Олексій Коломієць. Кравцов
(Уривок)
Повість про вірність на 2 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Кравцов.
Оленка.
Тамара.
Мишко.
Аза.
Дід.
Скирда.
Конопліцький.
Васильков.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Сцена освітлюється повільно, мовби в ніч запливає ранок. Узлісся. Прихилившись до стовбура, сидить Мишко, наче дрімає. Голова впала на груди, автомат на колінах. Пауза. Раптом стрепенувся, автомат напоготові. Принишк, насторожився. Входить Тамара, теж з автоматом через плече. Мишко подивився на неї і знову розслабився, прибрав попередню позу.
Тамара. Втомилася! (Не підходить до Мишка, на віддалі опускається на землю). Вперше так втомилася. Дід лютий-прелютий. Що, каже, вони в розвідку пішли чи на вечорниці? Послав мене розшукати вас, а решту він зробить сам. Думаю, відшмагає нагайкою.
Пауза.
Біля дикої яблуні натрапила на ваш слід. (Засміялась). Взяла слід, як мисливський пес, і майже бігом кілометрів тридцять... Мишко, всі розмови потім, а зараз хвилин десять подрімаю перед дорогою. (Скинула і простелила фуфайку, прилягла).
Довга пауза.
(Підхопилася, в голосі тривога). А чому ти мовчиш?! Мишко!!! (Підбігла до нього, шарпнула за плече).
Мишко подивився на неї довгим поглядом, і вона прочитала в його очах щось страшне... аж відсахнулася від нього.
(Тихо). Де моряк? (Закричала). Де моряк?!
Мишко зробив повільний жест, мовляв, там, за деревами.
(Виходить, не відриваючи погляду від Мишка. По довгій паузі повертається. В одній руці тримає стягнуту з голови хустку — коса впала на плечі, в другій — широкий німецький багнет, на ньому прилипла земля).
Мишко. Отим багнетом і руками викопав... Цілу ніч копав. У зріст викопав... і листям вистелив могилу. Моряк любив запах листя осіннього. Казав, воно йому нагадує запах моря.
Тамара. Як же так?..
Мишко. За млинами німці групу червоноармійців оточили, притисли до провалля — і з автоматів... Стогін недобитих вдень не так, а вночі далеко йде. Пробували люди туди пробратися, та німці охорону виставили. Хто наблизиться, зразу: не добивали червоноармійців, може, навмисне, щоб приманка для живих людей була, або — хай помучаться. (Примовк). Ми з моряком теж почули стогін. Аж попід землею наче той стогін ішов. (Важко підвівся, підійшов до Тамари). Ось його вахтжурнал. (Вийняв блокнот, розгорнув, читає). «Людина за бортом... Як же жити, коли не попробую врятувати людину? Той стогін літатиме за мною чорною чайкою. Все життя — чорною чайкою... Хай що не каже Мишко, а я піду». (Важко зітхнув). Що я не казав, а він таки пішов. Його зразу ж на підступах автоматною чергою. Доповз я до нього, він уже не говорив. Доніс сюди. Ти ж знаєш, очі в нього ясно-голубі, а то стали чорними... Смерть уже почорнила йому очі.
Пауза.
(Підвівся). Піду в загін навпростець, щоб швидше, а ти зайди (жест) — там зв'язківець чекатиме. (Вийшов).
Тамара лишилася сама. Нетвердим кроком підійшла, опустилася біля дерева, під яким сидів Мишко, навіть позу прибрала його.
Пауза.
Повертається Мишко.
Не подумай сама пробиратись до провалля... Туди й муха не пролетить. (Постояв, ніби хотів ще щось сказати, і відійшов).
Тамара поволі гортає сторінки вахтжурналу. Потім починає прислухатись, наче вловлює якісь далекі звуки. Сцена темніє, а Тамара насторожилась, вся в полоні тільки їй чутних звуків. Підводиться обережно, наче боїться загубити почуте...
Переміна світла.
На простеленій шинелі лежить Кравцов. Весь перев'язаний, просто сповитий. Біля нього стоїть на колінах Тамара. То припадає вухом до грудей, то ловить пульс.
Тамара. Серце то стріпнеться, як поранений птах, то не чутно зовсім, мов зупинилося. Не вмирай! Чуєш, солдатику? Тяжко було тебе звідти забирати. Я повзла туди й назад тихіше, ніж лунь літає. А знаєш, як лунь літає? Наче тінь понад землею, травинка не захитається... Ти спочатку видався легеньким, як дитина, — висох же увесь. А потім ставав все важчим. Донесла сюди — і більше ні кроку.
Пауза.
