Художній світ Т. С. Еліота

Ольга Ніколенко, Володимир Стеценко

На життєвих шляхах

Томас-Стернз Еліот народився 26 вересня 1888 року в американському місті Сент-Луїс. Батько займався комерцією, а мати виховувала дітей, яких у сім’ї було багато, прищеплюючи їм любов до літератури та мистецтва. Освіту Еліот здобув у Гарвардському університеті, з того часу захопився сучасною поезією та філософією. Після Гарварду продовжував навчання в Сорбонні. У 1914 році виїхав до Англії, щоб завершити свою дисертацію з філософи в Оксфордському університеті. На відміну від «прагматичної» Америки Англія бачилася Т.-С. Еліоту країною культурних і духовних традицій. Тут він залучився до європейського мистецтва. Проте в особі Т.-С. Еліота, як і в його творчості, відчувається не протиставлення двох світів — європейського та американського, — а їх єдність у всесвітньому масштабі. На думку поета, вся земля (Америка й Європа, Захід і Схід) переживає процеси руйнації передусім у духовному плані. Зникає моральна мета людства, знищуються традиції, занепадає культура... Людина, хоча й живе в умовах густонаселеної цивілізації, опинилася неначе в пустелі, де ніщо не може втамувати її духовну спрагу й позбавити відчуження. Поезія Т.-С. Еліота стала своєрідним голосом людства XX століття, котре волає по моральну допомогу, болісно переживаючи самотність і знецінення високих ідеалів.

Ці ідеї знайшли відображення у творах Т.-С. Еліота: «Безплідна земля» (або «Пустка») — 1922, «Порожні люди» — 1925, «Великопісна середа» — 1930, «Пісня кохання Альфреда Пруфрока» — 1917, «Суїні серед солов'їв» — 1920 та ін. Безумовно, творчість поета репрезентує модерністський напрямок у літературі. Значення Т.-С. Еліота для поезії таке саме, як значення роману Дж. Джойса «Улісс» для прози.

У 1948 році письменник був нагороджений Нобелівською премією в галузі літератури. Помер 4 січня 1965 року в Лондоні. Як англо-американський поет, він належить культурам Англії й Америки, але справедливіше було б сказати, що він був поетом світу, бо світ говорив через його вірші про свою невимовну тугу, духовні проблеми, відчуженість, безцільність існування.

Апокаліпсис у творчості Т.-С. Еліота

Томас-Стернз Еліот став виразником загального розчарування у житті світу та людства. У його поезії знайшли відбиток втрата моральних орієнтирів, знецінення особистості, процеси відчуження та духовної деградації. Вважаючи себе поетом Традиції (неокласицистом), Еліот, за його словами, намагався «перетворити приватні, особистісні переживання на дещо більш значуще, універсальне». Його трагічне світосприйняття було відображенням «суспільної і моральної драми століття».

Одним із провідних мотивів поезії письменника є зображення «сучасного апокаліпсису» — кінця світу, що не залишає ніяких надій на майбутнє. У поемі «Безплідна земля» (1922) постає трагічний образ Заходу, який переживає катастрофу, — «зібрання уламків, де немає життя». Головна особливість твору полягає в тому, що тут немає конкретних персонажів, на перший план виходить збірний образ цивілізації, приреченої на загибель. «Безплідна земля» написана у формі вільного потоку асоціацій. її п’ять частин утворюють поліфонічне ціле, де сплітаються минуле і сучасне, об’єктивне і суб’єктивне, оригінальний текст і цитати. Т.-С. Еліот оцінює дійсність з позиції духовного досвіду людства. Тому у поемі багато ремінісценцій з Біблії, «Божественної комедії» Данте, п’єс Шекспіра, віршів Бодлера тощо. З точки зору культурної традиції, вічних цінностей світ не відповідає бажаній сутності. Сучасність видається «безплідною», ця земля, на думку Еліота, втратила здатність до родючості.

Що то за корінь продовбується, що то за галуззя росте

На пустирі каменистому? О сину людський,

Не можеш мовити, ні передбачити. Ти знаєш тільки

Купу розбитих образів, де сонце палить,

Де мертве дерево тіні не дає, ані цвіркун — полегшення,

Де камінь висохлий, де не дзюрчить вода. Лиш

Простяглася тінь над скелею червоною,

І я тобі щось таке покажу, ні крапельки не схоже

На тінь, що вранці бігає слідом твоїм,

Ані на тінь, що ввечері стрічається з тобою.

