Метафізичний консепт в українській поезії бароко (на прикладі творів Л. Барановича)
Тетяна Рязанцева
Л. Мосендз назвав якось сонет «коштовним подарунком з Ренесансу». Не менш коштовний подарунок одержала українська література від західньоєвропейського Бароко. Це був метафізичний консепт — особливий вид метафори, що є матеріальним вираженням парадокса. Метафізичний консепт являє собою поєднання різнорідних, на перший погляд, понять у якісно нове, неподільне ціле. При цьому кожна частина зберігає свої індивідуальні риси, що надає консепту необхідної у метафізичній поезії динаміки й напруги.
Оксиморон вважався найдосконалішою зовнішньою формою консепта в західноєвропейській метафізичній поезії, втім не виключалася й побудова консептів за аналогією, за допомогою порівнянь, уподібнень та простих метафор. Бо за класичним визначенням Б. Грасіана, консепт взагалі: «...Це акт розуміння, що висвітлює зв’язки, які існують між об’єктами». Або: «...спосіб сприйняття будь-якої реалії не відокремлено, а у співвідношенні з іншими».
Українські теоретики Бароко та поети-практики визнавали консепт майже виключно у формі «concors discordia», поєднання протилежностей, орієнтуючись на визначення консепта, подане у трактаті M. К. Сарбєвського «Praecepta poetica» («Засади поетики»).
У курсах поетики та риторики постійно підкреслювалось, що саме цей тип консепта є найефектнішим, найцікавішим, найдотепнішим, і зрештою, розвиває читача, себто він найкраще відповідає основним завданням барокової поезії «docere, movere, delectare».
Українським авторам були відомі обидва типи метафізичних консептів — «короткі» та «поширені». Перший тип — це проста метафора чи зіставлення обраних реалій, другий являє собою метафору, що ускладнюється, поступово охоплюючи весь твір.
Подібно до західноєвропейських теоретиків Бароко, українські автори розрізняли «actum» та «argutum» — власне консепт та словесну оболонку.
Словесною оболонкою консепту (поєднання ідей) могли бути, наприклад, анаграма, омонімія, полісемія, метонімія та ін. Такі шляхи творення «argutum» у творах наводить, зокрема, М. Довгалевський у «Саду поетичнім».
Розгляньмо як ці можливості втілювались у життя в метафізичних поезіях Л. Барановича — відомого майстра «acutum et argutum» в українській літературі Бароко.
Тезу поет з особливою силою розвинув у віршах «Conscientia scientia» і «Jak ztoto, tak btoto». Зазначені твори яскраво ілюструють його вправність щодо побудови як змістових (acutum), так і формальних (argutum) консептів.
У першому вірші «Conscientia scientia», назва якого у перекладі з латині означає «Совість науки» або «Наука совісті», на рівні «acutum» обігрується необхідність зв’язку цих понять у людській свідомості і, у такий спосіб, їхнє взаємозбагачення, чи ж то повне знецінення того й іншого у випадку їх роз’єднання. Цю ідею сформульовано в початкових двовіршах:
Sumienie dobre Umiçtnoés prawa
Z umtçtnocsi и nas prosna slawa.
Gdy test umienie tylko nie sumienie
Buta daremna tylo y nadmienie...
Чисте сумління — гарна якість (здібність),
Марною є слава, яку приносить нам знання.
Там, де є самі знання, а не сумління,
Все — лишень пуста марнота й пиха.
А по току, через серію послідовних висновків:
Kto mysl о Bogu та, to mqdra glowa О nіт naiczçsta ma bye nasza mowa;
To nasz Poczqtek, to і koniec rzeczy Tu sie zaradzic ma rozum czlowieczu
Той, хто міркує про Бога — мудрець,
Про Нього частіше за все слід говорити нам;
Це — наш початок, це ж і кінець усього,
З цього має виходити людський розум, —
автор приводить читачів до підсумку:
Bysmy przed soba zawsze Boga miely Tak bysmy sprosznie grzechiem nie szaleli.
Badz w mysli naszei ustawiecznie Panie A w grzech bçdzie tak czesto padanie.
Якщо б перед собою ми завжди Бога мали,
То нагло втративши розум, у гріх би не впадали.
