Письменник, педагог, громадянин

Письменник, педагог, громадянин

Роман Кирчів

В українському культурному і суспільно-політичному житті останніх десятиліть XIX і початку XX століть постать Григорія Цеглинського належить до найменш освітлених. А була вона у свій час однією з найдіяльніших і найпомітніших у Галичині. Письменник, літературний критик, журналіст, педагог і організатор українського освітнього руху, громадсько-культурний і політичний діяч, він у всіх цих ділянках залишив певний, а то й дуже істотний слід.

Диференційований підхід до оцінки драматургії Г. Цеглинського простежується і в пізніших історико-літературних оглядах. Приміром, академік Сергій Єфремов, хоч і дуже вимогливо характеризував її, все ж зазначив: «Цеглинський першим був, що дав театрові живу комедію і драму з сучасного життя замість тих трафаретних мелодрам та карикатур, що панували на галицькій сцені».

З часом інтерес до драматургічної і взагалі літературної спадщини Г. Цеглинського помітно знизився, а в радянському літературознавстві запанувало однозначно негативне його трактування. В цьому легко переконатися, переглянувши хоча б те, що написане про нього у восьмитомній «Історії української літератури». Він і «фальсифікатор» творчості Т. Шевченка, і один з «найвойовничіших ідейних супротивників І. Франка», писав проти нього «у напливі ненависті», ворог реалізму, «реакційний критик» і т. п. Хоч треба сказати, що сам огляд драматургії Г. Цеглинського тут написано (автор О. Ставицький) досить спокійно і предметно.

Загалом, написаного про Г. Цеглинського маємо небагато. Здебільшого це те, що з’явилося друком ще за його життя, — рецензії, відгуки, згадки про його поодинокі твори, і спорадичні пізніші огляди та зауваження, а переважно — спогади про нього як педагога і громадського діяча. Але навіть з цієї невеликої й далеко неповної суми відомостей бачимо, що це неординарна особистість в українському культурному і суспільно-політичному процесі свого часу; постать, яка заслуговує того, щоб з історичної відстані глибше й об’єктивніше придивитися до неї, осмислити й пригадати, показати нашому сучасникові все краще, цікаве з її духовної спадщини.

Григорій Іванович Цеглинський народився 9 березня 1853 р. у прикарпатському містечку Калуші (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім’ї дрібного міського службовця. Шкільну освіту розпочав у Калуші. У 1863 р. помер батько і сім’я опинилася в скрутному становищі. Щоб допомогти матері з малими дітьми, старший син Семен змушений був залишити гімназію і піти вчителювати. З 1866 р. Григорій навчався в нижчих класах Коломийської гімназії і виховувався в Бурсі (інтернаті) відомого галицького педагога і благодійника Федора Білоуса. Продовжував навчання у вищих класах Станіславської (тепер Івано-Франківськ) гімназії. Тут його учителем був відомий український лексикограф Євген Желехівський, котрий своїми уроками з української мови і літератури великою мірою причинився до розвитку зацікавлень юнака рідною словесністю.

Після закінчення гімназії в 1874 р. Г. Цеглинський подався здобувати вищу освіту у Віденському університеті. Вивчав класичну філологію і слухав лекції знаменитого професора-славіста Франьо Міклошіча. Брав активну участь у діяльності однієї з найстаріших українських студентських організацій — віденської «Січі», заснованої у 1868 р. Якраз у 70-х роках це товариство переживало модне тоді захоплення соціалістичними ідеями. У написаному згодом (1908 р.) нарисі «Метаморфоза» Г. Цеглинський дотепно розповість, як виходили січовики з цієї космополітичної пошесті до усвідомлення пріоритету праці для національно-культурного і політичного розвитку свого народу.

Після закінчення університету в 1879 р. Г. Цеглинський став учителем української — так званої Академічної гімназії у Львові. У цьому найстарішому і найпрестижнішому українському середньому освітньому закладі в Галичині працювало в той час ціле гроно визначних педагогів, учених, громадських і культурних діячів: Анатоль Вахнянин, Юліан Романчук, Дем’ян Гладилович, Олександр Борковський, Петро Скобельський, Юліян Целевич, Петро і Ілярій Огоновські та ін. Тому не дивно, що молодий здібний учитель, опинившись у цьому високоінтелектуальному середовищі, став швидко рости і входити в різні ділянки українського шкільного і громадсько-культурного руху.

Одним з найважливіших і найвідповідальніших завдань було рецензування за дорученням шкільних властей підручників для українських шкіл. Деякі з них склав і сам Г. Цеглинський. А в новозаснованій у 1881 р. газеті «Діло» виступає зі статтями, присвяченими актуальним питанням українського шкільництва, суспільно-політичного і культурного життя в Галичині. Торкається навіть економічних справ. У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) Іван Франко згадав і назвав «дуже гарною» опубліковану в «Ділі» розвідку Г. Цеглинського «Американська конкуренція». Вона була написана, як зазначено в прикінцевій примітці, на основі «видавництва Віденського індустріального клубу» і популярно розповідає про зростаючу конкуренцію дешевої американської сільськогосподарської продукції в Європі.

Особливо істотний вплив на подальшу діяльність Г. Цеглинського мало його зацікавлення українським театром у Галичині та його безпосередня причетність до праці цієї установи. 1882 р. від товариства української інтелігенції «Руська бесіда», яке утримувало театр, Г. Цеглинський був призначений театральним референтом. В його обов’язки входила допомога театрові у забезпеченні відповідної репертуарної політики, належного ідейного і мистецького рівня, полагодження різних організаційних справ, підтримання зв’язку з керівництвом театру та стеження за виконанням його договірних засад з товариством.

Це було непросто і нелегко, оскільки український галицький театр був мандрівним, перебував здебільшого на провінції, через слабку матеріальну забезпеченість повинен був зважати на «касовість» своїх вистав, себто такий репертуар, якого часто вимагала пересічна маломістечкова публіка, — видовищний, розважальний. Вирішення цієї проблеми по лінії найменшого опору часто викликало незадоволення в більш вимогливої частини української громадськості.

Добре розуміючи складні умови існування українського театру в Галичині, все ж не раз гостро критикував його за ідейно-художні прорахунки, репертуарну комерційну кон’юнктурність Франко. «Коли театр має бути школою життя, — нагадував у статті «Наш театр», — то мусить показувати нам це життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику сього життя... Театр, котрий піддає прилюдній критиці тільки деякі дрібненькі явища, осмішує або клеймує тільки деякі невеличкі, покутні хиби, а лишає на боці, промовчує або покриває брехнею головні, основні недостатки суспільності, той театр ніколи не стане вповні національним, не буде школою життя, або буде злою школою».

