Іван Дніпровський. Моя муза

Страшна,
Сумна,
Покрита вугіллям, сміттям,
В задрипаній і порваній спідниці,
З худими жовтими грудьми,
Де не було ніколи молока,
Куди дитина-немовлятко
Ще не торкалось теплим ротом,
Скорботна,
Бліда від горя і сухот.
І мовила мені вона:
«Я дам
В твої уста слова із криці,
Буять ти будеш, як ріка,
Тебе огнем обвію й димом,
І будеш ти — солдат,
Співець бунтів, переворотів.
Я хочу, щоби ти кохав
Мене одну
І більш нікого,
Щоб по мені ридав, зітхав.
Слабий і вбогий
Ти єси —
Тобі я силу нажену, натхну,
І сильний будеш ти, як корпуси
В ланцюг розгорнуті для бою,
І завжди буду я з тобою...
На кожне скажеш можна.
Я із Надволжя,
З вугляного камінного Донбасу,
Я — дух робочих мас,
Червоний сміх.
Ні радощів, ні втіх
Дівочих
Не дам тобі —
Та й сам ти не захочеш.
Друкарень цинком отрую
Я душу юную твою.
Я з тебе вип’ю теплу кров
За краплею краплину,
І вугілля Донбасу під ребро
Я покладу тобі цеглину.
І будеш люто ти страждать,
Горіть, ридать.
В могилу
(Уява гроб намалювала)
Я покладу тебе, мій милий,
Завчасу,
Сама в могилу однесу... Життя твоє,
Усе, усе, що в тебе є,
Я заберу, розтрачуй роздам Робітникам».