Світоч барокової культури
Анатолій Макаров
Нині, коли минають трьохсоті роковини Лазаря Барановича, невідомо, де, коли він народився і хто були його батьки. Нічого немає про це в писаннях його друзів, мовчав про свої ранні роки й сам письменник, бо те, що він міг би сказати, на думку людей того часу, аж ніяк не прикрашало високого архієпископського сану. Цілком можливо, що він походив з селян чи міщан і свої молоді роки витратив на те, аби якось вибитися в люди.
«Темний період» біографії Лазаря Барановича закінчився десь, коли йому було півста. У такому віці Петро Могила вже завершував свій шлях, а Баранович лише починав, посівши в 1642 році (мабуть, не без сприяння митрополита) першу більш-менш значну посаду в Київській колегії. І, напевно, багато хто з викладачів, дивлячись на нового, вже підстаркуватого, але метушливого, балакучого й беручкого колегу, не мали й гадки, що перед ними майбутній світоч України, діяч нового типу, який, ніби кидаючи виклик ще живому в той час ідеалові неквапливого й відстороненого від земних пристрастей життя, пробудить до творчості плеяду видатних культурних діячів.
Організаторські здібності Лазаря Барановича розкрилися з великим запізненням, але одразу виявилося, що саме такого діяча й бракувало його сучасникам. Коли всі сварилися, потрібний був той, хто вмів мирити. Коли всі роз’єднувались, ділилися на різні клани, верстви й «партії», мав з’явитися авторитет, що стояв би над бійкою і зберігав здатність слухати й розуміти всіх.
Лазаря Барановича часом вважали прихильником Москви. Але це сумнівно. Радше він був незалежним діячем незалежної орієнтації, що дозволяло йому послідовно відстоювати суверенні права як української держави, так і української православної церкви. На користь такої думки говорить насамперед те, що у виборі друзів він не дотримувався жодної політичної орієнтації. Серед них Гізель і Полоцький були діячами російської, а Галятовський, Софонович, Василевич і Туптало — польської «партій». У 1659-1661 та 1669-1685 pp. Лазар Баранович виконував обов’язки місцеблюстителя київської митрополії, тобто фактично 20 років керував церквою, але митрополитом він так і не став, бо цього не хотіла ані Москва, ані Варшава. І тим, і тим він був чужий.
У 1660-х роках Україна стояла на порозі політичної кризи. Велика й сильна козацька держава не влаштовувала ні західних, ані східних її сусідів. Вони прагнули розчленувати Україну й проковтнути по шматках. Розпаду країни сприяли й власні антагоністи, — козацькі вожді, що змагались за владу, не гребуючи жодними засобами.
Під час «хатньої війни», коли на Україні було кілька гетьманів, архієпископ став єдиним представником всієї православної церкви й всього українського народу на обох берегах Дніпра. Часом Лазар Баранович залишався єдиним значним діячем, здатним представляти загальнонаціональні інтереси. Був потрібний усім: і гетьманам, і царям, і воєводам, і ректорам Київської колегії, ігуменам і дипломатам, архітекторам і поетам, богословам і художникам, селянам, козакам, купцям. У всі кінці України, Росії, Польщі й Литви поспішали його гінці з листами й записками і навіть з віршами, написаними у довгі, по-старечому недремні ночі.
У тому, що провідною постаттю на сцені українського політичного життя Руїни став християнський діяч, містично настроєна й глибоко віруюча людина, була певна закономірність. Під час українсько-російської війни 1668 р. чи турецької навали 1677-1678 pp. погляди багатьох українців зверталися до нього. І він учив співвітчизників покладатись не лише на зброю й власні сили, а й на ласку Божу, прислухатися до голосу своєї християнської совісті. Його сучасники жили в такому світі, де неозброєна людина швидко втрачала волю, або й життя. Час породжував войовничі вдачі, висував на передній план людей, що не звикли жити за християнськими правилами. Лазар Баранович це розумів, але не приймав жорстокої логіки своєї доби.
«У ці часи, повні брані, — пише він у передмові до свого «Меча Духовного», — ніщо не є таке корисне, як Меч, улюблений читачу». Цієї думки сучасникам не треба було пояснювати. її розуміли всі. Але віддавши належне войовничому духові свого часу, Лазар Баранович одразу переводить розмову в інший план, прагнучи довести, що фізична сила без духовного підґрунтя нічого не варта і що, навчившись переконувати мечем, його войовничі сучасники повинні оволодіти також мистецтвом миролюбності, силою християнського смирення, вмінням перемагати любов’ю й словом Божим. Особливо ж тоді, коли йдеться про ворожнечу, біль і рани міжусобної війни. Від такої згубної хвороби має зціляти меч духовний, меч, що не вбиває, а лікує: «Цей Меч Духовний — Слово Боже, що виходить із вуст Христових, не вбиває, але живить...».
