Біблійні мотиви у «драмі абсурду» Миколи Куліша (на матеріалі п'єси «Народний Малахій»)

УДК 821.161.2 - 2 М. Куліш

Мукан В., асп., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Стаття присвячена розгляду особливостей складного та неординарного жан­рового літературного явища «театр абсурду» та біблійних мотивів у п'єсі Миколи Куліша «Народний Малахій».

Ключові слова:«театр абсурду», «драма абсурду», «біблійні мотиви».

Мукан В., асп.,
Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко

Библейские мотивы в «драме абсурда» Николая Кулиша (на материале пьесы «Народный Малахий»)

Статья посвящена рассмотрению особенностей сложного и неординарного жанрового явления литературы ХХ века под названием «театр абсурд» и библейных мотивов в пьесе Николая Кулиша «Народный Малахий»…

Ключевые слова:«театр абсурда», «драма абсурда», библейные мотивы.

Mukan V., Postgraduate student
Institute of Philology Taras Shevchenko National University of Kiev

Biblical motifs in “absurd drama” Nicholas Kulish (based on the play «Narodnyi Malachij»)

The article is devoted to consideration of characteristic features of the difficult and eccentric genre phenomenon of literature of ХХ century under the title of «theatre of absurdity» and biblical motifs in the play of Mykola Kulish «Narodnyi Malachij».

Keywords:«theatre of absurdity», «drama of absurdity», biblical motifs.

Микола Куліш в одній зі своїх найвідоміших п'єс «Народний Малахій» вдався до використання формантів «театру абсурду». Він застосовує складо­ві цього жанрового явища - парадокси, гротеск та символи. Проте особливіс­тю «театру абсурду» Миколи Куліша є активне залучення біблійних мотивів у смислову канву твору. Саме вони слугують підсилювальним чинником до розуміння ідей, закладених автором.

Дослідженню драматургії Миколи Куліша присвячені наукові праці Г.Семенюка, Ю.Кобилецького, Д.Вакуленка, Ю.Лавріненка, М.Кудрявцева, Л.Танюка, Н.Кузякіної, Н.Бічуя та інших. У більшості досліджень висвітлені особливості використання християнських мотивів, застосування прийомів модерної та класичної української драми Миколи Куліша.

Предметом нашого аналізу є дослідження біблійних мотивів у контексті «театру абсурду» п'єси Миколи Куліша «Народний Малахій». Таке завдан­ня потребує комплексного підходу до тексту, виокремлення в ньому чистих формантів «театру абсурду», біблійних символів та алюзій.

Головні складові поетики «театру абсурду» - це гротеск, парадокс і сим­воли. Персонажі абсурдистів позбавлені людської гідності, затуркані та мо­рально покалічені. Деструкції зазнає їхня мова - вони не чують і не бачать одне одного, промовляючи «паралельні» монологи у порожнечу.

Проаналізуємо спочатку образ головного героя п'єси Миколи Куліша. Він відповідає мало не всім ознакам «театру абсурду». Для досягнення гротес­кності образу автор використовує такі парадокси: відстороненість Малахія від дійсності одночасно із критичним поглядом на неї; невиправданість «ви­сокої» мети способам її досягнення. Не складно помітити й ті риси образу Малахія Стаканчика, які абсурдисти запозичили у екзистенціалістів: ізольо­ваність героя від зовнішнього світу, недосяжність для людини поставленої мети, непереможність зла та беззмістовність активних дій. Ізольованість колишнього листоноші Малахія починається з початком революції, коли він попросив рідних замурувати себе у «чуланчику». В такій схованці від суспільства чоловік пробув два роки, читаючи більшовицькі агітки. Проте коли головний герой вийшов із повітки, він все одно лишився ізольованим. Продовжив жити десь у світі теорії більшовизму, накладеної на канву його християнського мислення. Комуністичні агітки стають для нього заміною Біблії, а їхні положення - новою релігією. Малахій починає щоденно протиставляти теорію більшовизму і дії більшовиків. Помічає лише дрібні невід­повідності. Фундаментальних антилюдських засад, на яких ґрунтується нова система, він так і не осягає. Через парадокс автор пояснює причину такого спотвореного світогляду: «Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затремтів і замурувавсь у чулані» [Куліш 2007, 15]. Тобто не знаючи суті влади, методів її встановлення, він прихиляється перед нею. Проаналізувавши поведінку та образ головного героя, стає зрозуміло - автор наділяє його комп­лексом рис аскета. Відлюдництво Малахія у «чуланчику» із більшовицькими агітками нагадує заточництво персонажів житійної літератури: Феодосія Печерського, Антонія та інших. Вони ставали відлюдниками, аби зосередитися на духовному житті, читали молитви, через які спілкувалися із Богом.