Слід зазначити, що хиби в репертуарі українського галицького театру зумовлювалися передусім відсутністю достатньої кількості відповідних творів національної драматургії. Цю проблему діячі українського театру на Наддніпрянщині намагалися вирішити, як відомо, активною власною драматургічною творчістю, і робили це дуже успішно (драми і комедії Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича). В Галичині також мали місце подібні спроби, але тут не виявилося більш-менш значних драматургічних талантів. Тому робота в цій ділянці обмежувалася здебільшого перекладами й переробками з іншомовної драматургії. Щодо оригінальних п’єс галицьких авторів, то їх, по-перше, було мало і, по-друге, вони переважно були малопридатними для сцени.

Як театральний референт, Цеглинський добре бачив цю ситуацію, тому спрямував основну увагу на вирішення репертуарної потреби українського галицького театру. Передусім, збагачення його афіші виставами за п’єсами українських наддніпрянських авторів та кращих творів перекладної драматургії. І сам при цьому береться за перо. Уже в тому ж 1882 р. в театрі виставлено його переклад комедії маловідомого німецького автора Ю. Розена «Виграв терно», у 1883 р. закінчує свою першу комедію «На добродійні цілі», яка наступного року пішла на сцену. Далі пише комедії «Тато на заручинах» (1884), «Соколики» (1884), «Лихий день» (1886), «Шляхта ходачкова» (1886), «Аргонавти» (1889), «Торгівля жемчугами» (1895), «Ворожбит» (1902), сценку «Пригоди в женитьбі Євстахія Чипачкевича» (1885) та драму «Кара совісті» (1903).

Така незвичайна ущільненість драматургічної творчості Г. Цеглинського в часі — переконливе свідчення того, що він справді діяльно зайнявся поповненням репертуару українського галицького театру Значною мірою вона, ця творчість, стимулювалася успіхом його п’єс на сцені й загалом прихильною їх оцінкою в пресі.

Г. Цеглинський виступає також з оповіданнями, нарисами, перекладами, публіцистичними й літературно-критичними статтями та оглядами, друкується в журналах «Правда», «Зоря», газеті «Діло» та деяких інших часописах. Особливо інтенсивною була його літературно-критична діяльність у період редагування найповажнішого в той час українського літературного періодичного видання — двотижневика «Зоря» (1887 — до середини 1888 pp.).

Коли після тривалих наполегливих старань українських і політичних діячів при Перемишльській польській гімназії було відкрито декретом австро-угорської влади паралельні класи з українською мовою навчання, для керівництва цим новоутворенням, яке слушно вважалося важливим у розвитку українського шкільництва, було запрошено Г. Цеглинського. У липні 1888 р. він переїхав зі Львова до міста над срібнолентним Сяном.

З того часу розпочався новий період життя і діяльності Г. Цеглинського. В ньому помітно знизилася його літературно-творча активність, лише спарадично появляються його нові публікації. Зате основна увага зосередилась на педагогічній і громадській діяльності.

Як талановитий і високоерудований педагог, Г. Цеглинський уже відзначився у Львові. Очевидно, це й послужило головною причиною його нового посадового призначення. І, справді, саме в Перемишлі на всю широчінь розгорнувся небуденний педагогічний хист й енергійна системна цілеспрямованість Г. Цеглинського як організатора українського національного шкільництва.

Ще не маємо належно опрацьованої історії української школи, яка помимо складні й несприятливі обставини в умовах підневільного становища нашого народу ціною зусиль і самопосвяти численних її подвижників творилася і діяла в різних формах. Боротьба за освіту для народу, за рідну мову в школі, за «Рідну школу», без сумніву, була однією з найістотніших складових загальної боротьби українського народу за збереження своєї ідентичності, життєздатності й національне визволення.

Немає сумніву, що сумлінні дослідження цієї важливої теми розкриють численні факти, пригадають імена багатьох забутих нині плугатарів на цій ниві. І одним із найзаслуженіших, найяскравіших серед них буде ім’я Григорія Цеглинського.

Ствердити це дає підставу вже навіть той обсяг дотичних відомостей, що містяться в опублікованих статтях про Г. Цеглинського6, згадки преси його часу та, особливо, спогади його колег і численних учнів. Ось перелік лише окремих фактів. Уже в 1888 р. домігся організації «Бурси» (інтернату) ім. св. Миколая у Перемишлі, в якій жили і виховувалися приїжджі з провінції учні (здебільшого діти малозаможних батьків) українських паралельок. На основі розвитку зразково ведених паралельних класів було створено в 1895 р. окрему українську гімназію в Перемишлі, першим директором якої став Г. Цеглинський. Споруджено просторий і показний гімназійний будинок. Активно співпрацює він з товариством «Український дівочий інститут», виконує в ньому обов’язки референта шкільних справ, бере участь в організації спеціальної школи, на базі якої створено в 1903 р. першу в Галичині (і взагалі в Україні) українську середню школу для дівчат — перемишльський ліцей.

Так конкретним ділом Г. Цеглинський домагався реалізації своїх неодноразово висловлюваних у пресі й літературних творах думок про важливість розвитку шкільної освіти для жінок та роль освіченої жінки в розвитку українського суспільно-політичного у культурного руху. Він наголошував, що освіта повинна дати українській жінці реальну рівноправність з чоловіком і краще усвідомлення нею свого місця і значення в конкретно українських умовах. У рецензії на жіночий альманах «Перший вінок» (1887) зазначає, що освіта має підготувати українську жінку до активної праці для свого народу, передусім, допомогти їй так виховувати своїх дітей, щоб вони були спроможними «опертися всій нинішній винародовлюючій системі школи і уряду». «Одним словом, — резюмує Цеглинський це судження, — проти нинішньої політичної системи ми хочемо поставити силу народного виховання і до того потребуємо якнайбільше образованних женщин».

Знаменний для свого часу погляд, на який і сьогодні нам не вадило б більше зважати та нагадувати його актуальну сутність, особливо молодим українським матерям.

І взагалі, слід сказати, що як педагог-практик і теоретик, Г. Цеглинський надавав винятково великої ваги проблемі виховання молодої української інтелігенції — високоосвіченої, високоморальної і патріотично налаштованої. Був переконаний, що народ, який має віддану йому інтелігенцію, має майбутнє. «Зате, коли інтелігенція не почувається до свого природного обов’язку, спаношиться, мов псевдошляхта, відсунеться від свого народу і щоб лиш «мужикові» не служити, піде в найми і службу чужу, — народ такий змарніє, здеморалізується і стане полем політичної й економічної експлуатації для кого-небудь».

