Григорій Цеглинський. Тато на заручинах

Григорій Цеглинський. Тато на заручинах

(Уривок)

Особи:
МАКСИМ ПРОСТОГУБ, багатий міщанин.
ОЛЕНА, його жінка.
ОСИП, його син.
СТАНИСЛАВ ПОРОЖНИЦЬКИЙ, лісничий.
КОРДУЛЯ, його жінка.
ВАНДА, його дочка.
МАРІЯН ПШЕПЛЬОНТАЛЬСЬКИЙ, економ.
МАРІЯННА, його жінка.
АНДЖЕЙ ПШЕКРЕНЦІЦЬКИЙ, стаєнний.
АНЄЛЯ, його жінка.
МАТЕУШ ПІДПАНКОВСЬКИЙ.

Діється в домі Порожницьких.

Декорація: Кімната в домі Порожницьких, пристроєна з панська, але старою посудою. По стінах багато образів. Двері по середині і по боках.

(Правий і лівий бік — уважається від публики.)

Ява 1.

ОСИП. (Коли підноситься завіса, входить головними дверми Осип, одітий чорно, з великою китицею в руках. Співає собі вже при вході — сентиментально:)

Моя мила така красна —

Діктум, діктум, діктум!

Як на небі звізда ясна —

Діктум, діктум, діктум!

(Дуже втішений затирає руки, при чш розсипуються йому цвіти. Причикнувши, збирає їх, часто і трівожно оглядаючися наліво.)

Мавби се бути злий знак? Е, най Господь боронить! Якажби ще перешкода могла бути ? Вандзя ще вчора сказала, що я її найдорожший, наймиліший, найкоханьший і... як то вона ще сказала?... (нагадує) найприємніший, ні, най- солодший, і се ні... якось так дивно, мусить мені ще раз нині сказати. О ! Вандзя дала слово і дотримає його, але панство Порожнинькі ? Вони довго предовго зволікали, та вкінці таки згодились, нехай тільки від батька відділюся і закину ремесло. І мали рацію, бо якже такій панночці бути ткачихою, чи там ткачовою ? Я не знаю, чого ще тато так вередують, таж від коли місто, — не памятають, щоби пан оберферстер віддавав доньку за простого міщанина-ремісника, та ще такої прсфесії, як ткач ! А вже то мама раді, раді, якби їх хто на чотирі коні посадив ! Що тільки не видко, як обоє надсунуть. Тато кривляться але то їх вже така натура; вони як тільки побачуть Вандзю, зараз змякнуть. (Звернений наліво.) О, Вандзю, Вандзю, я відтепер буду зовсім иншим чоловіком. Зроблю все, чого тільки бажаєш! Закину ремесло, що тебе компромітує — є, хвала Богу, у мого батька добра досить, щоб жити гарно, свобідно, як пристало на таку паню.

Пан Підпанковський обіцяв ще мені, як оженюся, виробити посаду в магістраті або і в раді повітовій; стану писа рем — ні, тепер кажуть „секретарем", — або й касієром, Господи, що то за життя буде! Чоловік справить собі довгу люльку до канцелярії, прийде хлоп і погадає собі : „Ага, то Максимів син, ануно Осипе! Осипе!“ — а я (верескливо) „Цо хцеш! Зачекай, відзіш, же ні мам часу“. Вандзю! Вандзю! А все то тобі завдячити маю, тобі, мій ангелику, соколику, ластівочко, воробієчку! (При послідніх с лозах клякає і остає так, аж до яви 2.)

Ява 2.

Осип, Максим і О гена (входять середніми дверми. Максим убраний по міщанськи, в сукману або білий кожух, в кучмі на голові, з костуром в руках).

МАКСИМ. Що, ти молитви відправляєш, сину?

ОСИП (зірвавшися на ноги). Ні! так призадумався. Розсипалася мені китиця.

МАКСИМ. Що ? китиця ? Видко навчили вже тебе пани на дурнички гроші видавати.

ОСИП. Алеж нині мої заручини, то випадає щось нареченій принести.