Автор вибудовує образ головного героя, використовуючи християнські мотиви. Він позиціонує Малахія як пророка «нової релігії». Доповнює цю тезу думка дослідника української драматургії Григорія Семенюка: «На­звавши свого героя Малахієм - іменем тринадцятого, останнього з малих ветхозавітних пророків (Малахій з давньоєврейської: вісник, посланець Без­окий, пророк), автор наповнює її метафоричністю, елементами символіки та образності, що було характерно для багатьох творів того періоду» [Семенюк 1993, 15]. Пророк Малахія, у тексті Старого Завіту, звинувачує священиків в ухиленні від віри, народ - за недостатнє жертвоприношення, пороки та богохульство. Погрожує суспільству Божим судом. Пророк передбачає славу другого храму і пришестя Мессії, явлення Предтечі та Божий суд. Головний герой п'єси Миколи Куліша теж бореться із порушенням заповідей, але не Божих, а комуністичних: «Мільйони дивляться з молінням на цю свою най­вищу установу, на гору цю — Преображення України, на нову Фавор, а ви ходите тут під плякатом — і ламаєте першу найважливішу заповідь соціялізму — не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи людини всі плякати — це тільки латки на старій одежі...» [Куліш 2007, 15]. Шлях, у який прагне повести народ пророк Миколи Куліша, спрямований у небуття. Всі дії Малахія непослідовні та суперечливі. Автор говорить про це через складові «драми абсурду» — парадокси. Колишній листоноша покидає сім'ю, щоб проповідувати ідеї «оновлення людини», хоче зробити її добрі­шою, «ангелоподібною», але завдає болю найближчим - дружині та донькам. Дружина впадає у розпач, а донька через безвихідь стає повією: «Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37) мадам Стаканчиха Та­расовна; Не так себе жалько, як їх, моїх діток: що одне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...» [Куліш 2007, 25]. Щоб підкреслити сумнівність такого месії, Микола Куліш вдається до вико­ристання беззмістовних діалогів, притаманних «драмі абсурду», застосовує гру слів: «Малахій (з оприском): Раба ти! Агапія (зраділа): У лаврі манахи колись так взивали: раба Божа Агапія» [Куліш, 40]. В уяві Малахія зміша­лося високе і низьке: «Проекти передано на попередній розгляд... Невкоснительно треба поспішатись, боюсь-бо, що дещо в проектах наркоми не зрозу­міють і потрібні будуть пояснення... Сорочку й підштаники» [Куліш 2007, 21]. Головний герой, незважаючи на прихильність до більшовицького ладу, не прагне знеособити Україну. Навпаки - він хоче її відродити: «Малахій: «1) Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти, 2) про реформу укра­їнської мови з погляду повного соціялізму, а не так як на телеграфі, що за слово уночі правлять, як за два слові — у, ночі, 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору» [Куліш 2007, 29]. У свідомості Малахія Стаканчика всі християнські цінності змінені на соціалістичні. Головною святинею для нього стає мавзолей, де похований Ленін. Він спрямовує туди прочанку Агапію: «...не до гробу тепер єрусалим­ського нам треба йти, а до Ленінового мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви.» [Куліш 2007, 30]. Тут знову парадокс: як може бути оновлення України, якщо українці будуть вважати новою Мек­кою Москву? Це питання є не лише однією з рис поетики «театру абсурду» (ставлення питання без відповіді на нього), а цілим пророчим поглядом на державу, в якій керують більшовики.

