Комедія Марка Кропивницького Пошились у дурні в контексті українського й світового літературно-мистецького процесу

Новиков А. О.,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови,
літератури та методики навчання Глухівського національного
педагогічного університету
імені Олександра Довженка

Анотація. Водевіль М. Кропивницького «Пошились у дурні» перегукується з такими світовими шедеврами, як «Комедія помилок» В. Шекспіра, «Жорж Данден, або Обдурений чоловік» Ж.-Б. Мольєра, «Слуга двох панів» К. Гольдоні, «Весілля Фігаро» П. Бомарше, де спритні слуги або покоївки одночасно й кепкують над своїми го­сподарями, і допомагають їм вирішити складні життєві проблеми. Нагадують наймити М. Кропивницького, а над­то шахраюватий писар Скакунець, і Шельменка Г. Квіт- ки-Основ’яненка. Уперше з великим успіхом водевіль був виставлений театром корифеїв 15 листопада 1883 р. у Києві. Особливою популярністю користувався спекта­кль, коли в ньому брали участь М. Кропивницький і М. Заньковецька. Грали комедію й у Київському драматично­му театрі Леся Курбаса. Режисер модернізував п’єсу згідно з вимогами часу.

Ключові слова: спритні наймити, шахраюватий писар, традиційний образ скнари, театр корифеїв, Лесь Курбас.

Постановка проблеми. Геніальний актор, режисер і дра­матург, засновник театру корифеїв Марко Кропивницький значний унесок зробив і в розвиток національного театраль­ного мистецтва в Західній Україні, де 1875 р. упродовж ше­сти місяців працював у Руському народному театрі. Галичи­на, Буковина й Закарпаття в ті далекі часи входили до складу Австро-Угорської імперії. Прикметно, що українське слово тут не зазнавало тих шалених утисків і обмежень, як це було в Наддніпрянщині. Національний театр у Львові було відкрито в урочистій обстановці 29 березня 1864 р. Австро- Угорська держава навіть частково його фінансувала. Щоправда, це мало чим допомогло. Чи не з перших років свого існування український театр на теренах Галичини пе­ребував у глибокій кризі. Найбільшою його хибою була ві­дірваність від національних основ. Це можна пояснити тим, що на чолі драматичних труп у Західній Україні стояли зде­більшого актори польського походження. Вони, з сумом кон­статує М. Кропивницький, «бачили театр німецький, поль­ський і не бачили українського...» [5, с. 114].

Репертуар галицького театру так само не мав нічого спільного з життям народу, оскільки був в основному пере­кладним: драми - з польської мови, оперетки - з французької та німецької. Дія у творах відбувалася зазвичай у розкішних аристократичних салонах, замках і садах, а в основі сюжетів були примітивні любовні історії (різних герцогів, графів, ба­ронів), подружня невірність у середовищі панівних класів, дрібні побутові конфлікти і т. ін. Мова акторів була стра­шенно засмічена полонізмами. «Виконання народних тво­рів якесь вимучене, покалічене, так ніби виконавці ніколи й не бачили народу...»,-зауважуєКропивницький [5, с. 233]. І цьому були свої причини. Місцеві актори часто переходили з однієї національної трупи в іншу: з польської в українську, з української в польську або в німецьку. Напевно, саме тому в цій частині України в усьому - і в репертуарі, і у вимові акторів, і в манері гри - відчувався сильний вплив польської й австро-угорської культур.

Кропивницький усіляко намагався зарадити цьому тяжко­му становищу. Завдяки його артистичному таланту відрізані державним кордоном від Наддніпрянщини галицькі й буковин­ські актори та глядачі дістали змогу познайомитися з кращими зразками українського театрального мистецтва. Він, зокрема, зіграв на західноукраїнській сцені ролі Виборного й Возного («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Назара й Хоми Ки- чатого («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Шельменка й Стецька («Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» Г. Квіт- ки-Основ’яненка), Кабиці («Чорноморський побит» Я. Куха­ренка), Гаркуші («Гаркуша» О. Стороженка) тощо.

