ТОП 11 фільмів нової французької хвилі

Французька нова хвиля – певною мірою річ еталонна, з неї все почалося, з неї почалося оновлення світового кіно в кінці 50-х - початку 60-х років ХХ ст., з неї почався нетрадиційний прихід в кінематографічну професію: не завдяки навчанню в кінематографічних закладах, а через кіноманію та кінокритику. Мабуть, це був унікальний випадок, коли в професію режисера люди приходили саме таким шляхом: завдяки безмежній любові до кіно, завдяки величезній кількості переглянутих картин.

Кінематографістами французької «нової хвилі» називають режисерів, які дебютували у Франції в кінці 1950-х - початку 1960-х років. Дехто з них був кінокритиком із журналу Les Cahiers du cinéma, інші - документалістами, а ще інші взагалі ніколи не займалися кіно професійно. Франсуа Трюффо пізніше писав, що вважати «нову хвилю» чимось на зразок гуртка або організації помилково: «Це не рух, не школа, не група, а всього лише кількісна категорія, придумана пресою для того, щоб об'єднати 50 нових імен». Кінокритики, що перетворилися в режисерів, рішуче відкидали старе, класичне французьке кіно, вважаючи, що гонитва за касовими зборами, за помпезністю декорацій та урочистістю сюжету не приносить нічого, крім шкоди. Нові режисери не закликали при цьому скинути своїх попередників з корабля сучасності: в першу чергу вони були сінефілами, і в їх фільмах постійно з'являються цитати то із Бергмана, то з Хічкока, то з Абеля Ганса. Головним був метод – більше правди, більше документальності, більше легкості. А це з тим же успіхом можна було застосувати і в трилері, і в документальній короткометражці, і в мюзиклі. Режисери французької «нової хвилі» декларативно відмовлялися від жанрового кіно, але водночас самі експериментували у всіх можливих жанрах, змішуючи їх і відмовляючись від установлених правил.

Пропонуємо вашій увазі 11 французьких шедеврів, представників нової хвилі.

Чотириста ударів / Les Quatre cents coups

З цього фільму по-справжньому починається «нова хвиля». Жан-Люк Годар згадував, що після показу «чотирьохсот ударів» у залі запанувала тиша, і представник французького МЗС, кінокритик Філіп Ерланже, запитав міністра культури Андре Мальро: «Ви справді хочете, щоб цей фільм представляв Францію на Каннському фестивалі?» - «Так, безсумнівно», - відповів Мальро, тим самим відкривши шлях революції в кінематографі. Франсуа Трюффо - це та сама «зухвала молодь» з журналу Les Cahiers du cinéma, він порушує всі можливі правила кінематографа. Його камера легка, герої вистрибують з кадру, а в фіналі похмурий підліток, aльтер-его самого Трюффо, наближається до камери, не відриваючи від неї очей. Тут усе незвичайне: і різкий монтаж, і хуліганська естетика, і вибір головного актора - Жан-П'єра Лео, 14-річного важкого підлітка, який зіграв до цього лише одну (епізодичну) роль у кіно. Про його юність і дорослішання Трюффо ще розповість в інших своїх фільмах («Любов у 20 років», 1962; «Вкрадені поцілунки», 1968; «Родинне вогнище», 1970; «Любов, що тікає», 1979).

Божевільний П'єро / Pierrot le fou

Годар експериментує не тільки з кадром і монтажем, а й з кольором. Пофарбоване синьою фарбою обличчя Бельмондо в фіналі картини - як полотно Кандінського; кадри змінюють зображення картин Пікассо і Ренуара. Годар змішує фарби і жанри, експериментує зі звуком: у фільмі чути закадрові коментарі героїв; шуми перериваються то легкою музикою, то Бетховеном або Шуманом. А за всім цим - моторошна історія злочинця, що біжить від буржуазного суспільства.

Чоловіче-жіноче / Masculin féminin

Поль зустрічає в кафе Мадлен, між ними зав'язується розмова - дивна і зовні абстрактна, як завжди буває у Годара. Поль пише вірші, захоплюється лівими ідеями, він інтелектуал і герой свого часу, тому залишається в меншості. Він тільки що відслужив в армії і сприймає цивільне життя трохи зверхньо. Це «жіноче», тобто затишне конформістське життя, де займаються шопінгом, будують кар'єру поп-співачки і хочуть бути схожими на персонажів реклами.

Для Поля, а разом з ним і Годара «чоловіче» життя - це протест, революція, роздратування незгодного одинака проти суспільної злагоди. В одному зі своїх найбільш соціально загострених фільмів Годар діагностує розгубленість, з якою покоління студентської революції рухалося до свого дорослішання. І не випадково для багатьох його найкращих представників відповіддю на прокляті питання стала рання смерть...

Стріляйте в піаніста / Tirez sur le pianiste

Тріумф «нової хвилі» не міг тривати вічно, і за міжнародними преміями пішли провали - у будь-якому разі з точки зору глядачів і критиків. Новий фільм Трюффо – екранізація детективного роману Девіда Гудіса, - перший фільм з «чорної серії», був даниною поваги сінефілії режисера і наслідком його захоплення як Хічкоком, так і популярними нуарами 1930-х. Сам Трюффо вважав, що зробив свого героя надто в’їдливим і непривабливим, тому фільм і не був прийнятий публікою. Попри всю традиційність, «Стріляйте в піаніста» знову порушує жанрові правила: на першому плані тут жінки, а не суворі чоловіки, а кадри і флешбеки так само запаморочливі, як і часом нерозбірливий речитатив Бобі Лапуанта, який виконав у фільмі дві свої пісні.

