Альберт Мальц. Найщасливіша людина в світі
Джессі душили сльози.
Він давно сидів у маленькій дощаній халупі, де містилась контора, і чекав Тома. Джессі радів, що може, нарешті, дати спочинок пораненій нозі, і в думці переживав той хвилюючий момент, коли Том скаже: «Звичайно, Джессі, аякже! Можете приступити до роботи, коли захочете».
Два тижні добирався Джессі з Канзас-сіті до Телси — з штату Міссурі в штат Оклахому; йшов удень і вночі, йшов у зливу і під палючим промінням сонця, недосипав, недоїдав і тримався на ногах тільки надією на оцей жаданий момент.
І ось Том відчинив двері контори. Він увійшов швидкою ходою, тримаючи в руках купу паперів; він глянув на Джессі побіжно, але все ж таки міг би пізнати його — і не пізнав. Він одвернувся... А Том Бреккет доводився ж йому шуряком!
Одяг, чи що, тут причиною? Джессі знав, що вигляд у нього жахливий. Він спробував хоч трохи привести себе в порядок у парку біля фонтанчика, з якого п’ють воду, але йому це явно не вдалось; від хвилювання Джессі порізався, коли голився, і тепер у нього на щоці потворна подряпина. А витрусити руду пилюку з піджака виявилось просто неможливим, мало рук собі не поодбивав... Чи, може, він справді так невпізнанно змінився за цей час?
Щоправда, вони не бачились п’ять років; та ось Том здається зараз на п’ять років старішим — тільки й усього. Але ж це той самий Том. Господи! Невже він справді так змінився?
Бреккет закінчив телефонну розмову. Потім відкинувся на спинку обертового крісла, недружелюбно й підозріливо глянув на Джессі своїми маленькими, світло-голубими очима.
Том був огрядний сорокап’ятилітній чоловік, з помітним уже черевцем, з каштановим волоссям, суворий на вигляд; обличчя в нього було м’ясисте, різко окреслене й вольове, ніс трохи схожий на цибулину, з червонуватим кінчиком. Одне слово: солідна, благопристойна людина, умілий ділок. Він оглядав Джессі холодно й байдуже, явно не бажаючи гаяти на нього час. Навіть у тому, як він жував зубочистку, Джессі ввижалася зневага.
— Ну? — раптом промовив Бреккет. — Чого вам треба?
«Для початку, непогано, — відзначив у думці Джессі. — Можна було сподіватись гіршого». Він ступив до дерев’яного бар’єра, що розділяв халупу надвоє, і нервово запустив руку в скуйовджене волосся.
— Ви не пізнаєте мене, Том? — спитав він, запинаючись. — Я — Джессі Фултон.
— Га? — тільки й сказав Бреккет.
— Я Джессі Фултон, а Елла низько кланяється вам.
Бреккет підвівся і, підійшовши до бар’єра, опинився лицем в лице з Джессі. Він недовірливо розглядав його, намагаючись знайти в ньому хоч щось, що б нагадувало йому шуряка. Чоловік, який стояв перед ним, був високий на зріст, років тридцяти на вигляд. Начебто підходить! Правильні риси, стрункий, широкоплечий. Все так! Але оце виснажене обличчя, оце кістляве тіло під бахматим одягом! А шуряка він пам’ятає здоровим юнаком, міцно збитим і мускулястим. А зараз — наче дивишся на вицвілу поганеньку фотографію і намагаєшся знайти в ній схожість з оригіналом — схожість начебто і є, але разом з тим наче зовсім не він! Том піймав погляд Джессі. Принаймні хоч очі знайомі — сірі, і погляд сором’язливий, одразу видно: порядна людина. Цим Фултон завжди йому подобався.
Джессі стояв спокійно, але всередині в нього все кипіло. Бреккет розглядає його, мов загнану шкапу; навіть очі в нього стали жалісливі. Це страшенно дратувало Джессі. А що ж, не такий вже в нього й нещасний вигляд!
— Справді, начебто ви, — сказав нарешті Бреккет, — тільки дуже змінилися.
— Либонь, уже п’ять років минуло, — ображено промовив Джессі. — Ми з вами й бачились разів зо два, не більше.— А сам думав, зціпивши зуби, намагаючись побороти злість і сором: «Ну то й що, як змінився! Всі міняються. Я жива людина».
