24-04-2019 Вольфґанґ Борхерт (Wolfgang Borchert) 814

Антивоєнна тема в творчості Вольфганга Борхерта

В. С. Дзюбинська

Ім’я Вольфганга Борхерта вперше з’явилося в пресі у 1947 р. Антифашистське, антимілітаристське спрямування його творчості обумовило особливе місце письменника в сучасній німецькій літературі. Учасник Другої світової війни, політв’язень фашистських тюрем, В. Борхерт вперше розповів світові про трагедію молодих німців, втягнутих у злочинну загарбницьку війну, що стали жертвами і катами одночасно.

Друга світова війна розпочалася, коли Борхертові було вісімнадцять років, у двадцять — його було засуджено воєнним трибуналом «за пораженство і підривну діяльність» і відправлено до штрафного батальйону. У 1945 р. Борхерт повернувся додому з американського полону важко хворий і пригнічений війною, а на 26 році трагічно загинув.

Про події Другої світової війни створена величезна література чи не на всіх мовах світу. Особливий характер має німецька література про Другу світову війну — література країни, народ якої дозволив своїм злочинним правителям втягнути себе на шлях агресії. Весь хід німецької історії наклав, природно, відбиток на німецьку культуру, воєнна тема в німецькій літературі XX століття займала і займає значне місце.

Де шляхи боротьби з загрозою нової війни? Як зберегти свій народ від ще однієї національної катастрофи? Це питання — не нове для німецької літератури, воно знову виникло в творчості західнонімецьких письменників, таких, як Г. Белль, P. М. Грегор, Г. Ріхтер, Г. Ледіг, які були солдатами гітлерівської армії. Творче життя кожного з них почалося після закінчення війни. Злочинна війна, в якій їх змушували брати участь, була темою їх творів. «Хто винен?» — запитували вони від імені покоління, яке фашисти змусили проливати кров. Письменників цього покоління хвилювали питання вини і відплати, питання відповідальності за минуле і перспективи на майбутнє.

«Борхерт, — за висловом Г. Белля — жертва війни, після того, як відгриміли постріли, в його розпорядженні виявилось дуже небагато часу, щоб сказати всім, хто уцілів і хто вже встиг прикрити минуле фальшивою позолотою благодушності, все те, про що безсилі були сказати загублені війною — а до них і належав сам Борхерт, — сказати, що спокій, незворушність і «мудрість» уцілілих, їх красиві слова — лише брехня, притому найгидкіша з усіх, які існують на світі».

Твори Борхерта, перекладені багатьма мовами світу, публікувалися в Англії, Польщі, Чехословаччині, CША, Італії. В НДР у 1957 р. було видано повне зібрання творів В. Борхерта. Вони стали об’єктом полеміки між представниками різного світогляду і різних літературних течій.

Багато західнонімецьких критиків схильні розглядати творчість Борхерта як відбиття крайнього відчаю (К. Ілленфельд, Г. Е. О. Гартман, А. М. Дарбовен).

Не бракує сьогодні і спроб заглушити соціальне звучання творчості Борхерта. Саме таке враження справляє, наприклад, книга «Вольфганг Борхерт у висловлюваннях і фото». У ній навіть його остання робота «Тоді залишається лише одне» — пристрасний маніфест миру — розглядається як апологія «дивака», одинака-самітника, який ніколи не укладав союзу з юрбою.

Прогресивна критика бачить у Борхерті насамперед письменника-гуманіста, виразника дум свого покоління, чесного борця за краще й мирне майбутнє для свого народу і всієї землі. Творчість Борхерта привернула увагу літературознавців НДР. У 1958 р. на сторінках журналу «Theater der Zeit» виступив критик Іохим Кнаут із статтею: «Чи визначається часом В. Борхерт».

З усією гостротою тут було поставлено питання про актуальність літературної спадщини В. Борхерта.

Стаття Ельмара Шустера в газеті «Neues Deutschland» визначила прогресивний напрям творчості Борхерта.

Творчість Борхерта знайшла відбиття у вітчизняному літературознавстві. йому присвячені статті ряду відомих літературознавців. У них відмічено антимілітаристське, антифашистське звучання драми й прози письменника, акцентується увага на розумінні Борхертом причин імперіалістичних воєн, підкреслюється його натхненний і непримиренний, войовничий антимілітаризм, його пристрасна проповідь миру.

