13-03-2017 Олексій Коломієць 2068

Діалог поколінь

Валентин Речмедін

Перша зустріч з Олексієм Коломійцем-драматургом відбулася не так вже й давно — лише вісім років тому. Зустріч ця була, можна сказати, несподівана і радісна — адже до того часу вийшла одна збірочка його оповідань, в яких ще не відчувалося розмаху творчих крил. І раптом — «Фараони», сповнена іскристого народного гумору комедія, яка зустріла щире визнання найвимогливіших критиків і викликала бурхливо-веселу реакцію у широких колах нашої громадськості. Вже у першій п'єсі Олексій Коломієць ствердив своє творче кредо активного досліджувача, поборника добрих засад нашого життя: свою творчу акцію він розпочав лицарським захистом жінок-трудівниць від «свавілля» мужчин, які, ніде правди діти, іноді перекладають лев'ячу частку життєвих турбот на представниць «слабкої статі».

Чергову несподіванку принесла друга його п’єса; всі чекали комедії, а він вйступив з драмою «Де ж твоє сонце?». Але, зрадивши жанр (в якому, напевно, здобув би чималі лаври), драматург не зрадив головне — ті ідеали, які він поклав собі стверджувати, захищати в своїх п'єсах: ідеали гуманізму.

Письменник ставить собі за мету дослідити процес розквіту тих чудових якостей, які відзначають людину нашої доби. Заперечуючи тим, хто розглядає взаємини поколінь як хронічний конфлікт, автор, проте, вбачає в цих взаєминах певну ускладненість, спричинену історичними й соціальними умовами і тими, ще, може, не вивченими глибинними процесами, що відбуваються в житті людства (до цього ж слід прилучити наслідки науково-технічної революції, чудеса кібернетики, явища в світі людського духу, якими супроводжується початок атомно-космічної ери). Якусь роль тут відіграють і чинники, так би мовити, не органічні нашому суспільству. Але що б там не було, взаємини поколінь в своїй основі здорові, бо в них спільність мети і єдині ідеали. Цю думку принципово захищає і стверджує в своїх нових творах Олексій Коломієць, зокрема в таких, як «Планета сподівань», «Спасибі тобі, моє кохання», «Горлиця».

П'єсу-дилогію «Планета сподівань» можна назвати п'єсою-діалогом — діалогом поколінь. Коли один з її героїв — солдат Запорожець, йдучи виконувати смертельно небезпечне бойове завдання, звертається до свого майбутнього нащадка з болючим, заповітним, з тим, що хвилювало серця мільйонів на полі битви за Вітчизну, ми також мимоволі проймаємося тривогою: чи нинішнє покоління гідне великих жертв, чи воно спроможне продовжувати подвиг титанів у солдатських шинелях, які так полум'яно, так світло мріяли про тих, що прийдуть їм на зміну. Та ось друга дія п’єси, і тривога змінюється впевненістю: високе і чисте не зникає в поколіннях людей, джерела благородного і прекрасного не замулюються, героїчний дух у народі безсмертний. Там, на грані — бути чи не бути, — суворі лицарі всіма своїми помислами і вчинками ніби формують своїх нащадків, тих, хто має перейняти від них естафету духу.

І хай навколо цього предковічного і завжди болючого для старшого покоління питання сперечаються скептик Омар Хайям і чорноземний реаліст Борода, по-мефістофельському іронічний Інтелігент і душа незайманої віри — дівчина Солдатик, висновок з усіх тих кипінь і зіткнень, що вирують перед ворітьми у грізне й невблаганне, один: ми йдемо з життя, вірячи в його незнищенність, в незнищенність правди й краси людської. Всі вони: і Вусач, у якого «біля однієї миски вже аж троє», і Запорожець, який ще не бачив і ніколи не побачить свого сина, хоч вже й ім'я його знає, і дівчина Солдатик — всі вони залишили на нивах майбутнього чудесний посів, якому судилося дати добрий урожай. І коли Борода, передостанній з тих, що йде на смерть, тоскно каже: «Всі ми щось недоказали, недоробили, недомріяли...», — а потім з великою вірою: «Ті, що залишаться після нас, — вони все встигнуть, все зроблять...» — ми всім своїм єством відгукуємося на ті віщі слова: вони все встигнуть, все зроблять...

І ось вони з'являються перед нами у другій дії дилогії «Планета сподівань» — ті, яких так хотіли бачити і Бороди, і Вусачі, і Запорожці, і ми стаємо свідками здійснення жадібної мрії того ж Бороди: «Нас теж не зітруть безслідно, ми в дітях своїх жити будемо».