Я покажу тобі сам жах у жмені пороху.

(Переклад І. Драча) Способом художньої організації поеми є звернення до міфологічних паралелей. Міф для Еліота — «усвідомлення вічного і сьогоднішнього в їхній єдності». Основою «Безплідної землі» стала середньовічна легенда про пошуки чаші святого Грааля, якою Христос обносив апостолів під час Таємної вечері. Інтерпретація міфу подається в сучасному плані. Над дівою, берегинею чаші, поглумилися Король-рибалка і його лицарі, за що вони були позбавлені чоловічої сили, а їхню країну спіткала засуха. Мотиви насилля над жінкою і природою, наруги над причастям проходять через усю поему. Автор вважає, що спокута гріхів досягається лише через звернення до Христа, але людство настільки віддалилося від Бога, що невідомо, коли настане його духовне пробудження. У фіналі твору звучить ідея Вищого Суду і заклик до морального очищення і воскресіння.

У поемі «Безплідна земля» поданий своєрідний варіант дантівського «Пекла» у сучасному розумінні. Ця тема продовжується і в поемі «Великопісна середа» (1930), де зображено боротьбу різних начал у світі — грішного і праведного, земного і божественного, тілесного і духовного. Людство у зображенні Т.-С. Еліота приречене на вічне блукання у лабіринтах своїх помилок. Автор убачає свою роль у тому, щоб вивести його на правильний шлях — до каяття та очищення. Не випадково у поемі згадується перша середа Великого Посту, коли відбувається богослужіння — моління про благу смерть і спокутування гріхів.

У вірші «Ранок біля вікна» (1931) створюється образ міста, що уособлює ворожість цивілізації. Місто постає сірим, безбарвним, механічним. Воно знищує все живе, деформує людські почуття, спотворює природу. Це узагальнюючий образ світу, який, на думку Еліота, прямує у безвихідь.

Morning at the Window

Т. S. Eliot

They are rattling breakfast plates in basement kitchens, And along the trampled edges of the street І am aware of the damp souls of housemaids Sprouting despondently at area gates.

The brown waves of fog toss up to me Twisted faces from the bottom of the street,

And tear from a passer-by with muddy skirts An aimless smile that hovers in the air And vanishes along the level of the roofs.

Ранок біля вікна

Вони гуркотять посудом на кухнях,

І вздовж вуличних тротуарів

Я відчуваю пригнічений стан душі домогосподарок,

Який передається оточуючим.

Коричневі хвилі туману хлинули на мене

Перекошені обличчя волоцюг, що сидять на вулиці,

І сльози перехожої жінки в брудному лахмітті.

Безцільна посмішка ширяє у повітрі і зникає понад дахами.

(Дослівний переклад В. Стеценка)

Ранок біля вікна

Вони гуркотять тарілками, сніданок готуючи

В кухнях підвальних уздовж вичовганих тротуарів, —

Зрозумілі мені душі смутні покоївок,

Що проросли без надії за ворітьми...

Коричневі хвилі туману набігають на мене

Круговоротом облич на дні вулиці,

Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,

Безпричинну усмішку, що висне у повітрі

І щезає над низкою дахів.

(Переклад М. Стріхи)

У вірші поданий лише один погляд автора з верхнього вікна на вулицю, але в цьому одному-єдиному погляді вміщується все безцільне й безпритульне існування людства. На вулиці й у будинках багато людей, проте всі вони почуваються незатишно, самотньо. Авторові болить пригнічений стан домогосподарок, сльози перехожої жінки, спотворені обличчя волоцюг і жебраків. Ранок — вічний символ надії, оновлення, зміни на краще, однак у вірші він не є таким. Це, навпаки, сумний ранок, ранок безнадії й безвиході.

