Притча про щасливого мученика

Бувало, батько цвьохне батогом
Лінивого синочка — для науки.
А той у плач, до матері — бігом,
А мати парубка бере на руки.

«Мій мученику золотий, не плач,
Скатований, побитий мій герою,
Я дам тобі дукач, спечу калач,
Сльозами рани всі твої загою!»

Які там рани? І синців нема,
Бо ж батько бив, та по своїй долоні.
Але синочка не пече страма,
Вже він герой на маминому лоні.

Вже в нього ореол на голові,
І він його втрачати не жадає.
Нові дари — за жалощі нові,
Його не б’ють, а він таки ридає.

Так плачучи, уже й дорослим став,
Відомим, визначним і знаменитим.
Хоч не дає він для биття підстав,
Та дуже любить бути трошки битим.

Ну, так, щоб тільки видимість була,
А як не б’ють, то вигадає муки,
Підпалить сам себе, згорить дотла,
Воскресне, згідно з правилами штуки.

Йому, дивіться, й премії дають,
Звання, почесні грамоти, медалі;
Він дякує, а друзям шепче: «Б’ють!» —
І мало не вмирає від печалі.

Ах, любить він збирати дукачі
Як плату за свої тяжкі страждання.
А совість, що розбуджує вночі,
Спокійно засинає в передрання.

Вона, немов коханка, все йому
Прощає — повна злагода між ними.
Вона відійде в ранішню пітьму,
А він свого хреста за дня нестиме.

Щасливий мученик, чудовий дбач,
Для декого — то вже й месія новий!
На голові, немов чалма, калач,
А він вдає, що то вінок терновий.

1985