Анатолій Дімаров. Попіл Клааса
(Уривок)
Ця історія сталася на тодішній околиці Києва, тепер уже мікрорайоні, десь років тридцять тому. Але ще й досі живі свідки, які її пам’ятають, і коли їх запитати, то й розкажуть, кожен, звісно, по-своєму. Тож не знаю, наскільки достовірним буде цей виклад, хоч і намагався стояти найближче до правди.
І
Кожен новий день начинений подіями, мов динамітом. Поринаючи зранку в океан несподіванок, людина не знає, де вона зустріне наступну ніч: вдома, у дорозі, в лікарні, а може, й у в’язниці.
Тож чи міг передбачити Олександр Михайлович Костюк, що оцей лютневий, ясний та морозяний ранок, а точніше — оця зустріч із підлітком так несподівано й круто поверне всю його долю?
— Я не палив! Не палив!
Підлітка всього аж трусило. В чорних очах кипіла образа, губи посмикувались.
— Гаразд, я вірю тобі: ти не палив…
— А чого ж він зірвав шапку!.. Ще й ударив!..
Уся постать підлітка дихала обуренням. Непотрібні уже ковзани теліпалися в лівій руці, жалісно подзвонюючи один об одного.
— Добре, ми розберемось у всьому. Тільки не біжи так: ти ж бачиш, як мені важко за тобою угнатися.
Він і справді вже починав задихатись. У грудях шипіло, хрипіло, стогнало — бракувало повітря. Серце бухкало десь аж у скронях.
— Постій… Дай віддишуся…
Сперся на ціпок, дихав, як загнаний кінь. Сумно всміхнувся до підлітка, який уже налякано дивився на нього,
— Нічого… це зараз пройде.
Він майже одного зросту з підлітком, і такий же, мабуть, худющий. Тільки обличчя не червоне, а сіре — це він знав напевне. Жоден мороз не міг скрасити його сіре обличчя.
— Ну от… Тепер можемо йти.
Хотів поправити шарф — прикрити худу голу шию, але шарфа не було: оддав підліткові, щоб обмотав голову замість шапки.
Насилу умовив. Біг простоволосий, з наїжаченим «півником», поки й налетів на Олександра Михайловича. Не схотів повертатись за шапкою. Образа клекотіла у ньому, гарячі злі сльози тремтіли в очах.
— Гаразд, тоді я проведу тебе додому.
— Не треба!
— А шарф?.. Чи ти думаєш, що я тобі його віддам назовсім?
І підліток неохоче скорився.
— Як тебе звати?
— Максим. Он уже й наша хата… Нате ваш шарф.
— Ні, я зайду з тобою. Треба ж комусь тебе захистити? Чи як?
Хата маленька, не хата — халупа. Такі ставлять по дворах, де споруджують новий будинок. Тимчасово, щоб було де притулитись. Забилася в сніг, подалі од вулиці, несміливо кліпа невеликими вікнами. Із високого бовдура-— тонка цівка диму.
— Вдома є хтось?
— Мати.
— А тато?
— Тато вмер.
Темні сінчата, низенькі одвірки.
Кімната вся переповнена паром. Над ночвами застигла жінка: дивилася прямо на них. Потім висмикнула з сірої піни оголені руки, сплеснула у відчаї долонями:
— Знов щось накоїв?
Максим смикнувся відповісти, та жінка вже підступалась до нього:
— Признавайся!.. Признавайся, бо не знаю, що з тобою й зроблю!
Вона мов не помічала чужого чоловіка — бачила тільки сина. Обличчя підлітка враз замкнулось, приречено-впертий вираз закам’янів на обличчі.
— Я не палив!
— Господи, він щось спалив!
— Послухайте, дайте ж розповісти хлопцеві,— спробував втрутитись Олександр Михайлович, та жінка вже не чула ні його, ні сина. Гнівно кричала, і з того крику можна було довідатись, що у неї прокляте життя, що чоловік її, гіркий п’яниця, згорів од горілки, а тепер уже й син став палієм та бандитом. Вона все кричала, і в крикові тому було стільки наболілого та нагорьованого, що Олександрові Михайловичу раптом забракло повітря, зайшлось різким болем серце.
— Та замовкніть ви! — врешті не витримав він і гнівно смикнув жінку за руку.— Замовчіть!
