Повне танатологічне коло
В основі будь-яких людських конфліктів, на мою думку, діє принцип енергії мортідо – поняття, що використовувалось в психоаналізі. Було введене у 1936 році Паулем Федерном, одним з учнів Зиґмунда Фрейда. Це енергія вилучення, дезінтеграції (розпаду) в основі – протистояння життю та розвитку. Надалі дослідженням займався інший учень Фрейда – Ерік Берн. Якщо зануритись глибше, то ідея мортідо – це розмежування природного потягу до смерті як бажання, орієнтованого на самознищення (мортідо) і гіпотетичного та деструктивного інстинкту агресії, спрямованого на смерть (знищення) інших – деструдо. У цьому контексті якщо узагальнити, то енергія мортідо й деструдо буде складати танатологічну основу буття кожної живої людини.
Якщо міркувати з етичної позиції – то проблеми у сім’ї, це не лише окремий фактор особистої незрілості або того чи іншого тиску збоку одного із партнерів. Це вияв закладених в нас культурних кодів (елітарної культури та масової). Патріархальний або окремо матріархальний стан кожної окремої сім'ї. Рівність, при якій один з партнерів (жінка чи чоловік) не домінував – знайти в сучасних суспільствах майже неможливо.
Масова культура в нашому часі – це не лише банальні «мильні опери», відтворюючі найгірші із можливих сценаріїів життя, де панує суцільна пост-совкова реальність рогулівства (патріархальний скрипт), це і бойовики, і комікси про супергероїв, які ми отримала від Америки (марвелівська чудо-жінка). Фемінізм також піднімає й послуговується енергією Таносу, інтеграцією мортідо та деструдо).
Елітарна культура, як приклад найкращі із поетів декадансу: Артюр Рембо, Шарль Бодлер, Рафал Воячек. У своїй творчості послуговуються лише енергією мортідо, яку переносять і на своє реальне життя. Це той випадок, коли життєве коріння виходить й наслідує уперсоналізоване тло власної поезії. Самознищення через дзеркальність власних персонажів. Чи, взяти, як приклад, ту ж класичну літературу «Страждання юного Вертера» Йоганна Вольфганга фон Гете. Головний герой вбиває себе через неможливість втілити закінчений образ власного кохання. В основі кожного нашого кохання знаходять місце не просто емоції, а складні самоструктури, які часто утворюються унаслідок того чи іншого накопичення (несвідомого культурного чи унаочненого коду-прикладу – наші батьки, стосунки між ними. У кого склалась повна картинка – той щасливий. Буває й так, що уявлення одне про одного дозволяють жити – та це не триває вічно, коли енергія деструдо переважає над здоровими рішеннями. Бути на самоті, чи гратись у комп'ютерні ігри, читати книги, дивитись фільми чи самому займатись творчістю. Якщо нічого з усього перерахованого не працює й не допомагає звільняти зайву накопичену негативну енергію, тоді варто відпускати людину. Руйнування такий же природній процес – як і створення, проте створювати важче, ніж руйнувати, саме тому щораз нам доводиться звикати до нових стосунків й проходити перехідний період незручностей від тимчасового взаємонерозуміння.
Якщо підійти ближче до теми сім'ї. Два фільми російського режисера Андрія Звягінцева «Повернення» та «Вигнання» якнайкраще вписуються у атмосферу досліджуваного. У «Поверненні» простежується тема відторгнення батьківської любові. Після довгої відсутності в житті двох підлітків з’являється батько й починає їм наново перекривати слабке сприйняття дійсності, вчить забувати про страх. Для них постать батька – постать тирана, хоч коли він гине, намагаючись врятувати одного із синів, лише тоді відкривається цілий постологічний образ – ця любов була жертовною, навіть якщо ззовні це виглядало як добряча затріщина, в основі завуальовано показане ставлення старозавітного бога до людства. Крізь, здавалось би, жорстокі зауваження – виховується нова свідомість. Бог вчить прощати (любити), задля цього він жертвує навіть власним сином. Режисер ж навпаки знищує концепцію самого бога (образ батька), щоб люди (діти) могли розібратись з власним страхом.
Інший фільм «Вигнання» уособлює концепцію антибога. Головний герой терзає свою жінку, коли та ніяк не може сповістити чоловіку, що вона завагітніла. Він підозрює її у зраді. Вона все мовчить і мовчить Її страх – це її любов. Вона щиро вірить, що між нею і її чоловіком існує таїнство – довіра. Коли він дізнається про про те, що вона вагітна він зважується силою знищити те, що було створено й зберігалось у мовчанні – сила любові тоне у крові дитини й смерті жінки. Центральний архетип першого фільму «Повернення» – бог-чоловік, другого «Вигнання, бог-жінка. Перший архетип знищується миттю через всесвітню волю, другий через волю усамітненого зла в людині.
У першому фільмі «Повернення» виявляємо випадкову природу мортідо спрямовану на власну танатологічну сутність людини. Сам герой для себе є смертю. Питання його смерті – час даний дітям для розуміння власних страхів.
У другому фільмі «Вигнання» проходимо ціле танатологічне коло (реверс взаємодії мортідо і деструдо «через знищення іншого, я знищую себе». Головний герой від зачаття своєї копії приходить до того, що він є іншим, невідомим нам Адамом. Замість того, щоб прислухатись до божого голосу і послухати Єву, вирішує знищити яблуко пізнання добра і зла.
Пам’ять – найкращий із можливих провокаторів. Тому або виникає абсолютна повага до тих, кого ми вже стратили для себе (вичерпали повністю увесь досвід) або безмірне відчуття зневаги – енергії мортідо=деструдо, яка вже ледь-ледь жевріє.
Автор: Роман Петрицький
