Літературно-критична діяльність І. Дніпровського на сторінках журналу «Червоний шлях» (1923-1936)
В.М. Явтушенко
Тема «І. Дніпровський і місячник «Червоний шлях» (1923-1936)», що видавася НК Освіти та ЦК КП/б/У у Харкові, може бути опрацьована в чотирьох аспектах. По-перше, на сторінках цього видання він виступав як літературний критик. По-друге, у цьому часописі друкувалися його художнітвори: поема «Протест» (1923), оповідання «Марія радости» (1927), «Смаглява кров» (1928), повісті «Анабазис» (1930) та «Фаланга» (1931). По-третє, на сторінках журналу вийшли перекладені І. Дніпровським повість Л. Сейфуліної «Кайн-Кабак» (1926) з російської та вірш Л. Квітко «Відповідь ворогам» (1934) з єврейскої. По-четверте, літературно-критичний відділ журналу тримав у полі зору творчість І. Дніпровського. Окрім згадок про нього в оглядових статтях, слід назвати три рецензії на поетичні книжки І. Дніпровського «Плуг», «Добридень, Ленін», «Донбас» пера М. Доленга, опубліковані в 1924 році, а також велику рецензію О. Гренера на книгу І. Дніпровського «Ацельдама», надруковану в 1932 році.
Найменш вивченою частиною доробку І. Дніпровського є його літературно-критична діяльність, яка взагалі не була предметом вивчення ні в працях, присвячених творчості письменника, ні в спеціальних дослідженнях з історії української літературної критики. Це й обумовило вибір нашого аспекту дослідження.
І. Дніпровський як літературний критик виступав на сторінках журналу «Червоний шлях» з 1923 по 1925 роки. Це були роки політики українізації, національно-патріотичного піднесення й відносної свободи слова. Місячник «Червоний шлях» у цей час редагував сам нарком освіти О. Шумський, відділ прози в ньому очолював М. Хвильовий, а відділ поезії - П. Тичина. Цей місячник був позагруповим і об'єднував навколо себе письменників та літературознавців різних поколінь та напрямків, ставши на деякий час трибуною українського пореволюційного ренесансу.
Рецензії І. Дніпровського, вміщені в часописі «Червоний шлях», можна чітко розділити на дві групи. Перша, яку складають відгуки на твори початківців, представлена рецензіями на книгу М. Йогансена «Кроковеє коло» (1923), колективну збірку «Плуг» (1924), книгу А. Любченка «Кукіль» (1925), збірку П. Іванова «Навколо праці» (1925). Другу групу мали б складати інтерпретації творів відомих письменників. На жаль, сюди належить лише рецензія на драму М. Куліша «97» (1925).
Для першої групи рецензій характерні м’які заохочувальні інтонації. Це був час, коли в українську літературу входила нова генерація письменників, формувалося покоління вихідців з села, якому бракувало знань, школи. І. Дніпровський хоч і не був істотно старший за це покоління, але вже мав на той час кілька виданих книжок, здобув вищу освіту, а відтак цілком поважно сприймався молоддю як учитель, наставник. Це й дозволяло йому займати відповідну позицію в рецензіях на твори початківців.
Основними засадами в рецензіях на твори початківців для І. Дніпровського були, як він сам зазначав, пишучи про книгу А. Любченка, «...чулість до життя, участь в нім, глибоке сприймання, а в самому письмі шукання власного шляху», що він і вітав у творчості молодих авторів. І. Дніпровський умів помітити індивідуальність кожного письменника, знаходячи вирази для окреслення його самобутності, як це він зробив у рецензії на збірку «Плуг»: «Бадьора і молода поезія Павла Усенка», «По-жіночому ніжні й по-революційному бадьорі поезії М. Романовської «Осіннє» тощо. Вражає вміння рецензента вибрати найкраще з бурхливого потоку книжок, які виходили на той час. М. Йогансен та Л. Любченко згодом виросли у досить помітних письменників.
