Т.С. Еліот про проблему культурного простору

Л. Чупровська

У статті представлені естетичні погляди Томаса Стернза Еліота. Автор досліджує позицію художника, що стосується проблеми визначення культурного простору.

Ключові слова: модернізм, літературна критика, культурний простір.

In the article are represented some estetic views of one famous Europenian poet Tomas Sternes Eliot. The author investigates the position of the artist, that concerns the problem of definition of the cultural space.

Key words: modernism, literature criticism, cultural space.

Творчий світ Т.С. Еліота - це світ поетичних символів і образів, що відкривають сутність його творінь - їх духовний, етичний, філософський, історичний сенс. Кожен сприйме і зрозуміє цей сенс по-своєму, з різним ступенем повноти. І щоб повнота ця виявилася достатньою, важливо зрозуміти всеосяжність еліотівського погляду на світ.

Коли мовиться про філософський характер поезії, може скластись враження, що йдеться про поезію як спосіб уявлення деякої філософської концепції. Але у Т.С. Еліота, як і у Гомера, Дайте, Шекспіра, поезія - не засіб, а суть, абсолютний зміст творчості, не результат привнесення в поезію філософських ідей, а безпосередньо поетичне представлення світу як результат інтенсивного, глибокого, всеосяжного бачення.

Уявлення, породжені науково-технічним прогресом, віддають перевагу понятійному науково-логічному опису тієї чи іншої філософської концепції в порівнянні з метафоричним уявленням етичних, духовних та інших, підвладних філософському мисленню сфер, зовнішнього і внутрішнього буття людини. Тим часом, метафоричний світ Томаса Стернза Еліота може дати більше, - не тільки в сенсі багатства переживань, але і в сенсі світогляду, - ніж праці багатьох філософів.

Це стає можливим не тільки завдяки дії якоїсь художньої «форми». Саме багатство духовно- етичного змісту, який можна назвати поетичним образом світу, робить вплив на філософську поезію Еліота, насичену метафоричним представленням дійсності. При цьому слід враховувати абсолютну цілісність поетичної творчості, яка нероздільна і не зводиться до «форми» і «змісту».

Літературно-критична спадщина Т.С. Еліота тісно пов’язана з його поезією. Щоб отримати якнайповніше уявлення про творчість поета, необхідно досліджувати його критичні статті про літературу паралельно з вивченням його поезії. Аж до останніх років його літературно- критична спадщина була майже невідомою для українського читача. Виключенням є книга Т.С. Еліота «Призначення поезії», яка вийшла в 1997 році завдяки спільним зусиллям російських і українських видавців [8]. У цій книзі, що представляє російськомовному читачеві Еліота-критика і теоретика літератури, зібрані теоретичні статті різних років і цикл лекцій «Призначення поезії і призначення критики».

Руйнівні процеси XX століття, занепад культурного розвитку суспільства хвилювати поета Кажучи про століття раціоналізму і техніки, Т.С. Еліот у своїй літературній критиці і поетичній творчості роздумував над змінами, що відбуваються в світі і, можна сказати, «філософствував», оскільки щораз від конкретних понять переходив до широких категорій, що стосуються долі культури.

За словами А.М. Звєрєва, Т.С. Еліот «не був літературним критиком в звичному значенні цього терміну. Стилістика, поетика, образність - все це цікавило його не як історика літератури. Ці категорії у нього сприйняті свідомістю філософа, прагнучого прослідкувати, яким чином «найстародавніше, забуте» нагадує про себе в твореннях пізніших епох, як викривається безперервне

накопичення художніх цінностей. Воно зовсім не було для Еліота поступальним процесом, бо його цікавили якраз зовнішні несподівані повернення до джерел, стрибки, нелогічні розриви спадкоємності, що виявляються єдиним способом зберегти її безперервність» [3, 14].

При вивченні літературної критики і поезії Т.С. Еліота, перш за все, вражає масштабність тих критеріїв, категорій, які є невід’ємною частиною «філософствувань» поета про культурний розвиток суспільства Т.С. Еліот завжди виступав на захист вічних людських цінностей і мав широкий погляд на рух і розвиток культури. Еліот завжди виходив з твердження про те, що найважливішою метою суб'єкта, що призводить до цілісності бачення світу, є пошуки і осмислення абсолютних цінностей, початкового сенсу буття. Як відзначає дослідник А. Аствацатуров, «усвідомлення суб’єктом своєї недосконалості і неминучості підпорядкування позаположним цінностям є, за Еліотом, необхідною умовою цілісності індивідуальності» [2, 32].

