«А поезія завжди елітарна...» (Роздуми про поезію Ігоря Калинця)
М. Лановик
Кажуть, щоб бачити всю епоху, треба поглянути на неї здалеку, і хоч від епохи шістдесятників нас відділяє не такий вже й великий часовий відрізок, ті зміни, які відбулись у суспільстві, дають нам змогу по-новому подивитись на людей, які жили і творили у той час.
Період шістдесятництва — творчого спалаху у царині літератури та мистецтва — явище надто складне, щоб його можна було так одразу збагнути і оцінити. І, мабуть, ще багато поколінь будуть шукати для себе відповідей на запитання: що ж штовхнуло цих людей на творчий подвиг, що підтримувало їх і додавало їм сили на страдницьких дорогах, що помножувало віру тих, які у камерах і на засланнях не зреклись самих себе?
Не маю на меті дати відповіді на всі ці запитання, а хочу лише поставити їх перед тими, хто у своєму житті буде прагнути хоч би трохи наблизитись до осислення феномену шістдесятництва.
«Якщо ми хочемо зрозуміти якусь епоху, першим нашим питанням повинно бути: хто правив тоді світом?» Це — слова Хосе Ортеги-і-Гассета з його праці «Повстання мас», яка виявилася пророчою. І, напевне, тепер не потрібно багато доказів, щоб переконатись, що і роки громадянської війни, і час голодомору, і десятиріччя застою не були періодами безроздільного культу однієї особи.
Це були часи, коли домінувала сіра безлика маса, висунута на світову арену засиллям фашизму (на Заході) та більшовизму (на Сході). Знищена на Заході, вона у СРСР до 60-х років усвідомила себе «як клас» і як «подавляюча більшість» і діяла, наче відпрацьована за попередні роки каральна машина влади і насильства. Озброївшись закликом Муссоліні «Все для держави, нічого крім держави, нічого проти держави», анонімна маса, чинячи волю від імені держави і засобами держави, не зупинялась ні перед чим, щоб звести нанівець незалежність окремої особистості, і цим остаточно розбити будь-які надії на майбутній прогрес.
Неможливість прогресу для маси випливає із самої психології. На відміну від людини еліти (якої на той час залишилось надзвичайно мало), що ставить перед собою суворі вимоги, прагнучи присвятити своє життя чомусь вищому, люди маси завжди задоволені собою, більше того, — вважають себе досконалими, тому завжди залишаються при своїй думці. Отже, масі прогрес не потрібен, вона вже є «на вершині розвитку». Єдине, в чому вона вбачає прогрес — це поширення своїх ідей на нові території. Вважаючи свої позиції єдиноправильними, маса не бажає терпіти поруч з собою тих, хто до неї не належить, ненавидячи відмінних від себе. Тому маса найбільше виявляє свою сутність чинячи самосуд, який для неї є звичайним явищем, як і насилля та аморальність в її середовищі є нормою.
Звичайно, що в умовах етатизму, коли усюди торжествують люди маси, тільки ті літературно-мистецькі течії можуть мати видимий успіх, які просякнуті її духом, виражені в доступній їй примітивній формі.
І в часи коли, здавалося б, нічого змінити не можна, немає жодного виходу, на арені історії з'являються особистості, які наважуються не просто протиставляти себе масі, але й протидіяти їй. Безумовно, еліта була у всі часи, і більшим чи меншим чином виявляла себе. Але поява її і духовний сплеск у 60-х рр., коли десятки років каральна машина не зупинялась, знищуючи всіх «інакомислячих», навіть тепер видається чимось надреальним.
Щонайкоротша характеристика людей еліти того часу може бути окреслена одним реченням: кожна особистість має свій стиль, відмінний від загальноприйнятого у середовищі маси. Тому саме поняття «еліта» є умовним. За ним стоять окремі особистості, яскраво виражені індивідуальності, — мислителі, митці, політичні діячі.
