Злочин Софії
Зуб І.
Роман Анатолія Дімарова «Ідол» («Радянський письменник», 1961) присвячено так званій моральній темі. Говоримо «так званій», не маючи на думці применшити значення теми чи зробити якийсь докір талановитому прозаїкові. Хочемо тільки нагадати, скориставшись з нагоди, що автори оповідань, повістей і романів про кохання, родинне життя часом не виявляють високої вимогливості, широкого погляду на життєві явища, залишаються в сфері інтимних світовідчувань людини.
А. Дімаров теж побудував свій твір на матеріалі з родинного життя. Проте, хоч провідний мотив роману — виховання дитини, взаємини між матір’ю та дочкою, помилки і тої й другої «сторони» настільки значущі, взаємини героїв мають такий глибокий зміст, що описані події виходять за межі звичайної «сімейної історії».
Дія твору охоплює чималий відтинок часу — від переджовтневих років і до перших місяців 1945 року. Через весь роман проходить тільки одна діюча особа — Софія, інші з’являються й сходять зі сцени залежно від ролі, яка відведена їм в історії нелегкого життя головної героїні.
В дванадцять років дочка сільського дяка залишилася без матері, потрапила в сім’ю дядька Володимира. інтелігентного миргородського панка-ліберала. Тисячі таких, як Софія, проходили у вирі класових битв велику школу життя, — а дівчина була приречена слухати нудні міркування лицеміра, не знаючи дійсної ціни фразерству, не розуміючи сенсу подій, що відбувалися за високим парканом багатого родича.
Звідси й починається історія злочину. В змалюванні обставин письменник не виходить на широкий простір суспільного життя. Перед нами, по суті, лише родина панка Володимира, зятя одного з місцевих магнатів. Багатий благодійник любив, смачно трапезуючи, наобіцяти Софії золоті гори, недаремно бо вважав себе неабияким демократом. Трохи фантазерства, трохи пристойно-кокетливого вільнодумства, трохи позування (ходив з великим червоним бантом на грудях), — ось маска ліберала. «Щоранку він одягався, чепурився, рушав до міста — «роздмухувати революцію», яка тенто-а-тенто, без його пильного ока може й захиріти». Правда, коли повіяло пролетарською революцією, «запал дядька Володимира помітно зчах», а дружина рішуче «розправилася» з червоним бантом свого чоловіка. А потім — більш практичні заходи: дубові міцні віконниці, дебеленькі прогоничі, півпудовий замок до воріт і турботи про збереження золота.
Софії, як видно, бракувало допитливого розуму, щоб зробити чіткі висновки, переглянути ставлення до Володимира і, ясна річ, до подій у світі. Здавалось, вона була близька до цього. Побачивши учасників революційної боротьби, дівчина завагалася: бідно зодягнені, відверті й щирі, вони були зовсім не схожі на дядька. Та якщо й з’явилося почуття настороженої, ще не зовсім усвідомленої прихильності до цих людей, то його стало тільки на те, щоб несміливо покохати червоноармійця Миколу, але не порвати з дядьком, не зненавидіти його, не стати до лав Миколиних друзів.
Письменник відтінює ті риси характеру Володимира, змальовує ті обставини, які мали помітний вплив на формування свідомості бідної селянської дівчини. Ми зовсім не думаємо, подібно до О. Ставицького (автора друкованої у «Вітчизні» статті «Як у житті...»), що «бурхлива «революційна» діяльність пана Володимира» не має нічого спільного з темою ідола. «В даному випадку нас цікавить лише те, — пише О. Ставицький, — що, взявши на виховання свою небогу, дядько не віддав її в школу, в найкращі молоді роки тримає у затхлій атмосфері панських покоїв». В тому-то й річ, що це немало важить для формування характеру Софії. І якщо зважати на авторський задум, то не можна не помітити, що трагедія і злочин Софії пов’язані й з передреволюційними роками, із «затхлою атмосферою панських покоїв», у якій довелося жити дівчині. Ми бачимо слабину роману в іншому, про це скажемо далі.
Історія з бантом і «красиве» фразерство дядька Володимира, винахідлива іронія в авторській мові, поєднання в сатиричному ряді нерівноцінних образів, речей і явищ, таких як «алтар свободи», «революція» і маленькі оцяцьковані сани, що ними ліберал, гукнувши кучера-наймита, їхав у місто турбуватися революційними справами, — все це витримано в дусі добрих традицій української класики.