Зі спогадів учителів, які працювали під керівництвом Г. Цеглинського, і учнів перемишльської гімназії видно, що цю проблему він вирішував цілеспрямовано і системно. Всією організацією навчального і виховного процесу в гімназії послідовно дбав про забезпечення високого освітнього рівня навчання, прищеплення молоді основних християнських чеснот, працьовитості, відповідальності і обов’язковості. Водночас предметом його неослабної уваги був також фізичний та моральний розвиток учнів, привчання їх до здорового способу життя, фізичної витривалості, вправності, виховання чесності, людяності, демократизму, товариськості, почуття власної гідності, патріотизму. «Від своїх учнів, — згадує один з педагогів перемишльської гімназії, — вимагав директор Г. Цеглинський безоглядної правди і нічим так не гидував, як брехливістю та безхарактерністю».

Хоч і був нераз крутим щодо тих, хто поступав усупереч цим засадам, але учителі й учні високо цінували його справедливість і принциповість, шанували і любили за те, що не був шкільним чиновником, догматиком, а вимогливим до себе і до всіх підлеглих справжнім творчим педагогом, головною метою якого було виховання повноцінної людини — громадянина і патріота. Дотримувався, зокрема, принципу, що немає непоправних учнів, що силою педагогічної майстерності і впливу можна подолати різних «важких» дітей і юнаків. Тому до нього горнулися всякі «блудні сини», «пропащі сили», яких виключали з інших гімназій. Здебільшого, як стверджують сучасники, Г. Цеглинський успішно справлявся з такими винятковими натурами; «виводив на добрий шлях і робив з них чесних людей та ідейних громадян».

Сам Г. Цеглинський навчав у гімназії класичних мов (латинської і грецької), а також української мови і літератури. Глибоко знав свої предмети і майстерно вмів подати їх учням. Сумлінної праці, порядку і точності вимагав і від педагогів.

Ще згадують сучасники, що до української гімназії Г. Цеглинський приймав і учнів інших націй. Зокрема, євреїв. Покладав надію, що, ставши інтелігентами, вони будуть прихильними до української справи.

Заслуговують уваги й укладені Г. Цеглинським шкільні підручники. І взагалі ця визначна постать на ниві українського шкільництва ще чекає спеціального дослідження.

Діяльна особистість і непересічний організаторський хист Г. Цеглинського проявився і в різних ділянках громадсько-культурного життя Перемишля. Він був членом керівництва перемишльської філії «Просвіти», одним із організаторів місцевих фінансових і кооперативно-економічних установ — «Віри» (1894), «Українські щадниці» (ощадної каси) (1906), брав активну участь у діяльності «Народного дому» та інших товариств і громадських організацій.

Не стояв осторонь і політичного життя свого часу, виступав на вічах та інших зібраннях. Його промови на злободенні суспільно-політичні та економічні теми справляли враження. Був одним із засновників Української національно-демократичної партії. У 1907 і 1911 роках обраний послом до віденського парламенту від Перемишльської землі. Відзначився на цьому полі як послідовний і авторитетний захисник інтересів українського народу. Сучасники називали його першорядним українським парламентаристом.

Помер Г. Цеглинський 23 жовтня 1912 р. у Відні на серцеву недугу. Згідно з заповітом тіло його було перевезено на батьківщину і величаво поховано в Перемишлі 27 жовтня при великому здвизі народу й участі численного духовенства.

На Перемишльщині утвердилася добра слава цієї людини як вельми заслуженого освітянина, організатора і провідника українського громадянства.

В українській культурі ім’я Григорія Цеглинського пов’язане здебільшого з літературною діяльністю і, головно, з драматургічною творчістю. Уже в 1937 р. автор непідписаної статті про нього в «Ділі» зауважив: «За чверть століття від смерти Григорія Цеглинського його ім’я вже найтісніше зв’язане не з його громадською працею, а літературою».

На драматургічному полі Г. Цеглинський заявив про себе під псевдонімом «Григорій Григорієвич». Так був підписаний його переклад комедії Ю. Розена «Виграв терно». Сюжет п’єси взятий з життя буржуазії: маляр-художник одружився з дочкою капіталіста, вважаючи, що цим здобув терно — ягоду терна — гарну дружину і вигідно породичався з її багатими та впливовими батьками. Але йому довелося пройти крізь колізію, яка завершилася звільненням дружини від впливу її середовища. Рецензент вистави відзначав, що перекладач прислужився для української сцени гарним набутком.

Є підстава вважати, що автором статті був Михайло Рудницький — тогочасний редактор « Літературної сторінки» «Діла», на якій вміщена ця публікація.

Для нас цей переклад заслуговує згадки головно як початок, заспів до розробки аналогічної тематики у власній творчості Г. Цеглинського. Вийти поза рамки переважаючої селянсько-побутової української драматургії — очевидно, свідомий творчий вибір початку ю- чого драматурга.

Уже в першій власній комедії «На добродійні цілі» Г. Цеглинський представляє у смішному світлі «доброчинні», а, властиво, дрібні егоїстично-меркантильні наміри «Комітету руських дам», що розбиваються об відсутність більш-менш визначеного якогось позитивного ідеалу. Омелян Огоновський не без підстави вважав цю п’єсу сатирою на пошесть «добродійних самодіяльних товариств», усяких «обществ», «Комітетів», котрі, властиво не приносили жодної користі для української справи.

Сатиричні акценти, спрямовані проти бездуховності і суспільної байдужості інтелігенції, різних підпанків, міщан помітно посилюються в наступних драматичних творах Г. Цеглинського — одноактній п’єсі «Тато на заручинах» та повнометражній комедії в чотирьох актах «Соколики».

У центрі цих творів — типові для галицької дійсності середовища збанкрутілої шляхти, панів і підпанків, дрібних службовців, інтелігенції, власне напівінтелігентів, що пихато вивищуються над простими трударями — селянами і ремісниками, величають себе різними вишуканими титулами («пан комісар», «економ», «стаєнний», «ржондца», «ферстер» і т.д.). Щоб вибратися з боргів «по вуха», один з таких панків ладен навіть від дати свою доньку за сина простого, але багатого міщанина.

Сюжет «Соколиків» зосереджений на комічних ситуаціях, пов’язаних зі спробою одруження трьох підстаркуватих панків —парубків зі страху перед наближенням епідемії холери. Це типова «комедія ситуацій» побутового характеру без порушення якихось істотніших суспільних питань, у ній превалює добродушний сміх, гротеск. Об’єктом осміяння є невідповідність між зовнішньою претензійною респектабельністю і внутрішньою духовною пустотою, ницістю.

