Внесок у літературну критику Г. Цеглинського
Роман Гром’як
Помітну роль у функціонуванні літературної критики того періоду відіграв Григорій Цеглинський (1853-1912). Вона зумовлена його активною участю в культурному житті як драматурга (відомі п’єси «Лихий день», «Шляхта ходачкова», «Торгівля жемчугами», «Аргонавти»), викладача класичних мов і літератур у гімназіях, редактора «Зорі» (1887-1888). Саме редагування часопису стимулювало його публічні літературно-критичні виступи і полеміку з І. Франком. Потрактовані однобічно за репліками останнього, ті вияви критицизму тривалий час недооцінювалися істориками критики. Щойно 1998 року їх актуалізував Р. Кирчів, переконливо довівши, що Г. Цеглинський не був «противником реалізму», хоча толерував «натуралістичний напрям» і по-своєму розумів поняття і терміни «реалізм», «натуралізм».
Безпосереднім приводом звернення популярного тоді драматурга до викладу своїх поглядів на ці питання була стаття І. Франка «Українська література в Галичині за 1886 рік», надрукована по-польськи у Варшаві (Prawda, 1887, т. 2, 6) і Франкове оповідання «Місія», поміщене в альманасі «Ватра» того ж року. Узагальнюючи досвід Франка-прозаїка, високо поціновуючи його талант і працьовитість, Цеглинський писав, начебто кожного читача вражає «яскрава неправда». «Ми надіємося бачити дійсний світ — ділився власним враженням критик, — а бачимо світ франківський: ми надіємося бачити світ реальний, а бачимо — чисто франківський Герої в оповіданнях Франка — чи робітники, чи попи, чи хлібороби — се не люди, що вийшли з об’єктивної уваги життя, а люди лише з імені реальні, цілою ж своєю психічною подобою і світоглядом видумані, фантазією писателя суб’єктивно перетворені». Відзначивши натуралістичні деталі в зображенні людоїдства, Цеглинський в цілому виправдував «натуралістичний напрям», міркуючи так: «Проти напряму годі що сказати, бо основою єго і суттю є об’яви дійсного життя. Тому й закиди, які часами підіймаються проти сего напряму, зовсім неоправдані. Література натуралістична стає дзеркалом життя, вірним відбитком всіх чеснот і вад суспільних, вірним зображенням котрих вона не раз сильніше впливає на суспільність, чим найкраще продумані оповідання суб’єктивної, моралізуючої тенденції». Це надруковано в 11 числі «Зорі», яка невдовзі (ч. 15-16) опублікувала репліку І. Франка. Він відкинув докір у натуралізмі, назвав джерела, з яких живцем узяв драстичну картину вбивства голодними батьками дитини, і емоційно підсумував: «Коли від подібних образків завзято відвертається та публіка, для котрої пише і котрої густами руководиться пан критик, то се мене зовсім не обходить Та публіка моїх писань, певно й ніяких, не читає. А публіка, для котрої я пишу, Богу дякувати, не відвертається від мене і не протестує проти того напрямку, котрим каже мені йти переконання і особистий темперамент».
Як видно з логіки й контексту обміну думками в «Зорі», Г. Цеглинський також не протестував проти напрямку. Він правильно твердив що письменник створив власний світ, перетворений фантазією, але чомусь дорікнув Франкові, що той «не має терпеливості студіювати життя дійсного він густо-часто не любить, не терпить його, бо він вже нині сотворив собі окремішній світ, окремішній лад, окремішніх людей, окремішні условія життя і окремішні характери людей, і все се бажає якнайскорше в дійснім світі зреалізувати». Дивовижна здогадливість Г. Цеглинського мала, як тепер знаємо з листа І. Франка до О. Рошкевич, підставу, адже автор повісті «Борислав сміється» хотів «представити реально небувале серед бувалого і в окрасці бувалого». Розходження формально слушних думок автора «Місії» та її критика живилося різницею поглядів радикала і консерватора і враженими амбіціями обох. Г. Цеглинський як класичний філолог 1883 року дорікнув Франкові за переоцінку деяких творів Вергілія; Франко відразу відреагував іронічною реплікою «Неміродайна замітка», перефразовуючи полонізм Цеглинського «niemiarodajny», а 1887 року висміяв «естетичний канон наших керівних естетів», маючи на увазі і Г. Цеглинського. Останній «вколов» Франка у рецензії на «Ватру» ще й тим, що згадав його замітку про земельну власність та її реформування, де Франко солідаризувався з ідеєю скасування приватної власності на землю. Цеглинський також іронізував: «Так одним замахом пера стане новий світ, новий лад, а з ним щастя нове і гаразд новий», використавши алюзії з «Каменярів». Франка вразив, очевидно, і категоричний висновок рецензента: «Школа Золі не прийметься серед нашої суспільності, а по крайній мірі в тій драстичній формі, в якій її представляє Іван Франко».
Все це викликало блискавичну і гостру критичну реакцію І. Франка. Згідно з демократичною традицією часопису його листа відразу надрукували з відповіддю, підписаною «редакція» (Г. Цеглинський), де йшлося про те, що письменник «кромі обсерватором, має бути і артистом», що в «Місії» подекуди порушено «артистичну міру».
