Олена Пчілка. Світова річ (Дія ІІІ)

Декорація першої дії.

ЯВА 1

Богуш і Павлущенко.

Богуш (за сценою). Осюди, сюди! В ці двері! (Входить). Не знаєте ще ходів, Якове Степановичу? Узнаєте, узнаєте, ха-ха-ха!

Павлущенко (кладе шапку). Узнаємо, узнаємо, Хведоре Івановичу.

Богуш. Ось ж вам і господа! Така, як бачите!

Павлущенко. Нічого, нічого, що господа!

Богуш. А господині зараз повиходять; десь тамечки, мабуть, у тих хатах. (Показує вліво).

Павлущенко (виглядає в вікно). От місця у них маловато!

Богуш. То-то ж! А ви ще там, у думі, хочете обрізувать.

Павлущенко. Хо-хо-хо! Одріжем, одріжем! Або, може, городської землі сюди приріжем! Однаково пустує шматок.

Б о г у ш. Дивись ти, які кравці! Я жартома якось говорив, а ти вже й справжками, здається?

Павлущенко. Звісно! Які там жарти! У нас жартів нема! (Ходить по хаті). Ну, слухай, що ж це вони не виходять?

Б о г у ш. Вийдуть, вийдуть, не журись!,

Павлущенко. Ти їм казав, що ми сьогодня будем?

Б о г у ш. Звичайне, казав, як же!

Павлущенко. Ну, так що ж се вони не йдуть? Ти мені гляди, Хведоре Івановичу! Ти мене обнадежив.

Б о г у ш. Не бійсь, не бійсь, кажу тобі!

Павлущенко (ходить). Мені як панночка не вийде, а тільки стара, то я їй тут чорт знає що скажу! На бісового батька мені стара?

Б о гуш. Та пожди-бо, пожди! От його нетерплячка бере! Дивись ти! Хіба не знаєш отих жіночих заходів: сеє, теє поладнувать, у дзеркало лишній раз заглянуть. Тобі ж корисніш, як панночка краще прибереться: не для кого ж — для тебе прибирається. Аж мені чудно з тебе!

Павлущенко. Хе-хе-хе! Ну, ну, гляди мені!..

Б о г у ш. О, здається, йдуть!

Павлущенко. Гм! (Одкашлюється і оправляється).

ЯВА 2

Тіжі Красовська з Сашею, виходять з лівих дверей.

Красовська. Моє шанування. Вибачайте!

Богуш. З воскресним днем, Настасіє Андріївно, і вас, Олександро Михайлівно! (Здоровкається). От дозвольте вам зарекомендувать мого приятеля, Якова Степановича Павлущенка.

Красовська. Дуже раді! (Подає руку).

Богуш. Давно вже мав охоту спізнатися!

Павлущенко. Іменно, що давно! Оце ж трапився вільний день, так я й теє... от з Хведором Івановичем і явився засвідітельствовать моє почтеніє.

Красовська. Дуже, дуже нам теє приятно! Оце ж дочка моя, Сашуня.

Павлущенко. Мав удовольствіє зустрічати! (Здоровкається). Весьма і весьма приятно!

Красовська. Прошу ж покорніше садиться.

Всі сідають.

Богуш. Ну та й парить же надворі, мабуть, таки перед дощем!

Красовська. А напевне дощ буде! Напевне! Ви оце, мабуть, уже з церкви? Вже, певне, служба кончилась?

Богуш. Уже, уже кончилась. Ми з Яковом Степановичем вже й богу помолились, і баришень усіх передивились: бо це ж, знаєте, їм саме кавалерський смотр проізводиться!

Красовська. Так?

Павлущенко. Хе-хе-хе! (До Саші). А вас не мав приятності бачити.

С а ш а. Я не була...

Красовська. Та вона в мене трошки любить поспать, то я вже її й не турбую. А що ж, панове, може, чаю або кохвії позволите?

Павлущенко. Покорніше благодарю!

Б о г у ш. Ні, спасибі, Настасіє Андріївно: ми вже, знаєте, по-новомодному — до служби напились.

Красовська. Так, може б, перекусили що-небудь? Пиріжків гаряченьких?

Б о г у ш. От се то інше діло, се нічого не шкодить!