Відмовившись від примітивного соцреалізму, справжні художники почали шукати нових форм вираження. Один з них — Ігор Калинець... Входячи в поезію разом із шістдесятниками широкою дорогою, Калинець буде завжди ніби на узбіччі цього шляху — витриманий, негаласливий, поважний. Він одразу стане поетом еліти, а не маси, і цьому значною мірою сприятиме тематична спрямованість його творчості. Від перших віршів, якими розпочався його поетичний шлях і до останніх збірок, якими поки начебто цей шлях завершується, Ігор Калинець виступає як поет елітарний. Це не просто погляд на його поезію, це її сутність. Він навіть не може собі уявити, що справжня поезія могла би бути іншою: «А поезія завжди елітарна, коли йдеться не про цілеспрямоване заримовування банальних думок».
Як кожна людина еліти, Ігор Калинець працював над самовдосконаленням, виробляючи свій власний стиль, що давало змогу відчувати себе митцем. Індивідуальний стиль був єдиною формою, в якій, всупереч сірому стандартові, міг би вміститись духовний загальнолюдський зміст.
Еліта 60-х розколола художнє життя СРСР на дві частини: з одного боку — бездуховний, безликий стиль маси, яка весь час поповнювалась людьми, що не мали чому себе присвятити; з іншого — глибокофілософські, високомистецькі художні стилі, в кожному з яких відбилась людська особистість.
Ігор Калинець був серед митців, які зрозуміли: «У кожного поета — свій світ. Він не заважає світам інших поетів і водночас, якщо в нього своє виразне лице, він серед них не загубиться».
Опираючись на історичне минуле та літературну традицію, яка в Україні була обірвана засиллям маси, створивши неповторний індивідуальний стиль, І. Калинець у своїй поезії відбив життя цієї епохи, яка поділилась «на сей бік дощу і на той бік», і марними є намагання людини сухою із води вийти, чи, перейшовши дощ залишитись людиною. Поет ніколи собі не ставив за мету охарактеризувати два табори, та й взагалі, безлика маса не варта змалювання у високій поезії, хоч у своїй творчості. І. Калинець окремими гострими штрихами надзвичайно влучно відтворив образ «юродивого народця який може спокійно метушитись» і «кохається у стайнях», де
нас водять блудоводи
через ліси та води
з одної згадки в іншу
щоб ми на шлях не вийшли.
«де дотліває пам'ять у правітчизні свічок, у вітчизні огарків», де «колони диму донині підтримують склепіння інквізиції», де «блукають душі нечестивих книг», «і б'ються головою в стіни останні мовлені слова», де «в льохах біла кість глодає ланцюги залізні» і «глухо поглинають мури людей», «де матерщини, кодекси, пси, де нескінченні кайданні дороги».
За таких умов людині «залишається вітати інтервенцію» і прийняти «віру в бізонів», або боротись проти цієї сваволі, зрозумівши, що «життя — це боротьба за те, щоб стати самим собою». А перед поетом стоїть вибір: або «відректися метафори розіпнятої на шпальтах газет повішеної на шибеницях ефіру», або відстоювати право на високу поезію, за яку теж доведеться «спізнати смак крові».
І. Калинець, подібно до інших митців свого покоління, вибрав друге. Обравши калину своїм символом, який є не просто співзвучним з поетовим прізвищем, а й національним символом його народу, І. Калинець вирішує стати лицарем калинового герба у державі, де «панує культ припалої ниць калини». Образ лицаря у Калинцевій поезії може інтерпретуватися як елітаризм його поезії. Говорячи про його творчість, О. Гнатюк зокрема зазначає: «Поезія Калинця елітарна не тільки в розумінні неприступності для непідготовленого читача, але й елітарна духом, що можливо стане більш очевидним, коли згадаємо один з центральних символів — лицаря». Це — елітаризм, що «протиставляється всім виродженням тоталітарного суспільства, суспільства, в якому панівною ідеологією проповідується антиелітаризм».
