Біографія Івана Дніпровського
Свого справжнього прізвища (Шевченко) І. Дніпровський не поставив під жодним зрілим твором. Початківські спроби ще рясніють підписами на зразок «Кобзаренко» чи «І. Ш.», але пізніше — тільки Іван Дніпровський. Вибір цей був не довільний, а навіяний місцями дитинства та юності майбутнього письменника. Народився він 9 березня 1895 р. в с. Каланчаку на Херсонщині в селянській родині, а гімназіальну освіту здобував у містечку Олешки.
Іван Дніпровський бере участь у громадянській війні. У 1919-1923 роках він навчається в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, виступає як активний учасник Кам’янець-Подільської асоціації молодих пролетарських письменників. У 1923 р. ж одружився з кам'янчанкою Марією Пилинською.
1923 року він переїздить до Харкова, де працює редактором у державному видавництві України, секретарем громадсько-політичного і літературно-наукового журналу «Червоний шлях». В 1923-1925 роках, разом із В. Блакитним, В. Сосюрою, очолив Спілку пролетарських письменників «Гарт». Херсонський письменник Ю. Голобородько присвятив митцю нарис «Письменник із Каланчака». Деякі свої твори Іван Дніпровський присвятив Херсону та Дудчанській комуні, Баштанській республіці, боротьбі херсонського революційного підпілля в роки громадянської війни.
Репресій І. Дніпровському пощастило уникнути, але його твори одразу по смерті були вилучені з бібліотек, а історики літератури писали про них з осторогою. Основним «аргументом» при цьому була приналежність письменника до ВАПЛІТЕ.
Вперше про потребу розвитку романтичної форми творчості І. Дніпровський заговорив у листі до М. Куліша після ознайомлення з його п'єсою «97». (Дружні стосунки між ними склалися ще під час спільного навчання в Олешківській гімназії і тривали протягом усього життя.)
Таке письмо він спробував заявити в драмі «Любов і дим» (1925). Але драматургу не пощастило. Романтична крилатість думки в п'єсі подекуди підмінювалась, як зазначав М. Куліш, «ходульністю й фальшивістю».
Театральна слава судилася драмі І. Дніпровського «Яблуневий полон» (1926), теж написаній як романтичний виклик «Комуні в степах» М. Куліша.
Літературні критики й театральні режисери кінця 20-х років головний успіх цього твору вбачали в «розвінчанні» письменником контрреволюційних сил, які буцімто намагалися звернути хід історії з магістрального шляху. Насправді ж у драмі психологічно вмотивовувалася думка про руйнування людських душ, коли вузькокласові інтереси ставляться вище загальнолюдських.
Письменник скористався поширеною в літературній практиці 20-х років родинною колізією. За сюжетом твору двоє рідних братів (Артем і Зіновій) усю свою молоду енергію віддають боротьбі з тими, хто в роки громадянської війни протистояв ідеям жовтневого перевороту. Показовим тут є прізвисько старшого брата Артема — Сатана; він прибрав його собі для того, «щоб зректися людських почуттів». Молодший Зіновій теж хоробрий, але — мрійливої вдачі. Коли на його шляху з'явилася чарівна дівчина Іва (хай і з ворожого табору), він потрапляє в «яблуневий полон» кохання і відходить од боротьби за революційні ідеї. Авторський варіант фіналу драми зводився до божевілля Зіновія. Але постановники запропонували (проти чого І. Дніпровський не заперечував) інший фінал — Сатана вбиває Зіновія за зраду класових інтересів.
Драматург ставив питання: що вище — «любов чи обов'язок», — і підводив до висновку, що криваве вирішення тимчасових ідейних конфліктів веде до зубожіння людської душі.
Серед багатого архіву І. Дніпровського — кілька незавершених романів, безліч «заготовок» до повістей, оповідань, драм. Щоправда, не все в тому опублікованому однаково вартісне. Так, п'єса «Шахта «Марія», написана після «Яблуневого полону», видається ніби чужорідною у спадщині письменника.
Найбільш викінченою з непублікованого видається драма «Останній главковерх» (1934). Збереглася навіть режисерська розробка її — в російському перекладі М. Зенкевича; отже, готувалася вистава. Це було багато в чому нове слово в еволюції романтичного стилю письменника, тут угадуються певні перегуки з брехтівською («параболічною») драматургією, де умовно-фантастичний елемент у побудові дії «протестує» проти конкретно-реалістичної манери зображення життя. Завдяки цьому розкривалися ширші перспективи для художніх узагальнень, проникнення у глибинну сутність змальовуваних явищ, подій, характерів.
Слід віддати належне авторові: йому вдалося досить переконливо в художньому плані проілюструвати ідеологічні постулати, в атмосфері яких він творив і за межі яких зміг цього разу вирватись у своїх узагальненнях.
На початку 30-х років І. Дніпровський намагається прилучитися до проблематики сьогодення (пише нарис «Дніпро закутий», 1932; початок роману на цю ж тему «Електра кіммерійська»), але ситуація в країні й у літературі не сприяла художньому втіленню творчих задумів. До того ж підкошувала невиліковна хвороба, й письменник, часто прикутий до ліжка, знаходить у собі лиш сили занотувати щось у щоденнику або скласти вірш. У вірші, народженому під впливом трагічного самогубства М. Хвильового («Умер! Хто каже: вмер?..») поет говорить про непоправну втрату для літератури, та водночас він переконаний, що настане час, коли відбудеться духовне відродження цієї втрати.
Те, що встиг опублікувати І. Дніпровський, являє собою помітну сторінку українського літературного процесу 20-х — початку 30-х років.
Іван Дніпровський помер 1 грудня 1934 року.
Твори
Критика