О, коли б у думках наших перебував Господь!
А так, часто-густо впадаємо ми в гріх, —
який доповнює й уточнює первісне положення. Під «sumieniem dobrym» поет розуміє думку про Бога, слідування нормам християнської моралі, а під «umieniem» — марні знання мирські, що вони самі по собі, не поєднані із сумлінням, ведуть лише до гріхів.
Очевидним тут є, як влучно зауважив Р. П. Радишевський, «...змістові контрасти, які не є звичайними протиставленнями, а швидше роз’ясненнями, висновками, підсумками, висловленими через протилежні поняття. Це зроблено як у рамках одного речення, так і в масштабах всього твору...».
Іншими словами, це розгорнутий метафізичний консепт, побудований на конфлікті тимчасового-вічного, переданому через необхідність співіснування в душі людини знань, досвіду (марне, мирське, минуще) і віри, думки про Бога (святе, піднесене, вічне).
Баранович майстерно підкреслює нерозривність сумління і досвіду не лише на ідейному, але й на формальному рівні твору, у сфері «argutum», обігруючи часткову співзвучність польських і латинських слів «sumienie — umienie» і «conscientia — scientia». Невеличка поезія «Jak zloto tak btoto», власне римований коментар до відомої фрази Євангелія: «Не можете служити Богові і маммоні» (Матф., 6:24).
Цей твір якнайвиразніше демонструє віртуозність Баранови- ча у галузі побудови формальних консептів.
Закликаючи читачів «не ділити серця» між золотом і Богом, поет прагне найбільш дохідливо роз’яснити своїй пастві повну несумісність цих понять. Для більшої переконливості, вже у першому рядку вірша архієпископ Лазар розтинає саме слово «золото» («zloto») на «справжні» його компоненти, подаючи його як анаграму слів «це зло» («zlo to»), пропонуючи, у такий спосіб, обирати не між золотом і вірою, а між добром і злом.
Подальший опис перетворення шляхетного металу на бруд, для чого потрібно всього лиш «розділити» його:
Nierozdzelone iako — zloto zlotem,
Ztoto rozdzielone wnet zostawa btotem
Золото нерозділене (без домішок) залишається золотом,
Золото розділене тут-таки перетворюється на бруд, —
має на меті підкреслити небезпечність «розділення» серця, замкнення його від Бога. На формальному рівні особливий ефект цих рядків досягається завдяки обігруванню далеких за значенням, але відносно близьких фонетично (різниця — один звук) слів «ztoto» і «btoto» («золото» і «болото»). Поет не без успіху намагається створити ілюзію не лише фонетичної подібності, але й семантичної спорідненості двох слів, прагне перетворити «відкриту» їх подібність на пересторогу для читачів.
Подібні заходи Баранович використовував і в інших віршах на цю ж тему. «Argutum» короткого метафізичного консепту в «Bog zaleta...» базується на співзвучності польських слів «Bog» і «bogaty» («Бог» і «багатий»):
Bogaty kto та jednego Boga.
Nie mieszhiem, Bogiem dusza nasza droga.
Багатий, хто має єдиного Бога,
Не калиткою, Богом, цінна наша душа.
Отже, як бачимо, Л. Баранович вільно володіє, сказати б, «технікою консепту» і на змістовому, і на формальному рівні. Йому підвласні як короткі, так і поширені метафізичні консепти, блискуче «оздоблені» за допомогою обігрування часткової омонімії, каламбурів, анаграм. В інших творах, наприклад, Nie bedz rozume...» поет удається ще до руйнації фразеологічних зворотів. Усі ці заходи — з арсеналу західноєвропейських авторів Бароко. Майстерне використання їх українським поетом XVII ст. демонструє, що вже на рівні стилістики, так само як і на рівнях тематики, поетики чи ідеології вітчизняні письменники вільно почувалися в межах загальноєвропейського культурного коду доби, вправно оперували окремими його елементами, і навіть по-своєму їх інтерпретували: наприклад, оксиморони у поезіях Барановича, здебільшого не класичні, а морфологічні. Отже, це було не просте наслідування, а творче переосмислення канону.
Л-ра: Медієвістика. – Одеса, 1998. – Вип. 1. – С. 93-97.
Твори
Критика
