Пані Іра

Автор: Григорій ШТОНЬ

Повернення до давніших ритуалів чемності повертає й багато чого з минулого. Надто для тих, чиї батьки чи дідусь з бабусею зі всіма не товаришували, а просто поважно один до одного й решти людності ставилися. Певен, що й у сім’ї Ірини Жиленко винесену у заголовок цієї замальовки форму ввічливости знали і шанували. Як це із суто вербальних площин перетікає у площину духовну – судити не мені: до інтелігентів мене зарахувала освіта. А людиною інтелігентною я себе робив і все ще продовжую робити сам, позаяк семантика цього слова не визнає жодної кастовости, натомість якої обираєш жорсткий внутрішній контроль, етичний тренаж і безперервну війну з успадкованим від народу холопством.

Пані Ірі, якщо зазирати у неї через вірші, було простіше, бо виховувала її київська старожитність. Чемна, людяна і, скажемо так, безкласово українська. Чому й трішки печально, що в школі і після школи до неї не зверталися: «Панно Іро». Бо ж чулася вона не піонеркою чи комсомолкою, а саме панною, яка віршувала, зналася на музиці й уникала того, що у просторіччі зоветься «вулицею». Хоч якесь товариство, безперечно, шанувала, проте яке саме – можна тільки здогадуватися. Скажімо, з її слів на одному з відкритих засідань секції критики у Спілці письменників, де йшлося про шістдесятництво і шістдесятників. Я там теж щось «доповідав» і з-поза трибуни бачив уважно знерухомілу Жиленчиху, у чиїх очах прочитувалось здивування і туга. За чим – стало зрозумілим після того, як підійшов до неї і запитав:

– Ну як тобі тут? Щось почула цікавого?

– Цікавого? Ви мертвяки. І думаєте, що розумні. Ми ж були тоді молодими! Нас любили, закидали квітами…

Нас – це її і ще когось з тих, котрі виглядали, та й власне були самою Поезією. Розкутою, щирою, натхненно радісною.

– Ви, як Стус: той теж чогось вимагав, супився. – Набагато старша од себе «дебютної» Ірина протестно передихнула. – Хто вам казав, що віршами борються? Я ними співала.

– То ти. Але ж були інші, які через рік-два все поспродували.

– Хто мав, той тим, що має, не торгував.

Заперечити їй було нічим. Та й навіщо: історія літератури – це не література, про яку розбалакують і пишуть ті, хто нею не був і ніколи не стане. Хоч соціальна потреба у тому письмі, безумовно, існує. Інша річ, як і ким вона задовольняється. Із власного досвіду я виніс одне переконання: критична й історико-літературна «сверблячка» є хворобою, і хворобою заразною. Той сказав щось, інший сказав інше, і обом, коли їх послухати, видається, що вони говорили про щось воістину сутнє. Яке є Плужником, Підмогильним, Еліотом, Сартром. Ні – не є: Сартр є не судженнями про нього, а тим чи тим твором, куди з одним лиш категоріальним апаратом екзистенціалізму краще не пхатися. Як і з балаканиною про закони романного чи драматичного жанру, про ідіостиль, художню мову, ідейні та тематичні залюблення. Окрім того, з балаканиною найкраще кореспондує балаканина, що зайве засвідчує кількість критичних розвідок, рецензій і навіть книжок про творчість Драча, і буквально жменька рецепційних реакцій на доробок Ірини Жиленко, фаховий контакт із яким мені видається майже неможливим. Так не раз думалось при вслуханні у щебет синички. Вітально куди могутніший за каркання ворон, стрекіт сороки. Без цього щебету не існує весни, провісником якої в українській поезії стали саме невеличкі книжечки не залітної, а питомо київської поезопташки Іри, чия духовна енергетика неспівмірна з усім тим, що про любов до України, її людності наговорено в риму й без неї літературними її сучасниками. Цим самим я не протиставляю поезію Жиленко поезії, приміром, Ліни Костенко, Василя Симоненка і навіть Василя Стуса. Це явища не паралельного, не взаємодоповнювального, а різного ряду, позаяк віршем Жиленко промовляє жіноче єство, а не жіночий чи чоловічий розум, у якого, будьмо одвертими, безліч спонсорів. У Ірини – тільки вона сама. Юна, молода, старша, літня… Коли їй гарно чи сумно, вона не плачеться ні Тарасові, ні народу, не рветься до поетичної трибуни, а цей сум виспівує. Хто чув, як це робило старовинне жіноцтво над колискою онука чи онуки, може вхопитися за цей спогад, аби не в книжках, а в собі віднайти ключ до магії поезовислову, словником і ладовою структурою якого є мова людської душі. Вона не знає і знати не хоче про вуличні транспаранти, натовпи, зазивну суєтність реклам, не любить бога у владі і влади у богові. Їй досить власного житла, власного чоловіка, дітей. І ще – клаптика т.зв. «природи», що може бути всього лиш вазоном чи гілкою розквітлого глоду у вікні. Ці деталі я, звісно, додумую, але під патронатом поезії, яка відкривала Україну домашню. Щодень і назавше.

