13-03-2017 Олексій Коломієць 2523

Народна інтелігентність як джерело духовного відродження в п’єсі Олексія Коломійця «Дикий Ангел»

Галина Дорош

Українська драматургія 70-80 років XX століття - явище досить складне і неоднозначне, до того ж мало досліджене і в історико-літературному, і в теоретичному аспектах.

У літературознавчих розділах цього періоду вітчизняній драмі не приділялося належної уваги. Правда, праці О. Білецького, О. Бондаревої, Д. Вакуленко, Л. Дем’янівської, М. Кудрявцева, І. Михайлина, Г. Семенюка, С. Хороба частково репрезентували кращі п’єси попередніх десятиліть.

До помітних явищ культурно-літературного життя 70-х, виразно позначених ідейним впливом шістдесятництва з його високими гуманістичними моральними критеріями, з його нетерпимістю до лицемірства й фальші, кардинальної розбіжності між гучним словом і ділом, стала п’єса О. Коломійця «Дикий Ангел» (1978), яку автор у підзаголовку скромно назвав «повістю про сім’ю». Вистава її у Київському драматичному театрі ім. І. Франка відзначена була Державною премією (1980) - як твір суспільно вагомий, гостроактуальний, покликаний розкривати моральні принципи суспільства і відстоювати те високе й чисте, що ще збереглося після всіх деформацій. П’єса здивувала і глядача, і критику - адже про сім’ю, її уклад, побутові стосунки батьків і дітей, етику цих стосунків, про сімейний бюджет і т. п. проблеми вже давно не говорилося й не писалося, ці теми були забуті й презирливо відкинуті, знаходились на маргінесі літературного процесу. «За формою, за драматургічною стилістикою, за ідейною наснаженістю, - зазначала критик Д. Вакуленко, - вона (п’єса «Дикий Ангел») нібито зовсім випадає із звичного русла проблем і образів письменника». У центрі твору його драматичних і етичних колізій батько великої родини, потомствений робітник, а нині пенсіонер - Платон Микитович Ангел.

Його стосунки з чотирма дорослими дітьми, трьома синами і дочкою, з дружиною, оточуючими людьми (коханою сина Федора, сусідом, маляром, ін.) - це ніби окремі короткі сюжетні лінії - не завжди конфліктні, але характерні, які допомагають нам збагнути натуру, характер центрального героя, його моральні засади, його парадоксальність - людини «дикої» і «Ангела» разом. «Той, хто дивитиметься або читатиме цей твір, - писав після появи п’єси критик Й. Кисельов, - можливо, не одразу збагне соціальну й психологічну сутність героя. Особливо, коли візьме на віру все те, що говорять про нього інші дійові особи, зокрема рідні та друзі... Гадаємо, автор навмисно з полемічною метою зробив головного героя своєї п’єси таким одіозним, непривабливим, майже зухвалим. Він прагнув наочніше, переконливіше втілити свій творчий задум, гнівно сказати людям про те, що його турбує і непокоїть, загострити увагу глядача на потребі активнішої боротьби зі згубними споживацькими настроями. І те, що ці питання поєднуються з рядом інших у п’єсі (викриття аморальності «временщиків»..., турбота про молоде покоління тощо) лише урізноманітнюють і поглиблюють зміст п'єси, роблячи її багатоплановішою, гострішою, актуальнішою. Це важливо, адже в нашій драматургії небагато знайдеться творів, які збуджували б думку, гаряче полемізували б з неприйнятними для нас поглядами. А Платон Ангел - так, дикий, зовнішньо непривабливий - обстоює важливі суспільні цінності.

Образ Ангела на відміну від деяких драматургічних образів наших сучасників не примітивно сконструйований, а життєво колоритний, зримий, правдивий у своїх суперечностях. Автор зумів показати яскраву людську особистість.

Сьогоднішнє літературознавство теж відзначає, і то з досить значної відстані значущість створеного О. Коломійцем образу. Образ Платона Ангела віднесено до тих художніх типів, яким притаманна «народна інтелігентність як прикмета внутрішнього аристократизму.