Ряд літературознавців встановили його зв’язок з представниками лівого експресіонізму в німецькій літературі.

Об’єктивне звучання творчості В. Борхерта і та оцінка його літературної діяльності, яку дали прогресивні зарубіжні критики і вітчизняні літературознавці, дозволяє нам вважати Вольфганга Борхерта одним із найзначніших і найцікавіших явищ західнонімецької літератури повоєнного часу. Літературна спадщина Борхерта невелика, але різноманітна. Усе, що він написав, було створено протягом двох років, коли він уже був смертельно хворий. Лірика Борхерта була першою сходинкою всієї його творчості, збірка віршів «Ліхтар, ніч, зірки» — це лише прелюдія до його схвильованої прози.

Основний твір Борхерта — драма «На вулиці, перед зачиненими дверима». Її підзаголовок провіщає: «П’єса, яку жоден театр не захоче поставити і ніяка публіка не захоче дивитися». У цих словах є сумна правда. Нацисти не бажали бачити на сцені розвінчування своїх злочинних ідеалів. Проте громадянська совість німецького народу не завмерла, вона вимагала чесного розрахунку з минулим. Для п’єси Борхерта знайшлись і театри, і публіка!

У лютому 1947 р. пройшла її радіопостановка, яка викликала цілий потік схвальних листів і відгуків.

За свідченням західнонімецького літературознавця Г. Щвітцке, «Життя всього народу почалося з зойку, що линув з гучномовців 13 лютого 1947 р.». Після двадцяти місяців смертельного заціпеніння це був знак, що ми ще живі... Люди, що слухали цю п’єсу, були набагато більше, ніж театральна публіка. Це був нужденний народ, що став винним, і тому та голодна й холодна ніч стала найвизначнішою миттю, яку будь-коли знало й переживало радіо». Ніколи могутність і значення слова не були такими великими. Смертельно хворий автор не міг почути цієї передачі, бо в його кварталі цього вечора виключили електричний струм. При блимаючій свічці напружено вдивлявся митець у зимову темніч, яка була заповнена його хвилюючим голосом. Успіх п’єси перевершив усі сподівання. Нове ім’я вітали. З усіх кінців одержував молодий автор листи — захоплені й обурливі, від друзів і ворогів.

«Ми твої ровесники, молоді унтер-офіцери Сталінграда і Дем’янська, Смоленська і Вязьми, що сиділи, затаївши подих біля гучномовців, ми чули і зрозуміли, — було написано в одному листі, одержаному незабаром після передачі, — ...Один серед нас знайшов у собі мужність заговорити. Кільце крижаного мовчання, найбільш дійовий засіб нашого захисту проти нашої батьківщини, що стала нам чужою, прорвалося. Ми, що були в дорозі, знову почули твій голос...». А до театральної прем’єри Борхерт не дожив. Вона відбулась у Гамбурзі 21 листопада 1947 р., на наступний день після смерті автора, і пройшла з величезним успіхом. Драма «Зовні за дверима» була прийнята до постановки в Америці, Франції, Швейцарії, Японії та інших країнах. А у 1956 р. п’єсу було освистано в Західній Німеччині, в Констанці, тими, кого розвінчував борхертівський герой.

Сюжет п'єси, його розвиток і драматичне вирішення конфлікту дуже нескладні. В минулому унтер-офіцер Бекман повернувся з радянського полону. Він був під Сталінградом, воював і в інших місцях Росії. Ця «маленька людина», у якої «надто тихий голос», — обманута жертва, він не бажає більше вмирати і вбивати. Він ніде не знаходить пристановища, не знаходить справи для себе, ні близьких людей, здатних його зрозуміти. Він не знає, як жити і, марно намагаючись покінчити з собою, кричить: «Що ж мені як і колись дозволити, щоб мене вбивали і продовжувати вбивати самому? Чим жити? З ким? Навіщо? Куди нам подітися на цьому світі? Нас зрадили. Невже ніхто не дає відповіді? Ніхто не дає відповіді??? Невже ніхто, ніхто не дає відповіді?

В центрі цієї п’єси головна для письменника антивоєнна тема. Але новизна підходу, якість її розв’язання відзначаються свіжістю і своєрідним поглибленням думки про особисту відповідальність людини за злочинницьку війну, що забрала життя багатьох людей, скалічила душі, споганила найсвятіші почуття. І таким чином перед читачем борхертівського твору відкривається глибина особистої відповідальності кожної конкретної людини, яка з своєї вини чи без неї з педантичною точністю виконувала накази фашистських головорізів, була втягнута у вир війни, за що й повинна понести важку моральну кару — муки совісті.