Уже ці три перші п’єси привернули до себе увагу літературної і театральної критики, а «Соколики» навіть викликали відгуки в польській пресі. Рецензент вистави цієї комедії Михайло Подолинський хвалить зміст твору і драматургічну вправність його автора. Робить висновок: «Цеглинський — реаліст у доброму сего слова значенню, а не такий, що спекулює на те, щоб підбити нас вишуканим або хоч би дивоглядним тематом» та пророкує йому «світову драматургічну кар’єру».

Оцінка — явно перебільшена, апологетична. Хоч, треба сказати, що уважний, спостережливий критик мав підставу помітити в перших «салонових» комедіях Цеглинського правдивість і відображення реалій побуту і типів галицького міщанського і чиновницького світу. Помітним у цих п’єсах є і зростання драматургічної справності автора. Він вдало компонує діалоги та монологи, жваво веде акцію, моделює цікаві сценічно виразні комічні ситуації, вміло і з почуттям міри вкраплює в мовні партії персонажів характерні провінціалізми, чиновницько-міщанські жаргонізми, полонізми, германізми, елементи москвофільського «язичія», добре використовуючи їх як засоби характеристики й індивідуалізації своїх героїв. Промовистими з цього погляду є й самі їх назви: хитрий секретар — «Масненький», зубожілий шляхтич — «Поржницький», підпанки «Пшепльонтальський», «Пшекренціцький», «Підпанковський», соколики — «Малогубка», «Шкаралупка», «Кашкевич» і т. п.

Але цілком очевидним є і те, що ці комедії, висміюючи дрібні побутові вади, майже зовсім залишають поза увагою більш значущі явища і типи свого часу. І на це слушно сказав І. Франко. Говорячи в статті «Teatry rusiAskie w Galicyi» (1885) про комедії Г. Цеглинського, він зазначає, що їм властиве поверхове відображення життя, схематизм образів, примітивність ситуації, що такі твори можуть задовольнити лише публіку зі слабо розвинутим смаком. Водночас критик стверджує, що в автора цих творів є «безсумнівний драматичний талант» і далі, може надто категорично, констатує, що розвинутись цьому талантові не дає консерватизм його естетичної орієнтації, обмежене розуміння реалізму».

Критика І. Франка мусила боляче зачепити Г. Цеглинського. Але сьогодні з історичної перспективи маємо підставу сказати, що вона не була даремною. У цьому переконують уже наступні п’єси Г. Цеглинського — одноактна комедія «Лихий день» і комедія в чотирьох діях «Шляхта ходачкова». В них не лише осміюються дрібні побутові вади, критикуються «невеличкі покутні хиби», а й зачіпаються окремі серйозні явища суспільного життя. У першому випадку сатирично зображені характерні епізоди галицьких виборів з підкупами, шантажем і залякуванням виборців. Рецензуючи в 1888 р. виставу цієї п’єси. І. Франко з задоволенням констатував, що при всій своїй веселості комедійка «Лихий день» не позбавлена і «глибшої сучасної думки».

Друга комедія присвячена відображенню, за словами С. Єфремова, «тісненького, маловідомого світа» - галицького прикарпатського села дрібної зубожілої т. зв. «ходачкової шляхти». Живучи в таких же соціальних і побутових умовах, як і інші селяни — часто в курних хатах, злиднях — ця «шляхта» чванилася своїми колишніми привілеями і з погордою ставилася до простих «хлопів».

Іван Франко відзначив, що світ «ходачкової шляхти» подав Цеглинський «у живих і правдивих кольорах». «Це твір, — продовжував він, — безперечно, найкращий, найглибше продуманий з усіх дотеперішніх п’єс цього автора. Твір, вірний з етнографічного і психологічного погляду, місцями написаний зі справжнім гумором та сатиричним хистом». До слабких місць критик відніс «надмірну карикатурність» окремих моментів, «що випливає з манери автора», подекуди «мілкий дидактичний елемент». Але загалом постаті шляхти «схоплені живцем з дійсності і відтворені дуже влучно».

Позитивно і навіть захоплено оцінювали цю п’єсу й інші рецензенти, схвально відізвався про неї О. Огоновський у своїй історії літератури. Він наголосив, що драматичні твори Г. Цеглинського відповідають головному завданню комедії — «поправи обичаїв», але застерігав його від «манери низької коміки», себто від поверхового комізму.

Ще вище піднявся Г. Цеглинський як комедіограф у своїй п’єсі «Аргонавти». У ній він торкнувся однієї, за висловом І. Франка, з заборонених тем української драматичної літератури в Галичині — життя, психології, ідеалів і бажань духовенства. Показав, висміяв і місцями сатирично зачепив негожі діла і помисли тих новоявлених «аргонавтів» — молодих кандидатів на священичий сан, котрі перед висвяченням, подібно героям давньогрецького міфу, в пошуках «золотого руна», себто багатих наречених, вояжують по краю, ведуть розгульний спосіб життя з розрахунком на покриття немалих боргів з кишень майбутніх тестів.

Автор свідомо протиставляє зображуваним аномаліям позитивні типи священика старшого покоління Мирського і молодого богослова Думки. Однак галицьке духовенство побачило в цьому творі образу й компрометацію свого стану. Вже під час першого його показу 1889 р. в Перемишлі воно вчинило обструкцію виставі, присутні священики, які складали велику частину глядачів, демонстративно покинули зал. У пресі, особливо москвофільській, зчинився галас проти комедії та її автора.

Далі у Львові було здійснено безпрецедентний на той час акт перегляду вистави спеціальною комісією за участю церковних достойників. Вердикт був негативний, виставу знято з репертуару театру. З цього приводу І.Франко зазначив у статті «Наш театр» (1892): «Я не знаю тої штуки, котру наші народовці задля попівського крику таки в колисці законали, але все-таки сказати мушу, що вже сама відвага автора написати штуку з життя попівського варта всякої пошани. Але доля «Аргонавтів», певно, довго ще буде пострахом для других писателів драматичних».

Відомий галицько-український політичний і культурний діяч Євген Олесницький, котрий у той час був театральним референтом Товариства «Руська бесіда», згодом зазначив у своїх спогадах, що Г. Цеглинський був пригодою «Аргонавтів» дуже вражений. Його досі інтенсивна драматургічна творчість на кілька років перервалася. Відізвався щойно поставленою в українському театрі 1895 р. черговою комедією «Торгівля жемчугами».

Починаючи з першої п’єси, в драматургії Г. Цеглинського примітною є тема незавидної долі дівчини, панночки з інтелігентського і міщанського середовища. Традиційно вона готується тут головно для домашнього життя без змоги набути освіту, певний фах і самостійне становище в суспільстві. В такій ситуації стає предметом різних маніпуляцій і заходів, спрямованих на пошуки відповідної «партії» — вигідного (передусім з матеріального погляду) заміжжя. Вартість її вимірювалася головно висотою приданого.