Розповідаю, а він не чує. Глухий, німий, невидющий! Не помирай, солдатику! Ти живучий. Серед усіх один аж до сьогодні дожив... Мабуть, твій стогін і моряк чув. (Бере кухоль). Ось я тобі назбирала роси. По краплинці цілий ковток назбирала. Люди кажуть: ковток роси — відро здоров'я! (Обережно вливає йому воду, приглядається). Ледь-ледь розплющив очі. ї й-богу, дивиться! Бачиш мене? (Схаменулась, застібає фуфайку, вдягнену на голе тіло). Не лякайся... я все, що можна, пошматувала тобі на бинти... Увесь же ти в ранах. А ось листя горіха. (Прикладає листя до лоба). Воно жар забирає. Вже добу отак над тобою, і тільки вперше помітно затепліло життя.
Тихо, мовби випливає на сцену Оленка в яскраво-червоній накидці. Золотаве волосся розсипалося по плечах. На устах — щасливий усміх. Зупинилася на віддалі, дивиться на Кравцова.
(Нахиляється, прислухається). Щось шепоче. Слава богу. (Знов прислухається), Ілонка. Роксолана... Імена якісь дивні називає. Марить... Хай поживе в світі марення, кажуть, марення роздмухує життя. Хай! А я крапельку передрімаю. (Схилила голову на коліна, задрімала).
Оленка. Як тихо... Мабуть, війни не стало. Мабуть, війна померла... Чого я в червоному? Ти, Кравцов, називав мене сонцем — і я вдяглася в червоне, щоб ти подумав — сонце сходить... Не подобається? (Скидає накидку, лишається в білій сорочці, довгій-предовгій, і по ній червоні квіти. Широкі рукава теж у квітах). Бабуня мені вишила... Хай, каже, лежить, а я для тебе вдягла... іще раз одягла її, коли ставала русалкою. (Одягає вінок з білих лілій).
Сцена заливається місячним світлом.
(Танцює танець русалки. Танцює, наче заманює кого, потім кличе). «Кра-ав-цов!» (Ось вона наче взяла його за руку). Обережно іди, тут квіти — їм боляче. Вони живі, Кравцов! Тепер ніч. Вони сплять. Може, їм сниться теплий дощ або ранок... (На якусь мить зникає і знову з'являється в червоній мантії, а в руках велика квітка, що палає голубим вогнем. Вона її тримає над головою, як факел).
Голос Кравцова. Знову ти в огнистому вбранні. Воно аж очі мені палить... чи, може, то синій вогонь?
Оленка. Не палить — гріє... Не синій вогонь — це нічна фіалка, або нічниця, або знаєш, як іще вона називається? Люби-мене, не покинь.
Голос Кравцова. Палить!!!
На сцені знову звичайне світло.
Тамара. (прокинулась, нахилилась над Кравцовим). Що ти шепочеш? Ти весь гориш. Знову кров! Аж очі заливає. Пов'язку зрушив на голові. Ось так. (Протирає йому чоло). Зараз стане легше. Дощ надходить... що ж робити? Тут за десять кілометрів хата лісника недобудована. Треба ж туди добратись, але не дійдемо ми до лісникової хати, солдатику. Не вистачає сили донести тебе, і не можна нести. Тобі б лежати, не рухатись. А ти коли мариш, то пробуєш підвестись, а сили ж то, як у підбитого пташеняти. Марить... То жар його палить, то холод обіймає. (Прислухається). Рани ж болем пронизують наскрізь, а він знову щось розповідає, кличе Ілонку, Роксолану, Жанну, а вуста без кровинки, наче аж усміхаються... імена дивні чи вичитав, чи придумав... Знову його пропасниця катує! Як же тебе зігріти? (Після деякого вагання знімає фуфайку, залишається в одному ліфчику, фуфайкою прикриває Кравцова). Не дивуйся на моє вбрання, все тобі пошматувала на пов'язки. (Усміхнулася). Я, мабуть, і себе б покроїла на бинти, аби вижив... Виживи, солдатику мій!
Сцена темніє, тільки висвітлюється коло.
Знову з'являється Оленка в червоному вбранні. Вона дивиться, наче тут близько перед нею Кравцов. У голосі прохання, вимога, надія: «Виживи, Кравцов!..» Стоїть в якомусь напруженому чеканні, а відлуння повторює: «Виживи, Кравцов!», «Виживи, Кравцов!»
Переміна світла.
Входять Тамара і Кравцов. Тамара з автоматом у руках. Кравцов у цивільному. Помітно, що не зовсім видужав. Зупинились.
Тамара. (продовжує розповідь). Ось така одіссея. Збудувала тобі курінь, там і одужав.
