Уривки з поеми Цар - Колос

Освідчення в коханні

Хай картають велемудрі,
що на сантименти грішна.
Я сьогодні вірю в чудо
і в химерії розкішні.

Бо лишень з музею вийшла,
вся легка – душа без тіла, –
підійшла до мене вишня
і про щось зашелестіла.

Я хотіла записати
ту розмову безсловесну.
Та зробився зошит – садом,
обеззброїв поетесу.

Стало ніжно. Стало смішно
курам, вишенькам і дітям.
Осипалось білосніжно
з мене віршів пустоцвіття.

Десь проходили троянди, –
тільки запах, тільки віддих,
тільки тіні на верандах
та усміхнені сусіди.

Вся я стала несерйозна.
А проте – ласкава й гречна.
І душа завмерла в позі
розпростертого крилечка.

Отепер почнемо жити
(знято зношену личину),
у новесенькому світі,
із новенькими очима.

Інші барви, інші ноти,
і слова, либонь, мудріші.
І новесенькі блокноти
ждуть нових од мене віршів.

Хтось спитає: Що з тобою?
І від чого стільки зрушень?
Відповім: мене любов’ю
зачаровано, мій друже!

Десь на світі, в небі з квітів,
у віночку із барвінка,
в невгасаючому світі
є хатинка-маковинка.

За хатиною, в жоржинах,
перед радісним мольбертом,
там стоїть висока жінка,
котрій не дано померти.

Це вона мене, мій друже,
зчарувала, опоїла,
завела в дрімучі ружі
і додому не пустила.

Зачарована, зітхаю
(о зітхань жіночі рими!)
і освічуюсь в коханні
чудотворній Катерині.

Ось вам Ода. Світлі сходи.
Підніміться. Там, під вітром,
межи заходом і сходом
сяє зоряна палітра.

Анонімка

Цим листом сообщаю про беззаконіє
Як з’їздить на базар трудящій людині –
то нема і коней.
А як Білокурасі – з району «Москвича» тащать.
хай пошльондрає по музеях ледащо.
Я так гадаю:як больні ноги- лежи на печу.
А то виходить вредітєльство.
За які такі калачі
таке їй почтітєльство?
Послухали б і простої людини.
Яка там вона художниця?!
Вона ж помішана.
Мазюкає, як ото, бува,дитино.
А дурні тішаться...
Ні полози, ні виду. А того гонору!
Вчора перестріла та: « Що, Лавріне,
усе ще кублишся вороном
та топчиш скриню?».
За що мені така обіда?
звісно, маю обід і до обіду.
Для того в революцію люди гинули,
щоб кожен – на повну губу паном.
Правильно моя лінія?
А то- півонійки та тюльпани...
А в газеті ще прописали генієм –
і не сором людям поважним?
Прошу розібратись.
Залишаюсь з почтєнієм.
Трудівник села.
Ім’я неважно.

Про кропив’яне сім’я

«Ой у полі , полі плужок оре - бродить,
а там, за тим плугом, сам Господь ходить...»
Оре землю. Сіє люди. Щедро сіє, густо.
В тої поли гаптовані. В того – чорні вуса.
А за богом, та й підскоком, скаче чортенятко.
Чорним крилом зволочує засіяну грядку.
Та крадькома підсипає кропив’яне сім’я.
Той – заздрісний. Той - злостивий.
Той битий у тім’я.
Теє чорне, теє біле, а оте – сіреньке,
чужим умом залатане, як сіряк старенький.
Наче тінь, пройде роками, натовкмачить скриню.
І піде - не захолодить місця, й не зогріє...
Тільки сім’ям розростеться , як ота короста.
Якби ж воно не жалилось
так чорно і гостро!
«Відьма! Пугало! Відлюдько!
Ледащо! Причинна!»
... Зітхне. Язик кропив’яний дверима причинить.
Скаже: « Хай їх господь судить, мені не гоже.»
І малює до світанку сутінкові рожі.
І – затято, і велично – у творчість! У прірву,
ту, солодку, екстатичну, як обвал, що виром
зносить вниз, гримить і котить, щасливо мордує...
Сусід каже: «Ой, бідує...»
Парубки : « Гордує...»
«Треба б заміж! – каже мати. – Бо ж колись помру я.»
А хтось замислиться, стане гарний, і скаже:
«Царює!»