Жінка одразу ж і вмовкла. Напружена, насичена розпукою и гнівом постать її враз обм’якла, очі погасли. Опустилася безвільно на табуретку, заплакала. І несподіваний той перехід од крику до мовчазного плачу вразив Олександра Михайловича більше, аніж лайка.
Підліток підійшов до матері, несміливо торкнув за руку:
— Ма… Ну, ма… Я ж не палив.
— Він і справді не палив,— ствердив Олександр Михайлович, хоч сам ще до ладу не знав, що ж там скоїлось,— Краще, ніж лаяти, давайте його послухаєм… Розкажи що там було.
Затинаючись, підліток став розповідати.
Всьому причиною була ковзанка. Величезна ковбаня що прилягала до двору відставника,— не од вулиці, а від городу. Хлопці розчистили її од снігу, намітили цеглинами двоє воріт, стали ганяти шайбу. Не обійшлося, звісно, без галасу, і тоді хазяїн двору, вискочивши з сокирою, акуратно помережив крижане поле ровиками. Хлопці не лишилися в боргу: натягали під паркан хмизу й підпалили.
— Ти теж тягав хмиз?
— Ні, я про те й не знав.— Розповідь трохи заспокоїла Максима, губи його вже не трясуться.—Я вже потім підійшов…
— Максим каже правду,— підсумовує Олександр Михайлович. Ми повинні піти й забрати шапку.
— Я не піду! — одразу ж наїжачився хлопець.
— Ти нам і не потрібний. Ми підемо з твоєю матір’ю.
Жінка зводиться, мовчки почина одягатись. Дістає короткий чоловічий кожушок, велику поношену хустку. А в Олександра Михайловича вже розболілась голова: не так од крику, як од спертого, насиченого випарами брудної білизни повітря. Стало тісно в грудях, зашкребло в горлі.
Щоб не зайтися довгим, що рве груди, кашлем, вийшов надвір.
Стояв, жадібно вдихаючи запашне морозне повітря. До дна вимерзле небо іскрилося крижаним сонцем, по снігу невпинно стрибали мільйони наполоханих вогників. Слюдяний їх блискіт сліпив очі, самі собою злипались повіки. Сніг пересипався, як пересохлий пісок, дерева, закутані в іній, розпрамляли замерзле гілля.
З сіней, пригинаючись, вийшла Максимова мати. Повернулась до Олександра Михайловича, і на худому, передчасно зів’ялому обличчі несподіваною синявою сяйнули незгаслі ще очі.
«Вона, мабуть, була дуже красивою,— подумав Олександр Михайлович.— А зараз на неї страшно глянути… А на тебе?»
Й гірко всміхнувся.
II
Двір обгороджений двометровим парканом з товстих соснових дощок. Вони підігнані одна до одної так, що не лишилося бодай найменшої шпарки. А поверх дощок, на металевих стержнях, в три ряди посновано колючий дріт.
Це була справжня фортеця, розрахована на те, щоб нікого не впустити, ані випустити. Олександрові ж Михайловичу цей паркан нагадав інший, за багато тисяч кілометрів звідси.
— Ви не знаєте, як його звати?
— Не знаю. Знаю тільки, що з служби вигнали.
— З роботи?
— Еге ж. Тоді багато таких погнали.
— Що ж, спробуймо покликати.
Олександр Михайлович підійшов до замкненої хвіртки, постукав ціпком.
По той бік одразу ж озвався собака. Гавкіт не вщухав протягом усієї розмови з господарем, який не запросив їх до двору — сам вийшов на вулицю.
— Вам кого?
«Гаві Гав! Гав!»
Стояв перед ними, здоровенний, широкоплечий, в накинутій наопаш шинелі. У високій, із сірого смушку шапці військового крою. Шапка без кокарди, шинеля без погонів. «Розжалуваний»,— усміхнувся про себе Олександр Михайлович.
— Це ви зірвали з хлопця шапку?
— А ви хто такий?
— Ось його мати,— ухилився од прямої відповіді Костюк.— Все пильніше приглядався до господаря двору: щось знайоме було в цій постаті, в непривітному обличчі. Де він стрічав цього чоловіка?
Жінка виступила уперед, і господар перевів важкий погляд на неї:
— Ваш хлопець?
— Ну, мій! — з викликом відповіла вона.
— Так-от: шапку не віддам!.. Не получите, поки не заміните попалені дошки!