Як і належить християнинові, Лазар Баранович покладає надії на здатність людини до каяття й морального самовдосконалення. Однією з причин кровопролиття в Україні він вважає послаблення проповіді християнської моралі. І тому вихід у світ книги І. Гізеля «Мир з Богом людині» (1669), де йдеться про різноманітні гріхи людські й засоби їх подолання, матиме, на його думку, ледь не вирішальне значення для життя народу: «Жалкуватимемо, якщо книга про покаяння не вийде. Тепер в Ізраїлі мало вчителів». І знову вірші йдуть услід за думками християнського мислителя: єдиний вихід із громадянської війни — покаяння, очищення від гріха:
Брат брату недруг, син батьку ворожий,
Скрізь недовіра і всі насторожі.
Своєї тіні жахаються люди —
Гріхи це чинять, пануючи всюди!
Прямуйте, люде, мерщій до покути,
Не так боятись ви будете скрути.
(Пер. Вал. Шевчука)
Але вже тоді, в 1660-ті роки проявилися й деякі відмінності між релігійною проповіддю й новою світською поезією. Як поет-громадянин, Лазар Баранович міг дозволити собі вже дещо більше, ніж чернець-мораліст. Він закликає своїх читачів не лише до спокути, а й до національного єднання й збройної боротьби з нападниками. Тут ми чуємо голос не ченця, а народного трибуна:
Боже, дай людям святу живу згоду
І по негоді подай нам погоду.
На Україні
Постійно гинуть. Вкраїна — це море.
Воно червоне.
Хто сам — потоне, в гурті — переборе.
Водночас не слід перебільшувати захоплення Лазаря Барановича новою громадянською поезією. Коли він писав войовничо-патріотичні вірші, йому не треба було згадувати про свою чорну рясу й завбачливо стримувати перо. Перед якоюсь невидимою межею воно само зупинялося. Євангельська людяність завжди переважувала в ньому войовничість. І навіть тоді, коли він писав про навали й жорстокість ординців, він залишався християнським моралістом, що дивиться на війну як на запаморочення розуму, душевну хворобу. Архієпископ вірив, що справжній, сталий мир принесе на землю України не шабля, а любов. Любов між самими українцями й дружба з сусідами: «Хай Україна Буде єдина, татарин хай згине, Нехай на згоду Візьме угоду, хай любить русина».
Політична діяльність Лазаря Барановича мала велику популярність у сучасників. їй присвячено кілька записів у «Літописі» С. Величка. Тогочасні поети писали про Л. Барановича вірші й поеми. І вже сам цей факт спростовує твердження багатьох дослідників і деяких сучасних літераторів про нібито байдужість українських письменників XVII ст. до політики. Аби переконатись у безпідставності таких закидів, варто звернутись до поеми О. Бучинського-Яскольда «Чигирин», в якій Л. Баранович змальований як видатний політик, ідейний натхненник антиосманської боротьби. Я маю на увазі блискуче описаний в поемі собор 1677 p., який мав мобілізувати українців на боротьбу з турецькою навалою. Виконуючи рішення зборів, пише історик Д. Дорошенко, архієпископ Лазар Баранович, що стояв тоді на чолі української церкви як «місцеблюститель» митрополичого престолу, наказав щодня молитися по церквах за успіх війни й наложив на країну триденний піст кожного тижня: по понеділках, середах і п’ятницях ніхто не смів ні їсти, ні пити. Гетьман своїм універсалом наказав пильнувати, щоб розпорядок архієпископа точно виконувався». Відомо також, що архієпископ заборонив на весь час війни музику, святкування.
Лазар Баранович та його однодумці не розпалювали міжнаціональної ворожнечі, ненависті до турків і татар, а закликали українців до духовного подвигу, покаяння, самообмеження в їжі, втіхах та розвагах, вбачаючи в цьому джерело моральної сили. Як на сучасного читача, позиція дивна, але, безперечно, благородна, бо в міжнародних конфліктах винними бувають обидві сторони. А Лазар Баранович прагнув притлумити міжнаціональну ворожнечу, наголошував на тому, що єднало, а не роз’єднувало народи. Показово також, що навіть у часи найбільшого загострення україно-польських взаємин на державному рівні у своїх віршах він намагається не говорити про поляків погано. Навіть теплі почуття в нього викликає їхня відданість християнській вірі:
Коли читалось письмо у костьолі,
Здіймались д’горі шаблі польські голі,—
Давали ляхи зі зброї пізнати:
Життя за віру всі ладні оддати.
