Альберт Мальц. Гра
— Потім я залізаю у фургон...
— Уже забув!
— Га? Нічого я не забув!
— Авжеж, забув, — сказав чоловік. — Що це з тобою?
Хлопчик насупив брови. Він був зовсім малий, років десяти, не більше. Його виснажене, загострене личко посиніло від холоду. Він безперестану кліпав очима, щоб прогнати сонливість.
— Ну, а далі?
— Не пам’ятаю...
— Ех ти, дурнику, — тебе ж спіймають!
— Не спіймають. Ото ще! Та я грав у таку гру. Я зумію.
— Де там тобі зуміти! Ти навіть не можеш сказати, що тобі треба робити.
— А от подивишся!
— Не хочу й дивитись. Ми негайно підемо додому, і годі!
— А дідька лисого!
— Знову лаєшся? Ну, забув, то й забув, лайка тут не допоможе. І скільки я тобі казав — не смій лаятись! Іще хуліганом виростеш.
Вони замовкли.
Чоловік зітхнув. «Раніше я саме в цей час прокидався, — подумав він. — Встанеш, бувало, а тут тобі гарячий сніданок, потім ідеш до трамвайної зупинки, і в руках у тебе погойдується судок з обідом».
Він струсив сніжинки з своїх густих чорних вусів. «Ех, комарику мій сердешний, — майнуло у нього в голові, — рано я тебе підняв. Тобі б оце ще спати та спати».
— Ну, то як, — запитав він хлопчика, — все ще не пригадав?
Хлопчик похитав головою. Його маленьке личко скривилось і стало зовсім сумним.
— Ти що ж це, надумався плакати?
—t Я не плачу, — сказав хлопчик. — Хіба я маленький?..
— Виходить, маленький. Не міг запам’ятати, що я казав.
— Ат...
Хлопчик вийшов з під’їзду і набрав повну жменю снігу.
— О, а це що таке?!
— Це... сніг.
—і Я не сліпий. Сам бачу. Навіщо тобі сніг?
— Хотів зробити сніжку.
— Більше тобі ні про що думати? А сам же казав, що хочеш допомогти сестричці.
— І хочу. Хіба ні?
— Авжеж, не хочеш. У тебе в голові все, що завгодно, тільки не те, що треба. Іди сюди.
Він грубо взяв хлопчика за руки і затягнув його в під’їзд.
— Ти забув про кульок! Найголовніше у тебе з голови й вискочило. Як я можу довірити тобі цю справу, коли ти забув про кульок?
— Тату, я не забув, — сказав хлопчик. — Адже кульок у мене в кишені! Я не знав, що ти про нього питаєш.
— Говори все по порядку. Я мушу знати, чи все ти запам’ятав. Витягни кульок. Тримай його напоготові.
Хлопчик витяг з кишені зім’ятий паперовий кульок. Він надув його і розгладив.
— Ну, а потім що треба робити?
— Потім я дочекаюсь, поки молочник зайде за будинок.
— За який будинок?
— Та за отой...
— Зелений?
— Ні, за сусідній.
— А чому не зелений?
— От іще, я ж знаю, тату, — сказав хлопчик. — Не буду я все знову повторювати.
— Якщо не повториш, ми зараз же підем додому.
— Бо в зеленому двері виходять на вулицю, а в сусідньому йому треба обійти весь будинок, аби дістатися чорного ходу. Та я зумію, тату, ти не бійся!
— Я знаю, що зумієш, — відповів чоловік, — але все ж таки треба діяти на певність. Руки замерзли?
— Трохи.
— Поклади кульок під пахву.
Чоловік узяв маленькі білі руки хлопчика в свої грубі червоні долоні й почав повільно їх розтирати.
— А що далі?
— Як тільки він зайде за ріг, я вискочу і схоплю пляшку. Потім засуну її в кульок і піду в інший бік.
— Підеш чи побіжиш?
— Ні, піду.
— А якщо він побачить тебе і кинеться наздоганяти, тоді побіжиш?
— Ні, тільки йтиму. Він наздожене мене, а я враз почну плакати.
— Ти певен, що зможеш заплакати?
—і Аякже! Та я вже пробував. Дженні навіть здалося, що то я по-справжньому. — Хлопчик засміявся. — Я прикинувся, ніби мене побили.
— Тс-с! Не говори так голосно.
— Вже нагрілися, тату.
— Засунь їх у кишені. Я подержу кульок. Ну, тебе спіймають, а ти що?
— Я плакатиму, а ти підійдеш і скажені, що знаєш мене, що я дуже бідний...
— Тс-с!
Чоловік затулив хлопчикові рот долонею.
— Хтось іде. Прикинься, наче тобі щось потрапило в око.
Хлопчик примружив одне око і широко розплющив друге.
Чоловік нахилився до нього, удаючи, ніби допомагає малюкові.
Якийсь безпритульний прошкандибав повз них, наосліп пробираючись крізь густу пелену снігу. На голові в нього був напнутий мішок з ряднини.
«Нам все ж таки краще живеться, ніж отакому», — подумав чоловік.
Вони проводжали безпритульного очима, поки він зник, ніби розтанувши в хурделиці.
— А сніг припускає, — прошепотів хлопчик. — Молочник не побачить мене через вулицю. Можна взяти не одну пляшку, а більше.
— Досить однієї! Ну, а коли я скажу, що знаю тебе, тоді що?
— Ти скажеш, що я з дуже бідної сім’ї, що в мене хвора мати і що я заради неї зважився на таке; коли ж він мене відпустить, ти пообіцяєш простежити, щоб я більше цього не робив... Все, тату?