Ця проблема, як згадувалося, живо займала Г. Цеглинського в його публіцистиці та в педагогічній діяльності. В драматургії він представляв її в реальних життєвих образах і колізіях свого часу. Його героїні — здебільшого симпатичні натури, котрі прагнуть чогось більшого, змістовнішого, ніж те, що пропонують їм традиційні шаблони. Особливо на повний голос зазвучала ця тема в комедії «Торгівля жемчугами». Її дія сфокусована на гротескному осміянні й сатиричному

викритті цинічної за своєю суттю метушні, торгівлі навколо видання дівчат заміж. Героїні комедії вже не тільки прагнуть, протестують, а й роблять конкретні кроки, діють, щоб покінчити зі своїм принизливим становищем.

Можливо, ця авторська тенденція заявлена надто декларативно. Але Цеглинський не стільки солідаризувався тут з модними у той час феміністичними емансипаційними гаслами, скільки виходив із власного переконання про потребу підготовки й залучення жінок до активного суспільного життя, до свідомої української культурно-освітньої і взагалі національно-патріотичної праці.

Комедія «Торгівля жемчугами» була відзначена премією 1896 р. на престижному офіційному конкурсі драматичних творів галицького Виділу Краєвого. У своєму огляді українських конкурсних творів Михайло Грушевський загалом позитивно оцінив п’єсу Г. Цеглинського, відзначив жвавість її акції і дотепність сюжетної інтриги, водночас вказав на деякий схематизм та неприродність ситуацій і поведінки дійових осіб. Г. Цеглинський відгукнувся на ці зауваження «Поясненням автора», в якому подає цікаві відомості про реальну життєву основу свого твору й специфіку відображення дійсності в комедії.

1902 р. Драматичне товариство ім. Котляревського у Львові, приступаючи до видання серії українських драматичних творів, призначених головно для аматорських гуртків, вперше опублікувало комедію Г. Цеглинського «Ворожбит». У вступному слові зазначено, що ця п’єса, написана «популярно для науки і забави», добре відповідає потребі для вистав сільської самодіяльності при читальнях «Просвіти».

У п’єсі зображена злочинна діяльність зграї морально звироднілих і соціально декласованих осіб (циганської сім’ї, єврея Дудя й українця Андрія), яка займається крадіжками, ворожбитським обманом та всякими іншими шахрайствами. Виразно зазначеною в сюжеті цього твору є дидактично-моралізаторська ідея, відкритим текстом наголошена думка, що подібні злодіяння можуть чинитися лише з темними забитими людьми, в селах, де немає церкви, школи, громадських культурно-просвітніх організацій. Замаркований цей авторський імператив і в ремарці «Діється в селі Темнівці».

Цикл відомих драматичних творів Г. Цеглинського завершується п’єсою «Кара совісти». Це єдина в його творчому доробку некомедія. Авторське визначення жанру «драма» стосовно змісту і характеру розвитку та розв’язки колізії, властиво, більше відповідає категорії мелодрами. Старий батько зазнає кривди від двох синів, яким він віддав усе зароблене працею рук упродовж життя. Серед зими він змушений покинути власну хату, піти з села й тяжко поневірятися серед чужих людей. Ця кривда руйнівно відбивається на селянській родині: порушився нормальний хід її життя, з туги й докорів помирає один з синів, розкаюється — другий.

Знову ж, на першому плані ідейно-змістової фактури твору морально-етична проблема—дотримання головних засад справедливого співжиття між людьми, християнських родинних традицій, за рахунок порушення яких неможливе вирішення соціальних потреб. Це одна з небагатьох п’єс Цеглинського, сюжет якої базується на матеріалі сучасного йому побуту українського галицького села. І, слід сказати, що реалії сільської дійсності він знає й розуміє досить добре. Епізодично торкається автор також побуту робітників цегельні та міського люмпену.

В цьому огляді драматургічного доробку Г. Цеглинського слід згадати і його «монодрами» «Пригоди в женитьбі Євстахія Чипочкевича». Це п’єска, чи. власне, монолог одного актора, в якому розповідається про комічні приключки літнього панка-невдахи. пов’язані зі спробою одруження. Твір заслуговує на увагу як ще одне свідчення непересічної драматургічної вправності Г. Цеглинського, його добре володіння секретами сценічної образності й динаміки слова.

Як письменник Г. Цеглинський був відомий у свій час і оповіданнями та перекладами з інших літератур. Вони друкувалися в періодиці. Здебільшого в журналі «Зоря» 80-х років і пізніше не перевидавалися.

Своїм змістом, ідейними акцентами й художніми рисами оповідання Г. Цеглинського нічим особливим не виділяються з-поміж української так званої народницької белетристики 70-80-х років. Передовсім вони тяжіють своєю сюжетністю та стилістикою до малої прози Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького. Олександра Кониського. Як і в драматургії, в оповіданнях Г. Цеглинського мало зачіпаються якісь важливіші проблеми суспільно-політичного й соціального характеру, а відображаються головним чином морально-етичні аспекти буття і взаємин, думки і настрої представників різних верств сучасного авторові українського суспільства в Галичині.

Особливо примітною в оповіданнях Г. Цеглинського є тема морального стану, суспільної і патріотичної позиції української інтелігенції, зв’язку її діянь і устремлінь з насущними потребами свого народу і часу. У своїх художніх творах, літературно-критичних і публіцистичних статтях Г. Цеглинський не виявляв прихильності до радикальних поглядів Михайла Драгоманова та Івана Франка на завдання інтелігенції бути ідейним натхненником та активним провідником народу у його боротьбі за соціальні й національні права і свободи. Але він послідовно утверджував і відстоював концепцію демократичної й відданої своєму народові інтелігенції. Ідеалом такого типу українського інтелігента-патріота він вважає Юрія Федьковича. У статті про нього наголошував: «В такій, лише такій інтелігенції будучність нашого народу».

Вимагав від інтелігенції передусім конкретної позитивної праці, спрямованої на підняття освіти, свідомості, почуття національної гідності, моральності народу. З такої позиції осуджував, критикував, висміював громадянську бездіяльність, духовну пустоту і міщанську обмеженість, чиношанування і прислужництво перед владою тієї частини інтелігенції, яка задля кар’єри відмовлялася від будь-якої праці для свого народу, а нерідко й цілком відрікалася від нього, ставала на шлях національного відступництва, ренегатства.