— Ви були здоровань, — тихо вів далі Бреккет тим самим недовірливим і здивованим тоном. — Певне, схудли за цей час?
Джессі мовчав. Бреккет був дуже потрібною людиною, настроювати його проти себе не слід. І він всіляко стримувався, щоб не наговорити грубощів. Мовчанка затяглася, стала нестерпною. Бреккет почервонів.
— Та що ж це я, ви вже пробачте, — раптом спохватив- ся він і підняв відкидну дошку бар’єра. — Проходьте сюди. Сідайте. — Він схопив Джессі за руку і міцно її потис. — Я дуже радий вас бачити, ви не подумайте чогось поганого. Просто вигляд у вас дуже змучений.
— Пусте, — пробурмотів Джессі. Він сів на стілець і знову запустив руку в своє кучеряве скуйовджене волосся.
— А чого ви оце кульгаєте?
— Та напоровся на камінь, підошву пробив і поранився. — Джессі сховав ноги під стілець. Йому було соромно за свої черевики. їх видали в бюро допомоги безробітним, але за ці два тижні від черевиків майже нічого не лишилось. І весь сьогоднішній ранок Джессі з якоюсь піднесеною і наївною урочистістю присягався сам собі, що перш за все, навіть раніше за костюм, він купить пару добрих, нових черевиків.
Бреккет відвів очі від Джессіних ніг. Він знав, що мучило хлопця, і серце його сповнилось жалем. Просто жах! Він ніколи не бачив людей у таких страшних злиднях. Сестра писала йому щотижня, але вона жодного разу навіть не натякнула, що справи в них такі погані.
— Ну добре, — промовив Бреккет, — розкажіть, як там у вас. Як Елла?
— О, з нею все гаразд, — неуважливо відповів Джессі.
Голос у нього був лагідний, приємний і трохи сором’язливий — якраз до пари сірим лагідним очам. Він думав, з чого б почати розмову.
— Як діти?
— Добре... — сказав Джессі, а потім додав, наче прокинувшись: — Тільки знаєте... меншенький не ходить, довелося надіти шину. Але розумний хлопчина. Малює і взагалі тямовитий.
— Так, — сказав Бреккет. — Це добре. — Він іще хотів щось сказати, але завагався.
Настала хвилина мовчанки. Джессі засовався на стільці. Тепер, коли саме був момент приступати до справи, він відчув якусь ніяковість.
Бреккет нахилився вперед і поклав Джессі руки на коліно.
— Елла мені не писала, що у вас так погано. Я б допоміг.
— Ет, що там про це говорити, — тихо відповів Джессі, — у вас самих, видно, справи не дуже блискучі.
— Та воно так, — Бреккет відкинувся на спинку крісла; його багрове обличчя спохмурніло. — На жаль, так... Крамниці з залізним товаром у мене вже нема.
— Я знаю, — відповів Джессі. — Ви нам писали. Я ж про це й кажу.
— Я й забув, — сказав Бреккет. — Мені самому досі якось незвично. Правда, не дуже багато було від неї користі, — додав він гірко. — Останні три роки самі збитки. Та й тримався за неї я, мабуть, лише тому, що все ж таки то було своє діло. — Він якось недоречно й безрадісно посміхнувся. — Ну, та хай йому, розкажіть краще про себе, — попросив він. — Чому ви лишились без роботи?
Джессі раптом захвилювався.
— Про це потім, Том. Мені треба з вами про дещо поговорити.
— З Еллою не ладнаєте? — стривожено перебив його Бреккет.
— Та що ви! — Джессі випростався. — І як ви таке могли подумати! Та ми з Еллою... — Він спинився, широко посміхаючись. — Я, Том, у ній душі не чую. Такої більше ніколи не знайдеш. В ній все моє життя, Том.
— Ну, пробачте мені. Не те сказав. — Бреккет ніяково посміхнувся і одвернувся.
Цей раптовий спалах почуття, відкритого, палкого, схвилював його. В ньому прокинулось нестерпне бажання зробити хоч що-небудь для сестри та її чоловіка. Хороші люди, а життя так суворо обійшлося з ними. Елла така ж як і цей хлопець, — лагідна, сором’язлива.
— Послухайте, Том, — сказав Джессі. — Я сюди не в гості прийшов. — Він провів рукою по волоссю. — Мені потрібна ваша допомога.
