Наукові відкриття XX століття та їхній вплив на письменників. Колін Вілсон
В. Івашова
Очевидно, що під впливом науково-технічного прогресу у Великобританії, як і в інших найбільш розвинених у промисловому відношенні країнах західного світу, ішли різкі зміни в способі життя людей, їх смаках, запитах і потребах. Ішли вони, безумовно, і в мистецтві, проте тут, природно, протікали з меншою інтенсивністю.
У рядах письменників уже на початку 60-х років почалося перегрупування сил: те, що гостро цікавило зовсім недавно, стало відсуватися на задній план самим життям. Перед письменниками, як і перед людьми, що не мають стосунку до літератури, постали питання, від яких вони були ще дуже далекі вчора. Нові проблеми почали тіснити старі. Уже на початку 60-х років на книжковий ринок вийшли книги про наукові досліди фізиків-атомників, про людину й можливості її мозку, написані у світлі й під впливом науки, що інтенсивно розвивалася. Несерйозно було б говорити про те, що відкриття генетичного коду (в 1958 р) і нові відкриття в галузі біології, що перевернули уявлення про спадковість, негайно знаходили відгук у художній літературі. Але відгук усе ж був, і його не могло не бути. А так звана «генна інженерія», що сколихнула уми в усіх передових країнах світу, вже знайшла в Англії літераторів, які не пройшли повз її перші результати.
Там, де змінювалася тематика, нехай повільно, але змінювався й стиль творів, змінювалася їхня жанрова своєрідність, все, аж до лексики письменників, їх «мовного коду».
Лапідарно й влучно зауважив Станіслав Лем - польський письменник і філософ: «Як цивілізація не може відступити назад, а людство - повернутися до пастушачого способу життя, так і література сьогодні вже не може розповідати точно так саме й точно про те саме, про що розповідали Сервантес і Бальзак».
Мова тут, зрозуміло, йде не про те, що нове гірше або краще, або «класики віджили»! Але який би сильний не був зв'язок літературних творів, написаних сьогодні, із традицією, їх «образ» різко різниться не тільки від того, що писалося 100, але й 50 років тому.
У зв'язку з цим відразу приходить на пам'ять Сноу з його романом «Нові люди», про який вже йшла мова раніше. Цей роман про фізиків-атомників помітно різниться від перших творів того ж автора й навіть тієї ж серії - «Пора надій», «Світло й темрява» та інших подібних. Уже говорилося (у 2-му розділі) про те, що тут нова не тільки тема, але й структура роману, і стиль, у якому він написаний.
Зауважу, що Ч. Сноу - сам вчений і дослідник - не тільки одним із перших увів до англійської літератури нову тематику. Він першим заговорив про необхідність ліквідації розриву між гуманітарними й «точними» науками, розриву не тільки неправомірного, але вже анахронічного в період стрімкого розвитку науково-технічного прогресу.
У роботі «Дві культури», про яку вже йшлося, Сноу показав однобічність і обмеженість буржуазних вчених і художників, яка проявляється у відсутності цілісного погляду на світ, нерозумінні діалектики найскладніших соціальних процесів епохи.
Яскраво й переконливо показує він роль науки й науковців у житті сучасного суспільства; пристрасно говорить про значення новітніх відкриттів у біології й фізиці, про моральну відповідальність вченого перед людиною, відкидаючи вчення про етичну нейтральність науки: «Невже ми дозволимо, щоб наша совість заснула? - каже Сноу-вчений.- Невже ми не прислухаємося до того голосу, який говорить майже кожному з нас, що на плечах учених лежить небувала відповідальність? Чи можемо ми повірити в те, що наука нейтральна?»
Сноу виступив із аналізом і критикою того становища, за якого в другій половині XX століття інтелігенцією продовжувала вважатися в найконсервативнішій із країн лише гуманітарна інтелігенція. «На одному полюсі - художня інтелігенція, яка випадково, користуючись тим, що ніхто цього вчасно не помітив, стала називати себе просто інтелігенцією, ніби ніякої іншої інтелігенції взагалі не існує».
