09-10-2021 Олена Пчілка 370

Олена Пчілка. Світова річ (Дія ІІ)

Олена Пчілка. Світова річ (Дія ІІ)

Садок Красовських; праворуч, на першім плані, більша лавочка під кущами; трохи далі хвірточка од улиці; ліворуч — хід до хати й друга лавочка, менша.

ЯВА 1

С а ш а сама, в недорогому, та гарненькому убранні; ходить.

С а ш а. Господи, як швидко неділя прийшла! Приїде той Павлущенко, буде говорить всякі дурні речі, буде на мене роздивлятись, як на корову яку! Коли б не мама, нізащо в світі й не вийшла б до його!.. Так — куди! Тут би таке зчинилося, що й господи, якби я не вийшла до гостей. (Згодом). Звісно, мама любить мене, дуже любить, по-своєму, звичайно; по-своєму любить, по-своєму й щастя бажає. Та вона, здається, й не знає, не постерігає, що я люблю Віктора! А як я їй скажу? Що я їй скажу?.. Ах, я сама не знаю, на який кінець я люблю його! Чи любить-то він мене? Не знаю, нічого не знаю!.. (Згодом). А сьогодня він може прийти: неділя, свято... Ах, а тут вони — Павлущенко з Богушем!.. Коли б, господи, вони не приїхали! Що ж, може, якраз сьогодня не приїдуть: он хмариться, може, дощ буде...

ЯВА 2

М а р’ я — зліва; убрана краще, в руці насіння.

Мар’я. Панночко, йдіть! Я вже вам вигладила комірець. Мама говорили, щоб ви наділи.

С а ш а. Та гаразд уже...

М а р’ я. Ідіть, ідіть, та глядіть, гарненько приберіться, щоб зараз улюбився й посватав!

С а ш а. А, йди вже ти собі!.. Обридли ви мені! (Виходить вліво).

М а р’ я (сама; часом лущить насіння). Чудні панночка, їй-богу, сердяться!.. А й чого? Далебі, добре було б, якби Павлущенко посватав. Жили б, як у бога за дверми! Ну, старий,— правда, що старий,— та чорт його бери! Зате старого чоловіка можна за чуба краще держати, ніж молодого! Адже кажуть, його ключниця Домаха так ним верховодить, що куди! Все одно як пані розібралась!.. Ну, як же це він думає свататься? А з Домахою ж як?.. Ну, та то вже його діло... Вже ж він знає, що робить. Грошей Домасі дасть. Хіба в його нема? Багатир! І, матінко, як панночці добре за ним буде! Ну, а вже що я потанцюю на весіллі у своєї панночки,— і... потанцюю! (Притупує, співаючи на жарти):

1) Ой грайте, музики,
В мене нові черевики,
Щоб підківки бряжчали,
Воріженьки мовчали!

2) Ой грай, коли граєш,
Коли ж чорні брови маєш,
Коли такі, як у мене,
То сідай коло мене.

3) Ой грай, коли граєш,
Коли чорні брови маєш,
Коли ж трошки руді,
То ік бісу іди!

Ох, матінко моя, коли б же діждати!.. Ну, а поки що треба йти для молодого пироги ліпить!.. (Дивиться вправо). Гхі! Матінко... Що це таке? Павлущенковий Карпо!.. Куди се він чимчикує?.. Так мов до нас... Ні, далі пішов... Та ні-бо, таки сюди!.. Чого ж се він? Чи не посилає Павлущенко сказать, що вже не приїде? Оце, не дай господи!

ЯВА З

К а р п о, виходить справа.

К а р п о. Здоровенькі були!

М а р’ я (лущить насіння). Що скажете?

К а р п о. Що скажу? А насіннячка можна? (Бере з руки).

М а р’ я. Та й можна, як уже взяли!

Кар по. А то ж як з вашим братом? Іначе не можна. Почни питаться, то ще скажете «зась», а так краще: взяв, та й прав!

Мар’я. Найкраща справа!.. А все ж таки скажіть, чого це ви прийшли. Пан прислав?

К а р п о. З якої речі пан? У нас своя голова — ще часом і пайовою замишляє!

М а р’ я. Та голова то своя, так ноги не свої: туди мусять іти, куди пан каже.

К а р п о. Ні, у нас ноги свої. Отакечки, неділя... свято, значить, ну, я й пішов проходиться. От, купаться піду...

Мар’я (сміючись). Так воно якраз сюди й дорога до річки!