За будь-яких умов творче життя вимагає високої краси і чистоти: воно можливе тільки в одному з двох випадків: «або людина править сама, або вона живе у світі, яким править той, за ким це право всіма визнане». Ігор Калинець був серед тих, хто не прийняв інтервенції, визнавши:
я сам собі володар в імперії серця
а для іншої пальцем не рушу
сад божественних пісень
царство боже в собі ношу.
Але таких було небагато, і поет з розпачем визнає: «Чи не останній я зі шляхетного родоводу з гербом де на щиті блакиту осінній листок калини»? Він не був останнім з цього родоводу. Були ще Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Голобородько, Іван Дзюба, Іван Світличний, Тарас Мельничук, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий...
Звичайно, можна порівнювати І. Калинця зі Сковородою, бо до цього спонукає його поезія, можна говорити про нього як про Митусу XX століття, який не проронив жодного слова во хвалу «сильних світу цього», не написав жодного вірша на їх честь, наперед знаючи, що буде за це жорстоко покараний. Але він не міг вчинити інакше: в його серці живе пам’ять про минулі покоління, «сниться нації легенда про ностальгічний дар євшану», «музика батьківщини болить і не перестане ніколи боліти». Кожна людина має право вибору: прийняти цей біль минулого, щоб творити майбутнє, чи тамувати його, забути, вирвати із серця, думаючи про теперішнє благополуччя.
І. Калинець зробив свій вибір, за що був обвинувачений «в тому, що... проживаючи в місті Львові, внаслідок націоналістичних переконань, починаючи з 1965 року до дня арешту, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, шляхом створення, виготовлення, розповсюдження та зберігання наклепницьких вигадок, що порочать Радянський державний та суспільний лад, провадив антирадянську агітацію і пропаганду».
... знак монаршої влади як над імперією простору так над імперією часу і вже ми катуємося власним болем і болем тих які колись відкатувались і тих що прийдуть опісля у царство болю по біль...
Тому не дивно, що лицарями зажди були одиниці. Адже небагато хто наважувався взяти на себе цей тягар болю за минулі і прийдешні покоління. І. Калинець був серед тих, які «прийшли у царство болю по біль». Він взяв на себе біль розлуки з дружиною, яка була заарештована за 6 місяців до його арешту, шести років колонії строгого режиму, трьох років заслання. Він прийняв у своє серце біль за Вітчизну:
впізнаю тебе таким співучим батогом ніхто ще не замахувався на своїх синів
і по тому як завзято топчеш мене у землю впізнаю тебе.
Людина здається такою малою серед розбурханого хаосу зла і анархії, і від безмірного болю поетові так легко «як ув’язнена в бурштині мушка впасти у вічність замурованим у сльозі», але із землі, «звідки немає вирію пташок», поет визнає:
але звідси простягаю у пальцях свою велику вогнисту сльозу оправлену в колючий дріт.
Так, це було покоління, яке не соромилось своїх сліз, бо пропиті вони були не за свій біль, а за те, що всі герби знаті нашої в чужинецьких музеях всі герби ремісницькі в чужинецьких руках всі міста наші з гербами зайд,
що
наші шляхетні лицарі
із змалілою кров’ю Короля Данила
один за одним пересідають у чужинецьке сідло;
...що
вінець творіння діти наші
паралітики і леревертні;
...що
як сосни палають воскові вахлі попереду процесій ... криваві скапи родоводу.
Період ув'язнення не був для поета розчаруванням. Це був час, коли він зрозумів, що «фарба розведена сльозою найблакитніша»; почуття ностальгії за рідним містом, за вітчизною, коли «усвідомлюєш, що ти потрібен цьому народові, цій нації. Усвідомлюєш, що твоя жертва — навіть, коли про неї ніхто зараз не знає, не згадує її — не є намарне».» Своїми віршами він повертався в Україну, щоб пригадати, «що від одкровення калинової сопілки кров стигне». І хоч і. Калинець змальовує роки заслання як час, коли доводилося «орати метеликами де волам не під силу», в його поезії звучить віра у майбутнє своєї нації:
Моя Вкраїна —
то небо синє
після чорного.