Русин од ляха у тім не одстане,—
За отчу віру до бою повстане.
За те від Бога ви благословіться,
Хай підпира вас господня десниця!
(37-38; пер. Вол. Крекотня)
Як і багатьом культурним людям в Україні XVII ст., Барановичу здавалося, що тертя між українцями, поляками й росіянами мають тимчасовий характер. Прийде час, писав він в одному зі своїх віршів, коли взаємні образи забудуться, слов’янські народи об’єднаються для боротьби з «невірними», виженуть їх зі своїх земель і визволять з-під османського іга румун і сербів, а в Палестині створять християнське королівство. В часи найбільших воєн між Україною, Росією і Польщею Лазар Баранович залишався прихильником ідеї співробітництва й дружби між слов’янськими народами. І тому М. Сумцов мав певну рацію, зараховуючи Лазаря Барановича до «українських слов’янофілів». «Можливо, — писав він, — м’якість, людяність, чистота прагнень малоросійського слов’янофільства, як воно засвідчене Барановичем і Галятовським у XVII ст. (М. І. Костомаровим і Шевченком — в XIX), тим й спричинені, що малоросійський народ був протягом усього свого історичного існування народом страдницьким, причавленим тією чи тією спорідненою народністю... Самі історичні злигодні пробуджували в народі пристрасні шукання правди й любові. В той час, як одні робилися жорстокими, вимагали помсти й кровопролиття, інші проймалися християнськими засадами милосердя, любові, смирення й клали душу свою за своїх ближніх».
Думка, справді, цікава, але чи варто поширювати якісь ідеї на весь народ? Погодитись тут з академіком Сумцовим важко. Річ у тому, що в XVII ст. в українському суспільстві було чимало прихильників і кровопролиття, й моральної проповіді. Було козацтво з своїми традиціями збройної боротьби і було духовенство, яке несло «Меч Духовний», тобто бачило своє покликання в утвердженні християнської моралі в цьому жорстокому світі. Не треба, звичайно, протиставляти шаблю й меч духовний, козацтво й духівництво, але не слід і ототожнювати їхні погляди й позиції.
У духовному плані Лазар Баранович ставив церкву значно вище за козацьку державу. Серед тих, кого мали спрямовувати й виховувати церковні діячі, були, на його думку, й козаки.
Ще на початку XVII ст. таке ставлення до головної рушійної сили національно-визвольного руху було просто неможливе. Духівництво схилялося перед козацтвом, а те, в свою чергу, виступало в ролі високого покровителя й благодійника церкви й навіть втручалося в її внутрішнє життя.
У другій половині XVII ст. моральний авторитет козацтва значно послабшав і винні в цьому були його ж вожді, що у своїх домаганнях влади проливали безвинну кров так само легко, як і колись королі. Вони сіяли розбрат і взаємну ненависть серед українців. «Від отакої дії й такого становища, — писав С. Величко, — єдина, що лежить по обабіч Дніпра, Малая Росія, бідна й занепала козацько-руська вітчизна, розділилася того-таки 1670 року на всеконечний свій занепад і запустіння на три гетьманства і три частини, а єдиної матері брати, за приводом пошкоджених на розум владолюбців, колишніх і тодішніх своїх гетьманів, стали поміж собою ворогами і вже не слухали євангельського слова: коли розділиться дім, то від того і запустіє».
Годі й дивуватися, що в часи Руїни Лазар Баранович писав іноді про козацтво без колишньої поваги, вбачаючи в його політиці, точніше, — в брудному політиканстві його ватажків, одну з головних причин жахливого становища народу: «Козацька війна показала властиву їй несталість. Ще Овідій писав про них (козаків): «Де лише гордий турок поставить свої розкішні намети, там черкаси звичайно зчинять страшну бурю. Буває, втім, іноді й мир у них, але на нього ніколи не можна сподіватися. Якщо десь сьогодні мир, там, вранці, дивись, вже кривава зброя. Живучи між неприятелями, постійно перебуваю в небезпеці».
Та все ж козацтво для Барановича залишалося гідним любові й поваги як пропагандист народної культури й носій ідеї національної незалежності: «Козак — справжня буря, якій і напис такий дають: бурі належить скоритися. Козак — це вітер в полі; ми, раби Божі [духівництво. — A. М.], від цього вітру згинаємось, як билинки, але не ламаємось; робимо свою справу й не занадто переймаємось. Господу благоугодно, аби ми були, як троянди в терні; інакше, без цієї колючості, не було б нічого доброго. А якщо це рідне з нашого українського краю, то чим його перехрестити? Треба лише покропити освяченою водою і, хоча воно чорне, записати в білу книгу. Не гребувати на Україні українськими свитками. Якщо їх заохотити, то вони завжди першими хоробро підуть; вдале закінчення війн залежало від їхніх молодецьких воїнських витівок...» (Листи, 53).