Окрім того, з метою поповнення репертуару галицького театру драматург переклав українською мовою драму М. Чер- нишова «Испорченная жизнь» («Поламане життя»), водевілі Д. Ленського «Лев Гурович Синичкин» («Актор Синиця») і П. Григор’єва «Дочь русского актера» («Дочка російського ак­тора»), дві дії гоголівського «Ревизора», а головне - створив оригінальну комедію-оперетку «Пошились у дурні».

Мета статті - проаналізувати п’єсу М. Кропивницького «Пошились у дурні» в контексті українського й світового літе­ратурного процесу.

Виклад основного матеріалу. Зміст комедії «Пошились у дурні» досить простий. Два заможні вдівці - сусіди мірошник Максим Кукса й коваль Степан Дранко - мають дочок. Тільки в Кукси їх п’ять, а в Дранка сім. У обох сусідів є також наймити. У Кукси - Антон, а в Дранка - Василь, які кохаються з донь­ками своїх хазяїнів Оришкою й Горпиною відповідно. Батьки, звичайно, і самі не проти того, аби віддати доньок заміж, але, ясна річ, не за бідних наймитів, а за багатих женихів із міста. Проте Антон і Василь за допомогою спритного писаря Скакун­ця підстроюють усе так, що й Кукса, і Дранко змушені пого­дитися на шлюб своїх доньок із власними наймитами. Таким чином, спритні парубки пошили своїх хазяїнів у дурні.

У п’єсі вельми відчутні традиції світової літератури, на що звернув увагу ще Іван Франко. За словами критика, це «досить дотепне й у помислі самостійне наслідуване Шекспірової «Комедії помилок» [10, с. 273]. Наявні в «По­шились у дурні» й сліди впливу інших відомих європейських майстрів слова, зокрема Ж.-Б. Мольєра («Жорж Данден, або Обдурений чоловік»), К. Гольдоні («Слуга двох панів»), П. Бомарше («Весілля Фігаро»), де спритні слуги або покоїв­ки одночасно й кепкують над своїми господарями, і допома­гають їм вирішити складні життєві проблеми. Хоча, з іншого боку, наймити Кропивницького, а надто шахраюватий писар Скакунець, до певної міри нагадують і Квітчиного Шель- менка. Дотепний наймит Кукси Василь, зокрема, зауважує: «Ну а я свого огаря трохи гнуздаю! Ось-ось скоро й цур- ку надіну на губу!» [4, с. 170]. І далі додає: «І ті люде, що живуть у достатках, здебільшого мають дивну натуру: вони не можуть ступити і одного ступеня без поводиря, а інші ще й гніваються, що їх за ніс не водять» [4, с. 171].

Образ писаря Скакунця багато в чому типовий для тогочас­них представників цієї професії й відповідає народному уявлен­ню про хитрого й водночас злодійкуватого крючкотворця, ладно­го за найменшої нагоди залізти до кишені пересічного обивателя.

Досить цікава й постать Максима Кукси. Останньому при­таманні ознаки, характерні для традиційного у світовій літера­турі образу скнари. Герой Кропивницького так само одержи­мий жадобою збагачення. «Скільки ж це в мене бракує до п’яти тисяч? - підраховує він свої статки. - 3 собою приніс сорок сім рублів. <...> Та й у малій скрині під замком шістсот тридцять чотири, та в глечику на леваді чотири тисячі...» [4, с. 175-175].

Ця сцена нагадує монолог пушкінського Барона з п’єси «Скупий лицар»:

«Весь день минуты ждал, когда сойду
В подвал мой тайный, к верным сундукам.
Счастливый день! Могу сегодня я
В шестой сундук (в сундук еще неполный)
Горсть золота накопленного всыпать.
Немного, кажется, но понемногу
Сокровища растут» [6, с. 248].

