Сатири сивочолого чарівника (Згадка про творчу спадщину Саші Чорного)
В. Рогозинський
На сільському цвинтарі Лаванду, що спав вічним сном на жовто-зеленому пагорбі, біля могили з дерев'яним хрестом, схиливши голови, стояли одягнені в чорне вбрання жінки, серед яких вирізнялась уже не молода, але ще красива смуглявка з очима, схожими на очі лебідки, яка втратила свого супутника життя. Навколо жінок стояли понурі чоловіки, а ще зграйка дітлахів, сумних і розпачливих, як восени підранки. Жінки і чоловіки тихо перемовлялися французькою. Мовчала тільки смаглява жінка, стримуючи невимовний біль і нестерпне бажання розридатися, вигукуючи російські слова, як її землячки на далекій батьківщині. Діти не стримували сліз: вони втратили доброго чарівника, який так несподівано з'явився у їхньому селі і так несподівано пішов від них. Той чарівник читав їм веселі віршики якоюсь незнайомою мовою, але він так зрозуміло жестикулював і так кумедно зображував звірят і ляльок із тих віршиків, що вони сміялися й навіть повторювали окремі незрозумілі слова, і їхні серця наповню-вались радістю й вдячністю. Він показував усілякі фокуси, особливо ж, коли читав, диригуючи в такт рукою: Алле! Известный Куки-фокс
И кошка, мис Морковка,
Покажут вам английский бокс.
Ужасно это ловко.
Свирепый фокс не ел пять дней,
А кошка — две недели.
Все фоксы мира перед ней,
Как кролики, робели!
А напередодні того жахливого дня, коли заграва пожежі закривавила вечірнє небо над фермою дядечка Леже і все село кинулося рятувати погорільців, сивочолий чарівник з напрочуд молодими чорними очима і неземною приязною усмішкою прочитав їм вірш, який починався словами:
Ах, сколько на свете детей!
Как звезд на небесном челе...
По всей необъятной земле,
Кружатся, как стаи, чижей...
Над цвинтарем Лаванду кружляли розгублені чижі, бо і вони втратили Птаха, людину-птаха, який все життя шкодував, що літає лише уві сні. Усе життя він мріяв радувати ліричним солов'їним співом, як робили це десятки таких, як він, талановитих, народжених «срібним століттям», а змушений був без упину стукати, наче дятел, сатиричним молоточком по трухлявому стовбуру деградованого суспільства. Він мріяв його вилікувати, але не встиг: величезна червона сокира зрубала і той трухлявий стовбур, і молодий здоровий ліс, винищила і солов’їв, які співали срібними голосами.
5 серпня 1932 року російський емігрант і неповторний російський поет Саша Чорний, рятуючи на пожежі дітей французького фермера, загинув, пішов у вічність. Того сумного вечора на сільському цвинтарі біля його могили стояли врятовані ним діти.
А починалося життя в тихому і милому серцю Житомирі, куди закинула доля батьків юного гімназиста Саші Глікберга. Були радощі і сподівання, і закоханість, і духмяні тополі, і затишні бульвари, і гілочка бузку, яку вперше подарував юній житомирянці. Нестатки змусили покинути навчання, стати дрібним чиновником служби зборів’. Там уперше стикнувся з людськими пороками - несправедливістю, зневагою, облудою, заздрістю. Либонь, тому і закортіло довірити свої думки записникові.
Так народилися перші поетичні рядки, і були вони сповнені не словами закоханого юнака, що радіє кожній миті життя, а словами, наповненими гіркотою і злою іронією, які точилися із отруєного неоковирною дійсністю серця. Хіба могли подумати чиновники замизганої контори, що сором’язливий і непомітний юнак, який працює разом з ними, через кілька років стане найвідомішими сатириком Росії?!
Його перший сатиричний вірш, надісланий до петербурзького журналу «Зритель» (а це було в шалені дні революції 1905 року), без жодної затримки був надрукований і почав тріумфальний похід по університетських аудиторіях, по літературних салонах. Важко було знайти інтелігентного петербуржця, який не знав би напам’ять рядки з цієї сатири:
Разорвался апельсин
У Дворцова моста —
Где высокий господин
Маленького роста?
