Лазар Баранович – український письменник і суспільно-політичний діяч XVII ст. в оцінці сучасників
Р. П. Радишевський
Лазар Баранович — вихованець, а згодом викладач і ректор Києво-Могилянської колегії — увійшов в історію української літератури як автор прозових проповідей, віршованих збірок, організатор видавничої справи. Така багатогранна діяльність ще за його життя привернула увагу сучасників і була високо оцінена в тодішніх церковно-політичних та культурних колах. На жаль, дослідники пізніших часів часто нехтували цими свідченнями про чернігівського архієпископа, а це привело до того, що чимало фактів біографії, громадської та творчої діяльності письменника випало з наукового обігу.
Одним із перших слово вдячності Барановичу сказав відомий український письменник Іоаникій Галятовський у передмові до своєї польськомовної книжки «Старий західний костьол», надрукованої 1678 р. в Новгород-Сіверську з присвятою чернігівському архієпископу, і виданою під його опікою. Із присвяти стають відомими факти товариських стосунків двох провідних літераторів XVII ст. Для Галятовського Баранович був першим магістром у класі граматики і професором риторики, потім здібного учня він висунув на ректора Києво-Могилянської колегії, а далі — чернігівського архімандрита. У Новгород-Сіверській та Чернігівській друкарнях Л. Барановича вийшло більшість творів Галятовського. Крім того, Л. Баранович звертався до царя Олексія Михайловича з проханням підвищити в церковному стані та прийняти в царському дворі літературні твори І. Галятовського. Передмова, позбавлена панегіричного перебільшення, так властивого цьому жанру, може слугувати за об’єктивне джерело вивчення біографії і творчої спадщини Л. Барановича. І. Галятовський вихваляв його передусім за «велику мудрість і науку», здобуту сумлінною працею в молодому віці в різних колегіях та академіях міст Вільна, Києва, Каліша. Набутими знаннями він щедро ділився з іншими і коли викладав «вільні науки», тобто філософію, і коли став ректором Києво-Могилянської колегії. В панегірику підкреслюється, що в проповідницькій діяльності Л. Баранович, переконуючи «рідні народи», дотримувався основного принципу — «наука і правда», диктованого не «холодним розсудком», а велінням серця. Автор передмови наголошує, що чернігівський архієпископ поширював і передавав свої знання не лише усним, тобто проповідницьким, словом, а й через книги. Перераховуються написані на той час головні його твори — «Меч духовний», «Труби словес проповідних», «Аполлонова лютня», «Нова міра старої віри», «Житія святих», «Книга смерті» та ін. […] І. Галятовський наводить більше конкретного матеріалу про Барановича-будівничого, підкреслюючи, що він реставрував і збудував церкву Спаса в Новгород-Сіверському, церкву князів Бориса і Гліба в Чернігові, розпочав будувати монастир і церкву на Болдинських горах. У цьому, пишеться в передмові, Л. Баранович «наслідував гетьмана Мойсея», тобто Богдана Хмельницького, котрий, як відомо, висунув його на високу церковну посаду чернігівського єпископа.
Окремі відомості І. Галятовського про Л. Барановича підтверджують, а подекуди і доповнюють у своїх панегіриках поет Іван Величковський та гравер і поет Лаврентій Крщонович, які були тісно пов’язані з Чернігівською друкарнею та її фундатором. На думку С. І. Маслова, «Вірші до Лазаря Барановича», написані польською мовою з домішками латині як «нічна праця Іоанна Величковського», з’явилися між 1680-1683 pp. Приблизно в цей же час (1682-1684), за твердженням П. М. Попова, створений панегірик чернігівського архідиякона Лаврентія Крщоновича із латинською назвою «Redivivus phoenix» («Воскреслий фенікс»). Хотілося б висловити припущення, що твори обох авторів були написані в 1683 p., нібито присвячені дню народження Л. Барановича. На такий здогад наштовхує передусім звернення поетів до мотиву воскресіння і розкриття його характерними для бароко художніми засобами. Вірші І. Величковського, як сказано на останній сторінці панегірика, були вручені Л. Барановичу від імені гуртка друкарських працівників. Серед них, мабуть, був присутній і Л. Крщонович, котрий працював на той час у Чернігівській друкарні і, як сам свідчив у листі, «больше уже двадцати лет» служив «архіреем тутейшим». Можна припустити» що Л. Крщонович, прочитавши вірші І. Величковського, написав свій, цілком оригінальний твір, в якому теж прозвучав мотив воскресіння. Складається враження, що між обома авторами проходило своєрідне творче змагання в оспівуванні особи діяльного Барановича. Серед спудеїв багатьох навчальних закладів, в тому числі й Києво-Могилянської колегії, часто практикувалися подібні творчі диспути.