— Але ж він не палив…— почав був Олександр Михайлович, та далі говорити не. міг: жінка знову вибухнула криком. Несла його, здається, в собі аж від дому і тільки й чекала, щоб їй відмовили. Наступала на господаря з перекошеним од гніву лицем, не давала тому й слова вимовити.
— А-а, пани прокляті! Погибелі на вас немає!..
В господаря одразу ж набрякло обличчя, великі важкі кулаки погрозливо заворушились, побіліли на кісточках, так він їх стиснув.
— Бодай би ти згорів разом із своїми дошками!.. Бодай би тебе земля поглинула!..
Жінка кричала й кричала, і здавалося, кінця-краю не буде тому крикові.
З сусідніх дворів почали виглядати цікаві. Тоді господар, люто плюнувши жінці під ноги, скочив у двір, грюкнув засувом.
— Оддай шапку, оддай! — молотила кулаками в дошки розпалена жінка.
— Годі… Ну, годі,— намагався одтягнути жінку од хвіртки Олександр Михайлович.— Люди ж он дивляться!
Гавкіт знову посилився. Хвіртка несподівано одчинилась, звідти чорною кулею вилетіла шапка, вдарила жінку в обличчя:
— Беріть свою шапку і забирайтеся геть!
Жінка нахилилась за шапкою, а Олександр Михайлович все дивився на зачинену хвіртку і напружено пригадував, де він стрічався з оцим чоловіком, чув оцей голос.
III
Враз сів на ліжку, схопився за груди, прошитий спогадом.
Задихнувся од болю. Біль народився під грудьми, якраз там, куди вцілив тоді кулак слідчого.
Його привели в кабінет уже на світанку, прямо із камери. До кімнати в незагартоване вікно заглядало сіре небо, а тут іще все дихало ніччю: електрична лампочка високо під стелею, стіл, широкоплеча людина, яки, нахилившись, щось швидко писала. Костюк бачив тільки чорну чуприну, парубоцьку чорну чуприну, що звисала майже до столу, закриваючи обличчя.
Ось слідчий мотнув головою, відкидаючи чуба назад, потер червоні, запалені очі. Обличчя його можна було б назвати грубим, коли б воно не було таке вродливе. Грубі риси оті дихали мужньою красою, і не одна жіночка, мабуть, оглядалась на нього, коли він ішов вулицею.
Мовчки, не відриваючи погляду од заарештованого, слідчий звівся, вийшов з-за столу. Став перед ним, малорослим, миршавим інтелігентиком, високий, дужий, ставний, весь налитий силою, весь із пружних м’язів, що розпирали на грудях гімнастерку. Засунув руки в кишені і, погойдуючись на носках, глузливо і довго дивився на Костюка. І коли той, знервований мовчанкою, що затягнулася, ворухнувся, слідчий висмикнув з кишені руку і щосили вдарив Костюка.
Це був майстерний удар, що ним міг би пишатися професійний боксер: під самісіньку «ложечку», в сонячне сплетіння. Удар, у який було вкладено всю вагу мускулистого дужого тіла, всю ненависть до контрреволюційної наволочі, через яку доводиться недосипати й гибіти надурочні години.
Ловлячи широко розкритим ротом повітря, Костюк звивався од несамовитого болю, що, вибухнувши під отим кулаком, пожбурив його на підлогу. Біль розтікався по тілу, роздирав груди, корчив руки і ноги, не давав ні вдихнути, ні видихнути.
Трохи постоявши над ним, слідчий пішов до столу. Подзвонив, наказав двом бійцям забрати заарештованого.
До камери його не вели — волокли попід руки…
Олександр Михайлович намацав нічник, натиснув на кнопку. Тьмяне червоне світло розлилося по кімнаті, вирвало з темряви меблі. Зі стогоном вдихаючи повітря і не помічаючи того стогону (так до нього вже звик), Олександр Михайлович блукав поглядом, шукаючи, за що б учепитися, аби вирватися з лабет болю, що й досі пік під грудьми. Але довкола було все знайоме, вивчене до дрібниць: письмовий стіл, крісло і плед на ньому, два стільці, стелажі з книжками, радіоприймач, невеликий гуцульський килим — і все. Повернувшись із Півночі, він не ганявся за гарнітурами, щоб обставити свою єдину кімнату. Волів витрачати гроші на кіно, книжки, театр: на все те, що ми звикли називати духовним життям. Знав, що йому вже недовго ходити по світу, тож і квапився обізнатись з усім, чого досягло людство у своєму культурному поступові. За ті неповних п’ятнадцять літ, що він провів по таборах та на засланні.
