«Республіканські» волонтери про найсмішніші історії, казуси та роботу під час фестивалю

«Республіка» – це не тільки стріт-арт та музика. Це фестиваль, який, в першу чергу, створюють люди. Важливою складовою «Республіки» являються волонтери – люди, які невтомно працюють та докладають зусиль на фестивалі, мов бджілки. Про волонтерську роботу, найцікавіші закулісні історії та фестивальні казуси розповіли наші «волонтери-старожили».

Міжнародний фестиваль Республіка (Respublica) 2015 (4-6 вересня)

Ольга Дмитрук – координатор гуртів головної сцени третій рік поспіль, Вінниця

Юлія Новікова – волонтер, прес-служба Фестивалю, Кам’янець-Подільський

Владислав Назарець – волонтер, помічник координатора «важкої» сцени, Львів-Хмельницький

Ксю Літова – волонтер фестивалю четвертий рік поспіль,Запоріжжя

- Якби ви мали змогу розказати тільки одну історію, яка траплялась з вами на Республіці, то про що б ви розказали?

Оля: Якщо лише одну, то це була б точно історія про те, як я працювала з гуртом «Валентин Стрикало». Нею навіть волонтерів лякають, коли вони заповнюють анкету :) Пам'ятаю, як вночі не могла заснути, все думала, чи закупила по райдеру все, рахувала кількість ковбаси і сиру. А коли їх в холодильник поклала, то зверху ще примайстувала злобну записку «Для Стрикало, не їсти!». А ще в мене в помічниках була одна дівчинка. Вона такого маленького зросту, тендітна, і бігала постійно з чайником поміж людьми, бо в гримерках не було де закип'ятити воду. От вона кожного разу, коли пробиралась крізь натовп, охоронець, що стояв на бек-стейджі, кричав: «Пропустіть, тут чай для Стрикало!»

Юля: Якось дали мені завдання купити рушники для гурту СКАЙ. Рушники мали були великими і чорного кольору. У нас в місті не виявилось таких рушників, ще й чорних, і коли я полізла у гаманець за грошима, зрозуміла що координатор гурту забула дати мені гроші. Тому я купила маленькі рушники різних темних відтінків. Коли я їх привезла і показала, то координатор була дуже розлючена що я не впоралась із завданням, але ми сто разів про це забули і продовжуємо працювати далі :)

Влад:В 2013 році волонтерське наметове містечко знаходилось на валах. Весь день волонтери тяжко працювали, а вночі збирались, як велика сім'я, біля вогнища, співали пісні під гітару з бокалом.. чаю. І була в нас біля того вогнища яма, з якої ріс кущ. Усі про ту яму знали, але усі мали в неї впасти. Кожного вечора, кожної ночі якийсь волонтер падав в яму. В кінці кінців, це стало посвятою в волонтери. Впав у волонтерську яму на волонтерський кущ – відтепер ти волонтер.

Ксю: Мабуть, розказала би про останній день минулорічного фестивалю. Ми стояли з Олею Дмитрук і молодими дівчатами-волонтерами, обіймались, грілись і танцювали під «Скрябіна». Було холодно, тому все це відбувалось на 1 кв.м за сценою. Що відбувалось на сцені, ми не бачили, а ось божевільну кількість вогників і найтеплішу енергетику натовпу відчували повноцінно. І в цьому вся Республіка! Бо навіть релаксуючи, в голову прийшла думка: «Оце ніфіга собі, ми стоїмо тут – 4 волонтери – і ніхто нікуди не біжить, ніхто нікого не шукає, не дзвонить – оце дивина!». Цей вечір, мабуть, був найдушевніший.

- Чи траплялись якісь казуси з вами на фестивалі? Як справлялись з ними?

Оля: Та багато всього було. Іноді чогось не вистачало по райдеру, іноді гурт губився в місті і треба було їх знайти, іноді губився волонтер і доводилось замість роботи з одним гуртом допомагати ще одному. Одного разу довелось переконувати групу, що від обіду в кафе на вокзалі вони не помруть. Але для того в нас є команда, де усі один за одного і готовий допомогти в будь-якій ситуації, навіть серед ночі.