Чорна зима

Відклала пензль. І озирнулась в пустку
зрабованої юності. Здійми із пам’яті своєї чорну хустку.
Споглянь: примерзла хатка до зими, немов старцює.
І немає ради.
І холодно,хоч вийди та кричи.
Аж злидні замерзають на печі.
і скавулять, самі собі не раді.
А сніг іде. А мати батька жде.
А батько в шинку. А біда не спить.
Цар-Голод ходить, чоботом рипить.
А дівчина пряде, пряде, пряде...
... В дядьків – запій! Зими ж не переждать.
Як холодно синочкам в тих окопах!
А тут, немов черва, голодний клопіт
важкий мужичий мозок виїда.
Як під ножем убивці: «Пробі, пробі!» -
кричиш до бога. Силонька ж – пішла...
І од думок, як у вола, на лобі
гілляста напинається жила.
Отак лежиш без сну і без чобіт
Розлито біль по кулаках бездонних.
А ніч налита болем. І як біль,
хлюпочуть в ній і калатають дзвони.
Та хай він западеться вам, той рай,
коли до нього отака дорога.
Вже мозолі начовгала стара,
навколішках власкавлюючи бога.
Усе життя отак – з кінця в кінець –
сорочку жарким пропаливши потом,
в скупої долі вирвеш буханець, ткнеш діточкам.
А сам до шинку потай.
Гуляй, душа пропащая, гуляй!
І намочивши у горілці вуса,
удариш лихом так, що аж земля,
мов той Цар-Дзвін, густиме землетрусом.
Здригнуться в ній солдатики оті,
що сіяно їх під лиху годину!
О боженкьку, допоки на хресті
підлот людських конатиме людина!
А час поволі вік земний спива
Тривожна дума про дочку і сина
в мотуззя жил опухлих повива
важке чоло трудящої людини.
Така зима! Не збуть, не переждать.
І крук війни над кожним сином карка.
Одна мойому народу благодать – олтар шинквасу і лампада чарки.
Зо дня у день ( а дні мов кухлі схожі)
ядьки сповняють ту відправу божу:
« Як я долі не знайду, до шинкарочки зайду,
гей-гей, забуду біду...»
Як ні свити, ні корівки – піду в прийми до горілки.
Пошануй сватів, всадовляй за стіл!
Це ось Яків, що з бурлаків.
Це ось Гнат, а це мій кум.
Це – з Полтави неборака.
Це – сусід мій, Білокур.
Сядьмо, братці, вип’єм чарку,
та ще другу, та іще...
Ох, і плечі у Одарки,
як зачепить – обпече ...
Як за тую за Одарку,
козакам бувало жарко.
І по пиці, і по спині –
від законної Горпини.
Боки-скоки, вихилясом,
навкарачки під шинквасом, пропивають божі діти
сіряки і сірі свити.
Гоп-чуки, чуки,чуки!
Налетіли чорні круки,
Розхапали білі дні – ні тобі і ні мені...
Пропивають літо, осінь...
Дома бабоньки голосять.
Чубом в сніг синочок спить.
Бог заснув. І цар Микола.
По землі моїй Цар – Голод (Колос).
ходить. чоботом рипить.
«Спіть...».

Бачив світ...