— Ех, хлопче, хлопче, — тяжко зітхнув Бреккет; він чекав цього. — Багато допомогти я не зможу. Маєш тридцять п'ять доларів на тиждень, та ще й за це спасибі кажи.
— Я знаю, знаю! —. збуджено вигукнув Джессі; він знову відчув те безконтрольне, радісне хвилювання, яке пережив у перші ранкові години. — Я знаю, що ви не зможете допомогти грошима. Але ми розмовляли з одним чоловіком, який працює у вас. Він був у нашому місті. Сказав, що й для мене робота знайдеться!
— Хто ж це?
— Чому ж ви самі не написали?! — вигукнув Джессі з докором. — Тільки я почув про це, одразу ж зібрався в дорогу. Два тижні йшов пішки, мов проклятий.
Бреккет голосно застогнав.
— Два тижні! Пішки з Канзас-сіті до мене за роботою!
— Адже, Том! Що ж я мав робити?
— Боже милостивий! Яка ж зараз робота, Джессі? У нас сезон затишшя. Та й нафтового промислу ви не знаєте. Треба бути спеціалістом. У мене тут є приятелі, але зараз і вони нічого не зможуть зробити. Та коли була б хоч якась можливість, хіба б же я не викликав вас?!
Джессі як громом ударило. Надію, що підтримувала його протягом останніх двох тижнів, змінив пекучий біль, від якого всередині все перевернулось. Не тямлячи себе, він крикнув:
— Але ж той чоловік сказав, що ви наймаєте людей! Він сам працює у вас на грузовику! Він сказав, що вам завжди люди потрібні!
— О-о!.. В моєму відділі? —і майже пошепки спитав Бреккет..
— Звісно, у вашому, Том.
— Е, ні, у мене ви працювати не захочете, — так само тихо сказав Бреккет. — Ви ще не знаєте, що це за робота.
— Ні, знаю, —і перебив його Джессі. — Він мені все розповів, Том. Адже ви диспетчер, так? Відправляєте грузовики з динамітом?
— А хто цей чоловік, Джессі?
— Прізвище його, здається, Еверет чи...
— Егберт? З мене ростом? — поволі п'роказав Бреккет.
— Так, так, Егберт! Адже він не брехав, га?
Бреккет засміявся. І знову сміх у нього був якийсь дивний, невеселий.
— Ні, він казав правду. — Потім зовсім іншим голосом додав: — Джессі, любий, ви хоча б написали мені, розпитали, перш ніж вирушати в такі далекі мандри.
— А я навмисне цього не зробив, — з наївною хитрістю пояснив Джессі. — Я знав, що ви скажете «ні». Він попереджав, що робота небезпечна, Том. Та мені це байдуже.
Бреккет сплів пальці рук. Його велике повне обличчя зробилося ще суворішим.
— І все-таки я скажу вам «ні», Джессі.
— Ви цього не зробите, що ви! — благально скрикнув Джессі. Йому й на думку не спадало, що Бреккет може не погодитись. Здавалося, що все буде гаразд, як тільки він доб’ється до Телси. — Невже у вас нема ніякої роботи, Том?
— Робота є. Коли вже на те пішло, то місце Егберта вільне.
— Він увільнився?
— Він помер.
— О-о...
— Загинув на роботі, Джессі. Минулої ночі, коли хочете знати.
— О-о! — А потім: — Ну що ж, все одно!
— Вислухайте мене, — сказав Бреккет. — Я дещо вам розповім, про що вам слід було спитати, перш ніж вирушати в дорогу. Ми розвозимо не динаміт. Для буріння свердловин тут динаміт не застосовується. Навіть коли б хотіли, то він не годиться. Це нітрогліцерин. Ні-тро-глі-це-рин!
— Та я знаю, — сказав Джессі так, наче хотів заспокоїти свого шуряка. — Він мені казав, Том. Ви не думайте, мені все відомо.
— Помовчте хвилинку! — сердито перебив його Бреккет. —. Слухайте! Ви ж не бачили, що це таке! Кашлянеш голосно — і вибух. Знаєте, як його перевозять? У спеціальних бляшанках, на зразок оцієї — віялом! В окремих відсіках, відділених один від одного товстою гумовою прокладкою. До нього тільки так і можна підступитись.
— Послухайте, Том...