Юля:Якось дали мені завдання купити рушники для гурту СКАЙ. Рушники мали були великими і чорного кольору. У нас в місті не виявилось таких рушників, ще й чорних, і коли я полізла у гаманець за грошима, зрозуміла що координатор гурту забула дати мені гроші. Тому я купила маленькі рушники різних темних відтінків. Коли я їх привезла і показала, то координатор була дуже розлючена що я не впоралась із завданням, але ми сто разів про це забули і продовжуємо працювати далі :)

Влад: З однієї сторони казус, а з іншої – життєвий досвід. Відправили мене в місто допомагати художникам з Іспанії. Зрозуміло, ні я іспанської, ні вони української не знали, але при цьому і працювали разом, і спілкувались, і навіть шуткували.

Ксю: Ця історія в архівах фестивалю носить веселу назву «Історія з контрабасом». Якось вночі мені довелось зустрічати Паліну Республіку на вокзалі. Приїжджаю на вокзал, знаходжу гурт. Маленька дівчинка, заспана й нещасна, з нею двоє хлопців. Я запрошую їх до таксі… і тут виявляється що, окрім них трьох, є ще контрабас. Звичайних такий, двометровий контрабас! Питаю, чи влазить він в багажник ланоса. Але тут , на щастя, помічаю мінівен з шашечкою таксі. Після хвилин 10 пхання інструменту в авто, заднє сидіння наполовину складене, контрабас так-сяк лежить і до машини влазить лише одна людина. Теж мені мінівен! Відправляємо «контрабасіста» в готель, самі стрибаємо в той самий ланос :)

- Що найбільше подобається в волонтерській роботі?

Оля: Найбільше подобається відчуття того, що я є частиною величезної події. Мені подобається знати, що, включно і завдяки моїй маленькій роботі, кілька тисяч людей гарно проведуть три дні і отримають заряд позитиву на багато часу вперед.

Юля: Для мене це досвід та цікава справа. Мені доводилося бути волонтером важких гуртів, тому коли я тільки бралась за діло, я думала що буду працювати з дуже брутальними дядьками і не справлюсь, але як виявилося, рок-музиканти дуже ввічливі і виховані люди, з чудовим почуттям гумору і з ними дуже легко спілкуватись :)

Влад: У волонтерській роботі мені подобається бачити результат своєї роботи. Коли ти волонтериш на такому фестивалі як «Республіка», на тебе покладається велика відповідальність, ти стикаєшся з багатьма труднощами, але коли ти з цим всім справляєшся і бачиш результат – розумієш, що це все не даремно. Навіть буває відчуття, що ти трішечки змінив світ на краще!

Ксю: Кіпіш. Божевілля. І офігенні люди. Я ось навіть уявити не можу, що можна робити цілий день, та і весь концерт, звичайним людям? Це ж якось нудно. А тут – проблеми, нестиковки, дзвінки, класні люди, круті музиканти. Відчувати себе причасним до такої шикарної події, «по ту сторону» фестивалю – це просто чудові відчуття.

- Що для вас Республіка?

Оля: Республіка - це моя арт-сім'я. Це друзі, товариші, знайомі, з якими хочеться жити в одній країні, змінювати її, викладатись на повну, працювати не покладаючи рук.

Юля: Республіка для мене не тільки робота, а й другий дім. Прес-служба фестивалю набагато менша, ніж група волонтерів, тому люди з прес-служби стали для мене дуже рідними, ми разом все виконуємо, ми щодня спілкуємось, разом працювали на фестивалі «Бандерштат». Я хочу щоб ми й надалі були в таких відносинах, а Республіка була нашою другою домівкою.

Ксю: Це квінтесенція свободи, це три дні безтурботного польоту світогляду (хоча турбот при цьому вистачає), це витримка з тих чудових «діяльних», активних студентських років, це щось надзвичайне серед інших фестивалів і за своєю концепцією, і за реалізацією, і за природною складовою, і людською.

**

На Республіці дуже багато волонтерів. Це інтерв’ю з тими, хто на фестивалі працює найдовше, і хто мав змогу надіслати відповіді. Дякуємо.

Тетяна Солощенко