У першій частині панегірика І. Величковського біблійна ідея про пшеничне зерно, що вмирає в землі, а відродившись, приносить багаті плоди, поєднується із легендою про мерця Лазаря, якого воскресив Христос. Автор «нічної праці» намагається всіляко пов’язати тему із життям Барановича, бо ж:
Лазар Лазаря завжди прославляє,
Хвалу до тебе виняткову промовляє.
Проте не завжди барокові алегорії, взяті з біблійних та античних цитат, давали можливість повно розкрити діяльність цієї особи» Важливими є ті місця з панегірика, де І. Величковський, перераховуючи твори свого патрона, дає їм стислу, але точну оцінку, вихваляє його письменницькі здібності. Насамперед він підносить ті твори, в яких дано відсіч католицькому табору й захищається православна віра. На думку автора, «Меч духовний» Барановича «гостріший за Акцієву бритву», «від нього геть тікає ворог душі». Та й від «Труб словес» письменник не чекає слави, він лише співає ними на землі. Його «Аполлон християнський», коли подав голос, то «поганські груди пробиває», а «Лютня Аполлона», «грає солодше і вдячніше, ніж Аріона». І. Величковський возвеличує Л. Барановича також за прагнення наситити «голодний народ» не лише божим словом, а й земними милостинями.
Ще складнішим за своєю композицією й алегоричними образами є панегірик «Воскреслий фенікс» Л. Крщоновича. Автор твору після піднесення його чернігівському архієпископу отримав 1684 р. ігуменство в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастиреві. У шести розділах віршованого тексту, написаного латинською й польською мовами та ілюстрованого гравюрами І. Щирського й, напевне, за участю самого автора, помітне прагнення охопити й послідовно передати вузлові моменти життя Барановича від юних літ аж до старості. Як зазначив Л. Крщонович у присвяті-передмові до читача, його твір є скромним словом вдячності своєму патронові без навмисного показу власної освіченості, перебільшень і штучних прикрас. Цей панегірик — єдине для нас джерело, де говориться про світське ім’я чернігівського архієпископа — Лука. Перша частина твору та центральна гравюра до нього із зображенням емблематичного герба Л. Барановича у вигляді хреста на ланцюгу, підтверджують думку про походження Лазаря із простого роду. На це звертається увага й у вірші, який належить, мабуть, теж Л. Крщоновичу і відкриває книгу «Тріодь цвітная» (1685). В ньому говориться, що віддавна люди мають родинні герби, прикрашені звірами, птахами, мечами, стрілами і навіть сонцем, а Лазар, маючи за клейнод хреста, свій край і народ освітлює «славним словом». У «Воскреслому феніксі» якраз і підкреслюється, що вершини слави Баранович здобував не багатими клейнодами, а невтомною працею, навчанням, природною мудрістю й розумом. Крщонович констатує, що свої знання він поглиблював в єзуїтських і католицьких колегіях та академіях і задля цього змушений був прийняти уніатство. Окремі наведені автором факти про роки навчання письменника в західних освітніх закладах збігаються з думками, які раніше висловив І. Галятовський. «Свій дотеп» Баранович роздавав у «Славних Атенах» Великого князівства Литовського, тобто у Віденській академії, а Каліш «дивувався» його мудрості.