Барон любить насолоджуватися спогляданням своїх кош­товностей уночі, при світлі свічок. Така ж звичка притаманна й Куксі. «Ні, мабуть, як ляжу спати, тоді й полічу; нема кращої доби лічити гроші, як уночі, ніхто не помішає!», - зауважує ос­танній [6, с. 176].

Патологічна жадібність поєднує Куксу так само з мольєрівським Гарпагоном («Скупий»), Обидва у своїй скнарості й не­довірі до близьких переходять межу здорового глузду - таємно закопують свої глечики з коштовностями. Гарпагон - у саду, а Кукса - на пустирі. Чимало спільного в Кукси й із шекспірів- ським Шейлоком («Венеціанський купець»), і з бальзаківським Гобсеком («Гобсек»), а також деякими іншими літературними попередниками.

Твір має значну сценічну історію. Уперше він був вистав­лений театром корифеїв 15 листопада 1883 р. в Києві в бене­фіс Кропивницького. Автор із великим успіхом виконав роль Кукси. Користувався полярністю водевіль і в інших містах тодішньої країни, особливо коли в постановці брали участь такі видатні майстри української сцени, як М. Кропивницький і М. Заньковецька. Ось що, наприклад, писала про гру Кропивницького в «Пошились у дурні» харківська газета «Южньїй край» (жовтень 1885 р.): «Звісно, що «царицею балу» був п. Кропивницький у ролі мірошника Кукси, що по­стійно скаржився на свою гірку долю, котра подарувала йому п’ять дочок. Із Кукси п. Кропивницький зумів зробити дуже типовий образ. Грим, жести, міміка - усе відповідало ролі. Старий сільський селадон і придуркуватий недовірливий скнара живцем стояв перед вами» [11].

Грали веселу комедію Кропивницького й у Галичині. Упер­ше, очевидно, це відбулося ще 1875 р., коли там перебував драматург. Більше відомо про постановку, здійснену Руським народним театром у Львові 11 грудня 1886 р. Із невеличкої ре­цензії кореспондента газети «Діло» можна зрозуміти, що твір одразу ж завоював симпатії не лише публіки, а й критики. Га­зета звертала увагу на те, що автор добре знає вимоги сцени, а отже, йому вдалося простий і невибагливий сюжет оформити «у принадну форму драматичну», яку він майстерно поєднав із «дуже гарними, на тлі українських народних мотивів зложе­ними співами, комічними й цікавими діалогами, і так створив цілість, що відповідає задачі комічної оперети». Окрім того, ак­центувалась увага на гарній, дотепній мові твору [2].

Відомо також, що 15 вересня наступного 1887 р. комедія «Пошились у дурні» з великим успіхом пройшла в Станіславі (тепер - Івано-Франківськ), а в жовтні 1888 р. - знову у Львові. Саме тоді вона потрапила в поле зору І. Франка, який відгук­нувся на постановку вельми позитивною рецензією в газеті «Кurjer Lwowski». На думку Каменяра, п’єса є «з усіх боків досконалою, повного гумору, дії та дотепних ситуацій»; «автор зумів мистецькою рукою виткати кілька постатей, живцем ви­хоплених із життя, - старих батьків Куксу й Дранка, з яких пер­ший мірошник, а другий коваль, далі їхніх підмайстрів Антона й Василя, сільського писаря Скакунця й т. д. На цьому тлі ав­тор змальовує чарівну й справжню українську любовну ідилію двох молодих пар - найстарших дочок обох майстрів з їхніми підмайстрами - і прекрасну, зі справжнім сатиричним хистом виведену постать писаря-хабарника й жмикрута» [8, с. 233].

28 жовтня 1893 р. у зв’язку з черговою постановкою опе­ретки Кропивницького у Львові Франко знову оприлюднює в згаданому виданні свою рецензію, в якій акцентує на тому, що «ця п’єса зроблена на зразок легких французьких фарсів», «неглибока, але весела, написана з комічною експресією й до того ж оздоблена чарівною музикою, написаною самим авто­ром» [9,с. 88].