І дійсно, драматург звернувся до глибинних основ людського життя: почуття гідності й честі (не так давно обов’язково додавалось - «робітничої гідності») як окремої людини, так і честі родини, роду - давніх духовних мірил вартості, узвичаєних, зокрема в Україні; утвердження людини в праці; в шанобливих сімейних стосунках тощо. Отже, О. Коломієць не вишукував якихось новостворених цінностей у тому прославленому офіційною пропагандою конгломераті, який іменували «нова суспільна єдність - радянський народ», а вчасно повернувся до традиційних, давніх, вже ніби й призабутих українцями своїх духовних скрижалей: чесне життя і чесна праця - запорука поваги до тебе і твого роду, праця суспільно корисна, на благо людини і Вітчизни.

У композиційній будові п’єси парадоксально зіткнулися «те, що здається», і «те, що є насправді», зовнішнє, поверхове - і внутрішнє, сховане, суттєве. Як це відбувається? Розповідається про велику робітничу сім’ю, що живе в добротному аж ніяк не пролетарському будинку. Ця садиба декому здається навіть неприступною фортецею. Під час грози «громи і блискавиці боялися сюди вдарити», як відзначає Ліда, невістка. А Таня - найменша дочка, з прихованою посмішкою додає: «Якщо тато були вдома, звичайно, побоялися».

І разом з тим це звичайна садиба. Будинок добротний, але збудований своїми руками. Все тут здається надійним, впорядкованим, видно, що правила, яких дотримуються в родині, стали звичними для кожного. Ліді подобається стиль життя Ангелів, де панує «спокій і якесь особливе відчуття безпеки».

Починається п’єса сценою сімейного обіду в Ангелів, який улітку традиційно влаштовується на подвір’ї перед ганком. І ось тут вперше перед глядачем (читачем) з'являється батько, Платон Ангел. Він виходить з майстерні суворий, мовчки миє руки. На перший погляд може здатися, - і так його інколи напівжартома, напівсерйозно іменують близькі люди (в тому числі члени родини), що це справжній домашній «тиран», «деспот». Мати оголошує, що час обідати, і Таня любовно й трохи іронічно (їй, як єдиній дочці, це дозволяється) кличе до столу «пана президента», тобто батька. І хоч наймолодший син Павлик занепокоєний і схвильований, проте свого обов’язку не забув - виніс велике саморобне крісло для батька. Вся сім’я зібралася, і Ліда, що заїхала після відпочинку погостювати, дістає пляшку вина. «Не обід - бенкет, - кидає середульший син Федір, а Таня додає: «А перед бенкетом - експропріація або, просто кажучи, грабунок серед білого дня». Усім зрозуміло, на що натякає Таня, проте глава сім’ї поки що мовчить. Він тільки здивувався, що на столі стоїть вино, і спокійно, наче між іншим, але безапеляційно промовив: «вино не для обіду». А потім справді почалась «експропріація» зарплати членів сім’ї. Тепер уже Платон Микитович не мовчить. Він соромить Федора за малий заробіток. А коли Таня «здає» свій місячний заробіток, батько уточнює суму, виявляючи незадоволення тим, що дочка хоче справити модну сукню («На моду грошей немає...»).

То що ж, Ангел і, дійсно, «куркуляка», «за копійкою не те, що нахилиться, а й ляже», - як дорікає йому сусід Крячко. Та й сам Платон Микитович відверто зізнається, що не байдужий до грошей. Правда, їх він не любить, а поважає, бо гроші для нього - еквівалент чесної тяжкої людської праці. Говорячи про те, що Платон суворий, автор поряд із словом «суворий» використав ще одне слово - «втомлений». Це також про щось говорить. Увесь свій вік він працює, не покладаючи рук, навіть на пенсії підробляє як може. «Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочні, преміальні. На пенсії, а влаштувався ще в хлібний магазин приймальником...», ганьбить сусіда Крячко. Що це - жадібність?