Кар по. Та воно то й не зовсім по дорозі; та знаєте ж, як то говориться: «До моєї небоги нема далекої дороги...» Отож я собі й подумав: нехай уже й кружно буде, так зате ж Марусеньку хоть крізь тин побачу!

М а р’ я. А щоб ви так дихали!

К а р п о. От як! Ну й слова ж ви говорите! Що ж, може, дрючком проженете, коли такі недобрі?

Мар’я. Дрючка для собак держимо. А ви хіба собака?

К а р п о. Бог милував, до якої пори людиною щитаємось.

Мар’я. Ну, то для добрих людей у нас і добре слово найдеться, а не дрючок!..

К а р п о. От і гаразд — ласкавенькі, значить! Може, й мого пана ласкавенько приймете?.. Він же сьогодня збирається до вас.

Мар’я. Стежок промітать не наймали, а двері у нас не на запорі!

К а р п о. І таки настояще дожидаєте? Такечки й закуску якусь приготували?

Мар’я. Закуску? Яку ще там закуску?

К а р п о. Звісно яку! У лавках усяка всячина єсть: кильки, сардинки, винце...

М а р’ я. Кильки? А може, кольки? Ха-ха-ха!..

К а р п о. Зачім кольки? Нас і так сухоти беруть!

М а р’ я. Ха-ха-ха! Правда, що сухоти! Ваш Павлущенко, мабуть, і в наші двері не потовпиться!

К а р п о. Не бійтесь — потовпиться; аби хорошенько відчинились!.. А що там панночка?.. Як?..

М а р’ я. Що панночка?

К а р п о. Ну, значить, теє... дожидають? (Вимахує рукою).

М а р’ я. А!.. Так це вас пан, може, того й послав, щоб про це довідатись? Того ви й купаться йдете?..

Кар по. Ну, їй-богу! Та й неймовірні ж ви!.. А самі б таки подумали, коли ми з вами бачились? Адже як бачились під церквою, то й досі! Кажу вам — іменно скучив за вами! Смертельно! (Обніма).

М а р’ я. Одчепіться!.. (Виривається). Що це в вас за мода!

К а р п о. Сама панська мода: називається «за талію взять».

Красовська (за сценою). Мар’є!.. Мар’є!..

М а р’ я. Он, чуєте, пані кличуть! Треба йти устилати двір китайкою, щоб ваш Павлущенко не покаляв ніжок! Ха-ха-ха! Скажіть же там своєму панові, нехай перебувається носками наперед! Ха-ха-ха!.. (Вибігає вліво).

К а р п о (сам). Гостра молодичка! Догадалася!.. Ну, а трошки таки й повірила, як я підпустив кукільмента!.. Що ж! Як пан засватається, то, може, й теє... може, й наша справа на лад піде!.. А Павлущенка дожидають! Дожидають... Так і скажу панові. О! Сказано — ми! Чорт нас не взяв!

По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний,
Подивися, дівчино,
Який я моторний.

Подивися, зглянься,
Який я удався!
Хіба даси копу грошей,
Щоб поженихався!

(Приспівуючи, виходить вправо).

ЯВА 4

М а р’ я виходить, крадучись, зліва.

М а р’ я. Ану таки подивлюсь, куди він, справді, піде? (Загляда). Назад!.. Простісінько назад повернув!.. І не думав іти до річки!.. Ну, сказано, брехливий язик!.. Прямо, що пан підсилав! (Згодом). А може... пан і не посилав?.. Може, справді він побачитись хотів?.. Чорт його душу знає! Чи їх поймеш, отих проклятих хлопців? Сказано — баламути!.. Ох, баламути, баламути... (Дивиться, усмікаючись, вслід Карпові, бачить Домаху). Що це таке, моя матінко? І Павлущенкова Домаха сюди?! Чого ж се вона?.. Чи не присилає Павлущенко гостинця якого?

ЯВА 5

Домаха — з правого боку, з кошиком*.

Домаха. Здорові!

Мар’я. Здорові...

Домаха. Чи не куплять ваші малин?

Мар’я. А ви оце продаєте? (Лущить насіння).

Домаха. Продаю. Така сила вродила, що нікуди подіть: уже й варили, й наливали — ще єсть. Оце ношу; пани купують. Ваші куплять?

М а р’ я. Не знаю... хто їх зна...

Домаха. Вони ж дома?

М а р’ я. Вжеж, дома; де ж би вони пішли з самого ранку?

Домаха. Чого ж! У гості могли піти абощо. Чи, може, до себе гостей сподіваються?