Не залишилась поза увагою режисерів комедія «По­шились у дурні» і в XX столітті. Твір, зокрема, входив до репертуару Київського драматичного театру (Кийдрамте), очолюваного Лесем Курбасом. Прикметно, що тут у неї зако­хані були не лише глядачі, а й виконавці. За словами одного з акторів цього театру Гната Ігнатовича, під час спектаклю їм «на сцені було так само радісно й весело, як і глядачам у залі. Комедійна пара Кукса - Лопатинський і Дранко - Ка­лин (коли Калин захворів, роль Дранка виконував Курбас) вела свої сцени так, що < . .> інші учасники вистави ніколи не пропускали нагоди ще й ще раз з-за лаштунків подиви­тись їх і від душі посміятися» [3, с. 132].

Багато про що говорить і те, що саме цим твором Кийдрам­те, власне, і започаткував свою діяльність. Варто зауважити, що прем’єра готувалася в екстремальних умовах. Дійство мало відбутись улітку 1920 р. на відкритій сцені в Боярці, куди ак­тори змушені були діставатись із Києва пішки, оскільки потя­ги у воєнне лихоліття не ходили. Але й це ще не все. Акторам самим довелося заготовляти дрова, щоб запустити паровий двигун, котрий мав виробляти електроенергію для освітлення зали. «Пиляти й валити величезні сосни ми не вміли, - зга­дував Василь Василько. - Були й легкі поранення, і сльози, і лайки. А довкола нас зібралися майбутні глядачі подивитись, які ті артисти і як вони рубають дрова. їм це було за розвагу...» [1, с. 172]. Однак, як би там не було, вистава все ж відбулася.

Роль Дранка виконував В. Калин, Кукси - В. Василько, Оришки - В. Чистякова, Горпини - В. Онацька, Писаря - А. По- лонський, Захожого - П. Долина, Василя - С. Гайворонський, а Антона - сам режисер, Лесь Курбас.

Удруге Київський драматичний театр виставляв «Поши­лись у дурні» в Білій Церкві перед червоноармійською ауди­торією. Родзинкою цієї постановки було те, що стару класич­ну п’єсу Лесь Курбас модернізував згідно з вимогами часу. За словами В. Василька, усе (і декорації, і костюми, і музика Марка Кропивницького) було, як у реалістичному театрі. Но­вого звучання виставі надавало «додавання акторами від себе реплік на політичні злободенні теми. Лесь Курбас поставив перед учасниками завдання - щоденно читати газети, черпати в них актуальні питання й вставляти нові репліки в свої ролі. Актори протягом дня, а то й за кілька днів до вистави готу­вали свої «експромти», робили заготовки текстів» [1, с. 175]. Дозволялося вставляти також репліки, пов’язані з місцевими особливостями, зокрема географічного характеру. Так, актор Ф. Лопатинський, що виконував роль Кукси, «знаючи, що вистава відбувається в школі на березі річки Рось», замість фрази «Хоч здурій або сказися!» співав: «Хоч піди в Росі вто­пися!». Це було органічно, оскільки «Кукса був мірошником, млин якого стояв на річці» [1,с. 176].

Певної модернізації зазнавала комедія й у подальші роки. Так, 1943 р., тобто в самий розпал Другої світової війни, за ініціативою доньки автора п’єси Ольги її чоловік композитор Олексій Рябов суттєво переробив оперетку «Пошились у дур­ні». За спогадами сучасників, музика, котру створив М. Кропивницький, цілком відповідала задуму автора, але «там вона ілюструвала певні події й відігравала досить скромну роль додаткових епізодів. А Рябов зробив із простенького водевілю першокласну оперету з розкішною увертюрою, розгорнутими фіналами, із широкою палітрою музично-вокальних номерів» [7, с. 65-66]. Прем’єра оновленого твору з великим успіхом відбулась у вересні того ж року в казахстанському місті Чим­кенті, де в той час жило й працювало подружжя. Показово, що навіть голоси персонажів цілком відповідали їхнім харак­терам: «У Дранка - бас, у його старшої дочки - контральто, у Кукси - тенор, а в його маленької Оришки - лірико-колора- турне сопрано» [7, с. 66].