Поет не кається у своєму виборі. Він розуміє, що це був єдиний шлях залишитись самим собою. Пізніше з відстані часу І. Калинець визнає: «Мучився, але не каявся, і радий з того, бо чуюся, що залишився людиною». Багатьом з. тих, хто прагнув лишитись людиною, довелось померти за це право. І. Калинець не раз у своїй поезії визнає, що їхня смерть не була даремною:
Прости покійним, що безсмертю поклали голови під стин вони свої рамена вперто нам підставляють під хрести.
Крізь роки страждань і втрат І. Калинець проніс у серці біль за свою сплюндровану землю, віру в її відродження, світлий образ її майбутньої, заклик до своєї Вітчизни:
З кам’яного хреста встань із цвяхів куль встань із тернового лавру встань сама із себе встань
через отвір рани виверни себе
тільки цим кровавим язиком пиши свою хроніку
винеси із льохів пам'ять про свій
геральдичний обрис
на стіні катівні карбований.
Ігор Калинець — один з небагатьох, які у 60-х рр. взялися двигати камінного хреста своєї нації, створивши «Священну Лігу Страждальців Страдного Вінка». Поет зізнається: «Ми завжди стояли на самій барикаді, на зіткненні зі світом ворожим, світом, який мав нас знищити. Душевна напруга власне й сприяла творчості і нашому гуртуванню... Ворожий світ мав, але не міг нас знищити». Пізніше люди цього покоління були названі шістдесятниками. І хоч до сьогодні ще немає однозначної відповіді на запитання, кого можна вважати шістдесятниками: чи всіх митців, які жили і творили у період 60-х років XX століття, чи лише якусь частину, важко не погодитися з думкою, висловленою Ігорем Калинцем з цього приводу: «Я дотримуюсь думки, що шістдесятники — це синонім до дисидентів, які продовжували шевченківську традицію. Літератори, які йшли на компроміс, не можуть бути тими шістдесятниками, якими були ми. Про декого з них можна тільки сказати, що розпочинали в 60-х роках, але потім зрадили свої ідеали. Тобто шістдесятники — це ті, хто були гнані, сиділи по тюрмах, але й ті, хто був на волі, проте не служив комуністичним ідеалам».
У вище згадуваній праці Хосе Ортега-і-Гассет визнає «Для існування нації достатньо, щоб хтось мав її перед собою як ціль, як мрію». Перші кроки до отримання Україною незалежності були здійснені через біль і втрати, зруйновані життя і зламані долі людей еліти, які в своїх серцях мали українську націю як мрію. Поет Ігор Калинець сам визнає себе одним з них:
Так я з того покоління що скуштувало плід із забороненого дерева чесності
Ми нічого не змогли вдіяти зі собою занадто велика була спокуса як і занадто жорстока кара.
Так ми з того покоління що добровільно простягає руки в кайдани але хіба колись були інакші покоління я певний що ми навіть не достойні попередніх вони сподіваються від нас більше...
Коли я пригадую Василя Стуса поета і вченого який щойно переклав для нації «Дуїнезькі елегії» Рільке
а нація з вдячності
послана його за грати
дошліфовувати переклади
я гордий за своє покоління
Бо Христові сліди бачу і в рідній пилюці.
Ігореві Калинцеві, як і декому з його сучасників, «судилося йти від спалаху зеленої надії шістдесятих до катарсису сімдесятих років; від радості відкриттів слова до прощання друзів, які у слово повірили. Всі вони — ті, що відійшли, і ті, що осталися — скріпили віру в незнищенність і енергії у творінні, і права на життя».
Л-ра: Дзвін. – 1997. – № 4. – С. 143-146.
Твори
Критика