Із великою дотепністю, але й із чималою гіркотою говорить автор «Нових людей» про те, що в силу речей у Великобританії все ще на одному полюсі стоїть «творча інтелігенція», а на іншому - вчені, «і як найбільш яскраві представники цієї групи - фізики». Їх розділяє стіна нерозуміння, а іноді й ворожнечі. «Чому більшість письменників дотримується поглядів, які, напевно, вважалися б відсталими й вийшли з моди ще за часів Плантагенетів? - розповідає Сноу про розмову, яку йому довелося вести з одним видатним ученим.- Хіба видатні письменники XX століття є винятком із цього правила? »
Відомо, що виступ Сноу викликав люті нападки на нього консервативних літераторів, і серед них, у першу чергу, відомого критика Лівіса. Але вся публіцистика автора «Чужих і братів» зробила свою справу: статті, опубліковані в збірнику «Public Affairs» («Громадські справи»), безумовно, здійснили свій вплив на громадську думку, змусили багатьох побачити речі новими очима.
Величезну роль відіграв науково-технічний прогрес у активізації трактування особистості англійськими письменниками.
Зміна кутів зору й нове бачення багатьох сторін життя, що з неї випливає, а для Великобританії, можливо, перш за все, - ролі в ній особистості, почали вносити нові фарби й акценти в літературу, найбільш віддану традиції в Європі.
Сьогодні тривога за долю особистості охоплює все більш і більш широкі пласти мислячих людей світу. У буржуазному «постіндустріальному» суспільстві, де модернізація й автоматизація засобів виробництва під впливом технічного прогресу останніх десятиліть призвела до поглиблення старих і появи нових форм відчуження й експлуатації, вона особливо гостра.
Більшість зарубіжних авторів, які писали про соціальні аспекти автоматизації праці, зайняли песимістичну позицію. Навіть Норберт Вінер - «батько кібернетики» - ще в 50-х роках заявив, що автоматизація, досягнута за допомогою електронно-обчислювальних машин і кібернетичного управління зі зворотнім зв'язком, через 25 років призведе до такої депресії, у порівнянні з якою 30-ті роки здаватимуться лише квіточками.
Індивідуалізм - одне з найбільш характерних явищ буржуазного свідомості. Його «золотий вік» треба шукати в XIX столітті, хоча зазвичай батьком індивідуалізму прийнято називати Руссо. У тих формах, у яких індивідуалізм склався в минулому столітті, його найбільш яскраві прояви ми знаходимо саме в Великобританії. У цій країні, де давно створювалася ілюзія недоторканості особи, він становив першу турботу для широких кіл інтелігенції, як гуманітарної, так і пов'язаної з точними науками, технікою, природознавством.
Айфор Еванс в своєму відомому дослідженні «Англійська література. Цінності й традиції», що багато разів перевидавалося, підкреслював огиду англійця XIX століття до теоретичного аналізу тих чи інших явищ, які він міг осягнути емпірично - побачити, «помацати» й сприйняти зі своєю індивідуальної, йому одному притаманної, точки зору.
«У манері вести свої справи без зайвого шуму та з повною зневагою до всього іншого світу, - писав Джон Голсуорсі у «Власнику» про Форсайтів, - ці люди втілюють саму сутність британського індивідуалізму - результату природної відособленості всієї країни».
Серйозні тріщини знаменитий британський індивідуалізм почав давати тільки під час другої світової війни.
Сьогодні англійський інтелігент давно перестав задовольнятися емпірикою, наздогнавши в цьому плані всіх інтелектуалів Західної Європи. Його повстання проти емпіризму й тяга до осмислення різних явищ дійсності, які не можуть бути витіснені з свідомості тільки на тій підставі, що вони йому незрозумілі, стали тим більш бурхливими, чим довше він перед тим мирився з пасивним сприйняттям речей.
Особистість і суспільство - цій проблемі сьогодні присвячена вже велика література.
Криза особистості - тема, що пронизує сьогодні англійську драму, творчість найрізноманітніших авторів, не об'єднаних якою-небудь спільною естетичною програмою, яким-небудь напрямком. Осборн і Стоппард, Е. Бонд і Д. Сторі, К Хемптон ...