МАКСИМ. А на щож їй придасться та китиця? Салату з неї зробить, чи що?

ОЛЕНА. От не говоривбись, старий! Ти не знаєш, що панство люблять... (До Осипа.) Запорошені споденьки на колінах, синочку! (Обтирає порох рукою.)

МАКСИМ. Якось не видко нікого. Ми, відай, поспішились, стара!

ОСИП. Зараз поприходять, убираються десь.

ОЛЕНА. Звичайно, як у панів...

МАКСИМ. Правда твоя ! На панську ласку жди за дверми, Параско. Побачимо, яка у нашого сина буде поведінка.

ОЛЕНА. От не говоривбись, Максиме.

МАКСИМ. Я все своє, Олено. Прийшов сюди, бо ви шапосілися, однак обстаю при своїм, що тут не нашому синови рація.

ОЛЕНА. Та не знати, чому? Такий паничик!

ОСИП (нерадо). Вже то я ліпше знаю, де мені до вподоби.

МАКСИМ. До вподоби, та не до знадоби. Дивись, сину, щоби коли не жалував того. Я вже знаю, чого вони тебе

тут звабили...

ОСИП. Чого?

МАКСИМ. Старий лісничий в довгах по самі вуха. Вчора Абрамко мені сказав : „У пана лісничого довгів, як у лісі патиків“.

ОСИП (оглядаючись на ліво). Фе, татуню, ще почують! ОЛЕНА. Не знати, звідки Абрамко знає...

МАКСИМ. А хтож ліпше знає, як ся хто має, як не жид. Бо скажім правду, синочку, що тобі тут дадуть ?

ОСИП. Дадуть ми панну, якої в світі другої нема. МАКСИМ. Але за тою панною, не посиплеться манною. Тобі, сину, хоч ти вже і спаношився трохи, можна було й між своїми пошукати, не пхатися до панів, ще таких, що аді-б загрітися міщанською шкірою.

ОСИП. Та не знати, де було шукати межи міщанами!

МАКСИМ. Де? Всюди. От Загірний бувби Бог зна що .за Настею дав: воли, корови, сіножаті, всілякого добра...

ОЛЕНА. Є, хвала Богу й свого подостатком.

МАКСИМ. Та я знаю, що вони на наше зуби гострять, зле пождуть трохи ! Зложене не зігниє. Аби так скоро до* робити, як скоро пустити.

ОСИП. Я вашого не хочу. Що собі зароблю, то буду

мати.

МАКСИМ. Що собі заробиш! Та чим, як варстат закинеш ?

ОСИП (тихіше — несміло). Стану писарем або касієром.

МАКСИМ. Касієром ? Дай Боже ! Але я гадаю, що ліпше своє рахувати, як чуже писати..

ОСИП. Не журіться, татуню. Щось і вони дадуть !

МАКСИМ (з наругою). Багато фуми, тай трошки перфуми!

ОЛЕНА. Таж вона єдиначка!

МАКСИМ. Яка єдиначка? — а шибеники де?

ОСИП (оглядаючись). Пст, татуню! Які шибеники?

МАКСИМ. А ті вітрогони, що то не хотіли вчитися,, а тепер по лісах вганяють та з людей шкіру друть.

ОСИП (начеб аж тепер зрозумів). А сини! А їх хто вїнує ?

МАКСИМ. Правда, вони вже" повінсвані; мають гриби в лісі ! Та тота голота піря би з подушок повиносила.

ОСИП (нерадо). На що то вже говорити, татуню. Ви вже раз пристали, тепер знову зачинаєте.

ОЛЕНА. Правда, правда, Максиме, ти вже знов зачинаєш?

МАКСИМ. Та най на вашім стане, я вже нічого не скажу. Але памятай, як що лісничий рахує на мої гроші, то дулку зїсть. Не-на панів я гирив цілий свій вік. А тобі, коли забаглося панства... (чути кроки з лівої сторони).

ОСИП (надслухуючи наліво). Пст, татуню ! Хтось іде.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также