Красовська (встає). У сю минуту! Сашуню, забав тут гостей! (Виходить вліво).

Богуш (встає). Ну, мене нічого забавлять, я й сам себе забавлю! (Виймає з кишені газету). Захопив, знаєте, газету на пошті. Треба подивиться, що там у світі робиться! (Сідає далі з газетою).

С а ш а. Подивіться, та й нам, будьте ласкаві, газету зоставте.

Павлущенко. А ви охочі до читання?

С а ш а. Та... я тут доволі читаю.

Павлущенко. І занімательні книжки?

С а ш а. Всілякі трапляються; мені Стасенко й Голуб приносять. (Згодом). А ви з бібліотеки берете книжки чи свої виписуєте?

Павлущенко (усміхається). Хм... як же! У мене свої! Мені не треба ні в кого брать, коли б із своїми упораться, бо ціла ж купа їх у мене!

С а ш а. Так? Які ж у вас журнали?

Павлущенко. Які журнали? Хм!., от перш усього восходящий, далі нисходящий...

С а ш а. Що таке?

Павлущенко. Ха-ха-ха! Не розумієте сього, моя панночко? Се ж наші прирожденні книжки, таки наші присутственні: восходящий журнал бомагам, нисходящий, книга протоколів, пашпортна, а ще скілько інших книг! Цілий оберемок! Треба ж їх упорати всіх!

С а ш а. Ах, от що! А я й не розібрала!.. Правда, ви ж там секретарем у думі.

Павлущенко. Отож і то, що секретарем.

С а ш а. Що ж, вам багацько писать приходиться?

Павлущенко. Як же! Часом за тиждень стільки романів напишеш, що аж плюнеш, як подивишся!..

С а ш а. Одначе, я думаю, се доволі інтересно, коли заняться як слід хоч би і в такій службі, як ваша.

Павлущенко. О, як же! Дуже інтересно! От нуте лишень завітайте коли-небудь до нас у думу за справочкою. Побачите, скільки до нас усякої мужви налазить, почуєте, які воздухи прекрасні ходять,— ви зроду таких не чули! Ха-ха-ха!

С а ш а (різко). Ну, все ж таки я думаю, що можна велику користь робить тому людові, що до вас удається.

Павлущенко. Аякже, якже! Користь за користь! Ми за ними хліб їмо, вони за нас бога молять! (До Хведора Івановича). Ах, Хведоре Івановичу! От, брат, кумедія у нас вчора була, так уже іменно, що кумедія!

Бо гуш (кидає газету). А що там таке? Ну-ну, розкажи!

Павлущенко. Та це, знаєш ти, з Боруховичем оказія була...

ЯВА З

Красовська з Мар’ею, несуть закуску; поставивши все, М а р’ я стоїть збоку і роздивляється.

Красовська (поправляє все на столі). Прошу покорно! Якове Степановичу, Хведоре Івановичу! Покорно прошу! Чим бог послав!

Павлущенко. Весьма і весьма...

Б о г у ш. Не одцураємось, не одцураємось, Настасіє Андріївно. (Клопочеться коло горілки). Анумо, Якове Степановичу! Господині, бачиш ти, народ непитущий, так треба вже самим орудувать. (Налива).

Красовська. Орудуйте, орудуйте, Хведоре Івановичу! Уже будьте самі за господаря!

Б о г у ш. Я до сього торгу й пішки! (До Павлущенка). Ну!

П’ють обоє, потім всі сідають.

М а р’ я (набік, роздивляючись на Павлущенка). Який гладкий, моя матінко! А посватає, от сей то посватає! Посватає! (Виходить уліво).

Красовська. Прошу ж покорно пиріжків! Сашуню, подай сервету Якову Степановичу.

Павлущенко (умильно, беручи од Саиіі сервету). Не турбуйтесь! (їсть пиріжки).

Б о г у ш. Ну, так що ти, Якове Степановичу, хотів розказать? Яка там штука?

Павлущенко. Та се ж, бачиш, у думі в нас. Ну, чиста тобі кумедія вчора була! Борухович — знаєш ти! Гласний наш...

Б о г у ш. Та вже ж знаю, звісно!