У творі поєднуються буденність опису та символічна узагальненість. Буденний план утворюють образи домогосподарок, волоцюг, перехожих, гуркіт посуду, брудний одяг — це окремі штрихи, якими накреслюється картина щоденного людського існування. Тут немає нічого радісного, оптимістичного. Це звичайна буденна драма, але у другій строфі вона збільшується до масштабів всесвітньої трагедії. Тут велике значення має символіка. Образи «коричневого туману» й «безцільної посмішки, яка зникає понад дахами», уособлюють духовний морок суспільства, втрату краси, моральної мети, біль існування.

Вірш «Ранок біля вікна» належить до жанру пейзажної лірики, фактично — це міський пейзаж, міська замальовка, але його з повним правом можна назвати й психологічним пейзажем, бо тут передається схвильований стан людини, котра вболіває за людство, водночас це ще й своєрідний філософський пейзаж, оскільки тут маємо узагальнену духовну атмосферу світу.

«Чотири квартети» (1935-1943) стали підсумком роздумів поета про долю Всесвіту. Назва твору символічна: чотири квартети — це чотири сторони світу, чотири пори року, чотири періоди людського існування. У творі переважають трагічні інтонації. Автор не бачить виходу із замкненого кола реальності. Але єдине, що він може зробити, за його словами, «возвеличити останній час», коли все являє своє справжнє обличчя. Поет не впевнений, що можна врятувати світ, проте він не полишає своїх спроб духовно пробудити людство — у цьому він убачав свій обов’язок як митець.

Людина в художньому світі митця

Особливе занепокоєння у Т.-С. Еліота завжди викликала людина, її духовний стан, внутрішні поривання й суперечності. Поет один із перших на початку XX століття показав духовну драму особистості, котра втратила моральні орієнтири й врешті-решт втратила саму себе в безцільній буденній суєті.

Одним із найвиразніших образів поета був і залишається Альфред Пруфрок із вірша «Пісня кохання Альфреда Пруфрока» (1917). Хоча цей твір належить до ранньої лірики митця, він є яскравим уособленням епохи XX століття, де людина ззовні — одне, а з середини — зовсім інше. Таким є Альфред Пруфрок. Він належить до вищого товариства, досяг певних успіхів у суспільстві, живе заможним життям, але насправді його життя пусте й марне. Він, інтуїтивно відчуваючи фальшивість загальноприйнятих цінностей, дуже страждає від самотності, безцільного життя, де немає великих почуттів і гідної мети.

Твір написаний у формі драматичного монологу, його основна тема — невдала спроба Пруфрока знайти щастя з коханою жінкою. Образ Пруфрока дає простір для різних інтерпретацій. З одного боку, його можна сприймати як пародію на романтичного героя, а з іншого — як трагіко-іронічний портрет самотньої немолодої людини, котра намагається (але не може) осмислити важливі проблеми буття. У вірші сплітаються в одне ціле реальне та ірреальне, суб’єктивне та об’єктивне. Подорож Пруфрока по вузьких темних вуличках міста перетворюється на блукання у нетрях власної душі. У вірші кілька разів використовується займенник «ти», що можна розглядати як форму звертання автора до Пруфрока і водночас як друге «я» самого автора. Внутрішній діалог посилює драматизм твору, у центрі якого — суперечності людського духу.

Як же визначає сам себе Альфред Пруфрок? Частіше самовизначення героя подаються з часткою «не»: «Я не принц Гамлет, і не хотів ним бути»; «Я не пророк, і що з того?» та ін. Він називає себе інколи «блазнем», а інколи «дурним», «смішним», «пишномовним».

Not І am not Prince Hamlet, nor was meant to be;

Am an attendant lord, one that will do

To swell a progress, start a scene or two,

Advise the prince; no doubt, an easy tool,

Deferential, glad to be of use,

Politic, cautious, and meticulous;

Full of high sentence, but a bit obtuse;

At times, indeed, almost ridiculous —

Almost, at times, the Fool.

Усі ці визначення свідчать про духовні протиріччя головного героя. Альфред Пруфрок усвідомлює себе «негероїчним героєм» на підмостках цивілізації, де кохання та інші моральні цінності не мають ніякого значення.

На що ж здатний Альфред Пруфрок? Він прагне кохання, але не знає, як кохати по-справжньому. Він хоче жити інакше, але як — не знає. Він намагається зрозуміти себе й світ, однак і це залишається для нього загадкою.