Бухикаючи, зсунувся з ліжка. Почовгав до столу. Підлога була холодна, аж крижана. А може, то в нього такі гарячі підошви?
Накапав у шклянку мікстури, гіркої, мовби полин, ковтнув, запив холодним чаєм. Знову ліг у ліжко, вмощуючись слабким, понівеченим тілом на високих подушках, щоб було легше дихати. Погасив нічник, випростав поверх ковдри руки, завмер.
Трохи полегшало. Не так пекло у грудях, приборканий кашель не виривався через горло назовні. Кублився десь аж на дні подертих легенів, збираючись із силами…
Як його пак зовуть?
Напружував пам’ять — не міг пригадати. Бачив тільки обличчя: молоде, вродливе, з червоними од безсоння очима. І кулаки. Важкі чавунні кулачиська з блискучою аж відполірованою, шкірою на кісточках, з густими кущиками смоляного волосся. Щоразу, як заходив у той кабінет, перш за все дивився на його кулаки…
Як же його все-таки звати?
Бо Костюка слідчий називав просто і коротко: «гнида». Це вже під час останньої, парної, зустрічі.
— Отака гнида, а стільки довелося возитись!
Парні-непарні… Слідчий одразу ж навчив його відрізняти оті парні-непарні зустрічі одна від одної.
Під час другої, вже парної, зустрічі був сама ввічливість. Запросив сідати, запропонував цигарки.
— Дякую, не палю.
— Добре робите. А я, розумієте, як не кидав, усе не можу одвикнути.
Розмовляв як із приятелем, добрим старим приятелем. І коли б не біль у грудях, коли б кожен подих не давався з такою мукою, можна було б подумати, що ота зустріч просто-напросто приверзлася. Або наснилась в страхітливім сні.
Попихкуючи цигаркою та відганяючи делікатно димок, щоб не плив на заарештованого, слідчий повів ласкаву розмову про те, що їм уже все про нього відомо. Костюкові лишається тільки чесно зізнатись. Засвідчити, так би мовити, своє щиросердне каяття. Тим більше, що його провина не така вже й тяжка: дадуть од сили десять років, і то не у в’язниці, а в табори. Тайга, здорова робота на свіжому повітрі, прекрасна можливість загартувати свій організм. Він сам бт помінявся з ним залюбки, коли б не оця проклята робота. Вирватись із оцього кабінету, від оцих допитів, допитів, допитів, що забирають у нього всі сили.
— Я вже й рукою не можу володіти як слід! — показав праву руку.— Позбутися безсонних ночей. Хоч раз нормально виспатись. Повірте, я вже забув, яке й сонце! Вдень сплю, а вночі — от, як бачите… А там свіже повітря, дерева, пташки щебечуть… Курорту не треба!
Дивився на Костюка з такою прихильністю, наче той був йому рідним братом.
— Але ж я нічого такого не говорив!
— Говорили,— лагідно заперечив слідчий.— То ви просто забули. А от покопайтеся в пам’яті, пригадайте і все, як було, розкажіть. Я вам навіть підкажу, як вам уже так трудно згадати… Запишемо, розпишетесь і летіть вільною пташкою! — аж розсміявся на останній фразі.
Вмовляв, як нерозумну дитину, яка сама не знає, де її щастя. Врешті сказав:
— Гаразд. Ідіть, подумайте, а завтра ми з вами зустрінемось. Згода? — І потиснув йому ласкаво руку.
Наче од Костюка залежала наступна та зустріч.
І знову заболіло під грудьми. Олександр Михайлович застогнав, ворухнувся, розбурканий кашель одразу ж вчепився пазурами в легені. Сів і довго бухикав у згусклу, просякнуту нерадісними спогадами темряву.
Як він, отой слідчий, примудрився його ударити під час третьої зустрічі? Адже Костюк, щойно його завели та поставили посеред кабінету, обличчям до столу, відразу ж зрозумів, що на нього чекає. І коли слідчий одірвавсь од писанини та потер долонями обличчя, коли непоспіхом вийшов з-за столу, став навпроти нього, малорослого, немічного, з тонкою нервовою шкірою, Костюк одразу ж зрозумів, що його зараз ударять. І прикрився руками, захищаючи груди: хай б’є куди завгодно, тільки не в груди!
