Несподівана актуальність? (Дещо про драматурга Григорія Цеглинського)

Несподівана актуальність? (Дещо про драматурга Григорія Цеглинського)

Лариса Мороз

Кася. А честь, Филипе, честь!
Рура (голосно). Нема часу, пане брацє! Політика передовсім!

Наведені репліки — з комедії Г. Цеглинського «Шляхта ходачкова» (перша вистава 1886 р., першодрук — 1887), яку І. Франко одразу ж оцінив високо, а в 1906 р. назвав найкращим твором галицької драматургії.

Хоча загалом цей драматург не відповідав високим критеріям, накреслюваним великим критиком для народного театру, й тому дістав чимало гостро критичних зауважень.

Найцікавішими для нас нині виявляються ті твори Г. Цеглинського (1853-1912; друкувався часто під псевдонімом Григорій Григорієвич), в яких дотепно висміяно передвиборчу метушню. Чи ж у психології наших співгромадян так багато спільного із психологією «загумінкової шляхетчини» (І. Франко) східногалицького регіону — глухої тоді провінції Австро-Угорської імперії, в котрій конституція (не найгірша у Європі) мала не більшу силу, аніж, на жаль, у нас із вами нині, — принаймні, поки що? Як і моральні норми деяких претендентів на владу. Як і методи, до яких вдаються вони у боротьбі за посади (бо ж, з одного боку: «Як хочеш, бабо, префектувати, то мусиш шляхту почастувати!», й, з другого: «Хаскель, іще вісім склянок пива! Так шляхта з хлопом розмовляє!», аби, уточнимо, здобути голоси селян).

Ще раніш Г. Цеглинським було написано одноактівку «Лихий день», темою якого послужила така жива й сучасна подія, як вибори депутата до сейму в малому містечку. Зміст п’єски Франко виклав так: «Двоє «порядних» селян приїжджають у містечко, щоб взяти участь у виборах. Кандидат, що стає до виборів проти того, за якого вони бажають голосувати, підібрав собі євреїв, які мають агітувати за нього з допомогою горілки, ковбаси та інших закусок, що їх повинні роздавати виборцям. Ця партія почувається сильною, однак знає, що до остаточної перемоги їй потрібно ще тільки два голоси. Ті голоси євреї повинні здобути від оцих селян, тому влаштовують на них формальну засідку: розставляють по дорогах варту, яка кожного селянина, що їде в містечко, має питати, звідки він. Коли б же він був з того села, звідки оці виборці (бо особисто євреї їх не знають!), варта повинна відвести їх до міста і передати просто в руки євреїв, які вже оброблять їх по-своєму. Тимчасом виборці, зміркувавши вже в дорозі, в чім річ, збрехали варті, заявляючи, що ідуть з іншого села, і таким способом непомітно прибули до міста. Тут вони міняються одягом із своїми наймитами і підходять до виборчої скриньки. Наймитів, переодягнених господарями, осідає юрба євреїв, частує їх, і навіть, не спитавшись, чи вони виборці, намовляє їх голосувати за панського кандидата, аж поки за сценою не знявся радісний крик — що саме з допомогою двох голосів оцих хитрих виборців «хлопський» кандидат переміг» (Українська література в Галичині за рік 1886).

Описану «картинку одного маневру» критик, тоді дуже прихильний до реалістичного напряму, схарактеризував як «вдало усценізовану, але ані типову в наших обставинах, ані навіть правдоподібну». Втім, його смаки змінювалися, й роком пізніше цю ж п'єсу Франко називає «веселою і не позбавленою глибокої сучасної думки комедією», яка показує «сцену депутатських виборів у провінції».

Лише три дні відділяють процитоване від опублікованої (також у газ. «Kurjer Lwowski») рецензії, в якій уточнюється мистецтвознавче потрактування правдоподібності й засобів осмислення життєвого матеріалу: це є один із тих випадків, коли матеріалом підказується вибір системи художньої умовності. «Якщо вже в епопеї Мілкевича вона, — розмірковує Франко про те, що визначає як «шляхетську глушину», — є подекуди анахронізмом, то чим же вона повинна бути на нашому грунті, в наших конституційних часах! Очевидно, тільки карикатурою, напівсмішною, але ще більш сумною». У «Шляхті ходачковій» бачимо градацію комедійних барв — од гумору до сатири й далі — до похмурої карикатури, гротеску, від якого читачеві (глядачеві) невесело...