В одному зі своїх віршів Лазар Баранович благає бога пом’якшити закам’янілі душі козаків. Але з такими проханнями він звертався не лише до козаків. У його добу жорстокість і «колючість» виявляли й православні полемісти, які не зупинялися ані перед лайками, ані перед закликами до фізичної розправи над своїми опонентами. Архієпископ радив їм «справу свою робити спокійно, як і належить, або навіть з повагою» (Листи, 156). Про це писав він і до А. Радивиловського, Ф. Софоновича (Листи, 181, 103).
Безмежного християнського миролюбства Лазаря Барановича не ставало лише на «турків» (османів) — цих ворогів він, попри все, відмовлявся «любити, як близьких своїх». Зазнавши жахіття османських навал 1672, 1677 і 1678 років, він відчував хронічну тривогу й страх перед нападом турків і не знав спокою навіть у своєму, далекому від Азова й Очакова, Чернігові, і ставитися до турків якось інакше було просто неможливо. Це означало б повторювати помилку П. Дорошенка, який мав певні ілюзії щодо намірів османських завойовників й прагнув об’єднати нову, вільну Україну ятаганом.
Такі ілюзії Лазарю Барановичу були чужі. Про «турків» (османів) він писав не як архієпископ, а як козак — безжально, войовничо. Та й у самій формі його антитурецьких віршів є щось «крамольне», не християнське, агресивно-експресивне, а іноді й просто чаклунське, щось від стародавніх народних заклинань або замовлянь з їхньою магією словесних синтаксичних повторів:
Учини над турком, Пане,— Хай найшвидше їх не стане,
Хай один їх тьму здолає, Хай їх наша тінь лякає;
Хай у водах загибають, Інших — воїни вбивають,
Хай од мора вони гинуть, Інші — у крові поплинуть;
Хай їх голод поїдає, Інших — лихо позриває,
Нападе страшна хвороба, Заштовхає їх до гроба...
(41; пер. Вал. Шевчука)
Зрозуміло, що для вірша, який з’явився у книзі 1680 року «Відмітка п’яти ран Христових» і який писався, можливо, в страшних для всієї України 1677-1678 pp., така агресивно-чаклунська стилістика була цілком органічною. В ній відбилася «свята ненависть» народу до агресора, але як же узгоджується це з християнською заповіддю любові до ворога? Чи не мав би тут Лазар Баранович, як і в вірші «Світ стрясають грози...», де йшлося про татар, також згадати про миролюбність і любов як єдино надійний шлях до миру?! Але, виявляється, в очах українця XVII ст. османа не можна було ні з ким порівнювати, — він перебував поза будь-якими нормами, правилами й порівняннями. Навіть у татарах можна було побачити щось знайоме, зрозуміле, людське, хоча би тому, що вони також були жертвами тієї диявольської Порти і, як усі люди, прагнули жити мирно й вільно. І в цьому плані вони були потенційними військовими союзниками українців: орда «також на волі хоче собі матись, Набридло перед турком завше улягатись» (43; пер. Вал. Шевчука).
«Турки» ж (османи), на погляд українця XVII ст. Лазаря Барановича, були позбавлені будь-якої привабливості. Вони уявлялися йому носіями зла, чорними силами, слугами Сатани, з якими треба бути нещадними саме християнам, бо вимога «любити ворога» не розповсюджується на єдиного справжнього ворога людства — Диявола та все його бісівське воїнство. У вірші «На 1680 рік» цей своєрідний погляд на військово-політичну ситуацію крізь призму християнських уявлень про одвічну боротьбу добра й зла відобразився у змальованій Лазарем Барановичем масштабній панорамі боротьби двох ідеологій (християнської й магометанської) і двох космічних начал (бога й диявола):
Християни в надії дивляться у небо.
Бісурман накладає з бісом, Магометом,
Хай його біс пригостить з пекла смачним ветом.
Християнам сприяє Христос — бог правдивий.
Бо що той біс поможе, пророк той фальшивий?
Християнам лиш єдність на осман потрібна.
Не про нашу, про Божу християнам славу
Йдеться, Христе,— спрямовуй сам ти нашу справу.
Мечем уст своїх турка шли в могилу,
Нехай поганин всю відчує силу,
Нехай же його косяться коліна:
Від ім’я твого стане переміна.