Та слідчий, мабуть, щодня мав справу з отакими суб’єктами. Він не оддирав його рук од грудей, а вхопив лівою рукою за горло й щосили здушив.
І коли Костюк, задихаючись, учепився обома руками в його лівицю, слідчий знову стусонув його правою під груди.
Цього разу охоронцям довелося чекати набагато довше, поки заарештований трохи оклигає. І вони, вже звиклі до всього, спокійно розкурювали цигарки, що ними пригостив їх слідчий, і не дивились на людину, яка корчилася у них під ногами, звивалась розчавленим черв’яком.
Коли його тягнули до камери, то голова гойдалася мовби прив’язана, а очі були скляні й непорушні.
Під час четвертої зустрічі знову росли дерева, струмувало запашне свіже повітря, щебетали птахи і погойдували своїми ніжними головками квіти. І було вже готове заздалегідь написане зізнання, лишалося тільки поставити підпис.
Та він не підписував.
Чому все-таки так уперто він не хотів підписати?
IV
— Химочка!
Вигукнув це вголос, пригадавши нарешті прізвище слідчої о.
Свирид Йосипович Химочка.
Забувши навіть утертись (саме вмивався), ходив по кімнаті, знервований, збуджений, а перед очима стояв Химочка. Не цьогочасний, а на п’ятнадцять літ молодший, слідчий Свирид Йосипович Химочка.
Як він міг його забути? Адже ще тоді, коли його засудили, коли впекли десять років ув’язнення і п’ять позбавлення прав, дав собі клятву, якщо лишиться живий, розшукати Химочку.
Квіточки, пташечки, чисте повітря… Він наївся того чистого повітря по самісіньку зав’язку! По дванадцять, п’ятнадцять годин на чистому повітрі, при сорокаградусних морозах, в благенькому арештантському одязі, на скупій баланді. Чисте-чисте, незаймане чисте, тричі прокляте чисте повітря, на якому люди мерли, як мухи.
Як він іноді мріяв стрітися з Химочкою, вдихаючи оте чисте повітря!..
Раптом зупинився, мовби наткнувся на стіну. А що, коли помилився? Коли отой понурий тип зовсім не Химочка, тільки дуже подібний до нього?
Кинувся до одягу. Мусив негайно переконатись, що не помилився. Ухопив ціпок, вийшов надвір.
Сьогодні вже не так холодно, як учора. Мороз пересівся, небо заткане хмарами. Вздовж вулиці тонко посвистує вітер, обіцяє хурделицю. Поодинокі сніжинки пролітають мимо, як білі метелики, сніг уже не іскриться, а вологий і сірий.
Іти важко, ноги ковзають. Боляче дихати. Наче ота небесна вовна, ота хмаряна вата набилася йому в легені, не пропускає повітря.
Довго стояв, уважно роздивляючись обгороджений двір. Коли він тут осів? Мабуть, ще до того, як його вигнали з роботи.
Знову вразила подоба паркану до в’язничних мурів. Навіть металеві стрижні, що тримали колючий дріт, були загнуті по-тюремному — в двір.
З-за паркану визирав двоповерховий будинок. Видно було тільки другий поверх та високий дах, а також верхів’я плодових дерев, що росли в глибині, за будинком. Од вулиці ж стояв великий горіх химерної форми: все гілля — у двір, жодної гілки — на вулицю.
З сусіднього двору вийшов чоловік. У ватяних штанях, куфайці, з дерев’яною лопатою в руках. Ліве око у нього витекло, праве ж блимає гостро. Постояв, постояв, не витримав — підійшов:
— Вам кого надоть?
— Хочу дізнатися, хто тут живе.
— Свирид Йосипович Химочка… А ви йому хто?
— Та… ніхто… Просто знайомий.
— Не родич, знацця.
— Колись породичалися,— відповів Олександр Михайлович. А що чоловік все не відходив, то він його запитав:
— Багато, мабуть, живе?
— Е-е, це хадзяїн! — аж прицмокнув чоловік. Став розповідати, що в Химочки є і машина, й гараж, і мурований погріб… Одне слово — «хадзяїн»!