Павлущенко. Ну, так бачиш ти, занедужав він; щось тижнів два не ходив у присутствіє. А тут, брат, як на те, нахопились такі діла, що саме б йому сидіть! От... його аж за душу рве! Що ж ти думаєш? Вчора прислав свого синка, так хлопця літ десяти, і воно, шельма, сіло в прихожій, та тільки хто йде з просителів,— воно вже там постерігає которий,— то зараз воно його за полу, щоб, значить, і за батька не забули!.. Просто я тобі кажу, що реготу було, як дознались ми, на ціле присутствіє! Мало ми кишок не порвали! Ха-ха-ха!

Богуш. Ха-ха-ха! Та де ж не сміятись? Так не шельма Борухович? Що придумав!

Павлущенко (ледве говорить од сміху). Розумієш ти, нетерплячка його взяла. Ха-ха-ха! Нетерплячка! Що тут би саме в присутствії сидіть — а тут не можна! Ха-ха-ха! Ох, лишенько, пропасти можна од сміху!

Богуш. Ха-ха-ха!

С а ш а. Одначе мені здається, що се зовсім не смішно. Значить, у вас подобні звичаї єсть.

Павлущенко. Ну, звичай звичаєм, але ж знай честь! Одно те, що не сміши людей, а друге — ну, нахопився б який гострий чортяка та й почав би кричать: «Що це у вас за безобразіє!»

С а ш а. Уже іменно, що безобразіє!

Красовська (хоче перебити розмову). Якове Степановичу! Хведоре Івановичу! Що ж ви, наливочки?

Богуш. Пождіть, Настасіє Андріївно! На все своя черга єсть! От ми з Яковом Степановичем ще по другій вип’єм — сієї животкової! (Знов наливає). Пий, Якове Степановичу!

Павлущенко. Та вже, мовляв, куди люди, туди й я! (П’є).

Красовська. А чому ж грибками не закусуєте? Прошу покорно!

Павлущенко. Трохи страшно, Настасіє Андріївно, сказати вам по правді! Халєра тая... адже знов чутка пройшла...

Красовська. Та цур їй, тій халері! Де там вона!

Богуш (куштує гриби). їж сміло, Якове Степановичу, чудесні грибки!

Красовська. Се ж моя Сашуня маринувала.

Павлущенко. А, коли вже так, — мушу попробувать. Уже кат її бери, й ту халеру! (Пробує). А! Та й чудесні ж грибки! (Ласкаво Саші). Так ви і хазяєчка в матусі? Чудесно! Чудесно!

С а ш а. Та це ж невелика мудрість!

Павлущенко. Ну, а все ж!.. А все ж!..

Богуш. От тепер і наливці черга прийшла! (Наливає собі і Павлущенкові).

Красовська. Я ще, знаєте, не дуже й припинаю Сашуню до хазяйства! Прийде пора — навчиться! А тепер, думаю, нехай собі погуляє, поспить довше, почитає...

Павлущенко. А на хвортоп’яні грають Олександра Михайлівна?

Красовська. Аякже, вона в мене уміє, уміє...

Павлущенко. Не мішаєть дівиці, не мішаєть! Весьма і весьма...

Красовська. Хай бавиться, поки не знає заботу! От чули ви, що в городі спектакль готується. Сашуню теж запрошують грать.

Павлущенко. От сього не совітував би.

С а ш а. Чого ж так?

Павлущенко. Так, знаєте... Звісно, моє діло сторона, а тільки, по-мойому, порядошній дівиці не слід займатися! Бог з ним!.. Нащо привчаться до тієї хвальші? Брехня ж то все!.. І так: людина раз бреше і другий раз бреше, далі так збрешеться, що вже їй нічого не стоїть перед ким завгодно брехать, ще даже кортить: ось-то як я хороше можу брехать! А воно, знаєте, у сімействі вещ неполезна, особенно, приміром сказать, для мужа весьма і весьма некорисно, як жінка уміє добре брехать. Весьма!.. І знов — ті цілування та обнімання теж дівиці не весьма подобають.

Богуш. Та се ж тільки примір!

Павлущенко. Отож, що примір. Людина приміряється, приміряється, а там і справді пуститься...

Богуш. От які А я думав, що й ти пристанеш до актьорського гурту. Ви ж знаєте, що Яків Степанович співає, ще й музика неабиякий!

Красовська. О!