Небо, земля і пекло — тобі все кориться,
Од ім’я твого пес не може биться,
Наче другий Люципер, він пиху підносить
Та з в’язниці християн вороття не впросить.
(39; пер. Вал. Шевчука)
У цих рядках вимальовується, і справді, щось схоже на пізніші ідеї войовничого панславізму, щось далеко не смиренне й не страдницьке. Те, що проявиться в українській поезії пізніше, в 1690-ті роки, коли з’єднана українсько-російська армія воюватиме вже на території тодішньої Османської імперії, коли керована царями війна втратить характер народної, визвольної й поряд з героїчною козацькою поезією Бучинського-Яскольда постануть нові твори П. Орлика, П. Терлецького, С. Яворського з відчутним мілітаристським присмаком, у яких уславлюватиметься війна як прямий шлях до успіху, слави й багатства. Про цей короткий, але дуже войовничий період української поезії, Лазар Баранович не мав і гадки, а проте деякі нотки майбутньої мілітаризації вже прорізувалися і в нього. Це була данина панівним настроям доби.
Проте треба сказати, що войовничому панславізму поет-архієпископ віддав значно менше сил і натхнення, ніж деякі діячі з його ж кола. На превеликий жаль, до них належав і І. Галятовський — учень, друг і співробітник Лазаря Барановича, який 1679 р. видав книгу «Лебідь», де твердив, що магометани — слуги диявола й потрібні Богові лише для наповнення пекла, у якому завжди має бути завізніше, ніж у раю. Примірник цієї книги князь В. Голіцин брав з собою в кримські походи.
Такого глобального й принципового агресивного почуття проти магометан і, конкретно, «турок» (османів) в поезії Лазаря Барановича не було. Тут є лише окремі, хоч і досить виразні, сплески войовничого панславізму. Але в цілому й тут, у такій болісній для його часу «турецькій» темі, Лазар Баранович нерідко виявляв себе тим же самим добродушним і миролюбним християнином. І якщо апостол Павло у посланнях називає себе «нелюдом», то Лазар Баранович, наслідуючи преподобних учителів, називає себе у листах до друзів «турком». Це хатнє прізвисько архієпископа багато чого говорило і про загальний осуд османської жорстокості й зверхності, і про щось справді смиренне, християнське: мовляв, а самі ми хто? Чи такі вже справді безгрішні й миролюбні, щоб засуджувати інших? Отже, деякі риси «українського слов’янофільства» у житті й творчості Лазаря Барановича можна знайти. Такий несправедливий до нього М. Сумцов тут, нарешті, не помилився.
В одній із своїх блискучих розвідок Вал. Шевчук висловив думку про існування чернігівського кола діячів культури. Правильніше було б назвати його колом Лазаря Барановича, оскільки лише частина його членів жила в самому Чернігові, а більшість — у Батурині, Львові, Києві, Москві, Слуцьку, Полтаві, Харкові, Новгород-Сіверському та інших містах. Не всі вони навіть спілкувалися між собою, але їх об’єднувала дружба з чернігівським архієпископом, його друкарня, де літературні твори виходили частіше й легше, ніж у Києві. Звичайно, їх об’єднували не самі лише практичні інтереси, не тільки можливість видаватися в Чернігові. Успішна діяльність друкарні Барановича вселяла віру в відродження культурного життя в Україні після тривалих літ війн та розрухи, надихала членів гуртка й зміцнювала їхню національну свідомість. На ґрунті цих почуттів формувалося найбільше літературно-мистецьке об’єднання XVII ст., яке фактично було першою творчою спілкою українських письменників.
У гуртка Барановича було чимало спільного із гуртком Єлисея Плетенецького, який в 1615-1616 pp. зібрав навколо своєї печерської друкарні плеяду блискучих діячів. (До їх числа належали Иов Борецький, Памво й Стефан Беринди, Тарас Земка, Олександр Митура, Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький, Йов Княгинецький, Гаврило Дорофієвич, Захарій Копистенський.)
Але якщо соратники Плетенецького, а потім і Петра Могили лише закладали перші камені в підвалини нової культури й освіти, то друзі Барановича жили вже в самостійній національній державі, вивершували закладені їхніми попередниками підмурки й впевнено переходили до зведення стін храму української духовної культури. І хоч часи були ще важкими, кривавими й несприятливими для творчості, вони працювали з величезним, доти небаченим, ентузіазмом, відчуваючи себе справжніми духовними вчителями народу, носіями нової, морально насиченої й сповненої внутрішньої й зовнішньої краси, нової християнської культури, яка з часом стала називатися бароковою.