— Дайте скінчити, Джессі. Подумайте, ради бога, як слід. Я знаю, вам не терпиться влаштуватись на роботу, але ж треба знати, на що йдеш. Цю штуковину перевозять на спеціальних грузовиках. Вночі! І маршрут дається теж спеціальний. Через міста проїжджати не можна! Якщо треба зробити зупинку — спеціальні гаражі! Розумієте, що все це значить? Чи вам ще треба доводити, як це небезпечно?
— Я їздитиму дуже обережно, — сказав Джессі. — Я знаю, як водити грузовики. Буду їздити повільно.
Бреккет застогнав.
— А ви гадаєте, Егберт їздив необережно? Чи він не знав, як водити грузовик?
— Том, — задушевно сказав Джессі, — ви мене не залякаєте. У мене на думці зараз тільки одне: Егберт мав долар за кожну милю, він сам мені казав. Він їздив через день, а заробляв п’ятсот-шістсот доларів на місяць. Плататимуть так і мені?
— Авжеж, плататимуть! — вже зовсім розлючено сказав Бреккет. — Долар за милю. Робота ж легка! А як ви гадаєте, чому компанія платить такі гроші? Робота зовсім легка — а потім не помітиш перед фарами камінця, як це було з Егбертом!.. Або лопне шина!.. Або щось потрапить в око, випустиш руль на одну мить, грузовик трусне — і кінець! Та чи мало що може чорт підсунути! Егберта ми не можемо спитати, що з ним сталося: від грузовика й сліду не лишилось. І тіла нема. Нема нічого! Може, завтра хтось знайде в кукурудзі шматок покрученої сталі. А шофера годі й шукати. Навіть нігтя не знайдеш! Ми в таких випадках знаємо одне: за графіком машина не прибула. Тоді чекаємо дзвінка з поліції. Знаєте, як було минулої ночі? Це сталося на мосту. Можливо, Егберт нервувався. Можливо, зачепив крилом за поруччя. Цього ніхто не знає. Тільки моста вже більше нема. І грузовика нема. І Егберта теж. Тепер ви розумієте? Оце вам і долар за милю, щоб його чорти вхопили!
На мить запала мовчанка. Джессі сидів, ламаючи свої довгі, худі руки. Рот у нього був напіввідкритий, обличчя по-страдальницькому морщилось. Та ось він заплющив очі й тихо промовив:
— Все одно, Том. Ви мене попередили. А тепер виявіть до мене ласку, візьміть на роботу.
Бреккет ляснув долонею по столі:
— Нізащо!
— Послухайте, Том, — тихо вів далі Джессі, — ви тільки зрозумійте... — Він розплющив очі. В них бриніли сльози.
Бреккет не витримав, одвернувся.
— Ви лиш погляньте на мене, Том. Хіба мій вигляд вам ні про що не говорить? Що ви подумали, коли побачили мене? Ви думали: «Забирався б звідси цей голодранець, нічого тут канючити!» Хіба я не правду кажу, Том?.. Том, далі я не можу так жити. Я хочу відчути себе людиною.
— Ви з глузду з'їхали! — пробурмотів Бреккет. — У нас щороку з п’яти шоферів один-гине. Це в середньому. Подумайте: чи варто?
— А чого варте отаке життя? Ми голодуємо, Том. Адже мене викреслили із списків на допомогу.
— Треба було сказати мені про це! — грубо викрикнув Бреккет. — Самі, чорт вас візьми, винуваті! Яка тут може бути гордість, коли сім’ї нічого їсти? Я в кого-небудь позичу грошей, пошлемо Еллі телеграфом. А ви повертайтесь додому і постарайтесь, щоб вас знову завели у список.
— А далі що?
— А далі треба чекати, чорти б його взяли! Адже вам не сто років! Ви не маєте права рискувати так своїм життям. Коли-небудь знайдете роботу.
— Ні! — Джессі скочив з місця. — Ні! Я теж так думав! Та тепер вже думаю інакше, — гнівно закричав він. — Мені не одержати роботи так само, як вам не повернути назад своєї крамниці. Я втратив кваліфікацію, Том. На лінотипі без кваліфікації не можна. Я розучився. Шість років без роботи! Коли й траплялась яка, то тільки з кайлом або лопатою. Цієї весни взяли на роботу: думали, я добрий лінотипіст... Та де там! Машини все нові, незнайомі. Як тільки роботи поменшало, мене й викинули геть.