— А що ото за такий дивовижний горіх?
— Ото?.. Так то ж дітлашня підбирала горіхи, що на вулицю падали, то він гілля й поодрубував… А як же інакше?.. Їм дай тільки волю — всі сади обнесуть!
Чоловік нарешті пішов до себе у двір, а Костюк постукав у хвіртку.
Озвався собака. Згодом почулася важка хода. Олександр Михайлович зіщулився, ціпок затанцював йому в руці.
Не запросив у двір, хоч Олександр Михайлович і сказав, що має до нього справу. Вийшов на вулицю, причинив за собою хвіртку. Став навпроти Олександра Михайловича, високий, огрядний, у шинелі й шапці, у білих фетрових валянках, підшитих жовтою шкірою. Дивився зверху вниз.
— Що треба?
Спершись на ціпок, Олександр Михайлович не відривав од Химочки погляду.
Так, це Химочка. Постарілий, полинялий, пожований роками Xимочка. Той же ніс, ті ж твердо зімкнуті губи, те ж важке підборіддя і ті ж самі очі. В яких навіки застигла підозра. Підозра до всього, що тільки живе, насмілюється рухатись довкола нього.
Тільки обличчя його, розповніле і якесь аж набрякле, було вже не красиве, а відразне.
Не змінилися тільки його кулаки. Такі ж важкі, мовби відлиті з чавуну, і ще густіше пучкувалось на пальцях волосся.
— То чого треба? — вже сердито перепитує Химочка.
Олександр Михайлович з усієї сили намагається втримати ціпок. Пропалюючи Химочку поглядом, запитав:
— Ви мене не впізнаєте?
Химочка вивчаюче дивиться на нього. Видно було, що не впізнавав. Врешті якийсь здогад промайнув у його очах, обличчя стало ще непривітнішим:
— Це ви вчора приходили?
— Приходив,— ствердив Олександр Михайлович.— Але ми зустрічалися з вами раніше. Набагато раніше…
— Коли саме?
— Майже вісімнадцять літ тому… Моє прізвище — Костюк. Олександр Михайлович Костюк. Ви мене допитували. В тридцять дев’ятому… Пригадуєте?
Вп’явся очима в Химочку. Хотів побачити, як страх розіллється по оцьому важкому обличчі, вибілить щоки, зламає тверду лінію губів.
Та обличчя Химочки лишилося таким же незворушним, як і було. Тільки щось ворухнулось на мить у очах. Досада — не досада, роздратування — не роздратування. Ворухнулося і відразу ж згасло. Подивився байдуже на Олександра Михайловича, коротко буркнув:
— Не пригадую.
І вже, простягнувши руки до хвіртки, сказав із раптовою злістю:
— Багато вас тоді було, контриків! Усіх не запам’ятаєш!
І зник у дворі.
Олександр Михайлович аж задихнувся. Було таке відчуття, наче його навідмаш ударили по обличчю. Оця незворушність, оця впевненість у власній безкарності. Він аж оглянувся за цеглиною, щоб пожбурити в оцей дім, в оці глумливо блискучі вікна.
Цеглини, однак, не було. Та й хіба могла біля двору такого «хадзяїна» валятись цеглина!
V
— Я зустрічався із вашою дружиною. Розповів їй про вашу поведінку. Вона дуже незадоволена вами. Дуже!
— Зоя!.. Дружина!..
Щоб не зрадити себе, Костюк щосили заплющує очі.
Химочка знову ласкавий та ввічливий (парна зустріч!). Умовляє, заглядає приязно в очі. Це ж так просто: підписався — і всі муки лишаться позаду!
«І не буде завтрашньої зустрічі!» — думає Костюк. Його пронизує жах. Дикий, тваринний страх перед отією, п’ятого, зустріччю.
Ще міцніше стуляє повіки, щоб не бачити аркуша паперу, де — «всього лише підпис, один тільки підпис». Примушує себе думати лише про дружину.
Голос слідчого повільно віддаляється, не свердлить уже мозок.
Думає про Зою. Не хоче, щоб вона стала дружиною ворога народу! Щоб од неї всі одвернулися, не приймали ніде на роботу. Не хоче!
Не хоче, щоб на його майбутню дитину впала ота страшна тінь. Щоб його дитина, яка ще й не народилася, коли стане дорослою, писала в анкетах, що батько — ворог народу.