Спочатку в серце б'є тривога: так які ж вони легковажні, оці Леся, Павло, Сергій. Хіба про таких нащадків мріяли полеглі герої!? І співають вони не те... щось архіскептичне і щось далеко не нове, повторюване всіма, хто входить у життя: «Наш бог — краса і наш пророк — кохання». І разом з цим: «Що ми хочемо? — Небагато — всю планету!.. Небагато — все небо!... Небагато— панувати на землі!» Чи не надто захопилися молоді люди, чи не забагато хочуть оці з вигляду жевжики, які, здається, тільки й уміють, що вертітися в шаленому модерному танці? (До речі, деякі режисери, та й виконавці ролей, весь образ сучасної молодої людини тут намагаються вгвинтити в далекий від наших естетичних уподобань твіст, залишаючи мало місця для великого й серйозного, задля чого, власне, ці молодики й зібралися).

А зібралися вони й справді для великого й серйозного: випробувати на собі новий препарат, що має властивості відроджувати в людині сили молодості, продовжувати їй життя. Вони ризикують: адже від препарату загинули всі піддослідні тварини, тож чи не спіткає і їх така доля. Але дух воїнів-героїв, які колись, на цьому ж місці звершили високий, подвиг, не вагаючись, пішли з життя в ім'я Батьківщини, в ім'я людства, безсмертний, він продовжується в їхніх нащадках. Жертовність юних неофітів науки не сліпа. Вони, як і їхні батьки, ризикують життям, свідомо зважуючи доцільність свого подвигу на терезах здорового глузду, а іноді й скепсису. Але всім їм властиве непереборне бажання зробити людям велике добро.

З поколінням батьків їх ріднить ще й бентежно глибоке, можливо, глибше, ніж кревність, почуття товариства. Коли в бліндажі солдати ніби змагаються між собою в благородному прагненні хоч трохи віддалити небезпеку від свого побратима, ціною власного життя дати йому бодай на кілька хвилин щастя бачити білий світ, то і їхні нащадки поспішають затулити собою свого ближнього, першими понести своє життя на смертельний ризик.

Ті, що допіру виспівували легковажну пісеньку, кепкуючи з себе, а певніше, з того образу молодої людини, який живе в уяві обивателя: «Хто ми? — БілоручкиІ — Хто ми? — Скептики!» — як справжні солдати, не здригнувшись, роблять вирішальний крок назустріч грізному невідомому. Власне, першим його зробив прямий нащадок солдата Запорожця — Ларіон, але ми не сумніваємося і в подвижництві інших — Сергія, Павла, Лесі.

Таким постає наш молодий сучасник у баченні Олексія Коломійця. Драматург анітрохи не ідеалізує його, не зловживає для його зображення ані голубими, ані рожевими барвами.

Юнаки, які йдуть слідами своїх батьків, такі ж земні, як і їхні батьки, хоч їм здається, що крила романтики підносять їх трохи вище... Вони земні, але не приземлені, їм притаманні звичні вади і слабини, але вони не хворі ні на які соціальні хвороби. І не будемо суворо судити їх за те, що вони, добровільно поклавши на себе обов'язок здобувати щастя для майбутніх поколінь, хочуть скуштувати його зараз, хочуть пізнати раювання своїм єством, своєю душею. Недарма ж найбільший з них скептик і життєлюб Павло намагається підтвердити свої погляди рубаями Омара Хайяма:

Навіщо відкладати аж на потім рай,

Ти насолод вино негайно випивай...

Проте, коли настала година виконати обов'язок, він перший зголошується спожити загадковий напій «Юніт», супроводжуючи той справді героїчний крок скептичним бурчанням.

Така вже вона, наша чарівна молодь, яка іменує себе дітьми атомної та космічної ери.

Сучасна юнь — продовження своїх батьків у всьому. Може, батькам, які звікували за верстатами та за кулеметами, ніколи було задумуватися над тими, як їх звикли називати, філософськими проблемами буття, зате їхні діти наполегливо дошукуються суті всього. Отож вони і мріють про планету Сперанта — планету надій, на якій розташована ідеальна цивілізація, де людина «всемогутня і справедлива, як бог». Звичайно, йдеться не про якусь гіпотетичну планету, а про нашу таки грішну землю, де пропонується для кар'єристів, донощиків, егоїстів, демагогів, лицемірів і їм подібним влаштувати пекло і де в душі кожної людини житиме правда і навіть саме слово «брехня» зникне. І коли вслухаєшся в їхню трохи іронічну, самовпевнену мову, в їхні сміливі, архіреволюційні міркування, віриш, що коли на планеті сподівань живе така молодь, значить, у майбутньому на ній настане бажане життя.

Серед численних проблем, які беруться розв'язати мешканці планети сподівань, більшість належить до категорії морально-етичних, між яких помітне місце займає кохання. Та це й зрозуміло, адже ці мешканці молоді, адже їхні серця перебувають у весняному розквіті. Про кохання сперечаються ліричний мрійник Сергій і цинік Павло, ніжна Леся і потайний мовчун Ларіон. Якщо Павло розглядає любов як спорт, як хорошу страву, то для Сергія — це велике свято душі. «По-моєму, — каже він, — справжнє кохання таке, як у казках». Так, мабуть, любляться Ларіон і Леся, які відчувають одне одного, як прекрасну пісню, як чарівне диво...

