Про роман Е. Войнич «Овід»

І.М. Нусинов

«Овід» — книга, що всіма мовами Європи звучить як перекладна. Але читачі найрізноманітніших народів Європи сприймають її як рідну. Вона зросла на ґрунті, политому кров’ю трьох народів — російського, польського, італійського, — і водночас це явище художньої культури четвертого народу — англійського.

Її матеріал, її тема — героїчна боротьба італійського народу за своє визволення від чужоземного гніту, за свою національну незалежність. Авторка «Овода», англійка Етель-Ліліан Войнич, уроджена Буль (народилася в 1864 році), донька великого англійського вченого, професора математики Джорджа Буля, була близька до революційних кіл лондонській еміграції.

На початку вісімдесятих років молода Етель-Ліліан Буль виходить заміж за осілого в Англії польського емігранта-літератора В.М. Войнича, який втік із сибірського заслання. Він вводить її в кола польської та російської революційної еміграції.

Російська політична еміграція мала в Лондоні своїх представників ще з часів декабристів. Там перебували згодом Герцен і низка його соратників. У Лондоні була створена перша російська вільна друкарня. Там виходив «Дзвін».

Після розгрому польського повстання 1863 року в Лондоні жила також велика група польських емігрантів.

Але якщо атмосфера російської і польської еміграції виховала у Войнич її революційну романтику, то матеріал для художнього утвердження цієї романтики вона черпала з іншої сфери — з історії боротьби італійських народних революціонерів за незалежність своєї країни.

Поряд із російською та польською еміграцією в Лондоні другої третини XIX століття була велика колонія італійських емігрантів. У Лондоні довгий час жив голова «Молодої Італії» Джузеппе Мадзіні (1805–1872), якого Герцен, що був його товаришем і зустрічався з ним у Лондоні, зараховував до «гірських вершин» еміграції.

Французька революція розбудила італійську буржуазну демократію і закликала її до активного соціального життя, запалила в ній надію на національне об’єднання, на звільнення з-під влади чужоземних поневолювачів.

Але революція закінчилася поразкою. У Франції до влади повернулися Бурбони. Над усією Європою панувала диктатура так званого Священного союзу, простіше кажучи — союзу трьох самодержців: російського, австрійського та прусського. У цих умовах Італія на Віденському конгресі 1815 року була вкрай поневолена. Частина Італії відійшла до Австрії, причому та частина, яка мала найбільше значення в промисловому й торговому відношенні, як Ломбардія, Венеція. У решті Італії була створена низка самостійних, відокремлених один від одного королівств і герцогств, які при зовнішній незалежності та самостійності фактично тою чи іншою мірою теж були віддані на милість іноземних самодержців.

У країні були відновлені привілеї старих феодальних володарів. Трудові маси, насамперед селянство, були віддані на поталу феодалів, церкви й духовенства.

Але, незважаючи на відновлення монархії у Франції, незважаючи на диктатуру трьох самодержців, у найбільш передових європейських країнах переміг капіталізм.

Боротьба проти реакції, проти реставрації феодальної влади, яка велася в країнах Європи, особливо загострилася в Італії — країні в ті часи найбільш поневоленій. Тут вона тривала протягом пів століття, з двадцятих років XIX століття до 1870 року. Вона велася проти іноземних поневолювачів, за вигнання австрійської династії Габсбургів з Італії. Вона велася проти численних дрібних італійських тиранів, за об’єднання Італії в одну самостійну, незалежну, цілісну державу. Вона велася проти церкви — і перш за все проти влади Папи. Вона велася проти феодальних володарів, за знищення феодальних привілеїв, за звільнення трудових мас, насамперед селянства, за республіку.

Найбільш послідовно революційну боротьбу вели «карбонарії» — партизани, які представляли селянство. Пов’язані з народом, вони систематично піднімали повстання в різних частинах Італії. Їхня сила була у зв’язку з народом, у революційних методах боротьби. Їхня слабкість полягала в розпорошеному, неорганізованому, партизанському характері цієї боротьби.

Поряд із ними боротьбу вела організація «Молода Італія», яку очолював Джузеппе Мадзіні. Мадзіні все своє життя був республіканцем, беззаперечним ворогом Папи й королів. Але він думав, що створення незалежної республіканської Італії — це створення «Італії рівних», побудованої на засадах «рівності і братства». Він був противником соціалізму, і його мрія про «Італію рівних» була лише ілюзією буржуазного демократа, який боровся за національне визволення Італії.