Всякого було впродовж віків
Бачив світ, як витвори людські
помирали в день свого рождення.
бо слабкі гомункула легені.
розривались од ковтка озону,
справжнього, земного, із грозою.
Бачив світ трагедії жахні.
Як дітей прекрасних породивши,
батько їх калічив, одурівши
з переляку, і топтав у гній.
Бачив світ високих книг вмирання,
стоптанних невіглаством тиранів.
Бачив світ поетів на хрестах,
на військових плацах, в божевільнях,
у отруйних брехень на вустах,
з кулями у серці, серед зілля.
Бачив, як пускали їх з торгів.
Бачив їх рабами із любові.
Як вони згинались безвідмовно
під горбами діток і боргів!
Бачив, як нап’яті на шпики,
корчились мадонни передсмертно,
богу війн принесені у жертву,
й на онучі дерлись рушники.
А міста! А храми! А мости!
А безсмертна музика! А квіти!
Стільки бачив світ, допоки світу,
що ні в жодні плачі не вмістить.
Бачив світ на довгому шляху
стільки материнського відчаю,
що йому я нині вибачаю
те, що він не згаснув од жаху
перед страшним горем Катерини.
Лиш спинився смутно за дверима
і сказав: «не можна помирать...
Ми з тобою ще перебредемо
всю свою біду із краю в край!»
Над селом – веселки діадема.
Мир. Земля запахла воскресінням.
Треба сіять!
« Ми високі. Нам не можна падать.
Там, на тому березі війни,
ми засієм трагедійну пам’ять
квітом тишини...»

Біблійський мотив

Є смисл в байках біблійських. Не простий.
Люблю я міф про Єву і Адама.
Сиділо двійко голими задами
на райському блаженстві глупоти.
Смоктали слово боже, акі соску.
Під золотими кучерями їх
ані тобі мислиночки у мозку.
І от, в подобі вічної Змії
(« дитя моє найбільше Змія бійся») –
прийшов. І став супроти. І стоїть
той Вічний Сумнів – Хресний батько Мислі.
Він шепче: « О прозрій людиненя!
Там серед вій, од сонця голосніший,
сіяє Плід, такий гіркий і грішний,
Спізнайте ж , діти, щастя Пізнання...»
Крізь смак гіркий і радість одкровень,
вони зійшли на землю, як на небо.
і попри злобність божих теревень
робили те,що радісно. І треба!
Ростили хліб Любились. Жили.
Плодили людство. Сотворили пісню.
і дітям в спадщину передали
високу спрагу пошуку і мислі.
О скільки раз вгризався чоловік
в те яблуко, спізнавши істин радість.
Шкода лише – у нас короткий вік.
А яблуко - такий глибокий кладезь.
Але вже знаєм про добро і зло,
про труд і рівність – істини безцінні.
і про Красу, що золотою тінню
накрила серце, щоб воно цвіло.
А люди - всякі. Глянь-но. Той побрів
очима – в землю, згорблений марудним суєтним буднем...
Ну, що йому до яблука вгорі?
А той косує стиха, обмина.
і хочеться ж, і страшно надкусити
«Такі делікатеси не про нас,
малих! – зітхне.- А ми і хлібом ситі.»
Іронізує скептик сам-на сам.
Мовляв, було вже стільки тих зубатих?
Мовляв,кусай його чи не кусай,
а все одно помреш. Отак-то, брате...
Той – ненавидить. О якби він міг!
Зірвав би,заплював, згноїв у льосі.
Щоб всі були – блаженні і німі,
і глупота аж хлюпала під носом.
Той грається, як з кулькою, - позер!
Той лиже зусібіч, а не вгризе.
Не кожному той плодик по зубах.
Хотів би знать, пізнати, тільки ба...
не та порода.
Як врочисто бродить
сік мудрості – аж хрумкіт на весь світ.
Коли спокійно так надкусить плід
найбільший з-поміж смертного народу.
Надія людства – той високий геній.
Його палітра, скрипка і перо.
О Данте наш! О Гьоте наш! О Ленін!
Шевченко! Ботічеллі! І народ!
Я нині заворожена у диво.
Півоніями загнана у кут,
вигукую безсило і щасливо:
«О геній Катерини Білокур!»
Я вражена тим щастям невигойно.
Тут,де заплівся квіт в іконостас,-
Цар-Колос похилився під вагою
свого зерна і думоньки про нас.
А долі-світ. І золотисте поле.
І добрі люди, миротвроний час.
і трактори, і мерехткі тополі –
усе вмістив квіток іконостас.
Так невигойно клякну на колінах
і розумію смисл живописань:
Цар-Колос- світ. У трьох його відмінок:
Цар-Труд, Цар-Доброта і Цар- Краса.
Цар – Колос - Світ. В його єдиний суті:
Людина. І її святе Майбутнє.