Щем, з яким увіходиш у поетичний світ Ірини Жиленко, не має аналогів поза ним. Тобто аналоги існують. Скажімо – світ міссіс Деллоуей з однойменного роману Вірджінії Вулф, раз побувавши у якому, ним «захворієш» назавше. Жінка у її тотально жіночому вираженні – таке саме мистецьке чудо, як і одуховлена генієм маляра троянда. Але одна річ – троянда у кришталевій вазі, й дещо інша – у палісаднику чи садку, де владарюють дерева, кропива, гігантські лопухи. Квітка й довкілля між собою не ворогують, хоч і воздають хвалу життю кожне по-своєму. У поезії Ірини Жиленко ця хвала багатозапахна й багаторівнева, що й зрозуміло: у земнобуттєвій господарці для кожної господині присутня, звісно, краса для краси, проте ця краса не розокремлена з буденним її фоном, який включає шитво, кухню, город. Мені доводилося бувати в Халеп’ї, де Володимир Дрозд купив для себе дачу, а для дружини – хату, в якій Ірина (так мені, принаймні, здавалося) загубилася як поетеса, але віднайшла себе як берегиня житла, де їй гарно думалося, гарно відчувалося, а ще краще – працювалося. У собі й поза собою; це починаєш розуміти лише після години-другої вчитування в її вірші як світлини сотень і сотень хвилин, осяяних щастям присутності в українській мові, на українській землі, серед українського історичного часу, де, смію думати, Щербицького чи Кравчука з Кучмою не існувало. Натомість існував ліс, поле, озеро, світова культура, поетичним словом Ірини Жиленко покликана у постійні співрозмовниці з духоплином тої, що була й залишається речницею перманентної повноти людського буття, не окраденого суєтою і суєтністю чоловічого його начала.

Легко уявити Ірину на сцені з читанням своїх віршів. І неможливо – у ролі піфії, закликальниці, навчительки смислів, узятих з голови і нав’язуваних життю як норма. Нормою є і пребуде вловлена і виражена ще Гесіодом незмінна змінність трудів і днів. З тою лиш корекцією, що жіноча до тої змінності причетність виключно життєносна.

До сказаного слід додати й феноменальну непоступливість поетичних засад щоденності, яку Ірина Жиленко не дала обікрасти лементаційно-плакальною настроєвістю української літератури. Хвала життю – це єдина поетична релігія, яку вона поклала у підвалини сповіданого нею безгрішшя перед громом і вітром, хурделицею, рокованою фактом у ній народження сучасністю і навіть долею.

У її чоловіка-прозаїка стосунки із часом були куди більш драматичними. А подеколи й трагікомедійними, позаяк Дрозд товкся там, куди вона не ступала й кроку – в СПУ як державній структурі. Чи треба, чи не треба кожному з нас, крім обов’язку дати життя дітям, посадити дерево і написати книжку, впрягатися ще й у обов’язки, приміром, головного редактора або ще якогось начальника, – однозначно судити важко. Напевне, комусь треба. Як і треба годити начальству, домагатися різних нагород. Інакше в гонитві за ними тебе затопчуть спритніші. Щоправда, подібну існувальну модель можна й відкинути, але тоді ти зі спільника перетворюєшся на ворога тих, хто без неї ніщо. В.Дрозд цю дилему вирішував, як на мене, задовго, що узаконило іронічне у певних колах ставлення до цього письменника неабиякої рецидивно бурлескної й модерно-епічної сили. Чомусь не забулося, як на це реагувала його дружина.

– Він що, – казала вона мені про одного з тих, хто жартував з Дрозда при ній і, як йому ввижалося, у спілці із нею, – не розуміє, що Володя мій чоловік?

Означало це й далеку од літературної форму любові, відданості, що було невід’ємним і від любові до Слова, яка не терпіла не те що дворушництва, а й неочищеної у певних випадках від цинізму іронії. Ця «синичка» з натурою орлиці ні з ким ні за що не судилася, але й нікому не поступалася своїм.