Пауза.
Тяжко йти?.. Треба було б ще полежати.
Кравцов. Належався. Далеко, йти?
Тамара. З незвички може здатися далеко. Німці в цьому районі щось будують. Військ нагнали, і наш загін трохи відступив у глибину лісу.
Кравцов. (роздивляється). Дорога — ніби нею вже колись проходив чи снилося.
Тамара. Тобі багато снилося-марилося... В тебе є сестричка?
Пауза.
Кравцов. Ходімо.
Тамара. Тут ми розійдемося на деякий час. Мені треба заскочити на хутір. А ти, щоб скоротити дорогу, підеш навпростець. Перейдеш через спалене село, за ним буде невеличкий гайок — у ньому і зачекаєш мене... Зрозумів?
Кравцов. Довго чекати?
Тамара. Години три-чотири... Не заблудишся? Гайок примітний, кругом нього тополі. Забачиш кого — то уникай зустрічі. Поліцаї переодягнені нишпорять. Партизанів висліджують.
Розходяться в різні боки.
Висвітлюється сцена — згарище села. На чорному тлі попелища біліють комини — це все, що лишилось від дворища, від хати. Хоч на коминах чорні язики сажі, хоч де-не-де повипадала цегла, але дуже помітні в чорному обарвленні згарища намальовані на них голубі олені, якісь дивовижні квіти, птахи і напис червоною фарбою: «Кохаю!», «Чекай!». Третє слово майже зовсім вкрите сажею...
Промені вечірнього сонця впали на малюнок, і він ніби засвітився. На комині пучок ще свіжих осінніх квітів. Входить Кравцов. Зупинився, скручує цигарку. Примощується на якійсь обгорілій колоді — і раптом його погляд упав на комин, на голубі олені. В нього перша думка — йому привиділось? Ні, справді. Підвівся. Неприпалена цигарка випала з рук, ступив кілька кроків до оленів, зупинився... Захитався, ніби вражений кулею. Шарпонув рукою груди, мов хотів вирвати з них розпач. Світло, як і його свідомість, погасло, а потім знову повільно засвічується. Стоїть Кравцов, заморожений горем. В освітлення вплітаються голубі кольори... Наче із-за комина виходить Оленка — вродлива дівчина, біляве волосся перехоплене стрічкою, плаття в квіточках, у руках велика, чимось схожа на неї, лялька. Погляд на Кравцові. Не відриває від нього здивованих, замилуваних очей. Все це він бачить у своїй уяві... І коли розмовляє з Оленкою, навіть не міняє пози, навіть не підводить голови. Стоїть нерухомо, наче боїться, щоб не зникло намальоване уявою.
Кравцов. Здрастуй.
Оленка. (відступила крок, наче хоче запросити в хату). Добрий вечір.
Кравцов. (відрекомендовується). Ординарець командира...
Пауза.
(Жест у бік ляльки). Як її звати?
Оленка. (підняла ляльку), Ілонка.
Кравцов. А тебе?
Оленка. (вже опанувала себе). Сьогодні мене теж можна називати Ілонкою.
Кравцов. А вчора як називалась?
Оленка. Роксолана.
Кравцов. А завтра?
Оленка. Жанна. (Жест, наче в неї хотять забрати ляльку). Не займай!
Кравцов. Дивачка! Й досі з ляльками грається.
Оленка. Цього року уже в інституті була б.
Кравцов. У художньому? (Поглянув на розмальовані комини).
Оленка. Подобається?
Кравцов. Трохи подобається, а трохи ні. Все ніби і схоже, і ніби не з цього світу.
Оленка. Все з мого світу.
Пауза.
(Схвильовано). Ти... поранений? Давай я тебе лікуватиму! Баба — командира, а я — тебе.
Кравцов. Дрібниці. Я хоч і сьогодні в бій.
Оленка. Лоша!
Кравцов. Що?!
Оленка. Я тебе називатиму лошам.
Кравцов. Легше, громадяночко. А то попрошу звідси...
Оленка. Мене з моєї хати?
Кравцов. Ви що, куркулі? Дві хати маєте?
Оленка. Це — мій палац! А то — хата!
Кравцов. Палац... А живете де?
Оленка. День — у палаці, а день — у хаті.
Кравцов. Прийдуть німці — і хату, і палац спалять.
Пауза.
Оленка. Не відступайте — не прийдуть!
Кравцов. Про Кутузова чула? Отак і ми.
Оленка. Аж до Москви?!
Кравцов. Військова таємниця.
Оленка. А ти герой! Поранений і не признався.
Кравцов. У нашій частині всі герої.
Оленка. А як називається ваша частина?