Павлущенко. Який там музика! Не слухайте його! Хе-хе-хе!

Богуш. Музика, як же! Гітару має! Знаєте, якщо добре її настроїть, то як утне, так аж мило слухать! Їй-богу!

Павлущенко. Ану тебе!.. (Встає).

Богуш. Ні вже, не одмагайся! (До Саіиі). Як у його «Долина» чудесно виходить!

С а ш а. Яка «Долина»?

Богуш. Хіба ви не знаєте? «Серед долини рівної».

С а ш а. Ах, а я думала, що вже її не співають...

Богуш. Отаке! Чому не співають? Чудесніша пісня! А то він ще вміє «Очі, очі голубиї»,— теж хороше виходить. А «їхав козак за Дунай» як ушкварить, то просто аж дух радується! Коли ж хочете новомодних, то він і ті знає. Як вона, Якове Степановичу, отая... щось таки: «скажи», «скажіть»...

Павлущенко. А... «Скажіте їй!»

С а ш а. Яка ж це?

Богуш. Он, чуєш, панночка питається! Зведи трохи на голос або хоть словами прокажи!

Павлущенко. Та хіба словами... Се воно так. (Проказує).

Скажіте їй, що пламенной душою
З її душой зливаюсь тайно я,
Скажіте їй, що горкою тоскою
Отравлена младая жизнь моя!

Саша (усміхається). Хм!.. Оце так пісня!

Б о г у ш (до Саші). Що ж? Скажете — не гарна?

Саша. Дуже гарна!

Б о г у ш. Отже бачите!

Красовська. Чудесно! Чудесно!

Бо гуш. Я вам кажу—просто утіха! Та от ми коли-небудь вечерком до вас завітаємо, та й гітару захопимо! От і почуєте тоді!

Красовська. Дуже, дуже раді! Просимо! А що ж ви наливочки? Хведоре Івановичу, уже, будьте ласкаві, припросіте Якова Степановича!

Б о гуш. Та я ж його припрошую! Якове Степановичу, нуте лишень ще одненьку!

Павлущенко. Отже ж не хочу! Що се ми з тобою черкаємо, а моя сусідка хоч би пригубила! Олександро Михайлівно, дозвольте! (Наливає).

Саша (спиняє його). Спасибі... буде...

Красовська. Випий, Сашуню, випий!

Павлущенко (цокається з Саиіею). Будьмо!

Б о г у ш. Дай боже! (Випиває і знов до Павлущенка). А сюю тобі про запас! Що ж, Якове Степановичу, посидьмо собі, побалакаємо! Мовляв, люди добрі, хата тепла, а коні постоять,— що їм таке!

Павлущенко. Звичайно — коням що.

Б о г у ш. Ай, та й коні ж! Чорт їх батька знає. Ви бачили, Настасіє Андріївно, які чудесні коні?

Красовська. Бачила! Прекрасні лошаді!

Бо гуш. Змії, настоящі змії. (До Павлущенко). Але скажи-бо мені, будь ласка, скільки ти за їх дав? (До Красовської). От представте, не хоче признаться!

Павлущенко (сміючись). Та я ж тобі кажу: двадцять п’ять карбованців...

Богуш. Та ну-бо, годії Я ж не дурний, щоб сьому повірить: пара таких чудесних коней — двадцять карбованців? Ти ж їх у Костунова купив? Павлущенко. У його ж.

Богуш. А!.. Так, може, тоді, як він купував городську землю під свій завод?

Павлущенко. Положим, що тоді...

Богуш. А!.. Се інше діло! Тепер я розумію. Павлущенко. Хе-хе-хе!

Саша (встає, мовлячи набік). Господи боже!.. (Йде з кімнати).

Красовська. Сашуню, ти йдеш у ті хати? Поможи ж мені трохи прибрати!

Беруть посуд і обидві виходять.

ЯВА 4

Богуш і Павлущенко.

Богуш. Ну?

Павлущенко (веселий). Що таке «ну»? Ха-ха-ха!

Богуш. Гарна панночка?

Павлущенко. Гарненька! Гарненька! Знаєш, як зблизька придивиться, то ще краще видає!

Богуш. Звісно! Я ж тобі казав!