Нарешті, на політичній арені діяв третій політичний напрям, вождями якого були настільки, по суті, різні фігури, як лідер правої течії «Молодої Італії» священник і філософ Венченце Джоберті і відверто буржуазний політик Кавур, що став згодом міністром короля Віктора-Еммануїла. Вони прагнули звільнення Італії від іноземних володарів та об’єднання Італії в цілісну, незалежну державу під владою італійського короля. І вони зуміли залучити на свій бік популярного, прославленого своєю героїчною боротьбою генерала Гарібальді.

Джузеппе Гарібальді (1807–1882), усе своє життя мріявший про незалежність Італії, бачив джерело всіх нещасть Італії в Габсбургах, в іноземних гнобителях, був готовий, як він любив говорити, «служити Папі, королю, чорту», аби ті допомагали Італії звільнитися від іноземних загарбників. Він наївно припускав, що вони можуть допомогти йому у вирішенні цього завдання. Але водночас Гарібальді був справжнім борцем за свободу Італії, переконаним республіканцем, виражав бажання і прагнення італійського народу і його волі до рішучої боротьби проти іноземних поневолювачів.

Республіканцем, ненависником церкви і феодальних власників був і Мадзіні.

Герцен, що близько знав Гарібальді й Мадзіні, писав, що «обом було щось дорожче їхніх особистостей, їхнього імені, їхньої слави — Італія!».

Мадзіні ніколи не був соціалістом, до того ж він неодноразово виступав проти комунізму, на захист буржуазної власності. Це був буржуазний демократ, який перебував у полоні гуманістичних ілюзій про рівність і братерство. Але він представляв найбільш радикальну частину італійської буржуазної демократії й бачив, що ворогами цієї демократії є церква, Папа, князі й королі, панівні класи.

Боротьба Мадзіні, боротьба «Молодої Італії» тривала пів століття. Вона являла собою частину загальної боротьби європейської демократії за своє визволення. Симпатії всієї передової Європи були на боці «Молодої Італії». Ось чому Войнич обрала епізоди цієї боротьби як матеріал для своєї книги.

Етель Войнич ставить у центрі роману боротьбу «Молодої Італії» проти католицького духовенства. Тут — головний ворог. Католицьке духовенство було основною опорою феодалізму в країні, а Папа Римський був союзником чужоземного загарбника — Габсбургів.

Не можна було звільнити Італію, залучити селянство в боротьбу без того, щоби не вивільнити народні маси з-під ідейної влади й духовної опіки католицької церкви.

Етель Войнич знає також, що боротьба проти іноземного та внутрішнього ворога ускладнювалася протиріччями всередині «Молодої Італії», що випливали із залежності багатьох діячів «Молодої Італії» від буржуазії. Буржуазна обмеженість і боягузтво змушують цих діячів лякатися будь-яких революційних методів боротьби і прагнути підмінити революційну боротьбу тими рецептами й заклинаннями, до яких завжди й незмінно вдаються всілякі реформісти.

Звідси друга лінія роману — боротьба всередині «Молодої Італії», між її радикально-бунтарським елементами, спраглими вирішити соціальні конфлікти революційними діями, і ліберально-буржуазними колами, які покладають усі свої надії на легальну пресу, на європейську громадську думку, на що завгодно й кого завгодно, але тільки не на революційну діяльність.

Етель Войнич писала насправді історичний революційний роман, оскільки боротьба за звільнення Італії в дев’яностих роках, коли вона працювала над своїм романом, була вже закінчена. Проте письменниця не поставила в центрі свого роману жодної з реальних історичних постатей, які діяли в Італії тридцятих і сорокових років, до яких її опис стосується.

Вона оперує вигаданими фігурами. Але в рисах її героїв, у їхній поведінці вона втілює багато істотних і правдивих рис тієї епохи.

Перед нами проходять дві групи образів діячів «Молодої Італії».

Перша — це Артур, Джемма, її рано загиблий чоловік Болла, її друг Мартіні, соратники Рівареса-Овода, інакше кажучи — Артура. Ця група активних бійців, що діють і гостро заточеним мечем і гостро відточеним словом. Вони є керівниками й безпосередніми учасниками повстань. Герої шукають собі союзників не в салонах і не серед освічених верхівок панівних класів, а в народі, у селянстві. Вони здійснюють зв’язок «Молодої Італії» з карбонаріями, селянськими змовниками — партизанами.