Фактично, це було перше покоління українських культурних діячів, позбавлених комплексу національної неповноцінності. Вони робили все з великим розмахом (бо попереду, здавалось, — віки) і йшли з кону життя з певністю, що незабаром прийдуть інші майстри, які завершать розпочату ними споруду.
На жаль, їхні сподівання не справдились. Очікувані майстри прийшли надто пізно, — коли й їхні імена було вже забуто... Але все одно вони зробили своє діло. Закладені ними, невидимі для їхніх наступників, підвалини української культури продовжували служити будові з усіма її поверхами й надбудовами.
Особливо вражають параметри підмурків, закладених бароковими діячами. Митці наступних поколінь навіть не уявляли собі справді: велетенських масштабів тієї споруди, яку вони, за задумом «чернігівців», мали зводити. Вони будували свої скромні етнографічні клуні там, де мали височіти колони храму, скупчувалися у тісних закутках, не підозрюючи, що під ногами — величезні простори для можливої розбудови літератури.
«Чернігівці» звикли до своєї провідної й панівної ролі в культурному житті всього східного слов’янства, орієнтувалися лише на західні зразки, їм навіть не спадало на думку, що на зміну настроям творчої розкутості, естетичної відкритості прийде психологія відрубності, ізоляціонізму й самообмеження, яка покладе край їхнім прагненням утвердити в Україні справжню європейську культуру. Ядро угруповання становили ті, з ким Баранович вчився або працював у київській колегії; це філософи, богослови й полемісти, знавці церковної й національної історії — Гізель, Софонович, Галятовський. Але були й молодші, учні цих маститих письменників — А. Радивиловський, Д. Туптало (св. Дмитро Ростовський), С. Яворський, Л. Крщонович, І. Щирський, С. Ялинський, І. Величковський, П. Армашенко, Були тут і такі загадкові постаті, про які ми нічого не знаємо, крім того, що вони належали до «старої гвардії». Це — О. Бучинський-Яскольд та Іван Орновський.
На титулі книги «Дари духа Святого» (1688), виданій у друкарні Лазаря Барановича, названі як автори сини охтирського полковника Данило й Яків Перехрести, але, як показав у Москві на слідстві у справі Ф. Шакловитого сам батько цих юних авторів, твір написав їхній домашній вчитель — невідомий нам сьогодні письменник Іван Богдановський. Цілком можливо, що до кола «чернігівців» мав якусь причетність і загадковий Климентій Зіновіїв. У нього як поета було чимало спільного з Барановичем. Під впливом архієпископа перебував і харківський поет Онуфрій, який наслідував його і навіть перекладав його польські вірші старослов’янською. Представником «чернігівців» у Москві, відданим діячем української культури й освіти був поет і вчитель царських дітей Симеон Полоцький.
У літературному плані всі вони уявлялися такими різними, що навіть дивно, як могли вони уживатися «під дахом» того ж Самого угруповання. Можна припустити, що кожен з них знаходив щось близьке собі в конгеніальній вдачі Лазаря Барановича, спілкувався і дружив насамперед з ним, а вже потім з кимось іншим й рештою членів угруповання. Напевно, Л. Барановичу як письменнику був близький О. Бучинський-Яскольд, поет-патріот, що ходив 1678 р. з козацьким військом під Чигирин і писав там «на коліні», серед військового табору, свої бойові поетичні агітки. Він був типовим представником героїчної поезії войовничого XVII ст.
Таким же співцем визвольних і оборонних війн постає перед нами й І. Орновський, який оспівував подвиги й діяння харківського полковника Григорія Захаржевського. Л. Баранович симпатизував йому як поету. І, мабуть, немає нічого випадкового в тому, що останньою книжкою, виданою ним у Чернігові, була саме книжка віршів І. Орновського. При цьому він підтримував дружні й творчі стосунки з тими поетами, яким світська тематика була чужа й які намагалися уникати в своїй творчості політичних мотивів (Л. Крщонович, І. Щирський, Д. Туптало).
Після смерті Л. Барановича поетичний конгломерат, що тримався на самій його особі, розпався, творчі й життєві шляхи «чернігівців» розійшлися. Войовничий, агресивний Лазар втілився в С. Яворському, і його озброєна зовсім не духовним мечем муза помандрувала разом із П. Терлецьким за військами Б. Шереметьева й І. Мазепи на південь, під мури Кезикермена. А Лазар миролюбний знайшов свій посмертний притулок у поезії І. Орновського, який був певний, що «Вірша лагідна скромність і лють ворогують, Марс незгідно із Фебом живуть і міркують» (141; пер. Вал. Шевчука). Після смерті Барановича Орновський розгорнув цілу кампанію проти так званих «марсіалістів» у поезії (служителів не Аполлона, а бога війни Марса). Він не міг приєднати свій голос до хору тих, хто прославляв нові війни на півдні, що їх вела Росія під визвольними гаслами, але з певним імперіалістичним прицілом.
