Входини у світ поета
Віктор Кочевський
За книгами Павла Вольвача «Марґінес» та «Кров зухвала» можна написати ціле дослідження про ідейно-мистецький світ поета, молодого, та вже зрілого майстра. Підкреслимо: ідейно, бо йдеться насамперед про національну ідею Вольвача, художньо зреалізовану ним у своїх перших творіннях. Це — індивідуальний, неповторний духовний світ безкомпромісного патріота- українця, яскравий вияв вольового характеру його музи. Це — кардіограма думок, почуттів, настроїв ліричного героя, власне, самого автора.
Поет вводить читача в рідну атмосферу степового краю:
Полин, буркун і кураїна.
Та ще акація крива...
І все на світі — Україна.
І прах, і грудка, і слова.
І добре всім — мені і стеблам.
Ані сум’яття, ні страху.
Замлілий степ. І коник теплий
Сюрчить на теплому шляху.
Але на поетичній палітрі П. Вольвача не тільки світлі, акварельні, а й інші фарби — контрастно-суворі, густі, експресивні, коли дишеться історичною пам'яттю України:
Вичахають за нами часи,
Де ще кров гоготить, ніби полум’я,
Де хитаються дзвони й списи,
І прапрадідів голови голені.
А ось в іншому вірші:
Шосейка щось крізь рідний вітер свисне
І кане в осінь, тиху і глибоку.
А навкруги — жорстка моя дідизна,
Махновщина на всі чотири боки.
Приземиста. Притихла. Спорожніла.
Лиш сонях он, зчорнілий, ніби циган.
І замашні шаблі ростуть із тіла...
Патріотичний максималізм поета єднає його з Євгеном Маланюком. Це, передусім, ностальгія за українською Україною, якою вона поки що не стала за роки своєї незалежності. Співця «Степової Еллади» мучила туга за Батьківщиною на чужинецьких роздоріжжях, а його духовного нащадка проймає «спрага народу і спрага вітчизни».
Складається враження, що Вольвач подумки веде діалог як із Є. Маланюком, так і з самим Тарасом Шевченком на болючу тему «нашої — не своєї землі».
Свіжий галицький вітер вривається в його поезію, зливаючись із «сердитим вітром» Дніпра. Ліричний суб’єкт «заздрить Стриям і Делятинам». Йому нелегко жити серед людей, позбавлених національних рис — «глевких хахлів», таких собі зросійщених «понурих «тожеукраінцев»:
...Тоскні, наче шинелі
Снують суцільні «согражданє», «женщіни»
і «мужчіни».
І тінь моя неприкаяна в’язне у цій пустелі,
І маю я тільки згарище з присмаком
Батьківщини.
А хіба не дишуть гнівним відгомоном Тарасового послання «І мертвим, і живим...» оці рядки:
Роздвоєний, я так завжди тут жив
Серед чужих і днів, і слів, і вилиць,
Не зчувшись, як і сам напівзчужів
між землячків, що зрадою вдавились.
Духовні координати поета — Україна, але він зі співчуттям відгукується і на визвольну боротьбу чеченського народу («Знов пазурі вчепилися в Чечню...», «Мої мрії густі...»). У цих віршах — теж Шевченківські ремінісценції. З дружнім розумінням пише про Грузію («Десь на півдні...»). Ідейно-мистецький світ Павла Вольвача — супроти «чужих світів, що ростуть, надіям не лишаючи щілини «. Але непереможний козацький дух українства живе у слові поета.
Та хай душі щодень ламають пальці —
Вона отут зухвалою вдалась.
Як ці горби. Як будяки-гетьманці.
Що в полинах стоять і кажуть: «Зась!»
І хоч помріть, а зостається рідним
Зелений день над радощі чужі.
І білі хмари над миттєвим дрібом —
Не з Гонтиної всі хіба душі?
Нищителі української духовності «прогледіли слово» поета. «їм здавалось уже — тут ніколи нічого не буде, А я — є!» — гордо заявляє він. А після цього — про Україну: «І є ВОНА. Непоказна — та є».