Ця проблема є ідейно-змістовим ядром і сюжетною віссю оповідань Г. Цеглинського «Дві пари» і «Сини». Перше з них, означене автором як новела, за обсягом і сюжетною структурою скоріше можна назвати повістю. Показане безплідне життя дрібноурядницького середовища, головним ідеалом якого є «золотий комір», себто висока службова посада. Заради цього можна стати покірним прислужником сильних світу цього, відмовитися від громадської праці і навіть від своєї національності. Типові такого з’яничареного інтелігента-перекинчика автор протиставляє позитивний образ сільського священика, котрий віддано трудиться для добра своїх парафіян. Істотною позитивною прикметою цього твору є реалістичне відображення побуту галицького сільського духовенства.

В оповіданні «Сини» письменник дає ілюстрацію трагедії національного нігілізму, ренегатства на прикладі сім’ї багатого селянина, сини якого, вивчившись, стали чужинцями і погорджували навіть рідними батьками.

Цикл «Різдвяні образки» (1887) об’єднує чотири новелки, в яких у лірично-медитативному плані подається сприйняття великого християнського світа людьми різного віку й соціального стану.

Дещо несподіваним у загальному тематичному спектрі творчості Г. Цеглинського є оповідання «На білки» з підзаголовком «Образок сибірський»(1886). Хоч і тут, показуючи жорстокість сибірських каторжан, автор наголошує на важливості духовного начала й морально-етичних якостей людини. Навіяний чи почерпнутий цей сюжет, здається, з книги «Сибирь и каторга» (1871) відомого російського письменника і етнографа Сергія Васильовича Максимова (1831-1901).

Варто згадати, що Г. Цеглинський переклав, чи, властиво, як сам він зазначив, «переповів» повість німецького письменника Едуарда Шмідта Вейссенфельса (1833-1893) «За рідну землю»2’. Твір розповідає про боротьбу Герцоговини за звільнення від турецького поневолення, в ньому діють патріоти, які віддають усе за рідну землю. Особливо яскравим є романтичний образ дівчини-красуні Дяніри, котра, втративши в битві батька, двох братів і коханого, пораненою потрапляє до рук ворогів, але залишається нескореною. Очевидно, цей сильний патріотичний ідейно-змістовий заряд повісті особливо привабив Цеглинського і послужив спонукою зробити її доступною для українського читача.

З оповіданнями виступав Г. Цеглинський і на сторінках перемишльської української преси.

З поетичних творів Г. Цеглинського згадаємо тут хоча б його вірш «Де срібнолентий Сян пливе», в якому оспівується соборність української землі й етнокультурна єдність українського народу. У свій час вірш набув поширення, увійшов у шкільні читанки.

У літературній діяльності Г. Цеглинського помітне місце займала критика. Хронологічно ця ділянка його праці зосереджена головно у 80-х роках і особливо активною була в час редагування «Зорі». Тоді часто друкувалися його статті, літературно-критичні огляди, рецензії на новинки української літератури, літературознавства, вистави театру, бібліографічні замітки тощо. У журналі він вів постійну рубрику «Вісті літературні і бібліографія».

Уже навіть з огляду на те, що в той час українська літературна критика мала дуже небагато фахових трудівників, доробок Г. Цеглинського у цій сфері мав би привернути пильну увагу дослідників. Тим більше, що саме цей доробок викликав найбільше контроверсійних суджень і різних довільних та тенденційних кривотлумачень, особливо в радянському літературознавстві.

Не претендуючи заповнити тут цю прогалину, бо для цього потрібна була б спеціальна студія, хочу звернути увагу лише на деякі істотні, з мого погляду, аспекти літературно-критичної діяльності Г. Цеглинського.

Передусім, це стосується з’ясування його літературно-естетичних поглядів, засад, які відстоював, утверджував у своїх критичних виступах, розумінні таких категорій, як реалізм, натуралізм, у зв’язку з чим у свій час і пізніше наразився на заперечення й гострі оцінки.

Як діяч чітко вираженого галицько-народовського чи загальноукраїнського народницького ідеологічного напрямку, Г. Цеглинський і в своїй літературній творчості та критиці дотримувався характерних засад цього напрямку.

Уже навіть з того, що сказано про його драматургію й оповідання, переконуємося, що не був він противником реалізму, як бездоказово інкримінувало йому радянське літературознавство.

Сповідування принципів реалізму в художньому відображенні дійсності, прихильність до «реального напрямку в літературі» відкритим текстом заявлена в критичних працях Г. Цеглинського. Головно з цієї позиції він підходив до розгляду сучасного йому українського літературного процесу. Високо оцінював, зокрема, творчість Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, з захопленням висловлювався про реалістичні твори красного письменства інших народів.

Він навіть сприйняв одіозно-дратівливе для багатьох тогочасних літераторів поняття «натуралістичний напрям». «Проти напряму годі що сказати, — заявляю, — бо основою його і суттю є об’яви дійсного життя. Тому й закиди, які часами підіймаються проти сего напряму, зовсім неоправдані. Література натуралістична стає дзеркалом життя, вірним відбитком всіх чеснот і вад суспільних, правдивим зображенням котрих вона не раз сильніше впливає на суспільність, чим найкраще продумані оповідання суб’єктивності, моралізуючої тенденції».

Одначе естетична концепція реалізму й натуралізму має в Цеглинського своєрідну інтерпретацію. Правильно стверджуючи, що письменник повинен бути об’єктивним, уважно студіювати життя з його різноманітними проявами, причинами і наслідками, вимагаючи правдивого показу цього життя без «самовільного укладання»» він водночас заперечує відображення всього такого, що не відповідає вимогам «артистизму» (художності) і позитивному морально-етичному функціонально-виховному призначенню літератури.

Теоретичні засади суджень Г. Цеглинського про художній реалізм особливо увиразнюються в його критичній оцінці творчості І. Франка і в цікавій дискусії з цього приводу.

У цитованій рецензії на альманах «Ватра» Г. Цеглинський представляє І. Франка як одного «з найвидніших поборників натуралістичного напряму, в котрий вкладає він весь свій справді непослідній талант». Але, як вважає критик, його «нервова натура» не здатна до «об’єктивної студії життя». «Він не має терпеливості студіювати життя дійсне, він густо-часто не любить, не терпить його, бо він вже нині сотворив собі окремішній світ, окремішній лад, окремішних людей, окремішні условія життя і окремішні характери людей, і се все бажає якнайскоріше в дійснім світі зреалізувати. От і перше, що вражає кождого читателя його оповідань, се тая яскрава неправда: ми надіємося бачити людей реальних, а бачимо — чисто франківських. Герої в оповіданнях — чи робітники, чи пани, чи попи, чи хлібороби, — се не люди, що вийшли з об’єктивної уваги життя, а люди лише з імені реальні, цілою ж своєю психічною подобою і світоглядом — видумані, фантазією писателя суб’єктивно перетворені».