У калейдоскопі беззмістовних монологів Малахій передбачає апокаліп­сис: «Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських» [Куліш 2007, 22]. Кришиться, дивіться, пада розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою, Христос і Магомет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір'я Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили). «Чуєш, сурми за­грали...» Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціалізму. Іду!» [Куліш 2007, 20] [Куліш 2007, 33]. У ремарці першої сцени цієї дії М.Куліш змальо­вує Стаканчика в оточенні темних сил: «Заклякли, закружляли над Малахієм у саду в Сабуровці гайворони дзюбаті» [Куліш 2007, 37]. У християнській міфології гайворон «ототожнюється зі смертю і злом, тому він став симво­лом диявола й провісником загибелі»[Абрамович 2002, 48]. Апокаліптичні мотиви у п'єсі «Народний Малахій» виринають непослідовно у різних діях твору, вони виконують роль попередження. А ось у п'єсі «Патетична Сона­та» кінець світу вже настав.

Широко заприявлені біблійні алюзії та символи у репліках хворих на Са­буровій дачі. Одному із них ввижаються гайворони: «Гей, чорні! Помовчіть! Тож не встиг ще світ Бог створити, як вони небо вкрили й поклювали першу золоту зорю, із сонця решето зробили.Темно мені й холодно!...(сумно кри­чав на гайворонів один і звернувся до Малахія). Реформуй сонце» [Куліш 2007, 47]. У хворій уяві божевільного в боротьбі добра зі злом перемогу над Богом одержує диявол. Круки перетворили сонце на решето. Сонце - джере­ло енергії та тепла, уособлює Марію та Ісуса Христа. Згадка про цей символ є в Старому заповіті, в книзі пророка Малахія: «А для вас, хто ймення мого боїться, зійде Сонце Правди та лікування в проміннях його» [Біблія 1992, 959]. Іншому хворому ввижається, що він на плечах носить великого удава, «хвіст його волочиться десь по той бік світу» [Куліш 2007, 51]. Змій є симво­лом людської зради. В християнському мистецтві гаспид символізував при­сутність Диявола та злих сил [Антофійчук 2001, 25]. Змій - єдина тварина, вигнана Богом із раю за підступність, - у драмі «Народний Малахій» є сим­волом нечистого сумління. Можливо, всі ці хворі є попередниками Малахія, припускає літературознавець Микола Кудрявцев: «Вони прийшли до людей зі своїми світлими ідеями, доведені до відчаю й ізольовані від суспільства, яке захоплене ідеалами матеріального накопичення» [Кудрявцев 1993, 83]. На думку Івана Багряного, «Сабурова дача» - це протестуюча, а через те репресована Україна, сонце розвитку якої затьмарила «нова релігія комуніз­му»: «І на тій «Сабуровій дачі» найменше божевілля, а найбільше страшної правди, найбільше сміливої символіки, демаскуючої існуючий лад...» [Ба­гряний 1998, 40]. Уявні круки, що поклювали сонце, нагадують «чорні во­ронки» - машини НКВ-дистів. У них вночі 1930-х із власних осель забирали цвіт української нації, щоб знищити у в'язницях та концтаборах.

Автор п'єси використовує християнську нумерологію. Він майстерно закодовує у числах попередження українцям. Один божевільний, розпо­відаючи про жінок, яких знав, каже: «Разом сто сім жінок за п'ятнадцять років, чотирнадцять тисяч п'ятсот тридцять...» [Куліш 2007, 48]. Сума чис­ла 14530 становить 13 - це число диявола. Далі за твором зустрічаються й інші символічні числа: «О люди, люди! Не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети.До вище зазначеної, великої, № 666006003, голубої мети...» [Куліш 2007, 48]. Знову бачимо ототожнення нової влади із дияволом, адже 666 - символ звірини, за Біблією, тобто сатани. Про це каже у своїй науко­вій статті літературознавець Тетяна Плахтій. Вона також аналізує інші числа п'єси: «символічного і так само прогностичного значення в творах М.Куліша набуває й число 37 - номер квартири, в якій проживає Малахій Стаканчик» [Плахтій 2002, 208]. У творі це число знаменує початок шляху «нового ме­сії», що приводить до кінця всього українства. Адже саме 1937 року описана у п'єсі влада знищила драматурга. Його розстріляли 3 листопада у соловецькому концтаборі.