На Могилянський Парнас Лазар Баранович вступив як «справжній Аполлон», сповнений слави. Він дійсно зміг «заквітчати гори, що означало нести знання, викладаючи поетику, риторику, філософію а потім ставши ректором Києво-Могилянської колегії. Якщо Галятовський вказує, що Київ для письменника був лише етапом на шляху здобуття освіти, що за Крщоновичем — у стінах Київської колегії Лазар проводив чималу викладацьку діяльність, «багато людей зробив мудрими». Однак жоден із них не вказує, на чиї ж кошти навчався Баранович у західних колегіях.
Свого часу М. Сумцов заперечив раніше висловлену думку А. Страдомського про те, що Баранович був відправлений П. Могилою в інші академії з метою підготовки до викладання в рідній колегії. Дискусійність цього факту спростовується свідченням Антонія Радивиловського, яке знаходимо в другому за порядком слові на «Рочини Петра Могили» (31 груд. 1658 p.). Він відзначав, що Баранович разом з Гізелем дійсно були послані навчатись на кошти Петра Могили. Видно, автор був свідком запальних дискусій і бесід, котрі проводив київський митрополит й ректор колегії з молодими професорами. «Ктож барзей, яко вы негдысь бывши професореве Колегіум Кіевского, ясне Превелебний епископе Черяиговский (Баранович. — Р. Р.), высоце привелебный архимандрито Печерский (Гізель. — Р. Р.) дозналисте его ку собе делфиновой любви. Ему то з вами дискуровати една была утеха, ему то беседы з вами бывали вдячны. Рекл сын Божій: веселіе мое житы с професорами; носил вас, яко делфин «з власного своего опатровал скарбу...», помогал вам гды, кошт свой важачи, вас посылал на науки».
Л. Крщонович у «Воскреслому феніксі» високо підносить літературні твори як продукт «нічної праці» Барановича, вважаючи його «Аполлонову лютню» зразком, гідним наслідування. Недаремно автор-панегірист просить натхнення не в музи, а в Аполлона-Барановича, який йому в творчості має «подавати такт». Він схвально говорить про збірки «Меч духовний», «Трубы словес», «Нова міра». Звичайно, в такому жанрі, як панегірик, не передбачався, та й не був можливий докладний критичний аналіз літературних творів, тут швидше висловлювалось загальне враження від прочитаного і їхнього функціонування на той час.
Надаючи великого значення попередній апробації своїх творів, Л. Баранович прагнув, щоб з рукописами ознайомилося якомога більше «вчених» людей, котрі могли б вказати на вади, полікувати «непоэтические ноги», «безобразные роги». Характерний в цьому плані його лист до печорського архімандрита Інокентія Гізеля стосовно «Аполлонової лютні»: «Никогда не стыдился я отдавать сочиненія свои на суд умов высших, и теперь тем же путем следую и, начиная с главы, от вашей пречестности, покорнейше проше всех кіевских отцев игуменов соблаговолить на досуге пересмотреть тетрадки с моими виршами; больше глаз, больше и увидят». Баранович прохав і Варлаама Ясинського, «плодоносну гілку мого винограду» (слова Лазаря. — Р. Р.), ректора Києво-Могилянської колегії, щоб той «побесідував з його польским Аполлоном».
Основну роботу над виданням «Аполлонової лютні» здійснили Гізель та друкар Петро Армашенко. Про труднощі, які зустрілись під час друкування польськомовної книги, розповідає Армашенко у листі до чернігівського архієпископа. Він робить висновок, що навіть у Києві «трудно найти здесь таких умных голов и способных к стихотворству, как у вашей милости». Можливо, така оцінка творчості Барановича дала підстави О. Левицькому згодом назвати його «даровитым проповедником, природным поетом и искуснейшим стихослагателем».