Проблема кохання не марно привертає увагу драматурга, адже в наш час ще зустрічаються молоді люди типу Павла, прихильника «раціонального» кохання, а точніше сказати — фізіологічного, які топчуть святість почуттів, чисті душі. По-різному тлумачили цю вічну тему драматурги з часів Софокла, відтворюючи «сильнішу від смерті», всеперемагаючу любов, її трагедійність і тріумфи. Ромео і Дон-Жуани оживають на сценах світового театру в кожному поколінні.

П'єса Олекси Коломійця «Спасибі тобі, моє кохання» закликає берегти найдивніше з людських почуттів, яке може стати джерелом найбільшої радості або найтяжчих страждань. Це справді нове слово в драматургії пройняте смутком і болем, глибоким співчуттям і захопленням. Олексій Коломієць дуже переконливо відповідає тим скептикам, які не вірять у вічне кохання, що воно таки є і що воно звеличує людину, робить її життя прекрасним навіть тоді, коли їй не щастить. Драматург запевняє, що існує ідеальна любов, якій не страшні ніякі випробування, до якої не липне ніякий житейський бруд, що на світі живуть дівчата, які, подібно Роксані, так жагуче пориваються до вимріяного синього птаха кохання, що зрештою життя винагороджує їх, посилаючи назустріч людину, гідну їхньої мрії. Ні, це не містика, що Роксана, самотня, зачарована душа, розмовляє з витвором своїх мрій, своєї палкої уяви. Максим, її ідеал, з'являється до неї в хвилини душевної розради, коли вона потребує дружньої підтримки. Між іншим, автор п'єси завдав чимало клопоту режисерам, розгорнувши дію, так би мовити, в двох вимірах часу, в двох планах, коли герої, витвори уяви, з'являються здалека чи з минулого в сьогочасну дійсність. І не на всіх сценах вдалося вирішити це надзавдання так, як уявлялося автору. Вони ніби не зрозуміли того, що зустрічі Роксани з Максимом — це не буденність, а свято життя, що тут велика озореність повинна пригасатися серпанком туги за недосяжним. Їм треба прислухатися до слів Роксани: «Отак і жила на два життя. Я не знаю, яке було справжнім, чи те звичайне, буденне, чи — друге, у мріях...»

У п'єсі «Спасибі тобі, моє кохання» особливо відчутне лірично-романтичне звучання, яке, власне, проймає більшість драматичних творів О. Коломійця.

Як уже було сказано, почуття кохання в п'єсі — чудодійна сила, яка стає для людини джерелом усіх її радостей. То дарма, що любов Роксани химерна, що вона покохала витвір своєї мрії. «...Я зжилася, зріднилася з думкою, що ти є на світі, і мені стало легше жити». Та мрія стала її справжнім життям. В ім'я цього справжнього вона відрікається від того ефемерного щастя, яке їй пропонують по черзі то юний Борис, то підтоптаний, сповнений усіляких чеснот зітхальник у бухгалтерськім чині Бурков, то спокусник Крицевий. І вона ждатиме своє кохання навіть тоді, коли вже не залишиться ніякої надії, — бо воно справжнє, бо воно велике, бо воно сильніше від самої смерті. І хай Максим приречений жорстокою долею на смерть, кохання Роксани не помре.

Хорошими, надзвичайно хорошими людьми населяє свої твори Олексій Коломієць. Це не стерильні душею і помислами виконавці драматургічних завдань, які бувало животіли на сцені, вражаючи глядача не щирістю, а фальшивістю. Дії Коломійцевих героїв не завжди логічні, а думки їх не завжди причесані, але ми любимо їх, бо впізнаємо в них себе, своє бачення світу, свою філософію, свою мораль.

Вони інтелектуали, але не в тому банальному значенні, що надається цьому слову, коли його ліплять людям, які прикривають мізерію душі дрантям з чужого, може, й ворожого плеча, а справжні.

Діалог поколінь Олексій Коломієць продовжує і в новій п’єсі-дилогії «Горлиця», яка перебуває в процесі підготовки до сценічного втілення. Це надзвичайно композиційно ускладнений драматургічний твір, у якому, власне, дія відбувається в трьох часових вимірах — в минулому, сучасному й майбутньому. Драматург робить екскурс в пройдене і в прийдешнє для того, щоб переконати нас у тому, що прекрасне в нашій душі незнищенне, що воно, переходячи з покоління в покоління, набирається нових барв. І там, у майбутньому, коли настане ера інтелектуалів, ера торжества науковотехнічного прогресу, коли на допомогу суспільству прийдуть розумні машини, людське не покине людину: вона, як і раніше, мріятиме, поринатиме в чарівний світ красивих почуттів. Героїня п'єси Наталка, яка потрапила в сні-маренні в майбутнє і опинилася в ролі «шефа» новітньої радарної установки, жалкує, що електронний мозок, котрий «містить у собі гори інформацій і жодної піщинки почуттів», «не може збагнути найпростішого людського».