Революційна хвиля розбилася, натрапивши на хвилеріз царату, і «революціонер з Житомира» (так почали називати сміливця), змушений був виїхати за кордон, ховаючись від репресій. Два роки він слухав лекції в Гейдельбергському університеті, а коли повернувся до Петербургу, філософськи замислений і непримиренний, то почав співробітничати з журналом «Сатирикон», яким орудував відомий гуморист Аркадій Аверченко. Вірші, які він почав підписувати псевдонімом Саша Чорний, були настільки популярними, що наклад «Сатирикону» збільшився утричі. Житомирянин Олександр Глікберг став сатириком Сашею Чорним, який одноосібно панував на російському сатиричному олімпі.
Уважно, як під мікроскопом, розглядав поет віруси бездуховності, які спричинили суспільну деградацію і, що найбільше непокоїло поета, — отруїли прошарок суспільства, до якого належав і він, — інтелігенцію. Жага наживи, лицемірство, чиношанування, все те, проти чого повставав колись Антон Чехов, набуло ще більшого розмаху, і Саша Чорний вважав своїм обов'язком бути, попри все, російським Ювеналом: сатиричним натаєм він нещадно шмагав і думських депутатів, і урядовців, і людей в синіх мундирах, і чиновників, і духовно зубожілих інтелігентів. Поет називає ідола, якому служать персонажі його сатир. Це — Вульгарність. Вона агресивна, нахабна, облудна. Вона надиктовує правила поведінки, нав'язує смаки, манери. А тому почуває себе комфортно і вважає, що їй усе дозволено:
В ее салонах — все, толпою смелой,
Содравши шкуру с девственных идей,
Хватают лапами бесчувственное тело
И рьяно ржут, как стадо лошадей.
Поет, неначе Гойя, малює портрет Вульгарності:
Лиловый лиф и желтый бант у бюста,
Безглазые глаза — как два пупка.
Чужие локоны к вискам прилипли густо,
И маслянисто свесились бока...
У салоні Вульгарності збираються «брандахлысты в белых брючках», «содержанки в модной славе», «пажи в лакированых копытах», «крутобедрые Астарты, зазывющие кавалеров, как в торговые ряды». У цьому салоні немає облич, є лише — «щеки, шеи, подбородки», «шипр и пот, французский говор»...
<в< наполненные ведра,
Растопыренные бюсты
Проплывают без конца —
И опять зады и бедра...
Но над ними — будь им пусто! —
Ни единого лица!
До цього салону потрапляє й інтелігент, наляканий репресіями, які стали наслідком придушення першої російської революції. Той, який прагнув світла, в паніці кинувся у темряву вульгарності, бездіяльності, ницості, конформізму:
Повернувшись спиной к обманувшей надежде
И беспомощно свесив усталый язык,
Не раздевшись, он спит в европейской одежде
И храпит, как больной паровик.
Истомила Идея бесплодьем интрижек,
По углам паутина ленивой тоски,
На полу вороха неразрезанных книжок
И разбитых скрижалей куски...
У небуття пішли «яркие речи и смелые жесты», і звичайною нормою життя стає скиглення у супроводі хору, який у нестямі закликає:
Давайте спать и хныкать
И пальцем в небо тыкать!
Або ж:
«Отречемся от старого мира...»
И полезем гуськом под кровать.
Пошесть бездуховності заполонила парламентські фракції, державні служби, літературні салони, редакції газет і журналів, видавництва. Потік інформаційної брехні, компромату, блюзнірства наповнювали видання, які фінансували різноманітні думські партії, всілякі можновладці:
Пародии на пародии,
Чревоугодие,
Комические случаи в Батуми,
Самоубийство в Думе,
Случай в спальне —
Во вкусе армейской швальни,
Случай с пьяным в Калуге,
Измена супруге...
Саша Чорний співчуває читачам тієї друкованої продукції. Його іронія сумна, в ній звучать ноти розпачу:
Кто в трамвае, как акула,
Отвратительно зевает?