Павлущенко (встає). Оченята просто аж грають! Та молоденьке воно таке! Гарна, гарна,— вже що й казать. А шийка! Замітив ти, яка шийка? Чорт її батька знає! (Спльовує).

Богуш. Ну, мені за шийки байдуже! То вже ти дбай...

Павлущенко. Да, братику, таку дівчину іменно можна в самій сорочці взять!.. Весьма і весьма! (Сідає).

Б о г у ш. А вже так і знай, що за Олександрою Михайлівною нічогісінько нема! Не знаю, чи й з одежі мати що-небудь дасть!

Павлущенко. Та кат його бери, той посаг! Хвалить бога, маю свого! Ще навіть краще, що в неї нема нічого, їй-богу! Бо якби була багата, то ще чорт його знає, може б, і не пішла, а хоть би й пішла, то ще б там усякі хвокуси показувала проти чоловіка, а так — безпечніші

Б о г у ш. Се-то правда!

Павлущенко. Воно-то і в сієї трошки хворсу є! Ну, та се нічого; се, знаєш, як то часом буває молодий кінь, що бирсується, поки не об’їздиться! Се пройде!

Б о г у ш. Звичайне! Молоде ще! Ну, так як же, Якове Степановичу? Свататимеш?

Павлущенко. Та я ж тобі кажу: хоть зараз до шлюбу! От щоб я не діждав сеї чарки допити, коли брешу! (П’є).

Б о г у ш. Ну й чудесно! Чудесної

Павлущенко. Приступимось, приступимось... (Виймає дзигар). Ох, братику, а тепер уже треба рушати: пора мені до старої, бодай на неї лихо! (Встає).

Б о г у ш. До якої старої? До своєї хазяєчки Домахи? Уже заскучав?

Павлущенко. Тю! Навіжений. До Домахи! До тітки Яновської! У мене вже таке заведеніє: у неділю, по службі, до неї. От тільки сьогодня вийшло одступленіє.

Богуш (встає). Ха-ха-ха! Одступленіє по случаю наступленія, узятія кріпості! Ха-ха-ха!

Павлущенко. Хо-хо-хо!

Обидва весело сміються.

ЯВА 5

Ті ж і Красовська з Сашею.

Саша стоїть увесь час біля стола.

Красовська. Вибачайте, панове, що вас самих покинули!

Б о г у ш. Нічого, нічого, ми тут собі раду знайшли...

Павлущенко. А я оце мушу попрощатися: пора мені.

Красовська. Та куди ж се ви? Так швидко? Що ж се?

Павлущенко. Радніший би посидіть — не можна: треба до тітки! Дожидає...

Красовська. Оце, боже мій!..

Павлущенко (гукає в вікно). Семене, подавай коні!

Красовська. Та як же це? Та куди ж бо ви? Я навіть не вспіла й попитаться в вас... Хотіла порадитись.

Павлущенко. А що таке?

Красовська. Та хотіла ж таки спитаться в вас за той позов на мене... Ви ж там у думі...

Павлущенко (усміхається). Хм...

Богуш. Та цур їм, Настасіє Андріївно, тим позвам. Нащо там у свято й згадувать за їх! Яків Степанович тепер спочив од всіх діл своїх — нехай іншим часом!

Красовська. Та хотіла хоч довідаться.

Павлущенко. Пусте, пусте, Настасіє Андріївно. Не турбуйтесь! Якось воно буде...

Красовська. Я то й приходила в думу, так саме вас тоді не було...

Павлущенко (натяга рукавички). Може бути... Може бути... А ось нехай панночка зберуться, завітають... (До Саші). Моя душа теє зарані почує, і я тоді напевне буду в думі, сидітиму, як прикипілий, «пламенною душею»!

Б о г у ш (нишком підштовхує Красовську і обводить її вправо). Чуєте? Чуєте?

Саша. Та що ж — я... я не зумію й розпитатися гаразд... я не знаю...

Павлущенко. І не треба вам знати. Не треба! Все буде гаразд. (До Красовської). Маю честь узяти опрощення! (Подає руку).

Красовська. Бувайте здоровенькі.

Павлущенко. Дякую за хліб, за сіль і за добре слово. Дозвольте ще коли заглянути...

Красовська. Просимо, просимо! Отак без церемонії, коли-небудь вечерком!