Образ Альфреда Пруфрока є символом нереалізованої людської особистості, втрачених можливостей, загублених істин. Чи не таким є все людство XX століття?.. Чи не такими є ми самі?..

Серед художніх особливостей твору слід звернути увагу на глибокий психологізм, що досягається передусім засобами драматичного монологу, елементами імпресіоністичного письма (передача відчуттів і вражень героя) ритмізованим потоком свідомості. Вірш будується з окремих картин, пере-хід між якими нерідко невмотивований — вони поєднані лише в уяві головного героя. Складна асоціативність також допомагає розкрити характер Альфреда Пруфрока, людини XX століття. Згадка про Мікеланджело, Лазаря, Шекспіра підкреслює втрату колишніх цінностей. «Пісня кохання Альфреда Пруфрока» відрізняється від сонетів Шекспіра, Герріка, Марвела та ін. Це «Пісня» людини, не здатної ні на кохання, ні на щось інше.

Одним із характерних прийомів Т.-С. Еліота є метод «об’єктивної кореляції», тобто показ почуттів, емоцій, їх драматичної напруги через набір об’єктів, ситуацій, подій. Наприклад, замість того, щоб прямо сказати про те, що Пруфрок марно витратив своє життя, Еліот вкладає у вуста героя крилату фразу: «Я вимірював своє життя чайними ложечками». Про старість герой дізнається, дивлячись на своє відображення на металевій поверхні срібної таці. Безцільність існування передається через такий, наприклад, перелік: «Чи буде це справжнім врешті-решт після чаю, мармеладу, посеред порцелянового посуду, розмов про тебе й мене...» До героя наближається старість, але задля чого він жив, які почуття зазнав, що зробив гідного — невідомо.

Центральним символом вірша є образ жовтого туману, жовтого диму, що заполонив геть усе: вулиці, вікна, місто. Як у тумані, блукає у своїх неясних роздумах Альфред Пруфрок, і туман у його голові, і в його душі.

Епіграфом до поеми Еліот узяв цитату з «Божественної комедії» Данте, що нагадує про пекло, звідки мало хто повертається. Чи повернеться з жовтого диму XX століття, з пекельного туману сучасна людина? Чи повернеться вона до своєї сутності? До вічних істин? Ці питання у творі залишаються без відповіді.

Вірш «Суїні серед солов’їв» (1920) сповнений промовистих алегорій. Горила Суїні символізує моральну ницість, втрату духовного в людині. Автор показує зворотню еволюцію — перетворення людини на тварину. Що ж обумовлює цей процес? Т.-С. Еліот відображає духовну деформацію людства з допомогою історико-культурних асоціацій. У вірші не випадково згадуються міфічні образи Оріона з Псом, Агамемнона, Філомели, доля яких пов’язана зі зрадою чи звабою. Апеляція до древніх міфів дає можливість письменникові узагальнити свої спостереження над сучасним світом, де немає нічого святого й високого, де панують не Бог, не Краса, не істина, а лише жахливий Суїні. Солов’їний спів створює трагічний фон вірша. У творі Вергілія «Орфей і Еврідіка» розповідається, як Філомела, дочка Пандіона і Зевскіппи, стала жертвою насильства з боку чоловіка рідної сестри і боги перетворили її на солов’я: «Філомела в кущах, під широким наметом тополі... Плаче щоніч на гіллі, незрівнянну виплакує пісню і поновляє її, навіваючи тугу щемлячу» (Переклад М. Зерова). Вірш Т.-С. Еліота «Суїні серед солов’їв» сприймається як солов’їний плач за втраченою людяністю.

Поема «Порожні люди» (1925) — найтрагічніший твір Т.-С. Еліота. Основна тема поеми — втрачена духовність покоління нашого часу. Поет змальовує нас як «порожніх людей», з головами, «напханими соломою», прагнучими висловити себе через нечутний шепіт і беззмістовні промови. Цей образ нашого часу, образ знедуховленого людства постає жахливим і потворним. Усе в світі втратило сенс, немає нічого святого, знецінилися ідеали, тому й метафори поеми видаються абсурдними:

Shape without form, shade without colour,

Paralysed force, gesture without motion...

Безформенна форма, без кольору тінь,

Безвладна сила, непорушний рух...