— Ну то й що! — різко сказав Бреккет. — Іншої роботи хіба не знайдете?
— Може, і не знайду, — відповів Джессі. — За шість років принаймні нічого не нагодилося. А тепер я вже й братися боюсь. Важко місяцями чекати, поки тебе знову внесуть у списки на допомогу.
— Не втрачайте мужності! — вигукнув Бреккет. — Сподівайтесь на краще!
— Мужності я не втратив, — з запалом відповів Джессі, — а от сподіватись вже ні на що не сподіваюсь. Всі мої сподівання померли за ці шість років. І єдина моя надія зараз — це ви.
— Та ви справді збожеволіли! — пробурмотів Бреккет.— Я нізащо цього не зроблю. Бога ради, подумайте про Еллу.
— А ви що ж гадаєте, я не думаю про неї? — тихо промовив Джессі. Він схопив Бреккета за лікоть. — Саме це й примусило мене наважитись, Том. — Його голос перейшов у якийсь напружений, болісний шепіт. — Того вечора, як у нас був Егберт, я глянув на Еллу і наче вперше її побачив. Думаєте, вона й досі така гарна, як була, Том?
Бреккет різко мотнув головою і відійшов убік. Джессі рушив слідом за ним, важко, з якимсь схлипуванням переводячи подих.
— Вам цього недосить, Том? Ви ж пам’ятаєте — Елла була мов лялечка. Коли ми йшли вулицею, на неї всі оберталися. Зараз їй ще й двадцяти дев’яти нема, а вся її врода куди й поділася.
Бреккет сів і стомлено згорбився. Він стиснув руки, нахилився всім тілом вперед і втупився в підлогу.
Джессі стояв поруч нього; вираз покірливості й благання наклав неприємний відбиток на його змучене, почервоніле від хвилювання обличчя.
— Не зміг я дати щастя Еллі, Том. Елла заслуговувала на краще. Оце мій єдиний шанс хоч що-небудь для неї зробити. Невдаха я.
— Не говоріть дурниць, — вже миролюбніше сказав Бреккет. — Ви такий же невдаха, як і я. І в такому становищі зараз мільйони людей. Всьому виною криза, чи депресія, чи оцей проклятий новий курс — щоб його... — Він вилаявся і замовк.
— Е, не кажіть, — заперечив Джессі сумним, проникливим голосом, — для інших це, може, й виправдання. Але для мене — ні. Від мене залежало краще влаштувати життя. І тут винуватити нікого.
— Які дурниці! — сказав Бреккет. — Ви тут зовсім ні при чому.
Обличчя Джессі вкрилося хворобливими червоними плямами. Здавалось, що воно розпухло.
— Все одно! — крикнув він у нестямі. — Тепер уже все одно! Ви мені не відмовите! Дайте мені підвести голову! Більше я не знесу цього пекла! Чи ви хочете, щоб я дивився на ніжки свого хлопчика і думав: «Коли б я мав роботу, він би не захворів»?! Кожним своїм кроком він ніби говорить мені: «У мене не ростуть кістки, це рахіт, і винуватий у цьому ти, бо ти мене погано годуєш!» О господи! Том,, невже ви гадаєте, що я сидітиму так ще шість років і, склавши руки, дивитимусь на хворого сина?!
Бреккет схопився на ноги.
— А чого ж ви хочете! —- закричав він. — Ви кажете, все це заради Елли. А що скаже вона, коли вас рознесе на шматки?!
— Може, не рознесе, — благально промовив Джессі. — Повинно ж мені колись пощастити в житті!
— Отак усі міркують, — зневажливо сказав Бреккет. — А взявся за цю роботу — значить постав біля свого щастя знак питання. Напевне можна сказати лише одне: рано чи пізно, але загинеш.
— Ну і нехай! — вигукнув у відповідь Джессі. — Значить, так тому й бути! А тимчасом я щось зароблю. Так? І зможу купити собі черевики. Погляньте на мене! Куплю новий костюм замість оцього мішка, на якому ніби написано: «Допомога по безробіттю». Куритиму сигарети. А дітям куплю цукерок. І сам теж з’їм кілька. Так, чорт візьми, мені хочеться цукерок! Хочеться випити склянку пива! Хочеться, щоб Елла трохи прибралася, щоб вона їла м’ясо три, а то й чотири рази на тиждень! Я хочу піти всією сім’єю в кіно!