Віднайшовши такий поворот антивоєнної теми, західнонімецький письменник бореться не з абстрактним феноменом війни, за рахунок якого можна все списати, а вимагає від людей усвідомлення ницості своїх вчинків, розуміння своєї провини. Саме такими муками совісті наділений головний герой п’єси — 25-літній унтер-офіцер Бекман, минуле якого — «подвиги» на Східному фронті. Не втративши вміння самостійно мислити, Бекман весь час відчуває потребу нагадувати про минуле, задуматися над сучасним, що викликає негативні емоції.

Борхерт, що носієм основної моральної ідеї зробив центральний персонаж своєї п’єси, створив не тільки типовий і переконливий образ покоління людей, які повернулися з війни, але й гуманістичним пафосом наповнив думку про місце людини на землі.

Характерною ознакою поетики п’єси є застосування для розкриття основної ідеї двох сфер. Прозаїчно-реалістичну сферу становлять віднайдені митцем конкретні деталі — характеристики часу, місця дії, зовнішності основних героїв, принципів їх ставлення до життя. Умовно-символічна поетика, позбавлена містичного нальоту, поставлена на службу розкриття психології героя, його внутрішнього стану. Саме цим з’ясовується введення в п’єсу образів природи, смерті й бога, моменту сну, звертання до деяких особливостей техніки і поетики кіно як виду мистецтва.

І все це не стільки наслідок зв’язку з поетикою експресіонізму (хоч його не можна не помітити), скільки жагуче борхертівське прагнення створити художню трагедію німця, що є одиничною і типовою одночасно, а через неї антивоєнне звучання, що наскрізною темою проходить через усю творчість.

Письменник рішуче шукає відповіді на болючі питання сучасності. Шукає пристрасно, намагаючись за короткий час, відведений життям, знайти найближчі і найбільш правильні шляхи до істини. Змучений хворобою автор, без сумніву, відчував свою фізичну недовговічність і можна тільки дивуватися мужності справжньої людини, що в критичні хвилини думала не про свої особисті болі, а про болі багатьох людей, своїх співвітчизників. Письменник поспішав. Тим, мабуть, з’ясовується, що всі твори Борхерта написані за винятково короткий строк: п’єса «Зовні за дверима» — за вісім днів, а оповідання «Кульбаба», що одразу принесло письменникові визнання, — за один день...

В’язень № 432 — герой оповідання «Кульбаба» — заздрить павукові, якого тримає сплетена ним павутина. «Де та нитка, за котру ми, падаючи, зможемо втриматися», —• питає він самого себе. Може, то наші власні сили. Чи поміч якого-небудь бога? Але бог безсилий допомогти знедоленим, він лише оплакує їх. У багатьох оповіданнях Борхерт висловлює сумніви щодо існування бога. Втративши віру в нього, Борхерт зберігає віру в людину, в благородство її душі, яке виявляється в якнайважчих умовах людського існування.

Є у Борхерта оповідання «Хліб», просто оповідання про доброту. Г. Белль дуже високо оцінив цю маленьку, на півтори сторінки, новелу. Аналізуючи оповідання Борхерта «Хліб», Белль писав, що у вбогій старій, котра віддає своєму чоловікові шматок хліба, видно всю велич людини. «Це невеличке оповідання — документ, протокол, складений людиною, що перетерпіла голод, і разом з тим майстерне оповідання безпристрасне і гранично коротке, де сказано все і де немає жодного зайвого слова. Читаючи «Хліб», ми розуміємо, як багато міг іще зробити Борхерт.

Але не лише в цьому оповіданні, а й у багатьох інших Борхерт відтворює страшні наслідки минулої війни. В одному з них («Адже пацюки вночі сплять») хлопчик довгими ночами стереже руїни, під якими похований його брат; дізнавшись про це, випадковий перехожий запевняє дитину, що пацюки вночі сплять, лише тоді він згоджується залишити свій пост.

В іншому оповіданні «Кухонний годинник» доросла людина не розлучається з кухонним годинником. Це єдине, що залишилося від його домівки, знищеної бомбою. Годинник показує ту пізню годину, коли він, повертаючись додому, заходив до кухні, де мати, уставши з ліжка, розігрівала йому вечерю; мати загинула, а годинник вцілів.

