За адресою. Іван Сидорчик

За адресою. Іван Сидорчик

Прокіп жив повним відлюдьком на своєму крихітному хуторці, а вірніше – в похиленій на бік невеличкій вбогій хатинці, що одна тільки й лишилася під кількома старими грушами та здичавілими сливками на місці не так давно ще гомінкого й співучого села неподалік райцентру. Тому вранішній стукіт у вікно не стривожив, бо він у своєму віці вже давно перестав будь чого боятися, а швидше здивував старого.
– І кому ж оце не спиться в цю ранню пору, що ще до світу притоптався  до моєї халупи? – ледь чутно прошамкотів у напівтемряві, бо сонечко ледь-ледь починало прорізуватись дитячим молочним зубчиком десь на сході.
Та його з двору почули.
– Відчиняйте, дядьку, то я, конторський вістовий.  Й не зі своєї волі я оце прийшов полохати вашу поважну старість. Є важлива справа.
Прокіп придибав до сінешніх дверей, відсунув засув. На порозі й справді стояв невисокий  вайлуватий і зовсім рудий, мов осіннє листя десь аж під зиму,  парубійко, що неквапом почав розстібати верхні гудзики своєї вдяганки й діставати з-за пазухи якогось папірця.
– І кому ж оце я знадобився, що й про мене, вже геть порохнявого, врешті згадали? – поцікавився у вранішнього гостя.
– Та ось бумага серйозна на вас надійшла. На завтра на ранок до району викликають
– І навіщо?.. Як пенсію платити, то два роки ошивалися й дорогу до мого двору не могли знайти. А тут диви, яка  небачена проворність. І що ж то за така сурйозна бамага термінова, що стільки переполоху всім наробила? – поцікавився у парубійка, що зніяковіло топтався перед ним.
–  Так,  кажуть, діду, податок потрібно платити. За землю. Я й сам не знав, а виявляється, і вам десь там біля дороги шматочок поля разом з усіма при розпаюванні колишніх колгоспних угідь нарізали. 
– Ти ба! І де ж саме? Бо і я оце вперше чую про таку щедрість
– Та хіба ж я знаю? – щиро зізнався той. – Але рішення про оплату зверху надійшло, і його слід виконувати. Бо ж зараз усі й за все платять, – на те відізвався парубійко.
– Невже не відають, який з людини у такому віці працівник?! – після хвилини мовчанки знову  подивувався Прокіп.
– Хоча, – додав уже спокійніше й розважливіше, – добре й те, що  нарешті  згадали. Бо ж я, коли відверто, то вже тривалий час рідко коли й з хати виходжу. Сусіди, дай їм Бог здоров'я, допомагають.  Як для задля розваги – то втикнув навесні на грядочці перед вікном кілька цибулин на біття. А з живності – тільки й усього, що дві  курки перистих та такого ж, як і сам, столітнього півня на дворі тримаю, щоб хоча б про час сповіщав. Але й він уже теж розлінувався й давно не кукурікає. Хотів уже, було я його й забити, та шкода: хай бігає, курей стереже.   Ось така вона, старість, – сумно зиркнув на гостя. «А ти говориш про землю…» Ось така вона, старість. А ти говориш про землю… Й нахилився до принесеного папера, намагаючись розгледіти на ньому ледь помітний відбиток круглої печатки під віддрукованим текстом та нерозбірливим карячкуватим підписом, що вже двоївся перед вкритих зрадливою вологою його очима…


Читати також