(Дослівний переклад В. Стеценка)

Абсурд у граматиці відображає соціальний абсурд, що панує в світі й у душах людей. Світ позбавлений кольорів і звуків. Земля перетворилася на пустку, де нічого не росте, окрім колючих кактусів. А люди не знають, задля чого вони живуть і куди йдуть, їхнє існування зображується як сумний жахливий танець навколо кактусів. Люди втратили внутрішній зір, здатність мислити й переживати почуття. Людство, народжене наповнити життя значенням, тепер живе без цілі. Людство, покликане усвідомити духовні ідеали, тепер паралізоване внаслідок втрати віри й моралі.

Тональність поеми надзвичайно трагічна, роздуми поета сповнені глибокого суму й жалю щодо сьогоднішнього покоління. Порівнюючи теперішній час з минулим (тоді люди «мали зір», «дивилися прямо у вічі»), письменник гірко констатує, що ми живемо тепер в іншому світі — «королівстві смерті», і нас запам’ятають не як людей, котрі мали певні ідеї та переконання, а як «порожніх людей», що несуть у світ духовну пустку (можливо, саме тому нас ніхто не згадає).

Смерть, мертва земля, королівство мертвих — ці образи визначають апокаліптичний характер поеми. Т.-С. Еліот змальовує «кінець світу», який, на його думку, настає тоді, коли люди втрачають моральну мету і духовні ідеали. Кінець суспільства постає в трагіко-іронічному плані: ні в народженні людства, ні в його житті й смерті немає нічого героїчного, ніякого змісту. «Світ кінчається саме так Не вибухом, а скигленням».

This is the way the world ends This is the way the world ends This is the way the world ends Not with a bang but a whimper.

Автор висловлює протест проти духовної порожнечі, закликає знову наповнити душі людей «цілющою водою» вічних ідеалів, інакше загибель світу і людства ніщо не зможе спинити. Назва поеми має надто промовистий, попереджувальний характер. Поет віщує близький апокаліпсис, який, на його думку, починається зсередини — з душі особистості. У поемі не випадково повторюється займенник «ми» — у такий спосіб Еліот закликає нас подивитися на самих себе, проголошує необхідність усвідомлення колективної відповідальності за долю Всесвіту.

Жанрова своєрідність віршів Т.-С. Еліота

Т.-С. Еліот використовував різні жанри лірики: вірш-монолог, вірш-діалог, вірш-пейзаж, сонет, вірш-сповідь, вірш прозою, ліро-епічну, ліричну, сатиричну, філософську поему тощо. Характерною особливістю творчості поета є те, що він нерідко порушував жанрові межі. Це давало можливість авторові розширити глибину філософсько-культурних узагальнень, показати світ і людину з різних боків у їхній складності та суперечливості.

Т.-С. Еліот був засновником школи імажизму в англомовній поезії. Він висунув поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору, як інтелектуального емоційного комплексу. Тому всі жанрові різновиди поезії письменника ґрунтуються на використанні характерних об-разів, що були не оздобленням, а органічною цілісністю художньої естетики. Еліот часто застосовував верлібр, який надавав його поезіям медитативного характеру. Він нерідко відмовлявся від пунктуації, поєднував логічно не зв’язані картини й образи. Усе це дозволяло авторові показати розмаїття людського буття XX століття.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – № 10. – С. 42-44.

Біографія

Твори

• La figlia che piange
• Порожні люди
• Ранок біля вікна

Критика

• Вплив Данте на становлення творчого стилю Томаса Стернза Еліота
• До земного буття (Томас Еліот)
• Константи лірики Еліота як проблема історико-літературних студій
• Криза духу і спалах поезії (Матеріали до вивчення творчості Т.С. Еліота)
• Легендарно-міфологічні мотиви у поемі Томаса Стернза Еліота «Безплідна земля»
• Микола Зеров і Томас Стернз Еліот: точки перетину
• Оповідь про спустошення
• Синдром Еліота, або Модерніст проти модернізму
• Стильова варіативність у творенні поетики дитячого літературного твору (на матеріалі збірки Т. С. Еліота «Котознавство від Старого Опосума»)
• Т.С. Еліот про проблему культурного простору
• Художній світ Т. С. Еліота
• «Чотири квартети»: деякі константи поезії Т.С. Еліота