В другій частині роману письменник переходить до іншого часу, інших подій, — і тут його оповідь, на жаль, стає «сухішою», не такою барвистою, винахідливою. На початку твору автор використовував — для повнішого виявлення класового обличчя ворога — дотепне й гостре слово, а в другій частині гумор виступає в основному як прийом легенького кепкування над колишнім крамарем Гершком Бурштейном та ще вродливою, ошатною і самозакоханою жіночкою Софією. Ідейно-естетична роль гумору стає надто здрібненою, незначною.
Тема й проблематика роману «концентровані» головним чином в образах матері і дочки, на них простежується історія злочину, тяжка трагедія людей, вихованих на принципах чужої народові моралі.
Що ж трапилося за двадцятиріччя після одруження Софії з Миколою (він повернувся з громадянської війни і працював на заводі), чому не розвинулися кращі риси характеру жінки — щирість, чесність, любов до людини, а взяли гору почуття егоїста, обивателя? Відповідь автора на це питання, на жаль, не досить глибока.
Є в нас чимало романів і повістей, де сумлінно простежується більший або менший етап з біографії недосвідченої дівчини, що, припустившись помилки, потрапляє в якийсь колектив і, при щедрій допомозі чуйних друзів, поволеньки забуває свій гріх, зазнає щастя. Зрештою, це не якісь відірвані від життя виплоди фантазії прозаїків: людина вповні відчуває свою силу в колі друзів, обивательські настрої і погляди відступають перед мудрістю й могутністю колективу. Та все ж схема є схемою, і Дімаров, не бажаючи повторювати відомих сюжетних побудов, додержується одмінного, свого задуму: ізолювавши героїнь від бурхливого життя, він показує, в якому напрямі розвиваються характери тих, хто знає тільки свій дім, свої турботи, свою мізерненьку мету. Це дало можливість детально виписати характери, дати відчути убогий світ думок, переживань, прагнень Софії та її доньки Лариси. Але здрібнення задуму, тяжіння до малесенької, звуженої «площі», на якій розігрується «велика» драма, значною мірою послаблює розв’язання головної проблеми, отже, й суспільне звучання «Ідола».
Ніби відганяючи геть спомини про безрадісне дитинство, Софія хоче бачити Лароньку найщасливішою в світі. Не треба думати про себе, не треба йти на роботу, до людей, — мати пожертвує життям заради доччиного майбутнього. І Софія не йде до людей, її саму відвідують жінки-модниці, радують новими й новими замовленнями. Праця кравчині дає сякий-такей заробіток, цією професією визначається коло знайомств, що ними жінка зв’язана з навколишньою дійсністю. Був чоловік Микола, та в романі «опускається» все те, що не стосується сімейного життя. До того ж він скоро загинув. Згодом Софія стрічає хорошого чоловіка-вдівця Петра, одружується з ним. Одначе, вірний своїм настановам, автор не згадує нічого такого, що характеризувало б Петра (а він лектор), як громадського працівника-пропагапдиста. Петро, сказано в одному місці, комуніст, і це мимохідь кинуте анкетне, але дуже важливе свідчення не розкривається в дії, роботі, взаєминах героя з людьми.
В другій і, особливо, в третій частині твору Софіїна дочка стає егоїсткою, неробою, дівчатком без великого й святого в серці. Мати оберігала Ларису від роботи — і тій це подобалося: оддавала найліпше з одягу їжі. речей — і та повірила в свою вищість над усіма: ганила, шпетила, як хотіла, «недоброзичливих» учителів — і це заспокоювало Лару, все більше й більше переконувало її в «справедливості» своїх примх, образ, вимог. Мати не раз звертає свої молитви до бога — дочка, здається, не вірить у божу силу, та як і мати, залишається на обочині життя, поза колективом. Могли бути конфлікти, інші сюжетні ходи, чиїсь спроби перевиховати ученицю-егоїстку? Звичайно. Проте автор, щоб не зрадити прямої еволюції характеру, «оберігає» Ларису від таких впливів: Софія раз по разу переводить дочку з однієї школи до іншої, «рятує» від прискіпливих вчителів. Ясна річ, це видається нарочитою умовністю. Все ж, коли визнати її прийнятною, доведеться визнати і те, що логіка характерів Софії та Лариси дійшла свого завершення: в час німецької окупації мати стала служницею головоріза-гестапівця. дочка — його коханкою.
У творі є такий епізод.