Основними критеріями, на які І. Дніпровський орієнтував молодь, що входила в літературу, були прагнення, по-перше, націлити її на роботу в межах загальнолюдських цінностей і застерегти від захоплення кривавим покликом, про що він наголошував у рецензії на книгу М. Йогансена; по-друге, налаштувати початківців на навчання літературній майстерності. Особлива гостро проблема навчання та якості постала після початку зініційованої М. Хвильовим дискусії 1925-28 років. І. Дніпровський виявився в таборі М. Хвильового, виступаючи проти «червоної графоманії» й «Просвіти», підтримуючи культ високого мистецтва, орієнтацію на «психологічну Європу». Це особливо виразно засвідчує рецензія на книгу П. Іванова. Хоча позиція І. Дніпровського з цього приводу була м’якшою, толерантною.
І. Дніпровський щиро вірив у подальший розвиток таланту молодих авторів. Наприкінці кожної рецензії він, роблячи певний аванс, висловлював сподівання на те, що ці початківці обов’язково виростуть на справжніх майстрів слова.
Найбільшу ж цікавість являє собою рецензія І. Дніпровського на драму М. Куліша «97», вміщена в № 6-7 «Червоного шляху» за 1925 рік. Визнаючи в своєму товаришеві талановитого драматурга, І. Дніпровський поставився до його творчості значно вимогливіше, ніж до видань молодих авторів. Щиро привітавши популярність цієї драми, він зазначав, що секрет цієї популярності полягає в тому, що «до «97» геть усі чисто п’єси революції давали драматичні схеми. Виводжувано табори тих, що борються, попримальовано до них другорядних, третьорядних персонажів, давано зав’язку і відповідну розв’язку. При чому, навдивовижу, за декількома винятками, всі розв'язки кінчались урочистим співом Інтернаціоналу (...). В «97» з’явились на кону не схеми з іменами і діячами, а живі люди революції. Дядько, якого виводжувано на кін тільки для глуму, з’явився героєм, відповідальним будівником «совєцької власті» (...). З’явились непомітні «герої революції» незаможники, непідфарбовані й не на костурах вільної фантазії драматурга, а з кров’ю, з вірою й сміхом, з болем, справжні такі, які вони є по глухих кутках Республіки. Своєю простотою і жорсткою правдою ці незаможники покорили глядача, щирі сльози вирвали з його очей і заясніли щирим, нечуваним ще на кону революції сміхом».
Але, віддавши належне творчому успіху свого товариша, І. Дніпровський констатував, що автор цієї драми використав «всі драматичні досягнення старої драматургії», що цей твір був кроком назад - до побутового етнографізму, який український театр на той час уже подолав, орієнтуючись на модерні європейські течії, зокрема на романтико-експресіоністичну. Тому наприкінці рецензії І. Дніпровський застерігав молодих драматургів «не робити з п’єси євангелія, альфи і омеги драматичних досягнень. Бо в літературному поступі «97» - є з’явище реакційне».
Справді, таке творче відставання перших драм М. Куліша «97» та «Комуна в степах» (1925), на думку Ю. Луцького, було пов’язане з тим, що драматург був деякий час відірваний від мистецьких центрів - Києва та Харкова й необізнаний з модерним мистецьким рухом.
І. Дніпровський для того, щоб показати, яким шляхом повинна розвиватись драматургія, полемізуючи з М. Кулішем, написав драму «Любов і дим» (1925), хоча в цьому творчому змаганні І. Дніпровський не вийшов переможцем. П’єса «97» продовжувала ставитись у театрах усієї України, а «Любов і дим» була значним літературно-мистецьким явищем лише кілька років. Хоча пізніше, коли вийдуть «Комуна в степах» (1925) М. Куліша та «Яблуневий полон» (1926) І. Дніпровського, все буде навпаки.
У літературній критиці І. Дніпровський виступав лише в жанрі малої рецензії. Але були вони в нього аналітичними, глибокими, написаними з чітко поставленою метою.
Проаналізувавши критичний доробок І. Дніпровського, вміщений у місячнику «Червоний шлях», можна зазначити, що основними прикметами його критики було дуже бережне ставлення до молодого покоління українських письменників, усіляке вітання їхніх творчих пошуків, щирість і доброзичливість з одного боку, а з другого досить високі естетичні критерії, які він висунув до творчості більш досвідчених авторів, не сприйнявши драму свого давнього друга М. Куліша.
На жаль, надалі художня творчість відтіснила з літературних інтересів І. Дніпровського критику. Так п’ять рецензій у журналі «Червоний шлях» залишились єдиним зразком його літературно-критичної діяльності.
Л-ра: Українська періодика: історія і сучасність. – Харків. 1998. – С. 76-79.
Твори
Критика