Борхерт пише про самотність людини в світі егоїзму — («Кава, вона невизначена», «Війна і йому принесла немало злигоднів»), і в усій різноманітності зла він бачить прямий чи непрямий, неприхований чи прихований зв’язок з війною — головною першопричиною катастрофи, що спіткала його співвітчизників. Війна минула і війна знову загрожуюча невідступно володіють думками й почуттями поета.

Провідною темою новел Борхерта є тема зображення тих найглибших потрясінь, які війна здійснила в свідомості рядової людини. У новелі «Довгою, довгою вулицею» ліричний герой лейтенант Фішер, близький Борхерту персонаж, що гнеться під важким тягарем війни і відповідальності, простує довгою, довгою вулицею, намагаючись усвідомити минуле і зрозуміти сучасне. Людина не може бути щасливою, коли усвідомлює себе причетною до злодіянь фашизму, — така основна ідея цього оповідання. Лейтмотив твору «57 поховали під Воронежом» настійливо нагадує про безглуздість жертв війни.

Письменник писав свої новели на зворотному боці конвертів, на клаптиках паперу. Він терпів злигодні в найнеобхіднішому. Але кожну хвилину використовував для того, щоб писати. Біль, температура, безсоння, кожен рух завдавали йому тяжких страждань. Борхерт боявся, що не встигне розповісти всю правду, і він писав «правду багряну, мов кров, мов постріли гарматного вогню, мов зойк жаху».

Творче життя поета обірвалося на самому початку, і в нього іще не склалась стійка .система естетичних поглядів. Його талант, яскравий, своєрідний, був молодим, він піддавався літературним впливам. Борхерту, травмованому другою світовою війною, виявились близькими ті письменники-експресіоністи (Л. Франк, Г. Кайзер, ранній й. Бехер, Е. Толер), які ще у першій чверті нашого століття виступали проти війни. У нього, як і в них, з’явилася схильність до абстрактних символів, до гротеску, їх зближувало те, що стало характерною прикметою борхертівської мови: її постійна збудливість, що інколи доходила до крику, численність внутрішніх монологів, навмисно короткі фрази, в розрахунку на підтекст. У творах Борхерта клекоче напружена зненависть до війни, до фашизму, звучить пристрасне співчуття до людей. У самій експресивній, зламаній, хаотичній формі його творів наче відбився час, в який він оповідає. «І в тому, що і як він пише, виразна пряма спорідненість з ідейно-естетичним світосприйманням і поетикою експресіонізму».

Борхерт говорить: «Нам більше не потрібні поети з хорошою граматикою, на хорошу граматику в нас не вистачає терпіння. Нам потрібні поети з гарячим, з хрипло вириданим почуттям, котрі називають дерево — деревом, жінку — жінкою, говорять «так» і «ні» голосно, чітко, трикратно і не вживають умовного способу». Втім гротескна загостреність в показі темних боків суспільного життя притаманна не лише експресіонізму; цим прийомом, властивим і реалістичному мистецтву, В. Борхерт володів майстерно. В багатьох оповіданнях, де письменник фіксує конкретну життєву ситуацію, він уникає символічної багатозначності, вдаючись до точної епічної манери оповіді («Хліб», «Адже вночі пацюки сплять», «Різдвяні подарунки», «У цей вівторок» та ін.).

Про жорстокі події Борхерт розповідає просто, можливо, умовно, наївно. Борхерт по-своєму бачив світ — він схоплював миттєві переходи людських думок і настроїв, дуже гостро відчував колір, фарби. В його описах ландшафтів, зовнішнього вигляду людей і речей графічна чіткість ліній доповнювалась, зігрівалась незвичайним багатством кольорових відтінків. Творчому почерку Борхерта властиве багаторазове повторення, яке посилює яскравість емоційного забарвлення мови. Назви його деяких оповідань відбивають цю особливість («Довгою, довгою вулицею», «У травні, травні кричить зозуля», «Сніг, сніг, сніг» та ін.). Лейтмотив надає незвичайної музичності прозі Борхерта.

У новелах Борхерта боязкі, соромливі люди, пригнічені своїм горем. Вони соромляться перед ситими й самовдоволеними виявити свій голод, свою тривогу й страждання. Такими є герої його багатьох оповідань — «Кухонний годинник», «Заради», «Жижиф або кельнер мого дядечка», «Ворони увечері летять додому» та інших.

