинна відображати хаос сучасного світу. В цій самій статті він пише, що «розум поета завжди поєднує в корені протилежний досвід. Досвід звичайного поета хаотичний, нерегулярний, фрагментарний. Він закохується чи читає Спінозу, і ці дві дії не мають нічого спільного між собою, чи з клацанням друкарської машинки, чи запахом їжі». Звідси Еліот доходить висновку, що поезія повинна бути фрагментарною і хаотичною.

Основну соціальну функцію поезії він вбачав у розвитку мови: «Поет, як поет, тільки в непрямому розумінні має обов’язки перед своїм народом. Його прямі обов’язки стосуються .рідної мови: по-перше, зберігати її, по-друге, розвивати її і поліпшувати». Кажучи про призначення поезії тільки для обраних (вони «випереджають свій час»), Еліот підкреслює: «Розвиток культури не означає, що всі повинні підніматися на верхній щабель, це було б рівнозначним тому, щоб змусити всіх іти в ногу. Розвиток означає підтримку такої еліти, за якою йде основний, пасивніший загін читачів, що відстає від нього більше, аніж на одне покоління».

У 1950 р. Еліот виголосив промову «Данте в моєму житті» в італійському інституті (Лондон), у якій висловив своє ставлення до великих поетів минулого: «До справжнього розуміння великих майстрів, таких як Шекспір, ідеш усе життя, тому що на кожному етапі творчого зросту, — а цей процес повинен тривати до смерті, — ти розумієш їх дедалі краще. Такими великими майстрами є Шекспір, Данте, Гомер і Вергілій».

Перша книжка Т.С. Еліота «Пруфрок і інші спостереження» (1917) була зустрінута критикою порівняно спокійно. Багато хто побачив у ній наслідування французьких символістів, але в ній були і цілком самобутні речі. Програмним твором раннього Еліота стала «Любовна пісня Пруфрока». Вона виражала характерну для суспільства років війни розгубленість. Ключ до розуміння образу Пруфрока дає епіграф, для якого поет взяв уривок з «Божественної комедії» — звернені до Данте слова Гвідо у восьмому колі пекла, де карають лукавих радників і «кожен дух загублений у вогні, яким горить».

Ритміка, інтонація та композиція вірша багато в чому визначаються характерним для Еліота потягом до літературного контексту. Натяки, посилання на багатьох поетів-символістів і модерністів визначають структуру вірша і навіть розвиток теми розповіді.

За образом Пруфрока постає образ самого автора. У вірші висловлюється авторський протест, та він досить своєрідний і неефективний: «розбуджений людськими голосами» автор вбачає за краще загинути із своїм двійником. Любовна пісня Пруфрока так і не пролунала, її вгамували сумніви героя...... Герой шукає причину своєї бездіяльності в самому собі, ніби спростовуючи свою інертність, адже він... «не принц Гамлет, і не мав ним бути», адже — «розсудливий, педант і обережний...»

В Альфреді Пруфрокові задавлено людину. Спроби протесту зазнали невдачі. В поезії відчувається самостійність героя, який готовий і сам розчинитись у «жовтому тумані вечора», що асоціюється в уяві автора з безпритульним котом.

У 1920 р. виходить збірка віршів «Поезії». Почуття розчарування і безвиході сповнює «Геронтіон», один з програмних віршів збірки. Тут знову йдеться про людську неспроможність:

Історія не має багато премудрих коридорів,

І потомство одурює прагненнями тихими,

Веде нас через марнославство.

Подумайте тепер.

Вона дає, коли наша уява розпорошена,

І дає з таким гнучким безпорядком,

Що не морить голодом тих, хто просить.

Дає занадто пізно

Те, у що вже не вірять, чи ще вірять

Тільки в пам’яті переглянутих прагнень.

Особа у вірші відсутня, є лише стан свідомості. Перед читачем — посилання, різноманітний набір імен, географічних назв. Людина, залишена сама з собою, творить свою історію, в хитрих сплетіннях якої — фальш і самоомана.