Дмитро Туптало також засуджував «марсіалістів» й писав про вічну красу миру. Але, на відміну від Орновського, він не впадав у відчай, не шукав забуття й активно проповідував християнську любов, що перетворює світ. Здається, саме йому перейшов у спадок «духовний меч» Л. Барановича: 20 вересня 1705 р. він виголосив перед царем Петром в його резиденції в Преображенському свою кращу проповідь на тему християнського миролюбства, де, натякаючи на самого Петра, затаврував такі «марсіалістські» риси, як гнів і лютість, і піддав нищівній критиці кумира завойовників усіх часів — Олександра Македонського.
З погляду барокової людини, кожне явище природи чи людського життя — це таємний знак, за яким прихована якась мудра думка, адресована Богом людині. Прочитати всі ці знаки, витлумачити їх і скласти ясне уявлення про сенс буття всього сущого покликане саме мистецтво.
Бароко не прагнуло до простого віддзеркалення дійсності в художніх творах, — його ідеалом було мистецтво осяяння й одкровення. І тому зрозуміло, що людину тієї доби не могла задовольнити жодна з успадкованих від минулого художніх форм, йшлося про створення якогось особливого мистецтва, де візуальні й поетичні образи становили б єдину систему відтворення найглибших шарів поетичного мислення.
Одною з перших пам’яток емблематичного мистецтва в Україні можна вважати форту (титульну сторінку) до першого в країнах східного слов’янства підручника гомілетики — «Ключа розуміння» І. Галятовського (К., 1659). Форта до виданого Л. Барановичем у 1666 р. «Меча Духовного» демонструвала вже певний крок у розвитку емблематичного мистецтва, хоча їй була властива літературщина, зокрема плакатність й публіцистична прямолінійність.
Ще рішучіше підступився Баранович до проблеми емблематизму у форті «Труби словес проповідних» (1674). До нас дійшло кілька листів архієпископа, які дають певне уявлення про те, як готувалося це видання і як створювалась його форта. У листі 1673 р. до завідуючого печерською друкарнею В. Ясинського дано літературний опис цієї майбутньої титульної сторінки книги, з якого видно, що емблематичний твір створювався водночас поетом і художником, складався із написів (девізів, гасел, підписів) і зображень. Л. Баранович пише про майбутню форту не як богослов, а як поет, — схвильовано й образно: «Пресвята Діва так, як собор її святкується, має бути у віночку: чрево твоє, яко стог пшениці; у чреві — пшениця: це має означати родючість року. На одному боці — чертог Пресвятої Діви з щитами: яко стовп Давидів, тисяча щитів висить на ньому; а на іншому боці, для відповідності,— стовп св. Симона і сам він у віночку. Пресвята Діва вбрана як сонце. Це означатиме тепло літа: ність іже укриється теплоти его, а Симон проливає сльози; від такого лише дощу слід чекати врожаю. Із хмар рука благословляє літо й тримає віночок. Напис: «Десниця Божа сотвори силу» (Листи, 23). Для виконання такої роботи потрібний був художник-гравер, який мав би смак до літератури й, зокрема, до поезії. Таким і став Іван Щирський.
1683 р. він виконує, очевидно, за програмою Барановича авантитул до його книги «Благодать та істина» (1683). Аби зрозуміти цю річ, треба згадати, що бароко пов’язувало всі події на землі з волею Бога і, отже, надавало кожній з них містичного й космічного значення. Саме цю думку Лазар Баранович і поклав в основу свого поетичного опису розгрому турків під Віднем і в Україні.
Створюючи авантитул до поеми «Благодать та істина», І. Щирський йде вслід за автором і намагається вписати зображувані ним події в метафізичну реальність інобуття. Він створює умовно-сновидну композицію, космічна фантасмагоричність й романтична місячність якої здатна розворушити фантазію навіть сучасного читача, вихованого на першокласних зразках фантасмагоричної образності Гоголя й Шевченка, Франка й Лесі Українки, Булгакова й Гофмана, Валерія Шевчука й Сальватора Далі. Цілком можливо, що авантитул Щирського до книги Барановича був першим досконалим твором української емблематичної поезії.
Вихід у світ «Воскреслого Фенікса» став своєрідною віхою в історії української емблематичної поезії. Це видання засвідчило плідне завершення багаторічних шукань Лазаря Барановича в цій новій галузі поетичної творчості. Завдяки його піклуванню в Чернігові, нарешті, з’явились першокласні майстри цього жанру. Було створено перші шедеври, перші зразки, на які могли орієнтуватись інші художники й поети.