Відзначимо, що такий всеосяжний погляд на долю культури визначається зовсім не потребами мінливої літературної ситуації і навіть не особистими пристрастями Еліота як художника і як багаторічного редактора впливового «нейтрального» журналу «Крайтеріон». На думку дослідника А.М. Звєрєва, «критерії думок Еліота в етиці визначалися перш за все запитами культури, досягнутої в стійких її параметрах і характеристиках» [3, 11]. Еліота не раз звинувачували в тому, що традицію він тлумачить вузько і упереджено, не помічаючи її живого розвитку. Безумовно, це було йому властиво, що позначилося на багатьох його оцінках, відзначає дослідник. Але тут не слід забувати і про вплив тієї епохи, що відрізнялася різноманітністю устремлінь і в літературі, і в естетиці, коли подібне відчуття традиції, яке створюється всією історією європейської культури, сам підхід до сьогодення як «сьогоднішнього моменту минулого», яке не вмерло, а продовжує жити, могли мати, поза сумнівом, сильні сторони.

Ця позиція виявилася, перш за все, в еліотівській теорії літературної традиції, яка повторює теорію «об'єктивного корелята» з тією тільки різницею, що питання про позаособистісну природу мистецтва розглядається тут на історико-культурному рівні. Для Т.С. Еліота надзвичайно важливим питанням стало відношення художника до проблеми культурного розвитку суспільства. Колискою світової культури Еліот вважав Середземномор’я, яке включає античну спадщину Греції і Риму, а також романських культурних традицій, що виникли на територіях римських колоній.

Так, Т.С. Еліот у роботі «Вергілій і християнський світ» говорить: «Всі ми постільки, поскільки належимо до європейської цивілізації, є і громадянами Римської Імперії» [9, 146]. А в статті «Що таке класик?» Т.С. Еліот стверджує, що «європейська література - ціле, окремі члени якого не можуть розцвісти, якщо по всьому тілу не циркулює один і той же потік крові. Кровеносний потік європейської літератури - латинь і грецький, що існує я.: єдина кровеносна система, бо своє грецьке походження ми усвідомлюємо через Рим» [8, 258].

Т.С. Еліот дотримувався думки про початкову недосконалість людської природи. Подібно І. Беббіту і Т. Хьюму, він розвивав цю ідею стосовно творчої індивідуальності і художньої форми. Згідно Т. Хьюму, людина зобов'язана визнавати владу, яка обмежує її, авторитети і, нарешті, абсолютні вічні цінності. У мистецтві вона покликана не виражати своє «я», що має швидкоплинний характер, а відтворювати саме вічні цінності, зберігаючи тим самим спадкоємність поколінь художників.

Т.С. Еліот, висунувши концепцію «позаособистісного мистецтва», як і Хьюм, перш за все, прагнув виявити той самий механізм, який обмежує буденну особу, ту владу, яка не дозволяє йому зійти на шлях безплідного самовираження. Таким механізмом стала для Еліота традиція, а точніше уявлення про традицію, яке формується «відчуттям історії» і досягається лише «шляхом серйозних зусиль». Нам представляється важливим той факт, що саме «поетичне сирітство» Т.С. Еліота, про яке пише американська дослідниця К. Кевана «Модерністське творення традиції: О. Мандельштам, Т.С. Еліот, Е. Паунд» [5], «провокує» художника на усвідомлення штучно створеного культурного сирітства, що є проявом приналежності до всьому світового культурного простору. «Відчуття історії» і спадщина попередніх поколінь формує в Т.С. Еліоті необхідність бути «всесвітнім» громадянином. Штучно створене сирітство надає право художникові на значніший і багатший поетичний спадок. Так, в есе «Традиція і індивідуальний талант» критик пише: «Традиція перш за все припускає відчутні історії, абсолютно необхідне кожному, хто хотів би залишитися поетом, переступивши рубіж двадцятип’ятиліття; у свою чергу це відчуття історії припускає розуміння тієї істини, що минуле не тільки пройшло, але продовжується сьогодні; відчуття історії спонукає писати, не просто усвідомлюючи себе одним з нинішнього покоління, але відчуваючи, що вся література Європи, від Гомера до наших днів, і усередині неї - вся література власної твоєї країни одночасно існує і утворює відповідний ряд. Це відчуття історії, що є відчуттям позачасового, так само як і поточного, і включає письменника в традицію. І разом з тим воно дає письменникові надзвичайно виразне відчуття свого місця в часі, своїй сучасності» [8, 158].

Література минулого, безумовно, відстає від сучасної літератури за часом і матеріалом. Художникові, вважав Т.С. Еліот, необхідно усвідомити те, що мистецтво не кращає з часом, але його матеріал ніколи не залишається абсолютно таким, як раніше. Лише справжній поет не відкидає досягнень літератури минулого в області мови, а навпаки, зберігає. У його поетичній мові починає звучати голос його літературних попередників. Поетичний вираз вбирає в собі традицію його використання впродовж всієї історії, проявляючи не цьогохвилинний, а вічний сенс, актуальний для поетів минулого. Згідно зауваженню А. Аствацатурова, минуле і його досягнення актуалізуються в літературі, збагачуючись в ній новими сенсами, «знання традиції є умова креативності, бо саме це знання дає художникові відчуття тих умов, які роблять мову первозданною. Фактично традиція (відчуття мови) і є, по Еліоту, умовою оригінальності» [2, 35].