Та при ближчому знайомстві з Платоном, з його житейською філософією, якою він так жорстко керується й у вихованні дітей, зовсім неоднозначно можна розцінювати його поведінку, його життєву позицію. Такий собі сімейний «монарх» обертається до нас іншим боком. Платон Ангел - просто людина з високою вимогливістю не тільки до себе, а й до своїх дітей, до інших людей.

О. Коломієць крок за кроком доводить, що не про самозбагачення, а про те, щоб був порядок, щоб міцнішою, багатшою була сім’я, а, отже, й держава, клопочеться герой п’єси. У сповідуванні суворої економії є глибока логіка, тому донька Таня й називає батька «паном президентом».

Тоді по-справжньому сильним буде народ, коли кожному загальне стане дорогим, як своє, коли про інтереси і свої, і держави кожен дбатиме, як хазяїн. Автор порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян - насамперед підростаючого покоління - у праці і через працю.

Отже, не будемо робити поспішних висновків, а прислухаємося до слів героя і глибше проаналізуємо його поведінку та вчинки. Ангел добре знає, що гроші мірило достатку, а заробляються вони працею. Хизуватися тепер бідністю, злигоднями, на його думку, соромно: «І жити треба не абияк, а добре, багато, - вкорінятися в життя, щоб усе було, і все про запас було. І це не гріх. Заробила моя сім’я на «Запорожця», а державі два «Запорожці» ми заробили; телевізор - їй два телевізори. Більше ми робимо - краще державі. Більше труда - міцніша держава». Кожна людина повинна вболівати за народне добро. «...Все берегти треба! Скупими бути! Інакше і немислимо!»

Свою життєву позицію формулює коротко - «добре жити - мати здоров’я і гроші». Способів добування грошей, на гадку Ангела, є лише два: «Або заробити, або вкрасти. Третьої путі немає».

Звичайно, він розуміє, що чинить інколи жорстоко, в душі переживає, але не поступається своїми принципами. «Поступись перед дітьми раз - вдруге, вони тебе і запитувать не будуть».

Найбільш жорстоко, на думку деяких членів своєї родини (дочки, невістки), Платон Микитович чинить в історії з молодшим сином Павликом. Син приводить у дім молоду дружину, з якою одружився, не повідомивши батьків, не порадившись з ними. І батько відправляє молодих з дому без копійки. Відмовляє у допомозі: нехай син сам дає собі раду, якщо не запитав думки батьків і рідних, на утримання яких збирається жити. «Та він справжній деспот», - обурюється Таня. Заспокійливу репліку Ліди, ніби «з милим рай і в курені», Ангел різко заперечує: «В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було!»

Він прекрасно розуміє, до чого ведуть ранні необдумані шлюби. Досить часто молоді люди квапляться одружитися, не зважаючи на те, що свого місця в суспільстві вони не знайшли і перебувають на утриманні батьків. Здебільшого така сім’я, не витримавши перших випробувань, пов’язаних з матеріальним забезпеченням, розпадається.

Платон Микитович у своїх порадах синові категоричний і принциповий: «Закінчи інститут, попрацюєш, щоб у гаманці завелося, а тоді й женися».

Для батька цей вчинок теж болісний. Не раз дивитиметься згодом батько на Павликову куртку, яку син в поспіху забув покласти в чемодан, і серце його стискатиметься від болю. А крім того, батько знає, що його Павлик вистоїть, переборе труднощі - це ж його син. Та навіть коли так і сталося, коли Павлик, приїхавши із заробітків, подарував ботькові кожух, Платон Микитович не міняє своїх позицій. Він дякує, але зразу ж зауважує: «Павлику, тим не відбудеш. Ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, тож треба сюди (стука пальцем по блокноту)». Таня, не витримавши, кидає: «Тату, це вже недозволений прийом!». Мати теж благає не відбирати у молодих зароблене: «Лише в пір’ячко вбираються». Та Платон не поступається, вдаючи, ніби не чує цих реплік.