Мар’я. Може, й сподіваються...

Домаха. Там і наш пан, може, заїде сьогодня: з візитами по городу вибрався.

М а р’ я. Що ж! Нехай приїздить. Приїде — гостем буде, як і всі.

Домаха. Куди ж пак! Звісно! Мабуть, не знатимете, куди й посадить!

М а р’ я. Овва! Велике цабе Павлущенко! У нас і генеральські сини бувають, та й то знаємо, куди садовити!

* Убрана по-міщанськи; на шиї скілька разків доброго намиста.

Домаха. Мабуть, на покуті!

Мар’я. Під покутею! Так спитаться про малини?

Домаха. Спитай.

М а р’ я (набік, ідучи). Пожди, язиката, ми тобі докажемо! (Виходить).

Домаха (сама). Чи ти бач, як розхвастались! Навіть і ся нетіпанка кирпу гне, та ще як! І кочергою не достанеш! Пождіте, ще Павлущенка не піймали! Ще побачим, чия візьме!.. (Згодом). А розставляють тенета — дожидають; видно, що дожидають,— навіть і ся задрипанка причепурилась: і вишиванку нап’яла, й намиста поначіпляла! А щоб вам болячок поначіпляло, преподобниці чортові!..

ЯВА 6

С а ш а — з лівого боку.

С а ш а. Де ж тут ті малини?.. А!.. Се ви продаєте малини?

Домаха. Я.

С а ш а (торкає ягоди). Се ваші малини? Домаха. Наші — вже ж не чиї. (Оглядає Сашу).

С а ш а. Чудесні ягоди!..

Домаха. Звісно, хороші!

С а ш а. Почому продаєте?

Домаха. По десять копійок хунт. Візьмете?

С а ш а. Не знаю, спитаю в мами...

Домаха. Е, та не толочте ж бо ягід!

С а ш а. Я не толочу, тільки дивлюсь...

Домаха. Та що ж там дивитись?.. Коли берете, то беріть, а ні, то й не гайте!

С а ш а. Я зараз!.. Попитаю... (Виходить уліво).

Домаха. Ах ви ж, чортові злиднії Ще й то питаться треба! Шага при душі не мають. (Заглядає вліво). Он стріха яка обскубана — і на копу кулів не спроможуться, щоб полагодить! Отож і думають все Павлущенковими грошима полататься. Дарма що й старий, дарма що й плішивий, аби з калитою! Та що ж він таке особенне купить, як візьме панянку? Підстругане, підскубане, чистий пиндик! Ну, отже, старий собака ластиться на молоде мнясце? Втисся йому чортяка в нутро! Мерзенний!

ЯВА 7

С а ш а — зліва.

С а ш а. Ну от: візьму. Ось вам п’ятнадцять копійок,— одважте мені півтора фунта.

Домаха. Тільки півтора хунта?! Та в мене й ваги такої нема. Не продам зовсім, коли так. Прощавайте!

С а ш а. Як знаєте!.. Прощавайте... (Виходить уліво, збентежена).

Домаха (сама). Ото «копитали»! Ха-ха-ха!.. Так де ж тут не ловити женихів за поли, та ще багатирів!.. Ну, вже ж хоч гола, так зате ж, бачиш, красавиця, а ще до того напушилась та напиндючилась, куди тобі! Глянь та й в’янь! Як же пак! І генеральського сина принадила— самому Тамалієнкові сподобалась! Може, думає, що готов і посватать? Чортового батька! Хіба, може, генеральша позволила б у горниці взять на який час... Що ж! Місяців на два йому втіхи стало б... Ха-ха-ха!.. А, щоб ви виздихали, прокляті! Пху! (Виходить у хвіртку).

ЯВА 8

Голубиха, виходить справа, за нею — Голуб, з книжкою й з букетом.

Голубих а. Повинні бути дома. Куди їм піти зранку!

Голуб. Я, мамо, тут посиджу! (Сідає на лавку).

Голубиха. Посидь, посидь, моя дитино, спочинь. (Сідає теж). Та вже ж неодмінно поговори з нею сьогодня, вже ж почуєш, що вона тобі скаже!

Голуб. Та як їй казати?..

Голубиха. Таке! Вже ж треба одважитись! Воно-то, звісно, не тільки світа, що в вікні, ну, та вже коли ти її так уподобав, то вже треба щось думать. Щоб потім не жалкував, як часом інший посватає, бо, здається, тут не ти один залицяєшся.

Голуб. Та мені б, мамо, теє не страшно було, коли б я знав, що вона мене любить..