Проблема особистості виступає чітко в ряді п'єс Тома Стоппарда. Та ж тема - правда, дещо по-іншому виражена, - звучала в першій п'єсі Осборна, що визначила характер молодої драматургії «розсерджених» в кінці 50-х років, і знайшла нове втілення в його п'єсах 70-х років - «Почуття відстороненості» («А Sense of Detachment », 1973), «Подивися, як все руйнується» та інших.
Чи потрібен людям творець естетичних цінностей – таким є питання, поставлене в п'єсі Стоппарда «Художник, який впав зі сходів» (1973). Але в її підтексті вгадується більше: яке місце не тільки художника, але просто особистості в технізованому світі наших днів. У «Стрибунах» Стоппарда (про цю п'єсу говорилося в п'ятому розділі) головний герой, Джордж Мур, не випадково, звичайно, професор етики.
Краще, ніж будь-хто, він усвідомлює, наскільки відносні межі індивідуальної свідомості, яка безпорадна в сучасних суспільних умовах будь-яка, навіть найобдарованіша й найнепересічніша, особистість ...
Загальна корупція в технократичному суспільстві нової формації, жалюгідне безсилля в ньому людського індивіда - така тема всіх алегоричних п'єс Е. Бонда останніх десяти років - «Вузької дороги на Далеку Північ» (1968), «Бінго» (1969), «Ліра» (1972 ), «Моря» (1973) ... Поет, художник - творці естетичних цінностей - у суспільстві, де перемогли техніка й технократія, безсилі. Але безпорадні не тільки вони. Що значить окремо взята людська одиниця там, де панують огидний прагматизм і не менш огидний стандарт? Таким є зміст, вкладений Бондом у алегоричну драму про японського поета («Вузька дорога ...»), і в драму про Шекспіра, який страждає й розгублений («Бінго»). Такий же й підтекст пародійного «Ліра».
Як п'єси Стоппарда, так і п'єси Е. Бонда містять частку соціального критицизму, але в той же час вони пронизані скепсисом і безвихіддю.
Глибока самотність кожної особистості з великою силою показана в драмах Осборна: «На захід від Суеца» (1971), «Дар дружби» (1972), «Портрет Доріана Грея» (1973), звучить у віршах Філіпа Ларкіна й Теда Хьюза. Століття «прогресу» й криза особистості - такий повторюваний мотив більшості сучасних англійських п'єс і майже всієї англійської поезії. Особливо гірко, можливо, тема ця звучить у п'єсі «Почуття відстороненості» Осборна.
П'єса побудована за законами умовного мистецтва. Персонажі, які ведуть у ній дискусію, - абстракції, розшифрувати які не завжди легко. Але фінал цього більш ніж своєрідного колективного діалогу звучить безпомилково. «Дівчина» говорить із «Головою» ... Їх бесіда спочатку здається абсолютно позбавленою сенсу. І самі персонажі, які ведуть її, відчувають свою непотрібність, відчуженість від якогось реального життя, з якого вони виключені. У фінальному монолозі «Дівчини» Осборн формулює страх цього персонажа (кого б він не представляв) перед сліпим, але потужним наступом на людину всесильної машини ... У епоху «загальної механізації» всі почуття стануть лише атрибутами тієї або іншої галузі техніки, а сама людина перетвориться на пішака. Таким є зміст заяви «Дівчини», яка розмірковує про життя й почуття: «... Уявлення (про любов) уже втратило будь-який сенс у контексті сучасної техніки. Ми всі - лише частина максимально продуктивного економічного Союзу, що чудово працює. А економічні союзи не закохуються».
Все неповторне, індивідуальне стерлося. Залишилося лише якесь середнє арифметичне, що всіх придушило. Примітно, що в цьому мотиві Осборн перегукується з Е.Бондом: в «столітті прогресу» не потрібні ні мистецтво, ні слово, ні індивіди, які їх творять, - заявляє Бонд у п'єсі «Бінго».
Ті ж ідеї пронизують поезію 70-х років. Досить розкрити останню збірку віршів Ф.Ларкіна, одного з найбільших англійських ліриків, «Високі вікна» («High Windows»), щоб особливо гостро відчути знайомий мотив самотності особистості в сучасному бездушному, бездуховному світі. Мотив цей звучить як втрата людиною всіх надій.