Відчай поета перед хаосом буржуазної цивілізації, страх перед неминучою катастрофою гостро виражені в поемі «Безплідна земля» (1922). Одна: незважаючи на песимізм і відчай, ця поема є одним з найвизначніших творів Т. Еліота. А.Л. Мортон писав про цей твір: «Провідний і об’єднуючий образ поеми — це міф про безплідну землю, яка гине від браку животворної води, — здавалось, надзвичайно точно передавав характеристику тодішнього світу: його похмурими містами, переповненими людьми, які дозволили речам закріпачити себе і жили всохлим життям, оскільки їхня праця втрачає будь-який зміст, піддавшись згубній дії капіталістичної трудової дисципліни...»

Еліоту вдалося відчути й висловити в поемі настрої інтелігенції, які поширювалися на Заході після Першої світової війни. Образи сухої, спустошеної землі символізують у нього духовне безсилля людини:

Що за коріння в землі, що за

гілля росте

З кам’янистого ґрунту? Цього, сину людський,

Ти не скажеш, не вгадаєш, тому

що пізнав лише Купу зіпсованих образів там,

де сонце пече,

А мертве дерево тіні не дасть,

ні цвіркун — втіхи,

Ні камінь сухий —

дзюркотіння води.

Смерть, руїни, страждання, — все це змішане та зміщене в часі, — на думку Еліота, становить постійний зміст земного буття. Та все ж при порівнянні перевага віддається минулому.

У поемі використано міфологічну основу, що змусило автора дати величезну кількість приміток та коментарів до неї, і це свідчить про навмисний «академізм» твору, присвяченого Езрі Паунду, який був одним з перших його критиків. Поема, по суті, є продовженням теми «Геронтіона». Для побудови поетичного сюжету Еліот використовує як підтекст легенду про святий Грааль —- магічний талісман, який знімає прокляття безплідності з казково: країни царя-рибалки, персонажа міфів про родючість. Поет звертається також до образу Кумської Сивілли Амальфеї — однієї з найзнаменитіших віщунок античного світу, яка побажала собі стільки років життя, скільки пилинок у неї в жмені, та забула при цьому замовити собі вічну молодість. У поемі з’являється ще один образ, підкорений основній меті твору, — живий мрець, якому немає заспокоєння ні в смерті, ні у воскресінні. Образ набуває символічного значення. Зробивши, за порадою Езри Паунда, чималі скорочення, Еліот видав поему в п’ятьох частинах.

Своєрідним продовженням «Безплідної землі» стала поема «Попільна Середа» (1930). Як відзначив А. Мортон, «духовне напруження знайшло вихід, а точніше було зняте відходом Еліота від реальності в містичну релігійність»... Поет однозначно висловлює свою естетичну програму:

Я радію, що речі є такими, як є!

Відмовляюсь від блаженного обличчя

І відмовляюся від голоду,

Тому, що не сподіваюсь повертатись

знову,

Тому, що радісно мені, коли маю спорудити

щось таке,

Де можна радіти

І молитись богу, щоб дав прощення нам.

Поема свідчить про переважання релігійних мотивів у творчості поета.

Протест проти тогочасного суспільства і його моралі, доповнений релігійними настроями, знаходить особливо переконливе художнє вираження з поемі «Порожні люди» (1925), також зверненій, як і «Безплідна земля», до мотивів відчаю і безнадії.

Образ без форми, привид без кольору,

Сила в кайданах, порив без руху,

Ви, що без вагань перейшли

В царство смерті, згадайте нас

Не як душі полеглі

За волею власного, а просто

Як порожніх людей.

Поема засвідчила ідейно-естетичну переорієнтацію Еліота наприкінці 20-х років, коли він і сам заявляв: «Загальна точка зору може бути висловлена так: класицист у літературі, рояліст у політиці і англокатолик у релігії».

Поеми «Попільна Середа» і «Чотири квартети» (1936-1943) засвідчують утвердження Т. Еліота на цих принципах і як поета, і як літературного критика.

Незважаючи на суперечливість світогляду й творчості, Т. Еліот залишається одним з визначних майстрів у англомовній поезії XX століття; він мав величезний вплив на характер всього подальшого її розвитку.

Л-ра: СіЧ. – 1998. – № 12. – С. 51-55.

Біографія

Твори

Критика