Десь у рік чи після року шістдесятиріччя І.Жиленко довелося бути на презентації її «Вибраного». Проходила ця акція в актовому залі Інституту літератури, чий директор на правах (і, безперечно, з обов’язку) багатолітнього друга Іриного чоловіка дав дозвіл накрити віншувальний стіл, але спершу були промови. Іра на кожного, хто виступав, дивилася як на потенційного кривдника, який міг залізти у якісь непотрібно красномовні величальні хащі, на що лебедино біла її книжка, безумовно, образилася б. Але обходилося, на щастя, без цього, хоч на ту чи ту фразу трибунного «канону» авторка «Вибраного» реагувала миттєвим «ні». Якщо, звісно, йшлося про речі не так житейськи, як художньо суттєві. І все ж виняток із цього суто розмовного благополуччя був, коли Ліна Костенко у звичній для себе навчительській манері заговорила про поетичну безкомпромісність і офіційне нею роздратування. Од «героя» вечора, тому «Вибраного», ця тема відводила щораз далі й далі, проте всі сиділи тихо, а про що думали – хто зна. Іра щось, очевидно, згадала своє і згаданому усміхнулася. А потім несподівано старшу подругу перебила і сказала:

– Нам було не до образ. Ми друкувалися, виступали. Я більше ніколи не чулася такою щасливою.

– Але ж, – втрутився І.Драч, – переслідування були.

– Іване, не тобі про це говорити, – велично сказала на те Костенко, після чого залу струсонуло Драчеве:

– Ліно, що ти собі дозволяєш?!!

Обличчя Ірини Жиленко й далі сяяло позаситуативною усмішкою, хоч очі, що слідкували за Драчем, який небавом звівся й зник, були непримиренно лиховісними. Вона нікого одверто не засуджувала, але й нічого не прощала. І цим, очевидно, вбереглася від загальної хвороби шістдесятників – книжкової і житейської дволикості, хоч у тодішніх їхніх книжках зараз теж бачиться багато різного. Проте книжечок Ірини Жиленко це не стосується. Чому вона полюбляла видавати їх маленькими – я не питав. І чому жодного разу не пожалілася на критичну щодо неї скупість – теж. Мала, очевидно, втіху в самому писанні, переписуванні, читанні написаного вголос. Чоловікові, дітям. А може, й на радіо? Я про це нічого не знаю. Тоді, на презентації, коли присутні тиснулися до стін, щоб дати можливість стіл засідань перетворити на стіл для пригощень, Ірина підійшла і з дитинною безпосередністю запитала:

– А ти чого не виступив?

Було зрозуміло, що вона всім задоволена і просто цікавиться, чи мені так само добре, як їй. Звісно, добре, відповіло моє мовчання, до якого я доплюсував:

– Гарно виглядаєш.

– Спасибі.

«Тобі спасибі», – подумалося, але говорити це було зайве: ми ж, як не як, однолітки.

Кілька років тому, після смерті В.Дрозда, я запропонував друзям, які брали мене у вояжі то до Чернігова, то в Батурин, а то й до Одеси, поїхати у Халеп’є. Водій, поет Надія Степула, погодилася без роздумів: Ірину Жиленко вона трохи ревниво, але цілком свідомо й щиро шанує. Проте будинок, де Дрозд колись хвалився археологічними своїми знахідками, де пахло травами і побитим шашелем деревом і куди не допускалося місто, був замкнений і навіть деінде забитий цвяхами. Я позазирав у вікна, які тьмавою своєю відлюдністю ніби промовляли: «Чого совгаєш носом? Господаря нема і ніколи вже не буде». – «А господиня?» – «Вона в горі».

Трохи далі від Дроздів до машини, яку ми спробували розвернути, вийшла Діана Петриненко. Ми розвернулися і надовго застрягли на її подвір’ї, де мені дали номер Іриної мобілки. «Іро, я в Халеп’ї» – « А я туди вже не їжджу.» – «Боронишся від згадок?» – «А нащо від них боронитися? Звикаю до літа у місті».

Краса, у тому числі й краса душевна, – то сум. Душеочисний.

Іро, я тебе люблю. Як Поетесу од Бога і як боже дитя, яке наговорило багато казок, насотворило багато віршів. Серйозних і гарних. І багато чим унікальних. Ти – наше всіх чудо…


28-29 квітня 2010 р.