Культивоване Лазарем Барановичем емблематичне мистецтво розвивалось в Україні протягом ще тривалого часу (назвемо хоча б Л. Тарасевича, Н. Зубрицького, Д. Сінкевича, Г. Левицького). В їхньому мистецтві виразилось одвічне прагнення людини порушити байдуже мовчання світу й змусити його заговорити про свої таємниці бодай мовою алегорій і символів. Така пізнавальна пристрасть має позачасовий, загальнолюдський характер. Не дивно, що навіть у раціоналістичному XIX ст. в Україні знаходились люди, які розуміли величезне значення емблематичних шукань мистецтва XVII ст. І в той час, коли «світочі передової думки» запевняли спраглу до знань молодь, що поезія Л. Барановича, його друзів та учнів всього лише «порожній набір слів» і «гучних фраз», викладач Київської духовної академії В. Певницький, навіть не здогадуючись про свій вагомий внесок у літературознавство, точно й ясно сформулював справді новаторську думку про містичний символізм як прояв філософських шукань у літературі XVII ст., що свідчив не про «схоластичну обмеженість» авторів емблематичних творів, а «про потяг їхньої думки до глибинного бачення, до найяснішого осягнення всього сущого. Тут дається взнаки зародок філософської думки, яка боїться й уникає поверхових суджень й прагне створити собі новий ідеальний світ, що вивищується над усім видимим нами. Науки не було тоді в Росії і глибокій думці ніде було притулитися, не було на що зіпертися. Непроглядна пітьма оточувала її. Сама лише християнська містика стояла перед нею зі своїм проникливим поглядом, вказуючи їй на потаємну загадку життя й обіцяючи трохи підняти запону, накинуту на неї; для бентежної думки тут був скарб, який вона шукала. Тому цілком природно було захопитися нею, й цьому захопленню піддавалися люди глибокого змісту й серйозного спрямування».
Але беручись за містико-філософську поезію, митці бароко й, зокрема, поети зі школи Л. Барановича, сподіваного кардинального здвигу в галузі пізнання світу не досягли. Мистецтво ке спромоглося випередити філософію й науку. Воно лише роз’ятрило розум передчуттям наближення до великих таємниць буття, пробудило в людях поетичну, а часом і хворобливу мрійливість (те, що тепер називають «романтичністю»), але темного покрова таємниці світу не зсунуло. І тому не дивно, що найбільшими критиками барокового — художньо-емблематичного — пізнання стають у XVIII ст. найкращі розуми України — Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Ломоносов у Росії. Активно виступали проти бароко й прогресисти-просвітителі Західної Європи. Італійський філософ Антоніо Банфі писав, що «чуттєва примхливість» мистецтва бароко піддається «осуду в ім’я моралі й релігії», його «безплідна мрійливість... не витримує порівняння з ясністю й доказовістю наукової істини. І, нарешті, його намагаються загнуздати й ввести у рамки в ім’я широко тлумачуваної корисності».
Від тривалої нещадної критики бароко європейська культура багато втратила. І насамперед, — в моральному плані, бо барокове мистецтво бачило в людині в першу чергу істоту духовну, причетну до грандіозної планетарної боротьби сил добра й зла, або, як говорив св. Дмитро Ростовський, «духа Господня й духа світу». На такий рівень морального самоусвідомлення культура Європи після бароко вже не підносилась.
І вже стосовно України можна сказати, що школа Л. Барановича була останнім об’єднанням митців, які прагнули до органічного синтезу інтересів церкви й мистецтва. Для характеристики атмосфери, що панувала в ньому, важливе, наприклад, те, що це культурно-мистецьке середовище дало Україні двох великих святителів: св. Дмитра Ростовського та Феодосія Углицького. Факт досить промовистий. І свідчить він, передусім, про високий духовний рівень, на якому творилася тодішня українська культура. Трагічно, що той рівень уже втрачено. Можливо надовго, чи назавжди. А разом із ним — і саме право мистецтва називатися прекрасною, людяною й мудрою справою.
Чи здатні ми сьогодні замислитися над причинами поразки християнізованого мистецтва бароко? Чи здатні ми розвіяти той чорний туман нерозуміння й забуття, який оповив як самого Лазаря Барановича, так і його учнів, друзів і послідовників? Будемо сподіватися, що колись у майбутньому обидва запитання матимуть ствердну відповідь.
Л-ра: Слово і час. – 1993. – № 10. – С. 3-13.
Твори
Критика