Новели Борхерта в основному короткі, з нескладними сюжетами, нерідко гротескні, є справжніми документами, що звинувачують. Війна і всі її наслідки, голод, тюрма, тяжка доля «маленької людини» — така їх тематика. Вони відзначаються глибиною почуттів, любов’ю до людини і, при всій їх найчастіше похмурій колоритності, сповнені віри в людину, надії на майбутнє.

У своїх часто хворобливих, болісних, але завжди щирих образах, схвильованих монологах Борхерт втілив пристрасне викриття війни, її злочинної безглуздої жорстокості, його герої, травмовані війною, відчувають свою безпорадність перед її грізною силою, їх свідомість неспроможна збагнути війни, проникнути в її соціальну природу. В їх уявні вони — кеглі, безсилі проти спрямованої на них кулі. Однак Борхерт знає, що в кегельбані, опріч кеглів, які збивають кулями, є гравці, рукою яких ці кулі кинуто. Борхерт впевнений, що винні є і що вони повинні відповідати за свої злочини. Саме тема пошуків конкретних винуватців війни є головною у творчості Борхерта.

Уже будучи на смертному ложі, Борхерт звернувся до совісті всього світу. Дуже виразно звучить тема уроків минулого в публіцистиці Борхерта. У памфлетах, названих ним «Хрестоматійні оповідання», Борхерт з ненавистю пише про тих, хто радів війні і хто її підготував.

Один з його останніх поетичних нарисів «Тобі потрібно лише одно» став блискучим полум’яним закликом до боротьби за мир.

У цьому схвильованому вірші в прозі декларуються прямі політичні лозунги не лише проти військових злочинців, але й проти економічних і політичних батьків, що плекають нові злочинні плани. Політичним заповітом Борхерта було рішуче й діяльне «ні» війні.

Лейтмотивом його декларації «Наш маніфест», яка розвінчувала міф про війну й героїзм, звучали Борхертові слова, які весною 1945 р. були написані на руїнах усіх німецьких міст — «Ніколи не бувати більше війні».

«Ми обіцяємо нашим матерям: матері, померлі, мертві не задля цього — не задля мармурового пам’ятника загиблим, зведеного кращим поміщиком містечка на головній площі, оточеній живою зеленню з лавочками для вдів та інвалідів з протезами. Ні, не задля цього. Ні, померлі мертві не задля цього. Не задля того, щоб уцілілі як і досі жили у своїх пристойних кімнатах з картками новобранців і портретами Гінденбурга. Ні, не задля того».

ЦІ гостро актуальні і публіцистичні твори показують, що німецька література загубила в особі Борхерта не лише прекрасного художника, але й глибокого, безкомпромісного аналітика — він умів додумувати все до кінця.

Борхертівське прагнення пробитися до початків конкретної провини надовго стало масштабом для західнонімецьких письменників, які відчувають свою відповідальність перед народом і перед усім людством. Саме тому майже одразу ж після війни в Західній Німеччині виникла антивоєнна літературна течія, відома під назвою «Група «47» (Г. Белль, Ріхтер, М. Грегор, Г. Ледіг), початок якій було покладено талановитим митцем В. Борхертом, чий трагічний шлях і творчість мали великий вплив на західнонімецьких літераторів, що стояли на антимілітаристських позиціях.

В. Борхерт, безпосередній учасник Другої світової війни, відтворив неприкрашено й тверезо грубу прозу війни. Він мерз, голодував, чув стогін поранених і вмираючих, бачив пограбовані міста і села, одним словом, відчував усе, що міг почути, побачити і відчути німецький солдат у цій найстрашнішій з усіх воєн».

Сувора правда пережитого пульсує в кожному рядкові пристрасного слова антифашиста. Цей пульс відчуває кожен читач, саме він приваблює в творах Борхерта, саме він становить основу невмирущої слави письменника, актуальності його бойового заклику не допустити нової бойні. І в цьому розумінні можна назвати Борхерта бійцем, що і зараз на передньому фронті, бо в Німеччині більше, ніж у будь-якій іншій країні, книги про війну — не предмет марних історичних пошуків, а справа запеклої сьогоднішньої боротьби, питання майбутнього.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1970. – Вип. 22. – С. 135-141.

Біографія

Твори