За політичними переконаннями швидше консерватор, Ларкін оплакує сільську Англію, що йде в небуття (див. «Going, Going»), констатує сумну роль грошей, що витіснили велич Імперії («Homage to Government»). Поет не бачить для одинака можливих шляхів до щастя. У заголовному вірші збірки «High Windows» він пише:
... The thought of high windows The un-comprehending glass,
And beyond it the deep blue air that shows Nothing, and is nowhere, and is endless.
За межею синього неба може таїтися смерть, але може таїтися й життя, - така думка, закладена в цих рядках. Скепсис, гіркота визначають інтонацію всієї збірки.
Найбільш пряме звернення до питань, що хвилюють останні два десятиліття біологів і фізіологів, нейрофізіологів і нейрохірургів, різних представників, умовно кажучи, науки про людину, про передачу генної інформації, структуру й роботу мозку, зустрічається в творчості Коліна Вілсона.
Увійшовши в літературу в 50-х роках разом із поколінням «розсерджених», Колін Вілсон як говорилося, був оголошений філософом екзистенціалістські орієнтації. У наступні роки, коли Вілсон звернувся до створення художніх творів, він піддався різким нападкам консервативної критики й був проголошений творцем аморальних книг, цьому дав привід його роман «Ритуал у темряві», який зображував сексуальні вбивства, що здійснюються психічно неврівноваженою людиною. Проте Вілсон випускав книгу за книгою, спочатку навпомацки, а потім усе впевненіше йдучи до тієї проблематики, що захопила його в 60-х роках. Уже «Мир насильства» був романом філософської тенденції, що підвів автора до його головної теми.
Купивши невеликий будиночок, що стоїть на вершині скелі над Атлантикою, в Корнуоллі, Вілсон працює, жадібно зберігаючи не тільки кожну годину, але й кожну хвилину свого часу. Якщо ще недавно він міг випускати одну або дві книги на рік, то сьогодні він випускає їх сім і вісім; багаж накопичених ним знань і широта їх охоплення величезні.
Особливий інтерес із усього написаного ним до сьогоднішнього дня представляють «Необхідний сумнів», «Паразити свідомості» (розглянуті вже в іншому зв'язку) і «Філософський камінь» - романи, які можна було б назвати філософськими; в останніх двох - виразна наукова проблематика. «Необхідний сумнів» Коліна Вілсона може бути прочитаний як захоплюючий детектив. Але детективний сюжет роману - не що інше, як «упаковка», про яку Вілсон каже, формулюючи свою програму стилю й побудови романів. Мета письменника - донести до читача глибоко продумані ним думки й теорії, те, що він умовно називає «гіркою пігулкою». Але, не сподіваючись на готовність сприйняття його далеко не простих ідей, Вілсон запозичує з літератури масового споживання прийоми, що допомагають «проковтнути пігулку». Прийоми ці - введення цікавого сюжету, що динамічно розвивається, елементів детективного жанру, те, що німецькі теоретики літератури називали Spannung - напруга дії, що викликає нервову напругу, схвильованість читача.
У цьому випадку детективна «упаковка» підносить читачеві роздуми Вілсона над недослідженими ще до кінця можливостями людського мозку. Те, що може здаватися фантастикою для людини, не знайомої з сучасними роботами, сприймається по-іншому, якщо врахувати останні знахідки вчених світу.
Центральні фігури роману - старий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Цвейг, який повернувся після другої світової війни з еміграції й живе в Лондоні, і Густав Нейман - син його старого друга, відомого на весь світ нейрохірурга Алоїза Неймана.
Густава Неймана, який з'явився в Лондоні після війни, підозрюють у вбивствах декількох старих; злочини здійснені нібито в корисливих цілях за допомогою гіпнозу й відкритого вченим нового галюциногена. Спочатку Цвейг, у силу збігу обставин, бере участь у переслідуванні Густава, якого звинувачують у вбивстві, але поступово починає розуміти сенс вчинків свого колишнього учня й у вирішальний момент, після тривалої бесіди з ним, допомагає Нейману врятуватися від переслідування англійською поліцією. Більше того, фінал роману дозволяє зрозуміти, що вчений-філософ, глибоко зацікавившись розповіддю Неймана про його досліди, приєднується до нього для спільних пошуків звільнення людського розуму для нової, більш повної й плідної діяльності.
