Юлія Зіміна. Вчитель, який змінив моє життя

Мій улюблений філософ стверджував: «Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог, але кожна людина тобі вчитель». Хто я така, щоб не вірити Сократу, який також закликав пізнавати себе. Думаю, процес такого пізнання двосторонній. Люди навколо нас, немов дзеркало, відбивають наші вчинки та слова, показуючи, хто ми є насправді. Які ми, справжні.

Крізь моє життя пройшло багато вчителів. Я була не найкращою ученицею, проте відблиски вражень і знань ловила жадібно, в обидві долоні. Мов сонячні зайчики від маминої пудрениці, вони то ховалися на підвіконні, то вистрибували із найтемнішого куточка, вражаючи своїм сяйвом. Хочеш спіймати та втримати, але ні…вони втікають, залишаючи на серці лоскітне відчуття справжності. Справжності буття.

В один із таких сонячних днів я познайомилася з ним, одним із моїх найкращих вчителів. Спочатку накрапав дощ, у приміщенні було трохи похмуро і незатишно від білих стін. Але скоро гострі проміні прорізали мряку, і за вікнами розкинула крила веселка. Ікона Богородиці у кутку, над самою кушеткою, обіцяла захист і безмежну любов. Я відчувала, ніби розпадаючись на мікромолекули. Посеред білого дня я побачила всередині себе космос із зірками, планетами та темними дірами. І згодом почула крик. То кричав мій син. Затискаючи сердиті кулачки, він сповіщав світ про своє народження. Від тієї хвилини мій світ змінився.

Недоспані ночі, невгамовний плач, хвилини і години цілковитого злиття, молоко, втома, суперечки з мамою, підтримка чоловіка, тиха радість відпочинку, розпач, відчуття безпорадності, щастя… Незнане до того відчуття взаємозалежності і відповідальності. За своє і за чуже життя. Це переживала кожна жінка, яка проходила крізь досвід материнства. І я також проживаю це, кожен день. Мій син навчив мене багатьом речам. Затята кар’єристка, я із подивом зрозуміла, що моя робота — то легка прогулянка під місяцем у порівнянні із щоденним материнством, працею 24/7, без перерв, лікарняних та вихідних. Спокійна за характером, у його два роки я зіткнулася з ураганом емоцій, які випадали на мене щедрими дощами істерик. Я відчувала себе сапером, де кожен крок може призвести до вибуху. Навчилася лавіювати між «так», «ні», «потім». Гасити зародки пожежі. І вистоювати під ударами стихії, якщо це не вдалося. На всі нескінченні «чому» відповідати двома словами «для краси», «для вентиляції», «спитаємо тата». Тепер все частіше питаємо у гугла, бо на питання «для чого потрібні турбогенератори» попередні відповіді не підходять. Я навчилася швидко приймати рішення. Викликати швидку чи чекати до ранку, бо наче звичайна ГРВІ? Чи дозволяти п’ятий мультик або шосту цукерку? Син навчив мене вдягатися за три хвилини, їсти за п’ять, а виходити за дві, заправляючи задники кросівок на ходу, між хвірткою і тротуаром.

Він зробив моє серце вразливим. «Мамо, а тварини теж помирають на війні? Мамо, а нас теж може вбити ракета? Мамо, коли ми повернемось додому?». Точно не такі запитання має ставити дитина у свої сім років. Бо відповіді мені не подобаються, але говорити неправду я не можу. Коли читаю про жахи війни, бачу його очі на обличчях дітей, які загинули від війни, втратили батьків або були вивезені з країни. Але він також зробив мене сильною. Не плакати, коли хочеться вити, дряпатися на стелю від розпачу. А ще навчив жити сьогоденням, на заглядаючи у «завтра», не озираючись на «вчора». Цінувати миті. Вони, як сонячні зайчики, лоскочуть серце радістю. Іноді мені здається, що я можу їх спіймати. Але вони ховаються, залишаючи після себе відчуття справжності.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»