— Все. — Чоловік зітхнув і розгладив вуса. — Голодний дуже?
— Та смокче.
Чоловік стиснув хлопчикові руку.
— Що ж поробиш. Мені теж смокче. А ти плюнь і погладь руками живіт. — Він сплюнув на сніг і погладив собі живіт.— Ось так. А тепер ти.
Хлопчик зробив те саме. Вони засміялись.
— Це означає, що ти наївся від пуза, — пояснив чоловік.
— Еге, ум’яв пару яєць і тарілку каші, — сказав хлопчик.
Вони засміялися знову.
— Прийдемо додому, чогось ухопимо.
Чоловік насторожився. Його велике тіло подалося вперед.
— Фургон. Бери кульок. Не метушись, я скажу, коли йти.
— Я не метушусь. — Обличчя хлопчика запашіло від хвилювання. — От побачиш, я зроблю все як треба. Я вже крав яблука.
—і Запам’ятай ще ось що. Коли щось піде не так, я тобі крикну. Якщо крикну «тікай», то тікай. Хоч би що я робив, все одно тікай, чуєш?
— Чую.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Не забудь: що б зі мною не трапилось — тікай.
— Гаразд.
Фургон молочника повільно рухався вздовж вулиці. Чоловік і хлопчик, зіщулившись, причаїлись біля дверей під’їзду.
— Хай під’їде до водоколонки. Ти не хвилюйся. Все гаразд, синку, все гаразд. Ну, іди.
Хлопчик вийшов з під’їзду. Він повільно ступав вулицею, високо піднімаючи ноги, що грузли в пухкому снігу.
«Треба ж було сказати, щоб він насунув кепку. Сніг запорошить йому очі», — думав чоловік. Він дихав напружено, широко роззявивши рот. Груди в нього високо здіймались, і кожен віддих відбивався в них незнайомим болем.
Молочник зник за будинком. Постать хлопчика, здавалось, стрибнула вперед. Він скочив на передок і просунувся у фургон.
«Як довго, — сказав про себе чоловік. — О господи, чому ж він так довго?»
Хлопчик зіскочив на пухкий сніг. Він засунув пляшку з молоком у кульок і швидко пішов тротуаром. Тієї ж миті молочник вийшов з провулка. Чоловік не зводив з нього очей. Молочник завернув до сусіднього будинку. Так. Все правильно. Тепер уже не страшно.
Чоловік провів рукою по вусах. Потім судорожно ковтнув, важко перевів дух і пішов слідом за хлопчиком.
Хлопчик чекав його в сусідньому кварталі. Його маленьке личко аж сяяло.
— От і готово! Ну що, зумів, правда? — допитувався він.
— Правда, синку, молодець! — Чоловік погладив хлопчика по голівці. — Давай понесу.
— Ні, я сам, — відповів хлопчик.
— Ну, гаразд.
— І зовсім це легко, тату! Я міг би взяти ще одну. —То вистрибом, то ковзаючись по м’якому снігу, він поспішав за батьком, намагаючись не відставати. — Можна, я завтра візьму дві? Можна, тату?
Чоловік не відповів.
— Чуєш, тату! — Хлопчик потягнув його за пальто.
— Що?
— Можна?
— Що можна?
— Та я ж тільки що сказав!
— Я не чув.
— Можна, я завтра візьму дві? Це ж дуже просто. Раз, два — і готово.
— Ні.
— Чому? Я ж зовсім легко можу взяти дві.
— Ні!
Вони йшли мовчки.
— От якби розказати про це хлопцям, — заговорив знову хлопчик.
Батько зупинився.
—і Спробуй лиш розкажи, я тобі голову відкручу! От не зійти мені з цього місця, відкручу!
— Та знаю. Не скажу. То мені лише хотілося.
— Це злодійство, — сказав чоловік. — Розумієш — злодійство!
— Знаю. Ой татку, ходімо, я змерз!
Вони рушили далі, нагнувши голови, ховаючи обличчя від снігу.
—і Ноги промокли?
— Трохи.
— Коли я знайду роботу, я куплю тобі калоші. Резинові чоботи тобі куплю. Вище колін. Тоді бігай по снігу, скільки завгодно, ноги не промочиш.
— А може, калоші мені дадуть в бюро допомоги безробітним? — сказав хлопчик.
— Може. Я вже просив. І ще проситиму.
— А я зовсім не боюсь, що ноги мокрі.
Чоловік раптом зупинився знову.
— Ти знаєш, що красти недобре?
— Аякже, тату, знаю.
— Ти не забув, що ми це робимо тільки заради твоєї сестрички?
— Ні, не забув.
— Я ніколи, скільки живу, не крав, — сказав батько. — Я все своє життя працював. Я добрий робітник. Я завжди годував сім’ю. Спитай хоч у матері.
— Ну-у, тату, —■ сказав хлопчик, — ти не журися. Я не буду злодієм, коли виросту. Я знаю, що красти недобре.
— А ти ж кажеш, що крав яблука.
— Та то ж я так, тату. Хочеться іноді чогось такого. 66 Камінні джунглі
— Еге. Розумію, — сказав чоловік.
— Але я не буду красти... От виросту великим і сильним, як ти, і знайду собі роботу. Слово честі, тату!
Батько глянув зверху вниз в обличчя своєму синові. «Аякже, чекай, — подумав він. — У твої роки я був на голову вищий. Ех ти, комарику мій сердешний, навіть підрости, і то тобі не дають!»
— Ой тату, як холодно, — сказав хлопчик.
Вони йшли додому, м’яко ступаючи по свіжому, білому снігу.
Переклад Л. Солонька
Твори
Критика