На тлі рис поетики «театру абсурду» яскраво заприявлена християнська колористика. Вперше у творі вона зустрічається в одному із абсурдних діа­логів. Вже там, у перших діях п'єси, проступає характеристика комунізму як руйнівної диявольської стихії: «Так не вдасться тобі це зробити! Бо дивіть­ся - підходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно і кида гранату» [Куліш 2007, 47]. Цікаво аналізує дану цитату літературознавець Тетяна Плахтій: «Білий колір символізує божественне начало, а червоний - диявольське. Адже у Новому Заповіті в Апокаліпсисі великий дракон - символ сатани - зображується червоним. Малахій же постає провісником апокаліпсису та пришестя Диявола» [Плахтій 2002, 207]. Блакитний колір є символом утопічних соціалістичних ідей.

Нова влада уособлює антихреста, вона несе не лише нові загрози, а й підтримує старі звичаї нівелювання людської особистості. Так, власниця будинку розпусти пані Аполінара продовжує свою діяльність і за більшовиків. Жінка вербує у повії сільських дівчат біля церкви. Аполінара є виразником зла. Автор показує це, послуговуючись парадаксом - Малахій, засліплений своєю «високою» метою, все ж помітив антиморальні наміри Аполінари: «І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашо­го стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання?» [Куліш 2007, 34]. Аполінара, за словами письменника Івана Багряного, представниця панівної нації, тобто росіянка. Вона чітко ілюструє струмінь антихристиянської естетики, що швидко роз­чиняє духовні цінності й культурні надбання українців, які базуються на ре­лігійному грунті. Продовжуючи думку Івана Багряного, варто зазначити таку особливість: кожен, хто в п'єсі зазнає фіаско, потрапляє в її заклад. Спочатку Аполінара заманює туди Олю, далі до мадам Аполінари наймається донька Малахія Любуня, що прагне заробити грошей. Навіть старенька прочанка Агапія, яка не може знайти шляху до Єрусалиму, йде в заклад до Аполінари. Як вона туди потрапила й чому, невідомо. Єдине зрозуміло: її мрії зазнали деструкції. У кінці драми бачимо у квартирі Аполінари і Малахія, що має означати те саме: його трагедію, фіаско («Малахій (самотньо): Перекажіть, що народний Малахій вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує...» [Куліш 2007, 77] ).

До біблійних алюзій у власних творах вдавалися Іван Багряний, Василь Барка, Микола Хвильовий. Але в «абсурдній драмі» використовував хрис­тиянські мотиви саме Микола Куліш. За допомогою біблійної колористики, нумерології, символів драматург зумів демаскувати загрозу, яку для України уособлював більшовицький лад.

Список використаних джерел

1. Абрамович Семен. Біблія як форманта філологічної культури - К.-Чернівці, 2002. - 230с.
2. Аверинцев Сергій. Софія - Логос. Словник - К., 2004. - 640с.
3. Антофійчук Володимир. Євангельські образи в українській літературі ХХст. - Чернівці, 2001. - 336с.
4. Багряний Іван. Душа Народного Малахія./Іван Багряний// Пам'ять століть. - №5 - 1998. - С. 38 - 43.
5. Бельдій А. Я. Микола Куліш. П'єси. - К., 1998.
6. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту - К, 1992. - 1528с.
7. Буренина О. Что такое абсурд, или по следам Мартина Эсслина. // Абсурд и вокруг: Сб. статей / Отв. ред. О. Буренина. - М.: Языки славянской культуры, 2004 - с. 7 - 72.
8. Кудрявцев М. Драматургія Миколи Куліша. - К., 1992
9. Куліш М. Г Маклена Граса: п'єси. - Х., 2007, - 318 с.
10. Танюк Л.С. Драма Миколи Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2 т-К.: Дніпро. 1990.- Т. 1: П'єси / Упоряд., підгот. текстів, вст. стаття та коментар Л.С.Танюка. - с. 3 - 35
11. Театр абсурда. Сб. статей и публикаций. СПб., 2005, с. 191 - 195.
12. Семенюк Г. Ф. Українська драматургія 20-х років. / Семенюк Г. Ф. - К. : РВЦ «Проза», 1993.
13. Плахтій Т. Засвоєння барокових традицій у драмах Миколи Куліша./ Тетяна Плахтій// Вісник Харківського університету №557

Стаття надійшла до редколегії 26.04.2013