Герої п'єси «Горлиця» — люди глибоких, неосяжних почуттів, які розкриваються в найгостріших колізіях, але важкі випробування, через які доводиться проходити героям, тільки загартовують їхній дух, звеличують їх, роблять їх сильними і навіть щасливими. Такі випробування, наприклад; випадають на долю Гонти і його коханої дівчини: Горлицю запідозрюють у провокаторстві, і Гонта виконує вирок революційного підпілля — розстрілює її своєю рукою. Через деякий час вони знову зустрічаються, — оскільки куля не влучила в серце Горлиці і незважаючи на те, що вона мала вмерти від руки свого коханого, в ній знову прокидається давня, велика любов до нього — до вбивці...

Можливо, що в п'єсі цей крок не дістав повного психологічного пояснення, яке обмежується реплікою Горлиці: «Вислухай. Я пішла за тобою, бо вважала тебе мужнішим і тому, що кохала тебе, завжди кохала, навіть по тому, як ти мене розстрілював, але і це я визнала за мужність твою», — ми віримо, що вчинок Горлиці пояснюється справді чимсь великим — тим, про що кажуть — сильніше від смерті...

Горлиця, представниця старшого революційного покоління, йде шляхом боротьби і випробувань, зберігаючи велич і красу того духу, яким завжди відзначалися дочки нашого народу. Її життєвим подвигом не можна не захоплюватися. Не обивательським затишком сповнене її життя, а пронизливими бурями праці й боротьби в тайзі, в пісках, в болотах. Горлиця, цільна, гартована у вогні епохи натура, уособлює ціле покоління трудівників і воїнів, яке прожило буремний, відтинок історії — від революції до Вітчизняної війни.

І знову автор ставить нас перед тривожним: а які нащадки Горлиці? Чи можна назвати знаменним ім'ям Горлиці її доньку Наталку — ультрасучасну дівчину, яка начебто тільки й заклопотана тим, щоб бути схожою на Софі Лорен?

Автор провадить свою юну героїню через різні випробування, щоб запевнити нас, що Горлиця продовжує жити, що Наталка — така ж трудівниця і воїн, як і її мати, що їй ненависні брехня, лицемірство, бруд, що вона так само кидає своє серце назустріч бурям життя. І якщо материне серце спопеліло в боях за Вітчизну, то Наташа також готова віддати його, рятуючи людство від смертельної небезпеки. (У віщому сні-маренні вона віддає свої біотоки електронному мозкові, щоб відбити атаку ворожих ракет).

Діалог поколінь триває. Олексій Коломієць у новій п'єсі «Горлиця» розкриває те найістотніше, що ріднить покоління українських людей, вносить в їхнє життя гармонію і повне взаєморозуміння, — недарма ж в останній картині «Гонта вперше подивився на неї (на Наталку) як на дорослу. В ньому засвітилася, затепліла батьківська гордість і певність за свою дитину, за її долю».

Олексій Коломієць уподобав форму п'єс — дилогії. Що ж, для таких полемічних, сповнених тривожних роздумів і душевного неспокою проблем, як шукання гармонії у взаєминах поколінь, і потрібні ще не заштамповані форми. Дія дилогії розгортається динамічно, навально, цілеспрямовано. Дійові особи ні на хвилину не відхиляються від генеральної теми. Їхня мова лаконічна, в ній майже не почуєш пустої балаканини, якою, на жаль, грішать деякі сучасні п'єси. Житейські мудрості, філософські роздуми, іронічні дотепи — все служить єдиному, головному— розкриттю теми, рухові дії. Матеріал у п'єсах організовано з тією логічною доцільністю, якої вимагають закони драматургії. Деяке порушення , цього в п'єсі «Горлиця», викликане перевантаженістю матеріалу (особливо в 2-й дії), може зашкодити досконалому сценічному втіленню.

Допитливі очі митця-дослідника пильно вдивляються в душу поколінь, помічаючи там і прекрасне, якому жити і розвиватися, і те, що варте осуду і найсуворішого вироку.

Дух молодості, творчого неспокою і шукань властивий більшості героїв п'єс Олексія Коломійця. В їх яскраві образи драматург вкладає багато своєї душі, своїх поглядів на життя і світ, своїх почуттів.

Л-ра: Вітчизна. – 1969. – № 4. – С. 152-157.

Біографія

Твори

Критика