Отже, теоретична візія реалізму Г. Цеглинського не приймала реалізму оповідань І. Франка тому, що він, мовляв, замало об’єктивний і надто суб’єктивний. Своєю «чисто суб’єктивною вдачею» І. Франко, за словами критика, «вроджений талант поетичний. Він творить перли там, де на хвильку призабуде той «своєрідний» натуралізм; де ж той «свій» натуралістичний напрям вносить у поезію, творить ритмовану і римовану прозу».

Особливо зосередив свою критичну увагу Цеглинський на оповіданні І. Франка «Місія», що було надруковане в альманасі «Ватра». В цьому бачить «наскрізь неприродні» і позначені суб’єктивною авторською тенденцією образи, зокрема головного його героя патера Гавдентія, докоряє письменникові надто «натуралістичними» епізодами, від яких читаюча публіка відвертається.

У цій рецензії Цеглинський вказує також, що «суб’єктивно-поетична вдача пробивається і в наукових працях Івана Франка». Прикладом нереалістичності вважає, зокрема, розвідку І. Франка про земельну власність в Галичині і проекти її реформування, опубліковану того ж року в польському журналі «Przegla,d Spoîéczny». Легковажним доктринерством вважає особливо прихильність автора розвідки до перенесення на галицьку дійсність проекту американського економіста Джорджа про скасування приватної, індивідуальної власності на землю і заведення колективно-національної. «Так одним замахом пера стане новий світ, новий лад, а з ним щастя нове і гаразд новий», — іронізує критик.

Далі робить категоричний висновок, що «школа Золі не прийметься серед нашої суспільності, а по крайній мірі в тій драстичній формі, в якій її представляє Іван Франко». І додає, що ця школа чинить немалу шкоду, найбільше тим, «що справді талановитий писатель (І. Франко — Р. К.), великої щирості чоловік і невтомимої праці труженник остає майже без впливу на суспільність, серед котрої живе».

І. Франко відреагував на рецензію статтею «Письмо до редакції», яку потрактував, як продовження «публічної дискусії над справами літературними».

Відзначив як позитивний факт, що розбір Цеглинським оповідання «Місія» є першим «хоч скільки-небудь докладнішим» голосом критики про його працю. А далі вказує на суперечливість у судженнях критика стосовно суб’єктивності й натуралістичності оповідань І. Франка. Аргументовано спростовує закид щодо «неприродно» натуралістичних епізодів у «Місії», вказуючи, що вони — не витвір фантазії автора, а мають документально підтверджену основу у дійсних подіях так званої «Мазурської різні» 1846 — 47 років.

Ця публікація супроводжувалась обширною заміткою, підписаною «Редакція», — автором якої безсумнівно був Цеглинський. Він намагається довести, що жодної суперечності в його міркуваннях немає, оскільки натуралізм у художній творчості — не просто копіювання, фотографування життя, а студія, аналіз і мистецьке узагальнення миттєвих явищ і фактів. І наголошує, що письменник, «кромі обсерватором, має бути і артистою». На прикладі аналізу критикованих оголено натуралістичних, за його словами, епізодів з «Місії» показує моменти, де автор переступає «артистичну міру» реалістичного зображення. Твердить, що психологія і мораль української суспільності інша від французької, а тому їй не конче потрібні такі різкі засоби впливу, як у натуралізмі Еміля Золі.

Останнє судження, до речі, — дуже не ординарне в тогочасній українській критиці, воно спрямовувало увагу літератури передусім до потреб, можливостей і ментальності власної національної читацької громадськості, себто, як ми сказали б тепер, — до фактора соціології читача.

У руслі цієї дискусії виникла і рецензія Г. Цеглинського на знаменитий поетичний збірник І. Франка «З вершин і низин», підписана ініціалами «Г.Ц.», яка вносить ще додаткові елементи для вияснення літературно-естетичних поглядів критика і його ставлення до творчості автора збірника. Тут уже цілком чітко наголошується, що тим основним, що не подобалося і чого принципово не сприймав Г. Цеглинський у поезії і прозі І. Франка, є виражений у них світоглядний суспільний радикалізм автора, його переконання, що змінити світ на краще можна лише революційним шляхом.

Відповідно з таким засадничим упередженням проводить критик і селекцію вміщених у збірнику творів Всі поезії суспільно-політичної лірики, які складають першу частину книжки, він трактує як «натуралістичні студії» і, перефразуючи назву збірника, вважає «низинами», натомість другу, де той натуралізм відсутній, зокрема, поему «Панські жарти», називає «вершинами».

Без сумніву, такий погляд на те визначне явище української літератури, яким був збірник «З вершин і низин», — надто спрощений, схематичний і тенденційний. У першій його частині рецензент бачить надмірне згущення темних барв у зображенні суспільних відносин і гріхів цього світу: «Всюди нівечиться правда, всюди панує брехня». І докоряє поетові, що не намагається «словом гуманного упімнення» і доброї науки якось вплинути на зменшення сили пануючого зла та допомогти бездольному людові. Пояснює це тим, що поет не любить таких гуманних засобів, а як і «вся теперішня поступова фармакологія», «має на все сред-ство універсальне». Назвавши низку творів І. Франка, де це універсальне лікарство особливо задеклароване («Каменярі», «Гімн. Замість пролога», «Беркут», «Пісня і праця» та ін.), рецензент проголошує: «Тим средством універсальним на вселюдське горе єсть: ре-во-лю-ці-я! Поет любить се слово, так у прозових, як і в поетичних своїх працях, він любуєсь ним і граєсь, як мала дитина стрільбою».

Отже, дійсно — зіткнення двох різних і навіть несумісних з собою передусім суспільно-політичних орієнтацій і позицій: поступової революційно-демократичної І. Франка і народницько-консервативної його критика. Г. Цеглинський був переконаний, що революція нездатна принести «ні найменшого добра» у вирішенні як суспільно-політичних, так і культурних проблем, що, за його словами, «тая гуркітлива революційна бур’я, котру прочуває вже поет,...так само задавить натуралістів, як...ідеалістів».

Ці місця дискусії, що відповідно проектувалися і на літературно-естетичні питання, послужили особливо вдячним полем для конструювання в радянських писаннях різних інсинуацій на Г. Цеглинського, наіменування його «реакціонером», «реакційним критиком», «злісним супротивником І. Франка» і т. п. І цілком при цьому замовчувалося, що, критикуючи, заперечуючи неприйнятне для себе в літературній і суспільно-політичній діяльності І. Франка, Г. Цеглинський водночас із захопленням висловлювався про те, що вважав кращим, позитивним у його творчості, та взагалі високо оцінював незвичайну творчу особистість автора «З вершин і низин», його талановитість, невтомну працьовитість, здатність потужно впливати на українське культурне і суспільне життя.