Нещадна правда сьогодення постає з Вольвачевих строф:
По суспільству розповзається бізнес —
слово жирне, наче нафтова пляма.
Ніготь тисячоліття. Вже залишилось трошки.
Чутно — в тумані гарцюють незвичні роки.
Виє ворог. В дядька глибшають зморшки.
Масні, аж сяють, червонощокі пророки.
Гнів поета викликає «зрадницька ситість куцих чол і освічених лінз». Свої інвективи він поціляє в обивательство, що виступає під різною машкарою. Душа ліричного героя прагне гармонії, краси, а в неї вливається «отрута мертвотних споруд» або таке:
Як морожений хек, позлипалась юрба.
Замість музики — скреготи й виляски.
І немає для чого тут жити. Хіба
Переписувать подумки вивіски.
Загорнути б цей світ, заорать, загребти...
Але він все чавунно сіріє.
А з ротів виростають колючі дроти,
Вириваючи м’ясо із мрії.
Образотворча культура поезії Вольвача висока. Зокрема він виявив себе майстром метафори, свіжої, несподіваної, але органічної для конкретної структури вірша. Щоб читати поезію П. Вольвача, треба добре потрудитися душею, настроїтися на його «серцехвилю», увійти в складний переплин його думок і почуттів. Автор культивує вірші короткі, на одну чи кілька строф, здебільшого без назви, проте що не вірш — то згусток внутрішньої енергії ліричного героя, вжитої не лише в означені рядки, а й значною мірою в їх підтекст. Поет ніде не стає на котурни вітійства. Він веде розмову з читачем щиро, довірливо, не обминаючи суворих, а то й страхітливих реалій життя, в якому «корчиться рвійна, пульсуюча помісь шерсті цупкої і білих крилець», дикості й людяності, гріха і святості, пише життєву правду, не послуговуючись евфемізмами:
Причаюсь в пивній на самім денці,
В сповитку бузкової імли.
На столі — торішні оселедці
І масні розмови, як столи.
Знають тут — кого, за що побили.
Хто з ким спав, зарізали кого
І що вчора в Надьки, у «кобили»,
Подорожчав знову самогон.
Поет контрастами поєднує буденне (іноді до натуралізму) і піднесене:
Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на мною
придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.
Дехто називає Павла поетом-урбаністом, проте душа його і слово не знають «демаркаційної лінії» між містом і селом. З якоюсь журливою ніжністю ліричний герой вдивляється в зворушливі прикмети отчого краю: «...впізнаю і хустку, і хлібину // Рушник, що на іконі, і свічу. І хтось так рідно скаже мені: «Сину...» Так рідно скаже, як давно не чув. І защемить в душі з якогось дива. На споді, на самісінькому дні».
Слово поета — не холодносердий статист. Зболене, гнівне чи іронічне, воно вривається в життя, висвічує його в різних ракурсах. Але воно буває і тихе, врівноважене, філософськи медитативне, часом мінорної тональності. Ми вже говорили про певні мотиви в поезії Вольвача, дотичні до Маланюкових. Проте в окремих віршах автор свідчить, що йому близькі і Антонич, «густий, печальний і брунатний» і «оливковий Федеріко» (звичайно, Лорка. — В. К.), і «золоте, осіннє Плужникове поле». Поет пише про життя і смерть, але це не філософські римовані декларації та розумування, а пропечена внутрішнім вогнем думка, щира, розчахнута до людей.
Це десь отам єрусалимська твердь
Спроможна блиснуть сяйвом воскресіння.
А дід мій ось навік зайшов у смерть.
На спориші од груші лігши тінню.
Упало груддя на труну із рук,
І мальви мруть на безпорадній скрині,
І я уже нікому не онук —
Ні хаті цій, ні стежці, ні хмарині.
І можна щось казать, що недарма
Прожив дід вік. Що, може, таки й досить.
Немає діда. І сльози катма.
І я до краю ближчаю на постать.