Еліот вважав, що сумарного пасивного знання творів минулого, сприйняття їх як пам’яток пройдешнім епохам, недостатньо. Сучасне тим і відрізняється від минулого, що воно усвідомлює це минуле з такою ясністю і в таких аспектах, які самому минулому залишалися недоступними. Саме тому художник повинен виробляти і розвивати в собі усвідомлене відчуття минулого і збагачувати його впродовж всієї своєї творчості.

Про ту важливу роль, яку історія відіграє в розвитку людства, Еліот сказав в поемі «Чотири квартети»:

Народ без історії

Не врятувати від забуття, бо історія -

Тканина з Митей [7, 103].

Саме на поета покладається обов’язок активно впливати на минуле, відкривати у ньому вічний початок, який робить літературне минуле, по-перше, безсмертним, по-друге, тотожним сьогоденню.

Відмітимо, що Т.С. Еліот не ототожнює «традиційність» з наслідуванням попередникам. Він тільки визначає необхідну спрямованість літератури - тенденцію до вдосконалення мови, до вичерпності її можливостей. У тому випадку, коли відчуття опосередковане розумом і відтворенню в слові, поезія наближається до ідеалу.

Згідно теорії традиції, кожна літературна пам’ятка існує не сама по собі, а включена в «органічне ціле», в рамках якого і знаходить сенс. А з появою нового твору літературний ряд повністю перебудовується, щоб його включити. Еліот заперечував можливість повної унікальності творця, цінності його творів поза традицією: «Немає поета, немає художника - якому б мистецтву він не служив - чиї твори розкрили б весь свій зміст, розглянуті самі по собі. Значення художника, його оцінка встановлюються, якщо з’ясувати, як створене ним співвідноситься з творіннями художників і поетів, яких уже немає. Про нього не можна судити ізольовано; потрібно - для контрасту і для порівняння - судити про нього, порівнюючи його з тими, кого немає» [8, 158-159].

Дослідник К. Хьюїт у статті «Картування культурного простору XX ст. (Д. Лоуренс і Т. Еліот)» говорить про культурний простір, в якому опинився після смерті вже сам Т.С. Еліот [6]. Автор роботи розглядає культурний простір XX століття відносно до ідей фемінізму, католицької віри і англійської «літератури визнань» 1960-х років, що існують в англійському суспільстві. Автор приходить до висновку, що Т.С. Еліот, не дивлячись на його «надсучасність», насправді був незалежним від модних тем. Він був самодостатнім і існував у власному культурному просторі, межі якого маркуються «поетичним» корінням минулого Європи і проектуються на усвідомлення художником слова сучасності.

Таким чином, лише справжній художник відчуває свою залежність від традицій. Оскільки емоції, виражені мистецтвом, повинні бути позаособовими, суб’єктивні переживання творець підпорядковує владі абсолютних цінностей. Безособистісний, традиційний початок обмежує його буденне «я». «Творене» в представленні критика лише тоді «самоцінне, коли, випробовуючи індивідуальність автора, воно прагне до авторської деперсоналізації» [4, 160]. Культурний простір, в якому перебуває художник, на думку Т.С. Еліота, зумовлює подальший рух і розвиток самого художника, який прийде на високе самопожертвування - «поступовому і безперервному зникненню його індивідуальності» [8, 161]. Тільки у такому разі Еліот пов'язує індивідуально творене з традицією.

Література:

Аствацатуров A.A. Работа «Назначение поэзии и назначение критики» в контексте литературно-критической теории Т.С. Элиота // Элиот Т.С. Назначение поэзии. - Киев - Москва, 1997. - С. 15-39.
Аствацатуров А. Томас Стернз Элиот: критическая стратегия поэзии // Аствацатуров А. Феноменология текста: Игра и репрессия. — М.: Новое литературное обозрение, 2007. - С. 29-61.
Зверев А.М. О литературно-критическом наследии Т.С. Элиота // Элиот Т.С. Назначение поэзии. - Киев - Москва, 1997. - С. 7-14.
Кочетова С.А. Проблема определения культурного простанства и природы творца в критическом творчестве Т.С. Элиота // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія «Літературознавство». Вип. 1 (22). - Харків.- 1999. — C. 157-161.
Кэвана К. Модернистское созидание традиции: О. Мандельштам, Т.С. Элиот, Э. Паунд // Русская литература XX века. Исследования американских ученых. - СПб, 1993.-С. 400-421.
Хьюит К. Картирование культурного пространства в XX в. (Д. Лоурэнс и Т. Элиот) // Вестник МГУ. Серия 9. Филология. - 1998. - № 3. - С. 71-82.
Элиот Т.С. Избранная поэзия. - СПб, 1994.
Элиот Т.С. Назначение поэзии. - Киев. - Москва, 1997.
Eliot T.S. То Criticize the Critic. - New York, 1985.

Л-ра: Південний архів. Філологічні науки. – Херсон, 2007. – Вип. 38. – С. 129-132.

Біографія

Твори

Критика