У друкарні Києво-Печерської лаври Лазар Баранович видав свою першу книжку «Меч духовний». Із великої кількості її примірників, взятих до Москви на собор, декілька Олексій Михайлович «любезно принял своими царскими руками», У листі із Москви до Феодосія Сафоновича письменник писав «Труд мой, в дар отданный, везде благодарно принят». Проте не всі кола схвально зустріли його збірник проповідей. Звинувативши автора в латинській єресі, різко виступив проти вмісту «Меча духовного» патріарх Никон. Незважаючи на критику, книга була схвалена на соборі, і московський уряд дозволив її продаж і навіть сам розсилав окремі примірники по єпархіях. На шану автора «мечекователя» виступив при царському дворі в усними промовами і чотирма епіграмами Симеон Полоцький. У першій найбільшій за розміром епіграмі він прославляє свого вчителя, його працелюбство, вплив на очищення людських душ і традиційно» .важко хворому на той час Лазарю, бажає міцного здоров’я і довгих років життя:
... Блажен делатель его (меч) уковавый.
Меч бо се святий, меч се не кровавый.
Язвит он сердце, слезы источает,
Язвами язвы души исцеляет.
Паки блаженна тебе именую,
О, трудолюбче, за любов такую...
Наступний збірник «Трубы словес» Баранович мав намір видати в Москві. Проте і цей твір, який розходився в своїй основі з московськими церковними канонами, не всіма був оцінений позитивно, а тому й не був надрукований, хоч, як пояснював С. Полоцький, на перешкоді стали воєнні події. Письменник хотів, щоб цензура його книжки була доручена «искусному в богословіи» С. Полоцькому, прохав, щоб той постарався «отсечь всякую ветвь, не приносящую плода, и всякую, приносящую плод, очистить, чтобы более принесла плода». Відсилаючи назад автору переглянутий і відредагований рукопис, С. Полоцький дав йому досить високу оцінку: «Посылаю их вам до более удобного времени, что при своем разумЪ я боюсь, чтобы в столь высоких материях не ошибиться. Посылаю, сам переписав и просмотрев. Если они и мало разнятся от оригинала, тому не дивись, твоя святыня, ибо сколько голов, столько и умов. А имея дерзновение у тебя, дЪлал как мог лучше, и если вкралась ошибка, отечески извини. Славянский язык несколько отличный (от твоего), потому что я приспособляюсь к здешнему... Может быть в том Промысел Божій, чтобы вам еще раз пришлось просмотреть золотой ваш труд. А там посмотрим, где напечатать — в Москве или в КиевЪ».
Важливо підкреслити, що вже сучасники звернули увагу на велику діяльність Барановича в справі збереження миру. Так, гетьман Многогрішний писав князю Ромодановському: без присутності Барановича на Глухівській раді важко буде прийняти якесь рішення, «потому что он (Баранович. — Р. Р.) был Войску запорожскому предводителем и ходатаем перед великим государем, поэтому он же, архієпископ, должен довести дело к благополучному окончанію». Як видно, голос Лазаря тоді багато важив серед козацької верхівки, яку постійно закликав до вірності політичним ідеалам Б. Хмельницького. Саме про це говорять той же гетьман Дем’ян Многогрішний та полковник Петро Рославченко у зверненні до письменника: «Имеючи ми частое от пресвященства вашего (Барановича. — Р. Р.) еще Брюховецкого, чтоб мы всячески сближались к миру, пастырское увещаніе, чтоб мы с Татары не бранились (в примітці — «братались». — Р. Р.), яко хрістіяне, вольностей своЪх не саблею, но доброволно поддавать единого его царскому пресветлому величеству».
Великою заслугою Л. Барановича було те, що у цей важкий для українського народу період польсько-шляхетської та турецько-татарської агресії він постійно втручався в політичне життя, відстоював мир, боровся проти чвар і суперечок у середині українського козацтва, які виникали часто внаслідок необдуманих переорієнтацій їхніх гетьманів.