То зевает друг-читатель
Над скучнейшею газетой.
Каждый день с утра он знает,
С кем обедал Франц-Иосиф
И какую глупость в Думе
Толстый Бобринский сморозил.
Замість діяльності, спрямованої на поліпшення економічного стану суспільства, повернення обличчям до духовних цінностей, інтелігенція і не лише вона, а й представники інших суспільних прошарків, переводять себе на нескінченні політичні сварки, на безглузді суперечки, які корисні лише так званій політичній еліті, яка засідає в думських фракціях:
Моя жена — наседка,
Мой сын, увы, — эсер,
Моя сестра — кадетка,
Мой дворник — старовер.
Кухарка — монархистка,
Мамаша — анархистка,
А я — я просто так...
Дочурка-гимназистка
(Всего ей десять лет)
И та социалистка, —
Таков уж нынче свет!
От самого рассвета
Сойдутся и визжат, —
Но мне комедья эта,
Поверьте, сущий ад....
Проклятья посылаю
Родному очагу
И втайне замышляю —
В Америку сбегу!
Книжкова продукція, якою завалені прилавки, викликали у поета нестримне обурення, а легіони письменників-нездар і поетів-графоманів, які прекрасно існували, сміючись над споживачами їхньої «художньої макулатури», викликали справедливу відразу.
Ах, словесные, тонкие-звонкие фокусы-покусы!
Заклюю, забрыкаю, за локоть себя укушу.
Кто не понял — невежда. К нечистому! Накося — выкуси.
Презираю толпу. Попишу? Попишу, попишу...
Попишу животом, и ноздрей, и ногами, и пятками,
Двухкопеечным мыслям придам сумасшедший размах,
Зарифмую все это для стиля яичными смятками
И пойду по панели, пойду на бесстыжих руках...
В одному із віршів, присвяченому 100-річчю від дня народження Миколи Гоголя, який починається словами: Ах, милый, Николай Васильич Гоголь!
Когда б сей час из гроба встать ты мог... —
Саша Чорний задає питання класику: «Где твои герои? Все живы ли?» и сам дає відповідь:
Живут... И как живут! Ты, встав сейчас из гроба,
Ни одного из них, наверно, б не узнал:
Павлуша Чичиков — сановная особа
И в интендантстве патриотом стал —
На мертвых душ портянки поставляет
(Живым они, пожалуй, ни к чему),
Манилов в Третьей думе заседает
И в председатели был избран ...по уму.
Петрушка сдуру сделался поэтом
И что-то мажет в «Золотом руне»,
Ноздрев пошел в охранное — и в этом
Нашел свое призвание вполне...
У цьому вірші поет з гіркотою констатує, що навіть гоголівська сатира не змінила на краще деградованих типів, навпаки, ці типи піднялися на вищий щабель, паразитують на суспільстві, отруюють його своєю порочною суттю. І все ж у душі поета ще жевріє надія, що настане час — і відбудуться позитивні зміни, що виліковуються і «типи», і суспільство:
Сжечь корабли и впереди, и сзади,
Лечь на кровать, не глядя ни на что,
Уснуть без снов и, любопытства ради,
Проснуться лет чрез сто.
Минуло вже сто років, як були написані ці рядки, як виходили у світ сатири Саші Чорного. Лишається тільки уявити, які почуття викликали би в серці поета персонажі сьогодення, теперішнє суспільство, теперішні міжпартійні чвари, заангажовані газети, книжкові «шедеври», телепрограми, про появу яких навіть і не міг подумати поет-сатирик, усілякі телешоу, «елітні» тусовки і багато чого іншого, новітнього і безпорадного. Здається, поетові можна було б подарувати вірш, який починався б словами:
Ах, милый и наивный, Саша Черный!
Ужель ты верил, что исправишь мир?
Актуальність сатири Саші Чорного — безперечна. Його творчий доробок посідає гідне місце у спадку великих сатириків. Нам бракує його гострого і правдивого слова.
Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 2008. – № 10. – С. 20-21.
Критика