Голубиха. Так отже й дознайся! Допитайся, моя дитино! (Встає). А я піду до старої, побалакаю там. Якщо вгляджу Олександру Михайлівну, то скажу їй, що ти книжку приніс, тут дожидаєшся. (Виходить вліво).

Голуб (сам). Голубонько моя! Се ж її любиме місце, вона завжди тут читає. Зараз вона прийде... (Встає). Боже, коли б вона хоч надію подала, що буде моєю! Я й не знаю, який би я був щасливий! Як би я любив її цілий вік, як би кохав! Господи, я готов її слідочки цілувати!.. А страшно питаться, страшно! Чого вона так міниться на виду, як заговорять про того шелихвоста, Тамалія? Невже? Невже ж він їй до сподоби? Невже ж?..

ЯВА 9

Голуб і С а ш а — виходить зліва.

Голуб (побачивши Сашу). Ідеї.. Боже, яка ж гарна сьогодня! Як квітка, хороша!

С а ш а. Ви тут, Василю Митрохвановичу? Здорові були! (Подає руку). Ви мені книжку принесли? Спасибі! (Бере книжку й сідає).

Голуб (теж сідає). Тут є далі та стаття, що ви почали читати.

С а ш а (перегортає книжку). А! Спасибі, спасибі! Дуже гарна стаття. І я все чисто розібрала.

Голуб. Отак! Чому ж би ви не розібрали?

С а ш а. Ну, знаєте, про такі мудрі речі писано! (Побачивши букет). А це що? Це ваш букет?

Голуб. Мій... Це я теж для вас приніс.

С а ш а. Спасибі! Які чудесні квіточки!

Голуб. Та це я сам їх весною садив; сьогодня вони розцвілись, так я й приніс для вас. Уже вибачайте, що тільки одного розбору...

С а ш а. Нічого! Дуже хороші квіточки і якраз до мого вбрання приходяться. (Бере квітку й затикає за коси). Гарно так? По-сільському?

Голуб. Дуже гарно! Та ви, Олександро Михайлівно, й без квіток така гарна, така хороша, що я й не знаю...

С а ш а. От!.. Василю Митрохвановичу, що се ви? Я перший раз чую од вас похвалу собі! Аж чудно!

Г о л у б. Чого ж вам чудно, Олександро Михайлівно? Що я не вмію й не люблю говорити солодких речей — се правда, але якби до слова прийшлось, я завжди готовий сказать, що такої гарної вроди, як ваша, трудно й знайти!

С а ш а. О, це вже занадто!..

Голуб. Я вам по щирості кажу.

С а ш а. Ах, Василю Митрохвановичу! Тим гірше для мене, коли в сьому хоч половинна правда!.. (Спирається на руку).

Голуб. Чого ж так?

С а ш а. Так...

Голуб. Чого ви сьогодня такі смутні!

С а ш а. Не питайте мене, Василю Митрохвановичу: ви мені в сьому нічого не порадите!

Голуб. Чому ж? Я не знаю... Не можу здумать навіть, чого б я не зробив для вас! (Важко дишучи). Олександро Михайлівно!.. (Бере її за руку).

С а ш а (дивуючись, дивиться на його).

Г о луб. Вам дивно, що я смів узяти вас за руку?.. Простіть!.. Коли ж вона мені така мила, така дорога, оця рученька! Олександро Михайлівно! Я хотів... давно хотів вам сказати... що я вас так люблю, так люблю, як тільки можна любити! (Припадає до Сашиної руки, цілує).

С а ш а (визволяє руку). Василю Митрохвановичу! Що з вами?..

Голуб. Я вас образив, Олександро Михайлівно?

С а ш а. Ні, не те... Я сього не сподівалась...

Голуб. Не сподівались? Не знали, що я люблю вас?

С аш а (поважно). Ні, я не хочу казать вам неправди! Я знала, Василю Митрохвановичу, що ви мене любите, я не знала тільки... я не сподівалась, що ви заговорите про се тепер... Не любіть мене, Василю Митрохвановичу, я не стою вашої любові!

Голуб. Ви не стоїте?

С а ш а. Не стою, не стою! Залишіте своє кохання, забудьте мене!

Голуб. Ви сказали, що хочете бути правдивою,— і говорите неправду: ви жалієте мене — і через те говорите, що не стоїте моєї любові, а ви... ви просто не любите мене... (Згодом). Ви мовчите? Вам дивно, ви не ждали, що я заговорю про своє кохання; нехай же вам буде ще дивніше: я догадувався, що ви мене не любите, що в вас закрадається кохання до іншого — звичайне, кращого, здатнішого!..