Пішовши до гітлерівця Гумбольда з уклінним проханням врятувати її від виселення в Німеччину, Лариса нібито на мить завагалася. «В ній все ще лунають гнівні, повні презирства й ненависті слова: «фашист», «окупант», «загарбник», «бандит» — слова, що їх наговорили колишні подруги її і знайомі, всі її співвітчизники. Вона теж повторювала ці слова. І ось живий фашист стоїть перед нею, а в ній немає ні ненависті, ні презирства до нього. Є тільки страх...» Страх за власне життя. Лариса не навчилася відчувати в словах той зміст, що його відчували всі наші люди, і в цьому винна не лише вона та її мати. Було оточення, була школа, були батькові друзі, певно, чесні робітники. Та їх не показано або майже не показано в романі. Правда, оповідаючи про похорон Миколи, автор кидає докір Миколиним товаришам: «говорили промовці — клялися, що ніколи не забудуть покійника, і щиро вірили в оцю свою клятву». Гіркий сум цих слів дає лише натяк на причини довголітньої «душевної ізоляції» Лариси, в розкритті цих причин вбачаємо дещо недомовлене...
Із звуженням «площі» дії роману пов’язане й здрібнення ідейно-естетичних критеріїв, з висоти яких читач має судити матір і дочку за провину перед людьми, перед народом. Та як же там і судити, гнівитися, ненавидіти, коли Софія змальована як убога, нещасна «маленька» особа! Вона борсається в своїх сумнівах і ваганнях, знає горе й наругу і може викликати навіть співчуття, коли терпить від своєї безсердечної дитини... «Маленька», немудра в своїх ділах і мріях, вона, не знавши якихось ідейних переконань, стала служницею при ворогові, і це тільки збільшило її горе, завдало нових мук. Здається, не треба доводити, що письменник — а заодно з ним і читач — мали б право на обурення, гнівний осуд, ненависть, коли б вони бачили сильнішу героїню, сильнішу і в своїх переконаннях, і в своїх бажаннях, і в своєму горі. Мовиться про потребу глибше осмислювати тему злочину й відповідальності за нього.
Викликає заперечення таке поєднання подій, епізодів, коли складається враження якоїсь фатальної неминучості. Дядько Володимир багато наговорив про світле майбутнє Софії. То були тільки розмови. Софія пізніше час од часу допомагає — в думках — своєму немічному батькові, а кінчає тим, що залишає його напризволяще.
Ось Софія йде до кінотеатру, чекає чоловіка, який мав зустріти її. Марно постоявши кілька хвилин, з обуренням рве квитки й поспішає додому, де на неї чекає звістка про нещастя: чоловік загинув. Спливло немало часу. Молода Софіїна дочка чекає біля кінотеатру свого коханого Олега, а він чомусь запізнюється. Ображена, зла й мстива, Лариса шматує квитки і йде дивитися фільм з першим стрічним («Червонофлотець Сашко Яковенко!» — відрекомендувався хлопець). Цей епізод має теж неблагополучне закінчення: Сашко згвалтував довірливу красиву десятикласницю. Що це — продумана концепція романіста чи непередбачені повторення?
Кілька слів про один неприємний недогляд.
Есесівець Гумбольд, снуючи свої плани щодо Лариси, вдається до міркувань і збагачує роман кількома дрібними сентенціями, зокрема, такою: «Тягнути в кімнату дівчину, валити її на ліжко, ламаючи руки, затуляючи роздертого криком рота, як це роблять його колеги, — фі, як це некрасиво!» А десь перед тим читач бачив сценку: «Лара виривалася, била його (Сашка Яковенка. — І. 3.) в груди, в обличчя, дряпалась, а він ще міцніше притискав її до себе, сліпо ступаючи по блискучій підлозі. Доніс до біліючого, безсоромно оголеного ліжка, впав разом з нею...» Як бачимо, доводиться осудливо думати не тільки про колег Гумбольда, а й про Сашка Яковенка. якому в творі відведена досить непристойна роль і про якого, до речі, ми більше нічого не знаємо.
Роман «Ідол» дає матеріал для розмислів і полеміки. Не випадково вже після опублікування на сторінках журналу «Дніпро» він привернув увагу читачів і критики. Зрештою, немає нічого нежданого і в тому, що з’явилися несхожі, діаметрально протилежні критичні відгуки, — скажімо, цілком позитивна рецензія К. Волинського і осудливе слово автора згадуваної статті О. Ставицького. А. Дімаров торкнувся складної і важливої проблеми, багато що вдалося йому сказати, та водночас не уникнув він і серйозних прорахунків. Цим і пояснюється суперечливість оцінок його нового твору.
Л-ра: Прапор. – 1961. – № 11. – С. 97-99.
Твори
Критика