Спеціально варто передрукувати цю неоднозначну рецензію, щоб сучасний читач мав можливість сам простежити хід суджень Г. Цеглинського, переконатися, в чому бачив він «вершини» творчості І. Франка, коли «високий артистизм поета» у поемі «Панські жарти» прирівнював до творчості «найбільшого митця поезії епічної Гомера» і вважав цей твір «окрасою не тільки поезії Івана Франка, але української поезії взагалі». «Ми не вагаємося сказати, — продовжував, — що від Шевченка немає кращої поеми в літературі українській. Під скромним написом «оповідання» криєсь ту епічна поема першорядної краси і першорядної ціни». У іншому місці на іронічну репліку І.Франка, що він не зважає на «витончені «смаки тієї частини публіки, яка відвертається від його «натуралістичних» образків, Г. Цеглинськицй зауважив: «Але ми би хотіли, щоб такого автора, як Іван Франко, читали не тільки деякі, але всі».

Слід зазначити також, що на характері й загальній тональності літературної «перепалки» Г. Цеглинського й І. Франка мусів немалою мірою позначитися і фактор їх особистісних стосунків. І. Франко не щадив професорську й літературну амбітність Г. Цеглинського, коли різко критикував його ранні комедії, колюче допікав йому консервативною обмеженістю літературно-естетичних засад, тим, що він «лякається всякого реалізму, позитивізму та інших (незрозумілих йому) ізмів, як діти залізного вовка», іронізував над його «підчищеним» реалізмом та ін. Міг же І. Франко не раз і без злої волі добряче зачепити, вколоти своїх опонентів і цим настроїти їх проти себе.

Одначе, при всьому цьому не були ці взаємини ворожими, антагоністичними, не був Г. Цеглинський «ідейним антиподом І. Франка». Було в них спільне головне — прагнення служити рідному українському народові, працювати для його добра, розвитку і щасливого майбуття. Так, вони по-різному бачили й розуміли способи реалізації цього свого патріотичного обов’язку. І.Франко віддавав перевагу рішучим, радикальним засобам зміни несправедливості існуючого суспільного устрою, а лояльний до цього устрою Г. Цеглинський уповав на поліпшення долі свого народу шляхом конкретної щоденної позитивної праці — для піднесення його освіти, добробуту, громадянської активності, національної свідомості, морального удосконалення тощо.

І, слід сказати, що вміли вони бачити і поважати позитивне один в одного. Г. Цеглинський таки прислухався до голосу І. Франка і це, як зазначалося, позитивно вплинуло на зростання ваги його драматургічної творчості. Та й для І. Франка не було безкорисним те, що писав про його творчість Г. Цеглинський. Останній заініціював цікаву дискусію з І. Франком, у ході якої порушено низку важливих питань українського літературного і суспільно-культурного життя останніх десятиліть XIX ст. Те, що вони поважали один одного, засвідчують і збережені листи Г. Цеглинського до І. Франка.

Сьогодні збагачені досвідом баченого і пережитого, ми повинні визнати, що не таким уже «ретроградом», далеким від істини був Г. Цеглинський, коли понад 110 років тому писав про ілюзорність сподіваних «благ» від революційного удосконалення світу. «Гуркітливі» революційні бурі ХХ-го століття справді задавили багатьох «натуралістів» й «ідеалістів». А особливо надто дорогою ціною вони обійшлися українському народові — мільйонами людських життів, морем крові, руїнами і незмірними стражданнями.

Гіркий досвід також переконує нас, що мав рацію Г. Цеглинський і коли критикував Франкове захоплення згадуваним проектом Джорджа про усуспільнення і колективну власність на землю та можливість застосування цього проекту для вирішення земельної проблеми в Галичині.

Зрештою, і сам Франко згодом багато що переглянув і переосмислив зі свого молодечого радикалізму та колишньої прихильності до соціалістичних і революційних ідей. Сказав про це особливо виразно в своєму трактаті «Що таке поступ?» (1903). І в цьому є також якась частка заслуги поміркованого раціоналізму й позитивізму Г. Цеглинського.

У ставленні до творчості І. Франка, її критичній оцінці особливо добре віддзеркалюється загальна концептуальна літературно-естетична позиція Г. Цеглинського. Вона простежується і в інших його літературно-критичних виступах. Немає можливості розглянути тут увесь цей доробок, але хочу звернути увагу хоча б на деякі, зокрема статті про творчість Федьковича, драму Л. Толстого «Власть тьми», оригінальну студійку «Отець і син» з цікавим порівняльним простеженням духовної спорідненості Маркіяна Шашкевича і його сина Володимира, вираженої у спільностях мотивів і поетики їх творчості.

І особливо не можна не згадати активної діяльності Г. Цеглинського щодо пропагування імені й творчості Тараса Шевченка в Галичині, його виступів у пресі і на святкових шевченківських імпрезах. Тим більше тому, що в радянському літературознавстві його віднесено до «одвертих фальсифікаторів» творчості Шевченка. Під обстрілом опинився зокрема «критичний етюд» Г. Цеглинського «Шевченко і його сучасна критика».

Так, для совєтських обвинувачів були неприйнятними твердження автора цієї публікації, що слово Шевченка — орган протесту «проти чужого порядку і чужого слова.., проти деспотів — у першій лінії московських»; що творчість його пройнята «глибокою вірою в правду Бога», аргументоване заперечення закидів великому поетові в атеїзмі. Рішуче виступив Г. Цеглинський і проти тих довільних, зневажливих, на його думку, суджень про Т. Шевченка, які пролунали зі сторінок українського видання «Громада» М. Драгоманова в Женеві. Наголосив, що поезія Кобзаря ніколи не може стати пережитком, вона безсмертна, бо «геній Шевченка виколисаний народною піснею».

Але де ж тут фальсифікація? Це чесне, вдумливе слово, пройняте глибокою любов’ю і пієтетом до великого національного поета і пророка України.

Григорій Цеглинський — один із чільних представників т. зв. «народовства» в Галичині, яке розвиваючись з українського культурницького руху, виросло в потужну суспільно-політичну силу українського національно-патріотичного спрямування. Своєю літературною, громадсько-політичною і педагогічною діяльністю він сприяв розвиткові цього руху й утвердженню в ньому позитивних засад. Був у цьому русі своєрідною особистістю — в чомусь неоднозначною, але високоінтелігентною, чесною і однозначно відданою українській справі.

Тому заслуговує уваги і докладнішого вивчення — обов’язково в контексті реалій і потреб українського життя його часу. Цьому мало б допомогти видання хоча б збірника вибраних творів з його літературної спадщини.

Л-ра: Дзвін. – 2003. – № 7. – С. 123-132.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также