Кравцов. Енська.
Оленка. Назва якась дивна...
Пауза.
Давай вечеряти, Кравцов... А як тебе звати?
Кравцов. А яке тобі ім'я подобається?
Оленка. Максим.
Кравцов. Називай мене Максимом, я теж хочу мати кілька імен. А сьогодні, справді, мій день народження. Стукне дев'ятнадцять. Піде двадцятий... Летять роки!..
Пауза.
Оленка. Давай потанцюємо, Кравцов!
Кравцов. Без музики?
Оленка. Згадаємо ту, що на випускному.
Звучить вальс.
(Наче з партнером, танцює одне коло, друге... Зникає за комином).
У цей час входить Аза в чоботях, френч туго перетягнутий ременем, на голові кубанка, з-під якої видніється закручена коса. В руках пістолет. Здається, вона не торкається землі, так тихо підійшла до Кравцова.
Аза. Руки!
Кравцов наче не чує.
Ну, бог з тобою, іди на той світ і так!.. Вбігає Тамара.
Тамара. Зупинись! Наш!
Аза. (опускає пістолет). Запізнилася б на пару секунд — і був би мій... Тут німецькі пси бігають, думала — один із них.
Тамара. Я тебе сподівалась за левадою зустріти.
Аза. Це той врятований? (Заходить так, щоб бачити обличчя Кравцова). Йому ще треба багато сала з'їсти, а тоді вже в загін. У нього сльози на очах від переляку. Не бійся, ми тебе в бій не пошлемо, будеш опеньки збирати.
Тамара. Щось балакучою стала...
Аза. Довго мовчала. (Виймає папір, передає Тамарі). Дідові віддаси, а мені ще треба подихати свіжим повітрям у цих краях. (Виходить).
Тамара. То наша розвідниця і контррозвідниця... Вона безстрашна, її ненависть до фашистів інколи перетворюється на таку лють!.. І ми її в такі хвилини боїмося. Відпочив?
Повертається Аза, кладе пучок польових квітів на комин.
Аза. Як твоє прізвище, ім'я, ангел небесний?
Кравцов повертається, мовчки дивиться на Азу.
А в його погляді ошмаття ночі... Іграшки любиш? Візьми... (Виймає з кишені, подає наган).
Тамара. Знову?
Аза. Знову зустріла поліцая. Він упав на коліна, просить: «Візьми зброю». Я взяла, і він замовк, царство йому небесне. (Виходить).
Тамара. Ти їй сподобався. Бач, зброю тобі подарувала.
Пауза.
Я вже розповідала про моряка, який хотів тебе врятувати. Перед війною він капітаном був на невеличкому судні. Гордився цим, а послухаєш мову, наче він тільки-но з корабля. І блокнот-щоденник свій називав вахтжурналом. Візьми. (Подає записну книжку). Візьми на пам'ять про моряка. (Виходить).
Кравцов поклав у кишеню наган. Потім записну книжку розгорнув, наче хотів читати, але передумав, поклав до кишені. Погляд знову — на голубі олені.
(Заходить, теж кладе на комин лісові квіти. Перехопила погляд Кравцова). Німці село спалили і людей, до одного. Тут, кажуть, жила баба з онукою, їх теж...
Пауза.
Все згоріло, а комини залишилися. Бачиш, хтось написав «кохаю», «чекай»... Тепер так повелось — проходять тут партизани — квіти кладуть. Комини — як пам'ятники коханню! Ходімо! Ти такий блідий. На базі трохи ще підлікуєшся...
Пауза.
І птахи навіть не перелітають через згарище. Село тепер — як могила.
Переміна світла.
Узлісся. Поблизу — партизанський табір. Біля величезного пня, який править за стіл, на саморобній лавці сидить Кравцов — розглядає вахтжурнал. Розгорнув, читає голосно, чітко:
«Виписка з правил ведення вахтового журналу, параграф п'ятий: записи у вахтовому журналі повинні писатися чітко, а зміст їх мусить бути короткий, але вичерпно ясний». (Пауза. Про себе). Людина, яку я не знаю, яка не знала мене і віддала за мене життя. Є подяка? Є ціна, якою можна розплатитися за це? Немає!.. (Пауза. Перегорнув кілька листочків). Записи мусять бути короткими, але вичерпно ясними. (Записує. Голос Кравцова наче читає запис). «Вахту прийняв Кравцов!» (Згорнув книжку, заховав до кишені).
Входить Дід. У крутих плечах вгадується неабияка сила. Мова спокійна, розважлива; усмішки не побачиш, а може, не видно за бородою, що ховає півобличчя. Зупинився, дивиться на Кравцова. Той деякий час не помічає його, потім забачив Діда, підхопився, став по команді «струнко».