С а ш а. Василю МитрохвановичуІ

Голуб. Дайте мені скінчити. Я знав теє і, одначе, одважився сказати вам про своє кохання! Таїти його я більш не міг; та й не ждати ж мені, поки в вас зникне остання прихильність до мене! Ще ж недавно ви були прихильніші до мене...

С а ш а. Василю Митрохвановичу! Годі... Я не можу!.. (Встає).

Голуб. Куди ж ви? Ви йдете від мене?

С а ш а. Я не можу слухати вас!.. Мені тяжко... Ми поговоримо іншим разом... колись, потім... (Іде всередину садка, між дерева).

Голуб (сам). Іншим разом!.. Шкода! Шкода... Не почуєш ти більш від мене того слова!.. А-ах! (Береться за голову). І я думав приподобитися своїм словом, своїм щирим коханням! Навіщо воно, теє слово? Навіщо та щирість?! Коли досить було вродливому паничеві показатися, досить йому було розпустити свої речі неправдиві, та тільки умілії, щоб зараз наплювати і на твою щирість, і на твою прихильність! А-ах! (Тихше). Скінчена розмова... Скінчена... (Стоїть, опустивши руки).

ЯВА 10

Голуб і Голубиха — йде з лівого боку.

Голубих а. Синку, де ти? Що се таке? Ти сам тутечка?

Голуб. Сам, мамо...

Голубиха. А де ж вона, панночка? Вона ж сюди пішла. Ти з нею говорив? Що вона тобі сказала, моя дитино? Ти ж блідий як крейда!

Голуб (з плачем, закриваючи вид руками). Мамо, мамо! Вона не любить мене!..

Голубиха. Боже мій єдиний! Так і цур їй, моя дитино! Годі, Василечку, годі! Ходім звідси! Бог з ними, коли вони такі горді! Дивись ти, як розприндилась! Там і стара сьогодні така, що ані приступу! Павлущенка сподівається, то мало в очі не скаже, що ми не в пору прийшли. Ну, й цур їм! Ходім, Василечку! Я тобі й перше казала, й тепер скажу: не тільки світа, що в вікні! Єсть того цвіту по всьому світу!..

Голуб (кидає останній погляд, береться за голову). А-ах!..

Голубих а. Ходім, моя дитино!

Г о л у б. Ходім, мамо, ходім... (Виходить за Голуб ихою управо).

ЯВА 11

С а ш а, виходить з середини садка.

С а ш а. Василь Митрохванович! (Оглядається). Нема... (Дивиться вправо). Пішов з матір’ю... Нащо я йому так прикро одказала? Нащо я його так образила? Хоч би було як інакше!.. Він такий добрий, такий щирий! (Згодом). Ну, що ж! Я не могла інакше. Справді, я ж не люблю його так, як треба любити! Я люблю іншого... Іншого... За віщо люблю, не можу навіть зважить гаразд, а тільки вся моя думка край його... край Віктора! Навіщо дурити Голуба та тільки більше роздражнювати? А тепер він швидше заспокоїться, і потім ми будемо приятелями, от як з Стасенком. Ні, сей не такий! Сей, може, й не прийде більше ніколи. Ні, прийде, прийде: я йому напишу, я його заспокою, напевне заспокою! (Прислухається). Хтось іде! Хто ж би то? Тамалій?! Боже мій! Недурно серце чуло!..

ЯВА 12

Тамалій, іде повз садок, поспівуючи.

С а ш а. Що ж се таке?.. Він пройшов далі?.. (Біжить до хвірточки). Віктор Константинович! Віктор Константинович!..

Тамалій (вклоняється оддалеки). Моє шанування, Олександро Михайлівно! Чим маю служити?

С а ш а. Я думала, ви до нас...

Тамалій. Ні, прошу вибачити. На сей час я йшов не до вас. Хоч, звичайно, коли ви така ласкава, що кличете мене, то, звичайно, я зайду, з найбільшою охотою й приємністю! (Входить). Добридень!

С а ш а. Здорові! Сідайте... (Подає руку і йде до лавки).

Тамалій (іде за Сашею, оглядаючи її). Яка ви сьогодня знадлива, Олександро Михайлівно! Що це за знак, що в вас сьогодня такий чарівний вигляд? Яке в вас миле вбрання! (Сідає). Просто дивно!

