Григорій Цеглинський. Кара совісти
(Уривок)
Особи:
Василь Гіркий, старий господар (літ 65)
Семен, єго старший син (лїт 46)
Марта, єго жінка
Прокіп, молодший син Василя (лїт 40-вих)
Марина, жінка Прокопова
діти Прокопа і Марини:
Ганна, дївчина лїт 18,
Івась, лїт 12,
Параня, лїт 10,
Калина, лїт 8;
молоді парубки:
Юрко,
Федьо;
Атанас Гарасимів, війт.
Максим, присяжний;
селяни, Прокопові сусіди:
Проць Глина,
Марийон Кремінь;
робітники цеголняні:
Сафат Топір
Томко,
Борух Ас, властитель цеголнї.
Ельо, арендар в селї.
Йойна, єго батько.
Селяни, жінки, парубки, дївчата, робітники цеголняні.
Діє ся на селї. — Час недавний.
ДЇЯ I.
ДЕКОРАЦИЯ представляв убогу сїльску кімнату Прокопа Гіркого. Під образником великий стіл, застелений скатертию, велика піч займає майже четвертину хати. Ослони під вікнами тай біля стола.
СЦЕНА І.
Василь. Юрко. Ганна. Івась. Параня. Калина.
(Василь сидитъ на ослонї під вікном і латає продерте решето. В его ногах сидять на земли і грають ся жваво: Івась, Параня і Калина. Івась щось їм показує, дівчата регочуться в голос. В противнім боці, коло припічка, пере Ганна, жвава, люба дївчина). В заді, поміж Василем а Ганною, сидить біля стола на ослонї Юрко, зриваючись що хвиля і шуткуючи з Ганною).
Юрко (в хвили піднесеня заслони, зриває ся і жарко цїлуе Ганну — почім сідає назад).
Ганна (занята обіруч пранєм, засоромлена). Вступіть ся за мною, дїдуню !
Василь (занятий своїм ділом). А що ж там дїєть ся такого ?
Юрко (наслідуючи голос Ганни). Поратуйте безталанну, нємічну! (цїлуе еї вдруге і живо сїдяв на своїм місци.)
Ганна. Захистіть від тої напасти, або дайте їй яке дїло в руки. Сам нїчо не робить й другому не дасть. Юрко. Я нїчо не робю ? А бігме, в мене діло таке пильне.
(зривавсь й хоче цілувати втрете).
Ганна (піднимає ся й грозить мокрим рядном).
Василь. Ти би, Юрку, не пустував вже, а присилав старостів чим скорше.
Ганна (засоромлена — криє голову й визирає з під боку) Дїдуню!
Юрко (живо обнимаючи Василя). Отсє розумне слово, дїдуню!
Бігме, ще нинї пришлю. Він в мене вже давно під тином вижидає. Лиш дати знати.
Василь. Отже.
Ганна. Най приходить, най! Такого гарбуза підведу. Юрко. Невжеж !
Василь. Ти гарбузів не лякайсь, у нас вже й динї нема одної.
Юрко (шкребе Ганні морковцї).
Ганна. Де би я за такого пішла, дїдуню ! Хиба він парубок ?
Юрко (ймаєсь попід боки). А що-ж може нї?
Василь (весело) Що ему хибує?
Юрко. Чи кирпатий, чи горбатий?
Ганна (сьмїючись). Най ще підросте.
Юрко. Я вже й так великий виріс: голова висше шиї, а ноги по саму землю.
Василь. Ти вже такого гарбуза не лякай ся, що ним дівчина в вічи тичить.
Юрко. Та я, по правді сказавши, єї так дуже не бою ся,— она лишь з верха така колюча. Скорше вже родичів, тата тай мами.
Василь. Чому тата тай мами ? Они тебе знають не від нинї. Чув сам, як нераз хвалили.
Юрко. Та правда, они навидять мене трохи, але я вже так, як на сповіди скажу: в мене нема нічого, нї кута нї хати. Бурлака, звичайно, зарібний чоловік. Василь. Правда, коло них также тісно, ще й як тїсно. Я об тім й не подумав зразу, звичайно старий. Тота хатина, город та дві нивки, невеличкі. Правда, правда, що тїсно то тїсно, нїгде правди дїти (зітхає).
Але коло нас, значить ся, коло мене та моєї небішки, царство єї небесне, ще гірше було. Як: дібрались, не було що й в рот кинути. Я був в наймах, она небога так само, (оживлений) За те була сила, була й охота до праці, Господи! Що взяли в руки, горіло. Як кинулись на зарібки, гаруєм бувало день в день, від сьвіта до ночи. Тай прожили, ще й для дїтий придбали: отсю хатину купили з городом, одну нивку, другу, все що тепер має Прокіп. Тота трета, найбільша, що має Семен, то вже небішцї з відумерщини припала, по братови. Правда, тодї зарібки були, не такі як нині. Тоді желїзницю сипали.
Єй, нагарувались ми, нагарували ! Небішка з того й зі сьвіта зійшла ; звичайно жінка, не здужала, охляла, і як підкошена цьвіточка зівяла (втирав слезу).
Юрко. Та до праці і ми не ліниві.
Василь. Отеє й є. А на початок все щось найдеть ся. Як небішка умирала, — отут таки на сїй лаві, казала грунт поділити, щоб діти памятали, що й від матери щось мають. Я послухав і поділив, чому не мав поділити?
Ганна. У вас, дїдуню, всего двоє було дїтий.
Василь. Так, двоє, ну у вас більше є, що-ж робити, ласка божа. Дав Бог діти, дасть і на дїти, щоби лиш здорове та его ласка сьвятая! Я й поділив. Старшому Семенови дав тоту більшу ниву по братови небішки, ну а Прокопови, татови вашому, хату, город тай тоті дві нивки, що придбали з зарібку. Семен кривдував собі трохи, кривдує, здасть ся, ще й нині, але що-ж? Він пристав до хати, то вже ему хати не треба було. За те Прокіп приняв ся мене старого тримати і, спасибіг ему, тримає, обходить і заходить, як рідна дитина. Кривди не маю від него, крий мати божа, не маю. Що не маю, то не маю, гріх би казати!
Юрко. Так ви дїдуню, гадаєте, що родичі не будуть менї противні?
Василь. Противні? А на кого-ж будуть чекати? На богача? Богач до богачки пійде, а бідний — аби статок, аби добряга, аби родичів шанував та жінки не поневіряв, аби не знущав ся над другими дітьми, проче вже якось буде. Прожити можна. Тісно, тісно, то правда, але все лучше, як коло нас було. Та, що правда, то правда, і родичі не вічні. Що то говорити, все в праци та праци. В такому гаразді віку довгого не доживеш. І не стямиш ся, як очи заплющиш. А голови в хатї все треба.
Юрко. (зривавсь — до відходу). Як так, то, бігме, таки зараз старосту пришлю. Здорові, дїдуню! (ходом цїлує Василя в руку, по дорозі Ганну й відходить).
Твори
Критика