— Бачу, що ми й сьогодні ні до чого не домовимось,— долітає до нього докірливий голос Химочки.— Що ж, до завтрього.— І вже до охоронців: — Одведіть його в карцер. Там сприятливіші умови для того, щоб думати.
Холодний, могильною сирістю пронизаний кам’яний мішок. Цементна підлога, окуті залізом двері, низька, як у склепі, стеля. Велика електрична лампа заливає світлом карцер, стіни — у спалахах крижаних зірочок. Костюк торкається пальцем — іній! На стінах, на дверях, на стелі.
За якийсь час він уже не міг знайти собі місця, Крижана вогкість пронизувала його до кісток, зуб не попадав на зуба.
Підпис! Всього тільки підпис!
І не буде завтрашньої, непарної, зустрічі. Отого жахливого удару під груди, якого він, здається, не переживе…
Костюк уже не ходить — бігає, розганяючи застигаючу кров. Бігає на місці, бо в кам’яному цьому мішкові не дуже розвернешся. Клацає вічко у дверях, глузливий голос командує:
— Ать-два! Ать-два! Лівою! Правою!
Наглядач. Розважається.
— Підпис!..
І свіже зігріте повітря, і птахи, й дерева, і квіти.
І вагітна дружина, яка не знатиме, куди подітися од ганьби. І майбутня дитина, якій доведеться писати, що її батько — ворог народу…
Олександр Михайлович знову намацує нічник: більше не може! Виразно бачить себе в отому кам’яному мішкові, охопленого розпачем, духовно зламаного, нікчемного.
Але ні, він не ввімкне світло! Додивиться все до кінця. Мусить! Повинен!
Він тоді щось надумався, зацькований отой чоловічок. Зриває із себе піджак, верхню сорочку, оголя худе тіло з посинілою гусячою шкірою, з кривавим синцем в нижній частині грудей. Типова шкіра інтелігентика, який усе життя берігся і кутався. Навіть руки боявся замочити, щоб не вхопити нежитю. Тож йому, отому чоловічкові, не так легко наважитись: притулитися спиною до крижаної стіни, що, мов гострим склом, усіяна зірчастими спалахами інею.
Притулився. Примерз…
Скільки пролежав у лікарні — не пам’ятає. Була висока температура, марення — все, що й належалося бути при гострому запаленні легенів.
І ось він знову сидить у кабінеті Химочки — жалюгідна подоба людини, виссана недугою істота з самої тільки шкіри й кісток. Все гойдається перед очима, і, хитаючись, то насувається, то одплива важка постать Химочки.
— Ти диви, який шустрий: надумався од мене втекти! — В голосі Химочки щире здивування, якась аж повага до впертого щиглика.— Тільки нічого у тебе не вийде. Ми і в могилі, треба буде, найдьом!
Не спокушає уже ані свіжим повітрям, ані співом птахів. По-діловому обіцяє переламати кожну кістку, потовкти кожен суглоб, якщо не підпишеться.
Костюк не має сумніву, що так воно й буде. І, зламаний, байдужий до всього, бере ручку…
Коли він дізнався про Зою?..
Олександр Михайлович знову тягнеться до нічника: надто важкий для нього спогад. Всі оці роки оминав його, гнав геть од себе, боявся діткнутись, як до свіжої рани. І знову наказує: не смій! І прибирає руку…
Бачить себе, постарілого, передчасно посивілого, в затишній світлиці, перед літньою жінкою — Зоїною матір’ю. Він нещодавно повернувся з заслання і оце ось насилу її розшукав. Та краще був би й не шукав!
Ніколи не думав, що слова можуть бути такими важкими. Падали на нього, як плити, грозили поховать під собою. Теща розповідала спокійно, якось аж байдуже — криком кричати хотілося од того спокою!
Коли його засудили, отой капітан, що робив у них обшук, пораїв Зої лягти в лікарню. Витравити плід ворога народу.
І вона лягла, бо вже й так добрі люди почали одвертатись. Тож треба було слухатись, якщо хочеш жити далі… Лягла й не встала: п’ятий же місяць пішов… Так їх обох і поховали…
«Скільки ж у тебе дітей, Химочко? Двоє, троє, четверо?.. І що б ти зі мною зробив, аби я убив твою дочку чи сина? Разом з дружиною…»
Твори
Критика