Четвертим із доброчинств, які славить Л. Крщонович у панегірику, є vietaSj тобто любов до батьківщини, прагнення миру і спокою в країні. Автор панегірика вдається до окремих образів, характерних для творчості свого патрона, пише з пафосом «Аполлонової лютні»» зокрема циклу «Про війну». Він говорить про Марса, тобто про воєнні дії, через якого «кров ріками ллється» і руйнуються міста. Крщонович (автор гравюри «Хотинська битва», очевидцем якої, напевно, був сам), як і Баранович, прагнув, щоб настав той час, коли люди в мирі «будуть процвітати»... Підкреслюється, що без крові втихомирити релігійні антагонізми і встановити спокій в країні вдалося лише одному Барановичу, якому підкорився і Mars Roxolanus український Марс, і «хоругви бунтовні» Bellony, тобто богиня війни. Ось як закінчує свої роздуми про Барановича-миротворця Л. Крщонович, наголошуючи на його заслузі в справі мирного врегулювання політичних суперечок і релігійної конфронтації:
Хто в крові мир вітчизні дарує,
Певно, вітчизна з сльозами приймає.
Ти і вітчизні, і пошарпаній церкві
Улюблений мир приносиш без крові.
(Переклад автора статті)
Л. Баранович неодноразово вказував, що принести мир руському народові, звільнитися від найстрашнішого для слов’янства ворога — турецько-татарських орд — можна лише спільними діями всього «християнського світу». Проте ідея слов’янсько-християнської єдності не затіняла в нього потреби відсічі шляхетсько-католицькому наступу. В одному з листів до Мелетія Дзика він з болем пише про діяння агресора: «В это время в заднепровской Украине татары и турки делали страшные опустошения огнем и мечем, а католики и униаты жестокими гонениями утесняли православие». Як бачимо, для Барановича, прогресивного діяча того часу, боротьба за національне і соціальне визволення поєднувалася з відстоюванням православної віри. Письменник став організатором другого етапу полеміки, закликав інших роз’яснювати богословсько-догматичні суперечки про віру, чинити опір католицько-єзуїтській експансії. Характерний у цьому плані лист до І. Гізеля, де він, вихваляючи його талант і називаючи Арістотелем, заохочує, як і пізніше Галятовського, до полеміки. Баранович писав, що готовий навіть пожертвувати появою свого твору в ім’я надрукування в Києво-Печерській лаврі полемічного трактату І. Гізеля, бо вважав на даний час більш потрібними книги, в яких відстоювалась би православна віра. «Порядочно бы следовало его прошколить (Павла Бойму. — Р. Р.), чтобы он узнал при этом, как говорят, что и в непросвяшенной Россіи есть свой разум».
У другій половині XVII ст. Л. Баранович стає в центрі політичного й літературного життя України. За свою невтомну громадську діяльність він користувався великою повагою в культурно-освітніх колах. Важко назвати в давній українській літературі іншого поета-мецената, хто б так по-батьківськи опікався початкуючими талантами, підказував їм теми, сприяв творчості. Маючи на увазі наставницьку й організаторську роль Барановича в Києво-Чернігівському культурному осередку, О. Левицький пізніше назвав його; «бескорыстный аматер литературы и поощритель талантов». В одному з листів Л. Баранович називає А. Радивиловського «одним из моих питомцев», а в іншому нише про те, що готовий йому допомогти, і, якби мав власну друкарню, «охотно взял бы сочипенія твоей причеты ости» (Радивиловського. — Р. Р.). Проте А. Радивиловський так і не видав жодної книжки у пізніше створених Барановичем Новгород-Сіверській (1674-1679) та Чернігівській (1680-1818) друкарнях, в яких вийшло чимало художніх творів. Крщонович — один із друкарів та граверів кола Барановича — підкреслював у передмові до «Тріоді цветной», що Л. Баранович «весь труд свой и тщение обратил не на тщетную славу», а на написання та друкування книг. Стосувалась діяльності Барановича і така загальна думка передмови: «Подобны суть книги цветам, якоже бо цветы приносят плод, тако книги чту. щим их приносят пользу, и яко от цветов соплетается венец, так от чтения книжного составляется премудрость». Найбільше теологічно, публіцистичних та полемічних трактатів видав у названих друкарнях його учень і близький сподвижник І. Галятовський. Він прибув до Чернігова 1668 року, де став ігуменом, а далі й архімандритом Єлецького монастиря. Баранович гостинно прийняв Галятовського, відомого як проповідника і автора книжок «Небо новое» та «Ключ розумілій», не побоявся, що поява талановитого письменника зможе применшити його авторитет. Навпаки, чернігівський архієпископ дбав про підвищення його в церковному сані, бо вважав Галятовського «мужем умным і церкви святой зело потребным». Підтримати автора «Старого західного костьола» — значить, писав Баранович, «оказать честь науке и поддержать ее».