Не сходить з української сцени музична комедія М. Кропив­ницького й у наші дні. Твір входить до репертуару Рівненсько­го академічного українського музично-драматичного театру. За режисурою Олександра Олексюка в жовтні 2007 р. він брав участь у фестивалі «Золоті оплески Буковини». У Сумському обласному театрі для дітей та юнацтва прем’єра «Пошились у дурні» за режисурою народної артистки Олександри Сокол відбулася 18 вересня 2014 р. Міцно прописалася п’єса засно­вника уславленої трупи корифеїв й у Києві, зокрема на сцені Українського малого драматичного театру (режисер - заслуже­на артистка України Ірина Ломакіна).

Висновки. Така сценічна живучість комедії-оперетки Марка Кропивницького «Пошились у дурні» є свідченням великої майстерності автора, якому вдалося відтворити в низці яскравих образів загальнолюдські риси, що є типови­ми для будь-якої епохи. Ці образи вже понад 140 років зали­шаються такими ж привабливими й правдивими, як і в добу драматурга. Усе нові й нові покоління українців знаходять у п’єсі мотиви, співзвучні з їхнім часом, а тому водевіль завжди залишається актуальним.

Література:

1. Василько В. Театру віддане життя / В. Василько. - К. : Мистецтво, 1984. - 407 с.
2. Діло.- 1886.-№ 138.-20 грудня.
3. Ігнатович Г. Рго Тиіиге / Г. Ігнатович II Курбас Лесь. Спогади сучас­ників / за ред. В. Василька. - К. : Мистецтво, 1969. - С. 123-134.
4. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. ІМ. Кропивницький. - К. : Дер- жлітвидав УРСР, 1958. -Т. 1.- 576 с.
5. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. /М. Кропивницький. -К. : Дер- жлітвидав УРСР, 1960. -Т.6.- 672 с.
6. Пушкин А. Избранньїе сочинения в двух томах / А. Пушкин. - М. : Художественная литература, 1978. -Т.2.- 686 с.
7. Станішевський Ю. Корифей української оперети / Ю. Станішев- ський. - К. : Свенас, 1999. - 94 с.
8. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах / І. Франко. - К. : Наукова думка, 1980. - Т. 27. - 464 с.
9. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах / І. Франко. - К. : Наукова думка, 1981. - Т. 29. - 663 с.
10. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. І І. Франко. - Л. : Друкарня наукового товариства імені Шевченка, 1910. - 447 с.
11. Южный край. - 1885. - № 1655. - 20 октября.

Новиков А. А. Комедия Марка Кропивницкого «Ос­тались в дураках» в контексте украинского и мирового литературно-художественного процесса

Аннотация. Водевиль М. Кропивницкого «Остались в дураках» перекликается с такими мировыми шедеврами, как «Комедия ошибок» У Шекспира, «Жорж Данден, или Обма­нутый муж» Ж.-Б. Мольера, «Слуга двух господ» К. Гольдони, «Женитьба Фигаро» П. Бомарше, где ловкие слуги или горничные одновременно и смеются над своими хозяевами, и помогают им решить сложные жизненные проблемы. Напоминают батраки М. Кропивницкого, особенно плутоватый писарь Скакунец, и Шельменка Г. Квитки-Основьяненко. Впервие с большим успехом водевиль был выставлен теа­тром корифеев 15 ноября 1883 г в Киеве. Наибольшым успе­хом пользовался спектакль, когда в нем принимали участие М. Кропивницкий и М. Заньковецкая. Играли комедию и в Киевском драматическом театре Леся Курбаса. Режиссер модернизировал пьесу в соответствии с требованиями времени.

Ключевые слова: ловкие батраки, жуликоватый писарь, традиционний образ скряги, театр корифеев, Лесь Курбас.

СТОРІНКА АВТОРА