Інша група — це буржуазні професори, міщанські журналісти, усі ті, хто, як вогню, боїться революції і сміливих революційних дій.

Перша група образів розкривається з відомою, хоча й романтизовано-прикрашеною, психологічною переконливістю.

Як формується характер Артура?

Опозиційність і явне невдоволення посіяні в ньому його становищем у сім’ї, конфліктом між його покійною матір’ю та англійськими родичами, відчуженістю від рідні. Ця відчуженість тим більша, що в ньому тече інша кров — італійська. Йому, експансивному південцю, чужі манірність і лицемірство його англійських родичів — купців.

Зрозуміло, те, що Артур пов’язаний з англійською сім’єю, ніяк не є типовою обставиною для поборників «Молодої Італії». Ця обставина була підказана Войнич її власним англійським походженням і знанням англійського буржуазного середовища та її ворожістю до уявних чеснот цієї буржуазії.

Але, ввівши цю нетипову обставину, Войнич вдало використала її для мотивування переживань і настроїв Артура. Самотність, відчуженість від своєї рідні допомагають йому сприйняти ідеї «Молодої Італії», кладуть початок його жадобі подвигу в ім’я визволення Італії.

Другий момент — Артур по-юнацькому довірливий і чесний. Він безмежно вірить у свого вихователя, каноніка Монтанеллі (якого шанобливо називає padre), і любить його. Його любов до батьківщини не знає ще ніяких конфліктів із релігією: діячі «Молодої Італії» були далекі від атеїзму й матеріалізму. Його релігія — релігія католицька. Цілісність його католицької віри із самого початку пов’язана як із нелюбов’ю до пуританської англійської рідні, так і з любов’ю і відданістю до каноніка Монтанеллі. Тому Артур із такою легкістю довіряє найбільш конспіративні факти діяльності підпільної організації своєму новому духівнику. Тим паче, що він мусить розповісти духівникові про свій гріх: служіння батьківщині затьмарене в ньому заздрістю до суперника, до Болле, якого, як він думає, любить його кохана дівчина.

Тому йому так легко звільнитися від свого гріха, так радісно чути з вуст духівника народне гасло «Бог і народ».

Він щасливий від того, що немає конфлікту між церквою, якій він до того служив і з якою пов’язаний своїм улюбленим духівником Монтанеллі, і служінням батьківщині, революційній організації, боротьба в лавах якої для нього пов’язана з образом коханої дівчини. Він «дозволив своїй уяві захопитися дивом і славою майбутнього повстання та роллю, яку мали відіграти в ньому два його ідеали. Padre мав бути поводирем, апостолом, пророком; перед священним гнівом його зникнуть сили тьми, і біля його ніг молоді оборонці свободи заново пізнають старі істини, старі доктрини в їх новому, ще невідомому значенні. А Джемма? О, Джемма битиметься на барикадах. Вона створена бути героїнею. Вона стане вірним товаришем, чистою безстрашною дівою, як ті, про яких мріяли поети…».Її душа не знає іншої любові, крім любові до Бога й Італії. Бог і Італія — ось його двоєдина святиня, їй він служить, нею він живе.

Артур тому легко ставиться до образ і лицемірної байдужості Бертонів під час обшуку й арешту. У нього вистачить волі і витримки, яким би знущанням він не піддався. Він страждає за Бога й Італію, він страждає разом із padre і Джеммою.

Але Бог, на думку Артура, зрадив, духівник, що замінив Монтанеллі, видав його таємницю жандармам. Обдурив і Монтанеллі. Він, виявляється, не божественний вихователь, а таємний коханець матері. Втрачено Джемму, бо йому ніколи не переконати її, що він не винен у зраді, провалі Болли.

Незважаючи на романтичну забарвленість переживань Артура, його настроїв, ставлення до Монтанеллі і Джемми, його поведінки у фортеці, на допиті, весь процес до моменту катастрофи Артура показаний із великою переконливістю та художньою правдивістю.

Романтика не робить цю розповідь ані банальною, ні надуманою. І найперше це відбувається тому, що самій описуваній дійсності притаманна була певна романтична забарвленість. Адже юність Артура була юністю релігійно вихованої людини, що проходила в умовах демократично-змовницької революційної боротьби.