Павлущенко. Ваші гості! (Відходить до Саші).

Богуш. Та кажу ж вам — з гітарою прибудемо!

Красовська. Просимо, просимо!

Павлущенко (до Саші). Зоставайтеся здоровенькі! (Подає руку). Так за справочкою завітаєте в думу?..

Саша. Може... От розпитаюся в мами, що саме вам казать...

Павлущенко. Буду дожидати! Дожидати, як янгола з неба... До побачення! (Цілує руку двічі).

Богуш (до Красовської). Чи ви бачите?..

Павлущенко (вклоняється здалека Красовській, приклавши руку до грудей). Весьма! (Потім до Саші). І весьма! (Обступається два ступні, плечима до дверей, ще раз уклоняється всім). Весьма! (Виходить).

Богуш. Зоставайтесь здорові! (Прихапцем подає руку Красовській і Саші, доганя Павлущенко, потім вертається до дверей, мовить Красовській). Хоч зараз до шлюбу! Закоханий от поти! (Показує на горло і швидко вибіга).

ЯВА 6

Красовська й Саша сані.

Красовська (дивиться в вікно). Поїхали!.. Ну й коні!.. Господи, які коні!.. (Повертається до Саші). А чоловік який прекрасний! Який увічливий, який приятний! Господи, де в мене той і страх подівся, де й що... прямо як на світ народилась! (Сідає знеможена). Ох!.. Ну, гляди ж тепер, Сашуню, не відцурайся свого щастя.

Саша. Щастя, мамо?..

Красовська. Звичайно, щастя! Це прямо бог посилає нам і порятунок, і твою долю. А що він буде свататись, то се вже річ певна. Се не те, що Тамалій, що і в хаті не хоче сісти...

Саша. Ви, мамо, не знаєте, що в Тамалія може бути на думці...

Красовська. Знаю, серце моє, знаю!.. Отак йому тільки б попід кущами прохолоджуватись та квіточками дурити... От Павлущенко посватає так посватає. От ще нічогісінько й не казав, а вже видно, що посватає. І вже як за такого не йти, то хто його зна, кого вже й треба! Адже до всього ще й грає, й співає. Чого ж тобі ще хотіти?! Прямо як ангол з неба! (Виходить, махаючи руками). Як ангол, як ангол, як ангол!..

ЯВА 7

Саша сама, потім Зайчевська, вистромляє голову, далі входить.

Зайчевська. Ну? Що тут діється?.. Добридень, серденько! (Цілується з Саіиею). Боже мій, яка ж хорошенька сьогодні!.. (Обкручує Саиіу). Прямо як розочка!.. От і умниця, що прибралась!.. Ну, що ж? Був? Приїздив?

Саша. Хто?

Зайчевська. Господи, боже мій,— хто! Павлущенко!

Саша. Та був.

Зайчевська. Бачила я, як він їхав повз мої вікна! Значить, таки до вас. Бачила я... Там такий виїзд, що в самі коні можна влюбитися!

Саша. Господи, що ви тільки говорите!

Зайчевська. Те, що чуєте!.. Та знаємо ми вас, дівчат! Святі та божі, а небійсь потім так будете тими кіньми літати, що куди! (Сідає). Ну, розкажіть же мені, що тут було. Дуже залицявся? Упадав?

Саша. Та не знаю я...

Зайчевська. От ледащо так ледащо! Нічого не хоче й розказать!.. Ну, дарма! Я в мами розпитаюсь, бо смертельно кортить. (Встає). Настасіе Андріївно, а де ви? Ідіть та розкажіть мені все! (Виходить вліво, примовляючи). Смертельно кортить, смертельно!.. Смертельно!..

ЯВА 8

Саша сама.

Саша (встає). Ну, що з ними говорить! Хоть би навіть і з мамою: що їй казать?! Краще мовчать до якої пори... А тим часом... Господи! Що ж то було там, у садку? Віктор... Вітічка мій!.. Він сказав, сказав прямо, що любить мене! А я?.. Я поцілувала його!! Господи!.. Сьогодні троє цілувало сюю руку!.. Віктор!.. Вітічка мій! Я люблю тебе, люблю, люблю! Не можу думати більш ні про кого! І не боюсь нічого!.. Адже ж я буду твоєю?..

Завіса