С а ш а. Одначе се не дуже-то ввічливо з вашої руки — такі уваги!.. (Сідає далі від Тамалія).

Тамалій. Ні, се значить, що я просто вражений вашим милим виглядом! Що ж? Хіба ви бажали б, щоб ваша краса мені примелькалась? Щоб я перестав уважати на неї?.. Та чого ж се ви так далеко відсунулись від мене? Боїтеся, що, з’явившись такою чарівною, ви до краю згубите мене?.. Ну, то сього нема чого боятись (присуваючись ближче)... бо я вже й так подоланий, давно!

С а ш а. Залишіть сі жарти, Вікторе Константиновичу!

Тамалій. Та я не жартую, Олександро Михайлівно! Ну, послухайте... годі вам хитрувати! Далебі, я думав, що ви далеко щиріша — я ніяк не думав, що в вас стільки лукавства й кокетства.

С а ш а. Якого кокетства? Що се ви вигадуєте?

Тамалій. А те, що ви дуже добре бачите й замічаєте... мою... моє... ну, одним словом, те враження, що ви чините на мене; далі, ви самі ж от зараз покликали мене — на превелику мою втіху — і от після сього поводитесь так повздержано, поважно! Хіба се не кокетування?

С а ш а. Ні, сьому є інша причина...

Тамалій. Інша? Яка ж? Ви так стурбовані! Так важко дихаєте... (Придивляється). Що вам таке?.. У вас хто-небудь був?.. Ось якась китиця квіток, либонь, подана «від щирого серця»: вже одно те, що вона так пильненько обгорнена в папірець, показує, що се так. Що? Ви опускаєте очі, я вгадав? А, ось такі самі квітки і в волоссі у вас! Що все теє значить? Хто ж той Зібель, що в’являється в садочок до Маргарити? І коли він уявляється — чи до, чи після Фауста?..

С а ш а. Годі, Вікторе Константиновичу!.. Не жартуйте над сими квітками! Мені се справді дуже прикро слухати.

Тамалій. Он як! (Встає). В такім разі дозвольте мені попрощатися, коли ви в такому лихому настрої?

С а ш а. Ах, боже мій, боже мій!.. (Закриває вид руками).

Тамалій. А, коли так, то я піду! Ви нервова дитина і ще, чого доброго, здатні проплакати цілий день через якісь там химери! (Сідає поруч). Дивітеся з ласки! Навіть ручки тремтять!.. (Бере за руку).

С а ш а (хоче визволити руку). Зовсім ні, то вам здалося...

Т а м а л і й. Ні! Тепера я вже не пущу моєї полонянки! Чудова ручка! Тільки в розцвітаючих красавиць бувають такі ручки... Ні, се просто неможлива спокуса! (Цілує руку). Чудова ручка!

С а ш а. Вікторе Константиновичу! Що ви робите!.. Лишіте мене!..

Т а м а л і й. Ах, Олександро Михайлівно, та що ж се, справді, таке? Я так рідко вас бачу без якої-небудь самої осоружної третьої особи, і ви не дозволяєте мені натішитись душею в сі рідкі хвилини! Олександро Михайлівно! Ви довели мене до того, що я закохався в вас, і тепер женете від себе! Та я не піду, не піду! (Цілує руки).

С а ш а. Лишіть мене! Бога ради, ідіте геть...

Там а лій (пильно дивиться). Лукава!.. А яка знадлива в сю хвилину! Вродливиця! Аіехапдгіпе! Сашенька!.. Адже ви... адже ти... теж любиш мене трошечки?.. Любиш?.. Мила, вродливиця моя! (Цілує).

С а ш а. Любий! Милий!.. (Теж цілує Тамалія, обіймаючи).

ЯВА 13

ТІ ж і Ма р’ я — вбігає з лівого боку.

Мар’я. Панночко! Панночко! Ідіть!.. Приїхали! Павлущенко приїхав!

С а ш а (схоплюється збентежена, держиться за голову, потім подає руку Тамалію). Прощавайте...

М а р’я. Та ідіть-бо, йдіть швиденько! Пані казали, щоб сю минуту йшли!

С а ш а. До побачення!.. (Іде за Мар’єю ліворуч).

Т а м а л і й (сам). Одначе се просто чортзна-що таке! Тільки що досяг, а тут... Таке перебивання можливе тільки в міщанському околі... (Ходить). Ну, та тепер справа певна; трудний буває тільки перший ступінь, а на першому поцілункові закохані жінки не спиняються ніколи! Ха-ха-ха!

Завіса


Читати також