Так у поточній українській критиці, до того ж у запалі дискусії, принагідно постала складна проблема коректного застосування в ролі критеріїв оцінки нових творів давніх понять про жанрові структури, літературні напрями, про міру художності тощо. Галичани застосовували запозичені слова, терміносполуки «міродайність» (в розумінні закономірність), наразі без системної їх розробки, до чого Франко приступить пізніше, через десять років. У середині 80-х років він уперше прочитав рецензії на власні книжки. З аналітичною і в цілому прихильною рецензією В. Горленка на «Захара Беркута» він не полемізував: критичні закиди були коректними і стосувалися частковостей. Г. Цеглинський мимоволі зачепив найголовніше — вплив письменника на сучасність і майбутнє, глибину аналізу суспільних явищ, вплив на їх зміну художнього слова. Йому ж належить і перша рецензія на збірку І. Франка «З вершин і низин». Він знову відзначав натуралістичні елементи в поезіях «З низин», згущення фарб у таких узагальненнях, як «всюди нівечиться правда, всюди панує брехня», виділяв як взірцеві шедеври поему «Панські жарти», знову іронізував, на цей раз з Франкової революційності. Критик писав: «...средством універсальним на все людське горе єсть: ре... во... лю... ці... я! Поет любить се слово, так в прозових, як і в поетичних своїх працях, він любуєсь ним і граєсь, як мала дитина стрільбою». На думку Г. Цеглинського, революція не принесе «ні найменшого добра», «тая гуркітлива революційна бур’я, котру причуває поет,... так само задавить натуралістів, як... ідеалістів».
Так виглядає фактична канва діяльності Г. Цеглинського-критика. З переїздом зі Львова до Перемишля 1888 року вона, по суті, припиняється. Був то начебто епізод в історії української літературної критики, але епізод — вельми значимий, бо відлуння від нього долинуло аж донині, увиразнивши ряд проблем суспільно-естетичного критицизму. Р. Кирчів, який першим в українському літературознавстві простежив перипетії давньої полеміки відомого і призабутого діячів культури, з сучасної перспективи зауважує з приводу «рації» полемістів таке: «З досвіду тих «благ», які принесли соціяльні революції XX ст. людству, особливо українському народові, переконуємось, що Цеглинський, пишучи ці рядки понад 110 років тому, був недалеко від істини. Мав рацію, критикуючи і Франкове захоплення проектом про колективну власність на землю, і можливість його застосування для вирішення земельної проблеми в Галичині. Зрештою, і сам Франко згодом багато чого переосмислив зі свого молодечого радикалізму та колишньої прихильності до соціялістичних і революційних ідей». Однак таке судження належить вже до реінтерпретації смислу давньої полеміки двох критиків 80-х років XIX ст. З тодішнього погляду була це дискусія на основі зіткнення консервативної та радикальної поезії людей одного покоління — власне ровесників (вікова різниця між «старшим» Цеглинським і «молодшим» Франком складала три роки), які в естетичних поглядах на стосунок мистецтва до об’єктивної дійсності істотно не розходилися. Не дуже далеко вони відходили від «абстрактної істини», якщо поняття «консерватизм» і «радикалізм» брати без аксіологічних конотацій. Консерватор акцентує на традиційних, сталих універсаліях, радикал, не відкидаючи їх, наголошує на їх зміні, прагнучи нового, не конче, як згодом виявляється, досконалішого, більш вартісного. Зрештою, І. Франко дуже швидко, вже 1901 року, про виступи в пресі своєї групи періоду кінця 70-х - початку 80-х pp. XIX століття говорив: «Майже кождий вірш, кожда повість, кожда стаття аж до бібліографічних нотаток на окладках — усе було провокацією старої галицько-руської рутини й інерції. Всюди в різкій формі висловлено думки, досі у нас не чувані, єретичні, беззаконні». У журналі «Світ», додавав збагачений досвідом Франко, полишивши Радикальну українсько-руську партію, «перший раз на ґрунті прогресивних ідей зустрілися галичани, російські українці й українські емігранти». Так починався певний компроміс молодих радикалів із галицькою публікою, а «компромісові проби у найрізніших напрямах» заповнювали період з 1882 до 1890 року, закінчившись, за словами Франка, «новим угрупованням наших партійних і літературних сил» (там само). Виявом певного сенсу компромісу був і «Літературно-науковий вісник», який переніс літературно-критичний дискурс українців на якийсь час (власне до 1907 року) з трьох часописів на сторінки одного солідного т. зв. «товстого» журналу.
Якщо ж розглядати внесок Г. Цеглинського у візерунок української літературної критики «зсередини» літературного процесу, то можна твердити, що він порушив спокійний стан критики й об’єктивно спричинився до розвитку літературного критицизму через діяльність І. Франка і нового покоління письменників, які виступили також у ролі рецензентів та оглядачів, — О. Маковея, В. Щурата, Лесі Українки, Г. Хоткевича. Г. Цеглинський, як той мавр, звершивши свою справу, замовк як критик, зробивши для себе певні висновки.
Л-ра: Громяк Роман. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття). – Тернопіль, 1999. – С. 153-157.
Твори
Критика