Природа у Вольвача — не тло його віршів, а співучасниця творчого процесу. Ліричний герой знаходить у ній співчуття своїм настроям. Він милується: «Ріже сонце день, як скибку дині». А далі: «Господи, ну що там того дива — Тихий дим і теплі бур’яни. А душа так лагідно- щаслива. Як уже не буде до весни». У «Травневій ретроспекції» ділиться радістю: «Ще молоді печалі в мене. Надій і часу — досхочу. І травень, мокрий і зелений, Обтрушується від дощу». Проте його душу потьмарюють «осінні злидні», «непролазна осінь», «сльотавий грудень».
Цікаво простежити, як у цьому контексті міняється традиційний образ тополі. Читаємо: «Чорні пензлі тополь пишуть ніч безшелесну», бо вона віщує натхнення, воскресіння творчих сил, коли «відкриються рим кровотечі». Принагідно зазначимо: Вольвачеві рими — влучні, вишукані, свіжі. Вся його поезія — римована, за винятком одного «білого», без розділових знаків.
В іншому вірші — «вгрузає у пітьму тополі корогва», бо ліричний суб’єкт відчуває піднесення духу, радісну мить. А коли його «думки тчуть похмурі гобелени», «і хочеться світ за очі тікать Із днів оцих і від самого себе», — то, «як ножі, ввійшли по рукоять Сухі тополі в безпритульне небо». Поет знає і силу слова, і його безсилля. Буває і таке: «Не пишеться. Душа пуста, Як зоране осіннє поле».
Помітне місце в обох збірках займають вірші про кохання. Психологічні колізії таких поезій різні, тож різняться вони і своїми інтонаційними регістрами. «Забіліли сніги, забіліли... Просто так — забіліли, і все. А мені між снігів заболіли Твої млисті ім’я і лице», — скільки тут щемної, ніжної затаємності, недомовленості...
Але в поета, явно не святенника, чимало творів з любовної лірики дишуть здоровою чоловічою чуттєвістю: «Твої губи мені, як наркотик, Розтечуться, густі, по крові». Мимовільний перегук із Сосюрою: «Твої губи — розтулена рана...»
На жаль, автор у таких віршах іноді передає куті меду: у «Крові зухвалій» на стор. 61, 62, 64, 65 мелькають «стегна» — від «стегон Клеопатри» до «голих стегон млосної Н.К.» Це, природно, може викликати у читача пародійні настрої.
Слова не одуриш. Воно свідчить: його творець любить життя у всіх його виявах і вимірах, окрім, звичайно, нудного, дистильованого, «дієтичного». В артеріях Вольвачевої поезії пульсує густа кров (це його улюблений епітет. — В. К.), «кучерява», «зухвала». І це чудово. Адже він продовжує благовісно-озонуючу, новаторську стежку шістдесятників в нових умовах незалежної України, за становлення якої вони боролись і несли жертви. А якщо глянути глибше, Павло Вольвач розвиває волелюбні патріотичні традиції покоління українських поетів — представників «розстріляного Відродження». Тож цілком символічно, що за першу книжку «Маргінес» він удостоївся премії імені Василя Симоненка, а за другу — «Кров зухвалу» — премії, означеної іменем Володимира Сосюри.
Вольвач своєчасно з’явився в українській поезії, в якій нерідко заявляють про себе всілякі «речники безсиль», звучать мотиви сентиментальної розчуленості, «сліз ледачих» (про таких поетів автор точно сказав у вірші «Хортиця» з добірки, опублікованої 27 серпня 1998 року в «Літературній Україні»).
Поет уміє долати в собі «хитавицю душі». Його творчості притаманне активне, наступальне начало, а не «агресивне», як визначив Роман Коваль. У збірках П. Вольвача — самовираження сильної особистості. Це, без сумніву, національний поет. Він весь у русі, зрості, самовдосконаленні, про що свідчать нові добірки його віршів, оприлюднені в наших часописах. Не випадково образ дороги — магістральний у Вольвачевій поезії. Тож віриться, що ми і надалі будемо вхожі у багатовимірний, поліфонічний світ поета.
Л-ра: Київ. – 2000. – № 1-2. – С. 138-140.
Твори
Критика