На останньому диханні / À bout de souffle

«Я думав, що знімаю щось на кшталт продовження "Особи зі шрамом", а потім подивився і побачив, що це більше схоже на "Алісу в Країні чудес"», - говорив кілька років після виходу фільму Годар. Кримінальний сюжет, заломлений капелюх на зразок 1930-х, американські автомобілі - все це він перетворив на символ «нової хвилі», в дзеркало свого часу. Часом це була повна імпровізація: Годар зупиняв зйомку, потім за столиком в кафе писав діалоги і передавав їх акторам. У кадрі навколо головних героїв - паризьке повсякденне життя. Операторського візка немає - оператора садять в інвалідний візок, і він ручною камерою знімає рух персонажів. Годар, окрім цього, ще додає до абсурду різкий монтаж: герої за секунду переміщуються з одного місця на інший кінець міста, в абсолютно інші декорації; вони спокійно розмовляють, а все навколо стрибає в шаленому ритмі. «Все йде наперекір класичним законам монтажу», - захоплювався пізніше Андрій Тарковський. Фільм став головним глашатаєм бунтарської епохи.

Хіросіма, моя любов / Hiroshima mon amour

Революція на зламі 1950-60-х відбувається не тільки в кіно – письменники не менше за режисерів втомилися від лінійності оповіді і прагнуть до експериментів. Сценарій до цього фільму пише Маргеріт Дюрас, на той час відома письменниця і одна з головних фігур революційного напрямку - «нового роману». В результаті тут поєднуються дві мови - літературна і художня. «Займайтеся літературою. Забудьте про камеру», - наставляє режисер Ален Рене письменницю. У героїв немає імен, тільки «він» і «вона»; документальні кадри атомного вибуху і його жахливих наслідків чергуються зі сценами, в яких переплітаються пальці коханців, і їх уривчастими діалогами. Рене вигадує нову кіномову і при цьому знову намагається осмислити жорстокість людства як у своїх картинах про звірства в іспанській Герниці та в нацистських концтаборах.

Злітна смуга / La Jetée

Чорно-білий 28-хвилинний фантастичний фільм французького режисера Кріса Маркера, удостоєний премії Жана Віго. Виконаний в техніці фотороману: образний ряд складається з фотографій, що змінюють одна одну. Картина Маркера вписана в історію кіно як один із найзначніших і найвпливовіших зразків кінофантастики.

Після термоядерного удару Третьої світової війни ті парижани, що залишилися в живих, існують в підземних катакомбах. Вони роблять спроби подорожей у часі, сподіваючись знайти в майбутньому нащадків і дістати від них їжу, медикаменти та енергетичні установки «в ім'я того, щоб минуле і майбутнє допомогли теперішньому.». Але фільм не тільки про те, яким буде світ після Третьої світової, а й про людську пам'ять і любов, загублену в минулому.

У минулому році в Марієнбаде / L’année dernière à Marienbad

У романі Алена Роб-Гріє, за яким знято фільм і в якому один із батьків «нового роману» був автором сценарію, немає ні чіткого сюжету, ні місця, ні часу дії. Примарний фільм, де герої не знають, як і навіщо вони існують; головне для них - пам'ять, в якій вони шукають порятунку. Розмитість розповіді різко контрастує з чіткою геометрією кадру - збудованими композиціями і панорамами.

Клео від 5 до 7 / Cléo de 5 à 7

У фільмі дві дійові особи - жінка і час. З п'ятої і до пів на сьому вечора героїня чекає результатів аналізу на рак і, хвилюючись, ходить по вулицях. Фільм іде в реальному часі - ті самі півтори години. «Мені здалося цікавим дати відчути ці живі і нерівномірні рухи, як переривчастий подих всередині часу і простору», - пояснювала Аньєс Варда. Навколо кипить паризьке життя, в епізодах навіть з'являються Годар і актриса Анна Карина, а камера танцює, вихоплюючи деталі, щоб підкреслити переживання героїні.

Жити своїм життям / Vivre sa vie

«Нова хвиля» - це не тільки метод і форма, а й проблематика. Фільм Годара в 12 картинах розповідає про жінку, яка стала повією, а закадровий текст робить його схожим на дослідження. Як і інші режисери «нової хвилі», Годар не соромиться звертатися до своїх попередників і кумирів: так, повія Нана йде в кіно дивитися «Страсті Жанни д'Арк» Дрейера. Фільм схожий на позачасовий репортаж – персонажі з'являються, але потім їх лінія не розвивається, а зникає; час то розтягується, то скорочується; нескінченний діалог з незграбними паузами обривається, і різкий монтаж змінює місце дії....

Симпатяги / Les bonnes femmes

Цей четвертий повнометражний фільм Шаброля в жанровому плані поєднує мелодраму, комедію з елементами сатири і кримінальну драму, що відрізняло більшість перших експериментальних фільмів Французької нової хвилі.

Дівчата працюють продавчинями в магазині. Нудьгують на роботі. Понуро розважаються після неї. Нудьга - французька тема. Зворотний бік знаменитого мистецтва жити. І ось з'являється незнайомець. Гарячий брюнет на мотоциклі. Безмовний і загадковий. Він привертає увагу однієї з дівчат.

Бонусом пропонуємо вам тематичну лекцію Кирила Емільовича Разлогова. Приємного перегляду.