З перших сцен, як і годиться за традиційними приписами теорії драми, відбувається знайомство з ситуацією (гіпербола: «бунти, революція, чисте повстання», уточнення: «шляхта бунтується») та персонажами: префект Розумовський — «у поле пішов», його діти — «десь поневіряються коло хазяйства: панич коло обірника, а панни — сором казати [...] коло конопель...» Те, що в «поважнішому» жанрі могло би виглядати ознакою демократичності зображуваного панства, тут є тим гумористичним зернятком, з якого згодом проростає сатира конфлікту. Основа того конфлікту є ілюзорною (слово Франка), не лише тому, що давні посади префекта (голови польської шляхти) і війта (селянського старости) злилися в одну, і навіть не тому, що всі протести шляхтичів проти «хлопоманії» префекта, тобто увесь «бунт», завершуються одностайним їхнім голосуванням за нього ж таки, бо: «най знає, як зі шляхтою зачинати!» А ще й тому, що шляхта живе тим самим селянським життям, що й «хлопи». Драматург не утримався від натяку на походження тієї шляхти, принаймні, певної її частини: Филип Тшаска насправді є Тріска, а секретар Кароль Воронінський є просто писар Ворона й «гербу не має». Останнє звучить особливо ефектно, оскільки в попередній дії була сцена, присвячена з'ясуванню походження шляхетських гербів Онуфрія Рури («Бо пра-пра-прадід мого пра-пра-прабатька був трубачем у королівськім войську...»), Тріски (азартна розповідь про битву з турками «три дні і три ночі», в якій «з меча лиш оцей (показує на печатці) кінчик лишився»), Куцінського, Келбасевича та інших. Трактувати цю сцену як гротескову допомагає й міні-дискусія з її підсумком: «Якби татари мали двоє очей, то не їли б людей».

Та сумну сатиру закладено, немов вибухівку (уповільненої, аж донині, дії), в інших епізодах. Наприклад, у тих сценах, де спостережливий письменник дотепно розкриває механізм творення компромату на політичного суперника. Розігрується комедія слідства, у зв'язку з «нападом» на сина Тріски, Валентія. У хід пущено і підтасування фактів («В алентій ... Не знаю, чи корч, чи чоловік. Р у р а. То він був, він — префект, він намовив, наслав»), і пишномовна лексика («сю підкошену квітку, сю жертву неповинну...»), і звичайна — але справді майстерна! — демагогія.

З огляду на малодоступність тексту п'єси важко втриматися від цитування ще одного фрагмента, який може нам бути цікавий:

Частка. Не простий, обикновенний хлоп, а сословія сицерекомого: інтелігенція.

Келбасевич. Інтелігенція — а то що за нарід?

Частка. Інтелігенція — сіє такий народ, що ніби не шляхта, а мудріший як шляхта!

Рура. Коли мудріший, то не хочем, за ніщо в світі не хочем.

Попри всю нетиповість основної ситуації (зокрема, в Наддніпрянській — підросійській — Україні вона неможлива внаслідок відомої політичної системи), у комедії «Шляхта ходачкова» є й той мотив, що його можна вважати традиційним для української літератури: висміювання людей, котрі зовнішні ознаки, передусім вбрання, вважають за головне («На Кожум'яках» І. Нечуя-Левицького, переробка цієї п'єси «За двома зайцями» та «По-модньому» М. Старицького, «Мартин Боруля» І. Тобілевича і ін.). «А де ж він хлоп? — заспокоює шляхтич Рура Маріянну, котра не хоче зятем селян­ського сина. — Подивіться на його лице, чи то хлопське лице? Подивіться на його сурдут — чи то хлопський сурдут? Подивіться на матерію — чи то хлопська матерія?» Наявний цей мотив і в інших творах Г. Цеглинського, зокрема в одноактівці «Тато на заручинах».

Франко дискутував з ним; його невдоволення викликали обмеженість персонажів, відсутність у них високих поривань та громадянської свідомості: «...безбарвні маріонетки, без найменшої спроби психологічного умотивування дій, без найменшої згадки про будь-яке духовне життя...». І. Франко вочевидь не погоджувався з тим, що у творах Цеглинського не було позитивних героїв з «маломіщанського» середовища і згодом сам здійснював спроби створити таких героїв («Чи вдуріла?», «Майстер Чирняк»), Але «безсумнівний драматичний талант» за Цеглинським Франко визнавав.

Л-ра: СіЧ. – 1998. – № 3. – С. 12-15.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также