Бреккет сів знову.
— Ох, замовчіть, — стомлено сказав він.
— Ні, — тихо і з почуттям вів далі Джессі, —» ви тепер не відкараскаєтесь від мене. Послухайте, Том, — перейшов він знову на благальний тон, — я ж уже все розрахував. Скільки я зможу відкладати з шестисот доларів у місяць, га? Якщо я протримаюсь хоча б три місяці — і то вже тисяча, навіть більше! А може ж, я протримаюсь довше. Може, років два. Та коли так, я забезпечу Еллу на все життя!
— От бачите, — перебив його Бреккет. — А чи весело їй житиметься, коли вона дізнається, що ви на такій роботі? Про це ви подумали?
— Я уже все обмізкував, — схвильовано відповів Джессі. — Вона нічого не знатиме, розумієте? Я скажу їй, що мені платять сорок доларів. А решту ви пересилатимете в банк на її ім’я, Том.
— Ет, облиште! — сказав Бреккет. — Ви сподіваєтесь, що ця робота принесе вам щастя? Кожної миті, уві сні й наяву, вас гризтиме думка: «Чи не помру я завтра?» І найгірше у вільні дні. Наші шофери день працюють, а день відпочивають, щоб заспокоїти нерви. Лежатимете в своїй кімнаті, не знаючи, куди себе подіти. Ось яке на вас чекає щастя!
Джессі засміявся:
—Ні, це — щастя, щастя! Вам нічого турбуватись, я співатиму від такого щастя! Ви лише подумайте, Том: за сім років уперше відчути гордість за себе!
— Та замовкніть нарешті! — сказав Бреккет.
В маленькій конторі стало тихо. Потім Джессі прошепотів:
— Ви не відмовите, Том! Не відмовите! Не відмовите!
І знову запала тиша. Бреккет підняв руки, стиснув долонями скроні.
— Том, Том... — шепотів Джессі.
Бреккет зітхнув.
— А, к бісу! — сказав він нарешті. — Гаразд, я візьму вас, а там уже що бог пошле. — Він говорив низьким, охриплим, неймовірно стомленим голосом. — Хочете сьогодні починати — починайте й сьогодні.
Джессі мовчав. Він не міг вимовити жодного слова. Бреккет глянув на нього. По обличчю Джессі котилися сльози. Він судорожно ковтав і намагався заговорити, але замість слів у нього виходили якісь незрозумілі звуки.
— Я телеграфую Еллі, — сказав Бреккет тим самим хрипким, стомленим голосом. — Повідомлю, що вам дали роботу. Через кілька днів пошлете їй гроші на дорогу. На той час вам виплатять... якщо, звичайно, доживете до кінця тижня, осел ви впертий!
Джессі мовчки кивнув. Йому здавалось, що серце його ось-ось вискочить, і він притиснув обидві руки до грудей, ніби бажаючи втримати його.
— Приходьте на шосту, — сказав Бреккет. — Ось вам гроші. Поїжте як слід.
— Дякую, — прошепотів Джессі.
— Заждіть хвилинку, — сказав Бреккет. — Ось моя адреса, — він написав її на папірці, — сідайте на перший- ліпший трамвай, що йде в тому напрямку. Спитайте кондуктора, де сходити. Прийміть ванну і поспіть.
— Дякую, — сказав Джессі. — Дякую, Том.
— Ну, забирайтесь геть, — сказав Бреккет.
— Том!
— Що?
— Я... — Джессі запнувся.
Бреккет глянув йому в обличчя. В очах у Джессі все ще блищали сльози, але виснажене обличчя ніби випромінювало якесь сліпуче світло.
Бреккет одвернувся.
— Мене чекає робота, — сказав він.
Джессі пішов. Сльози туманили йому очі, але йому здавалось, що то весь світ міниться золотом. Він ішов повільно, трохи шкутильгаючи, в скронях у нього стукотіла кров, і серце було сповнене безмежної радості.
— Щасливішого за мене нема, — шепотів він сам до себе. — Я найщасливіша людина в світі!
Бреккет дивився йому вслід, аж поки Джессі зник за рогом вулиці. Тоді він згорбився і обхопив голову руками. Серце працювало з перебоями, наче старий, засмічений механізм. Він сидів зовсім непорушно і, стиснувши голову руками, слухав тукання свого серця.
Переклад Л. Солонька
Твори
Критика