У кінці драми ми бачимо, що шляхи батька і сина не розійшлися: в життєвих принципах вони спільні.

Людина виховується в праці - такий непорушний сімейний закон Ангела. Очевидно, тому серед його дітей немає ледарів. Усі вони пройшли виховання трудом. «В отій майстерні з трьох років», - каже мати. Діти не бояться праці, їх не лякають майбутні життєві труднощі. Ангел осуджує сучасне виховання, бо діти мало працюють і багато відпочивають. До дітей, вважає він, треба ставитися суворіше, вимогливіше. Крячкового сина, який після закінчення школи два роки ніде не працює і пиячить, Ангел називає «злодієм», і обгрунтовує це так: «Не працює, а їсть - значить злодій. Не заробив, а тринькає - злодій». Відповідаючи Крячкові-батькові на запитання, як же треба було вчити сина, щоб він став хорошою людиною, Платон Микитович переконливо твердить: «Трудом! Здорову руку прив’яжи, щоб вона не рухалася місяців зо два, а потім відв’яжи, склянки води до рота не донесеш нею. А коли твій син не два місяці, а двадцять років нічого не робить, то ясно - калікою став... їсти, пити хоче, а робити ні. Каліка з калік».

У другій сюжетній лінії - з сином Федором, Ангел виступає не тільки «деспотом», а навіть тонкою, делікатною людиною. Дізнавшись про зв’язок Федора із заміжньою жінкою-лікарем «лавою, він не робить поспішних висновків, а проводить своє «розслідування». Запросивши чоловіка Клави, маляра, нібито на «халтурний» заробіток, переконується, що це здеградований пияк. А коли переконується, що син любить Клаву і має серйозні наміри, зауважує: «Любов не водять по закапелках, не приховують! Любов не крадуть, Федоре... У всьому, у малому і великому, єдиний порадник - правда! Чуєш - правда!». Платон Микитович допомагає Федору і Клаві визначитись у їхніх почуттях та намірах, і Клава, покинувши чоловіка-п'яницю, переходить жити до Ангелів.

Найскладніші і водночас найтепліші стосунки у батька зі старшим сином Петром, урядовцем високого рангу (службова дача, машина). Батько гостює у сина і тішиться його успіхами, добробутом - але не без засторог: «Держись, Петре, такої роботи! Держись!» - говорить він і наївно додає: «Зайву годину-дві на роботі побудеш - не злиняєш... Ото держава дає тобі так багато, може, й зайве. (Пауза). То ти вже дивись не підведи. В добрі і шані син, а батько вдвічі щасливий. Та коли Ангел випадково дізнається, що син підписав акт державної комісії, згідно з яким буде споруджено будинок, де люди не зможуть нормально, комфортно жити («двісті квартир, двісті сімей») - батько наполягає:

Платон. Поки не пізно, напиши, синку, куди слід... Напиши: помилився. Зізнайся, що помилився. Хай будують не там... Сядь і напиши.

Ліда. Так просто: сядь і напиши.

Петро (здивовано). Що написати?

Платон. Що жити там людям не можна. І доведи.

Петро. У вас відсутня логіка. У будівництво вкладено вже десятки тисяч карбованців. Закликаєте скупими бути, а тут - тисячі на вітер. Хто дозволить?

Платон. А витратити мільйон на будинок, в якому жити каторжно, мільйон - ще більше марнотратство... і зневага до людей... Тож, поки не пізно, пиши...

І син скоряється простій і людяній батьковій правді, хоч це й малоймовірно. Драматург явно тут бажане представив як дійсне - очевидно, для того, щоб показати тріумф батькової правди, такої простої і звичайної, як заповіді Христа - і якій так важко слідувати в житті. В кінці п’єси батько помирає - але правда його тут, в його дітях, які зібралися знову за батьковим столом, в духовній близькості їх до найріднішої людини - Батька.

Л-ра: УЛШ. – 2003. – № 6. – С. 10-12.

Біографія

Твори

Критика