З однаковою шанобою і прихильністю ставився Баранович і до маловідомих письменників. Показове в цьому плані його клопотання перед гетьманом і царем за молодого глухівського поета А. Заруцького. У супровідному листі гетьмана до князя В. Голіцина висловлювалась загальноприйнята оцінка діяльності Барановича, писалося, що «оную его книжку читал и исправлял муж мудрости полный, преосвященный архиепископ Лазар Баранович, велце залецал и хвалил». Поки що не відомо, чи побачила світ книжка «Мисленний рай» Заруцького, але, видно, позитивна оцінка вплинула на те, що було дано дозвіл для друку її в українських містах.
Таку ж підтримку від Барановича в просуванні по церковній ієрархії та заохоченні до творчої праці дістав Дмитро Туптало (Ростовський), який певний період, правда, з чималими перервами (1675-1684) перебував у його осередку. Коли простежити жанрово-тематичний зміст «Скарбниці погребної» І. Галятовського (1676) та «Руна орошенного» Д. Туптала (Ростовського) (1680), то складається враження, ніби обидва автори, виконуючи волю свого мецената, написали легендарні оповідки про чудеса від образу ікони богородиці Чернігівского Троїцько-Іллінського монастиря. Чергове видання книжки «Руно орошение» Д. Туптала (Ростовського) (1683) Л. Баранович привітав віршами, де писав, що автор, «що мав на серці, те в руно вилив», «гарне руно писанням гарним оросив».
Слід сказати про вірші, складені на смерть Л. Барановича. Вперше окремі строфи із них надрукував В. Перетц у своєму невеличкому дослідженні «К истории Киево-Могилянской коллегіи». У вступному слові вченого сказано, що їх узято з рукописного латиномовного курсу риторики «Mercurius un regno ceguisitae ferro liberaatis», прочитаного в Києво-Могилянській колегії 1693 р. якраз після смерті Л. Барановича. Пізніше ці ж рядки наводились у риториці «Triumphus cum annui laboris» («Тріумф на честь перемоги в річній праці», 1696 p.). Автором віршів, напевно, був хтось із культурно-освітніх діячів чернігівського осередку, який міг бути присутнім і на похоронах письменника. Впадає в вічі його освіченість, ерудиція, здобута, мабуть, в стінах Києво-Могилянської колегії. Головні строфи віршів написані польською мовою, хоч зустрічаються тут цитати й окремі рядки латинською та церковнослов’янською. Для возвеличення Л. Барановича обрано характерні для поетики бароко незвичні порівняння-перебільшення. Слідуючи за попередниками, зокрема Л. Крщоновичем, автор пише, що за Лазарем, плаче вся Русь, проте він відродиться, як фенікс з попелу, і буде відданий небесам. Чернігівський архієпископ помер у вересні 1693 року. Це дало привід автору панегірика наголосити, що у вересні розпочинається навчання в школах і, звичайно, про його смерть буде оголошено всім, тому що Баранович був префектом і ректором колегії. Потім говориться, що у вересні дозріває виноград та й сам Л. Баранович дозрів, як грона винограду. Автор вдавався до порівнянь, котрі повинні були потрясати читача чи слухача. Доля і справи Барановича, стверджується в панегірику, гідні більшої поваги й вшанування, ніж заслужив колись на це карійський цар Мавсол, якого вславлено гробницею (мавзолеєм), що був уже тоді прирівняний до семи чудес світу. В творі звучить ідея про безсмертя Л. Барановича, адже зроблені ним «доброчинства» і відданість праці не знаються зі смертю, вони є лише «милим сном».
Для сучасників Лазар Баранович був великим патріотом, громадсько-політичним діячем, визначним письменником, невтомним просвітителем і видавцем.
Л-ра: Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – Київ, 1988. – С. 93-102.
Твори
Критика