Менш переконлива картина подальшої поведінки Артура. Як він від свого відчаю й готовності до самогубства переходить до нового рішення? Чому він, людина, що має статки, зважується відмовитися від цих коштів і поїхати в далекі країни страждати й жебракувати? У цьому є значний елемент пригодництва, незвичайності, які вже пов’язані з недоліками романтичного методу Войнич.

Проте, навіть ці нетипові обставини Войнич вдало й переконливо використовує як мотивування подальшої поведінки Артура.

Він поїхав зі своєї країни повний розчарування. Цинізм і сарказм отруїли його душу.

Він у своїх мандрах пізнав безмежну нужду, пережив безграничні муки, випив до дна чашу приниження і відчаю. Він повернувся, сповнений ненависті до ворога й безмежної відданості до народу.

Його знаряддя насамперед — гостре сатиричне слово. Смертельно ранений, він виробив у собі отруту сатири. Він жалить своїм сарказмом. Він нещадний у своєму глузуванні. Він став Оводом.

Основний ворог — церква, її служителі. Особисте горе призвело його до соціальних узагальнень. Ворожнеча проти церкви буде помножена на ненависть до того, хто його обдурить. Його сатира спрямована насамперед проти Монтанеллі.

Але він не тільки журналіст. Він одним сатиричним словом не обмежиться. Разюче слово для нього невіддільне від разючого меча. Артур продовжує свою змовницьку діяльність. Він так само сміливий і відважний у своїй бойовій, повстанській, революційній роботі, як невблаганний і нещадний у своїх памфлетах.

Героїзм, непохитність, воля, витримка Артура характерні і для образу Джемми. Артур у юності мріяв про Джемму як про соратницю на барикадах. Вона ділить із ним цей шлях, заглушаючи в собі будь-яку іншу любов, окрім любові до Італії…

В описі любові Артура до Джемми, у ставленні Артура до Монтанеллі багато романтичної вигадки й демонстративності. Але ці сторінки написані дуже яскраво. Войнич зуміла зробити переконливою приховану любов Артура до Монтанеллі. Вона зуміла показати людяність «слабкості» Артура, у якого вистачило сили, щоб самому керувати загоном, що розстрілював його, але у якого не вистачило витримки, щоб не зізнатися Монтанеллі у своїй любові до нього.

Та сама романтична правдоподібність дана в змалюванні Монтанеллі. Це ворог, але його викриття здіснено не за трафаретом. Якби Монтанеллі був типовим кардиналом, Артур не міг би його любити. Це добра людина, далека від звичайної корисливості й честолюбності, та кардиналської розбещеності. Він ієзуїтськими софізмами заговорює свою совість і дає згоду на страту Артура. Позитивні якості Монтанеллі роблять напрочуд напруженою кінцеву сцену останньої проповіді Монтанеллі, що зрадив живого сина й послідував за мертвим.

Якщо в зображенні Артура, Джемми й Монтанеллі автор користується переважно романтичними фарбами, то для викриття лібералів, буржуазних ділків від революції, революційних царедворців, як їх називав Герцен, Войнич використовує фарби, взяті із сатиричної палітри Овода. Войнич дає цілу низку гостросатиричних замальовок.

Однак цінність її книги не стільки у викритті лібералів, скільки у звеличенні революційної героїки. Недарма цією книгою зачитувалася вся революційна молодь до революції. Недарма революціонери використовували її як матеріал для пропаганди в робітничих гуртках, а читання цієї книги каралося за законом. Недарма вона й понині є улюбленою книгою молоді.

Зрозуміло, приймати цю книгу як об’єктивну художню картину боротьби Італії за своє національне об’єднання було б наївно. Але мало романтичних книг у світовій літературі містять водночас стільки елементів дійсності, як ця книга.

У ній описано основний конфлікт «Молодої Італії» з церквою та героїзм боротьби. У цьому сенсі історія Артура містить багато елементів, характерних для біографії Мадзіні і його найкращих соратників. Адже життя самого Мадзіні проходило від одного повстання до іншого. І після того, як республіканський рух було розгромлено, він і далі вів свою підпільну боротьбу, залишений багатьма своїми колишніми соратниками.

І саме тому, що романтика книги відбила багато елементів романтики дійсності, вона має як виховне, так і велике пізнавальне значення. Бо такий романтизм був значною мірою притаманний багатьом демократичним, непролетарським революційним рухам. Однак треба підкреслити, що характер нашої романтики інший, а отже, й іншим став романтизм у нашій літературі.