Дід (зробив жест рукою, мовляв, сідай. Сам зайшов з другого боку пенька і теж сів на лавочці). Звання армійське?
Кравцов. Рядовий.
Дід. Звідки родом?
Кравцов. З Сибіру...
Дід. Де вчився?
Кравцов. Перший курс політехнічного.
Пауза.
Дід запалює люльку.
Дід. Казки любиш?
Кравцов. (іхні погляди зустрілись). Дивлячись які. Дід. В казках не придумане, в казках справжнє, тільки в стонадцять разів збільшене, аж не пізнаєш — так збільшене. Є казки веселі, радісні, а є — страшні. Ось тепер самі живемо у казці кривавій. Рубаємо голову змію, а в нього їх аж сім собачих, скажених...
Пауза.
Хлопче, можеш правду зараз говорити — говори, не можеш — почекаю.
Кравцов. (підвівся, зробив кілька кроків до авансцени, ніби тримаючи на плечах непомірний тягар, потім знову повернувся на своє місце). Запитуйте.
Дід. Чого я буду ритися в твоїй совісті? Сам вибирай і показуй.
Кравцов. З інституту — в Червону Армію, потім — штрафний батальйон. А тоді нас у тил — міст підірвати. Завдання виконали. Частина бійців назад прорвалася, а нас до провалля притисли — і з автоматів...
Дід. За що штрафний?
Кравцов. Не знаю.
Дід. Такого не буває.
Кравцов. Дівчину зустрів...
Пауза.
Я колись, а зараз...
Дід. До правди не готовий — почекаємо! Як здоров'я?
Кравцов. Вже добре. А коли на завдання посилають — мене обходять.
Дід. Встигнеш. Війні кінця ще не видно. (Підвівся). Розмова в нас не закінчена.
Кравцов. (теж підвівся). Не довіряєте, може?
Дід. Розмова, кажу, в нас не закінчена. (Виходить).
Пауза.
Кравцов. Не закінчена. А що сказати вам, командиру... Один командир уже не повірив.
Змінюється колір освітлення, потім залишається лише освітлення, в якому стоїть Скирда.
Голос Кравцова. В чім моя... наша вина?
Скирда. Мовчать!!! Батько її на фронті загинув, а ти насміявся з дівчини! Воїн червоний! Не воїн — бандит!
Я сам, без трибуналу! (Виймає пістолет).
Знову освітлення, як і було. Стоїть Кравцов, а голос Скирди ще звучить: «Насміявся з дівчини. Не воїн — бандит!»
Переміна світла.
Згарище села. Комин з голубими оленями. На обгорілій колоді згорблений, обхопивши голову руками, сидить Кравцов. Весь у полоні спогадів.
Висвітлюється Оленка в червоному платтячку.
Кравцов. Ілонка... Азавтра будеш Жанна... Дивна ти... Придумала — кожен день нове ім'я!
Оленка. А квіти ж мають по кілька назв. Є така квітка. Любка-дволиста, а ще вона називається нічниця, нічна фіалка, і ще вона має назву знаєш яку?
Пауза.
Люби-мене, не покинь.
Кравцов. Я приїду до тебе. Ось на них, на голубих оленях! У заметіль таку, що тільки в нас буває, — непроглядну, як білий дим... На голубих оленях! Вони мчатимуть, як ось ці... Вітром мчатимуть!
Оленка. Голубих оленів не буває, я їх придумала...
Кравцов. Раз ти придумала —то вони є! І я їх знайду! Приїду і скажу: Ілонко, Роксолано, Жанно д'Арк, поїхали!
Оленка. Куди?!
Кравцов. Світ дивитися! Я тобі покажу такі дивовижні краї!
Оленка. А ти їх бачив?
Кравцов. Снилося або уявляв! Може, поїдемо в краї далекі...
Оленка. Не боїшся?
Кравцов. Завтра в бій, і я піду! Хай уб'ють, не боюся!
Оленка. А хто до мене приїде?
Кравцов. Я виживу... Щоб до тебе повернутися!
Оленка. Виживи, Кравцов!
Пауза.
Кравцов. Приїду і скажу... (Голос наче не може вирватися з грудей, а потім вибухає), Ілонко! Роксолано!!
Непомічене заходить Аза. Вона пильно вдивляється в малюнки на коминах, потім хусткою стирає сажу з третього напису, і там чітко проступає слово «Кравцов».
Аза. (повернулась до Кравцова і по довгій паузі). Оце ти такий, Кравцов!
Німа сцена.
Твори
Критика