Досліди Неймана, що коментуються в кінці книги, самі по собі не є нічим фантастичним. Відомо - на підставі хоча б робіт Хоффера, Осмонда й багатьох інших, - що галюциногени викликають зміни психіки, причому кожен галюциноген діє на різних людей по-різному. Імітуючи природне нейронне «паливо», вони проникають у обмінні механізми нервових клітин і дезорганізують при цьому роботу нейронів. Цікава реакція одного з героїв роману Гарднера, людини психічно нестійкої, на препарат Неймана. К.Вілсон і тут не відхиляється від наукових відкриттів, оскільки психічно хворі виявляються найчастіше стійкішими до галюциногенів, аніж нормальні люди.
Ім'я головного героя книги підказує ставлення до нього автора. Густав - нова людина (Neumann), що поступилася, можливо (питання залишається відкритим), традиційною мораллю заради дослідження різних станів людської свідомості. Він продовжує експериментувати на основі препарату, відкритого ще його батьком (що коштувало тому життя). Нейромізин руйнує стандартний хід думки звільняє людський мозок від звичних рефлексів, даючи тим, хто вдався до нього, відчуття безмежної свободи й величезну силу концентрації волі. Правда, при необережному застосуванні препарат викликає депресію.
Спираючись на новітні дані науки, К. Вілсон формулює в романі свою мрію про нову людину, здатну гостріше мислити, на більше зважуватися, сміливіше дерзати. Його метафора «людина, яка відкриває в собі бога» не містить рішуче нічого містичного. Це ясно, зокрема, із міркувань Неймана про те, що жоден із людей, які живуть сьогодні, не здійснював того, на що людина як така потенційно здатна. «Людина, яка відкриває в собі бога» - це лише образний вислів власної зухвалої думки письменника. Про те, що це саме так, каже одна суттєва в системі роману ремарка Цвейга: філософ спочатку вважає думку Густава Неймана менш досконалою, ніж свою. Він вважає, що Нейман не здатний абстрагуватися від конкретних дослідів і мислити філософськи. Але молодий учений змушує старого зрозуміти дещо від нього досі приховане: «Не сподіваючись на один інтелект (читай - на одну філософську абстракцію. - В. І.), Густав повернувся до вивчення людського організму, - говорить Вілсон від імені Цвейга. - Він зрозумів з практики те, що я зрозумів лише в теорії, і саме, що частина проблеми (людського мислення. - В. І.) - проблема чисто матеріальна» (is purely physical).
«Необхідний сумнів» читається як чудовий гостросюжетний роман. У Вілсоні поєднуються - а часом і сперечаються - філософ і художник. Перебуваючи в постійному пошуку, він відкриває все нові й нові горизонти думки і, захоплюючись новими відкриттями науки, прагне втілити ці відкриття в образах. Але він не може йти традиційними шляхами, не може, зокрема, приділяти багато уваги вирішенню характерів, зображенню обставин, описам природи, обстановки дії. Якщо у «Світі насильства» дійові особи книги постають у пам'яті, як живі, то в «Необхідному сумніві» вони лише намічені. Нейман і Цвейг - люди складної долі - зацікавлюють читача не як колишні емігранти, вороги гітлерівського режиму, а скоріше як носії певних концепцій. Точніше, у центрі читацької уваги - досліди Неймана над людським мозком і етична проблема їх допустимості, а не той чи інший характер і доля тієї чи іншої особистості, у даному випадку, скажімо, характер самого Неймана і його колишнього вчителя професора Цвейга.
Настільки ж прямий відгук на ті досліди, які ведуться над людським мозком, ми знаходимо в останніх розділах роману Чарлза Сноу «Мудреці». Назва книги «In Their Wisdom» в перекладі читається не «В їх мудрості», а «Мудреці» або «Хранителі мудрості».
У центрі роману - портрети й долі трьох перів Англії, старих друзів - лорда Хілмортона, лорда Райлі й лорда Седжвіка. Усі троє - надзвичайно порядні люди, усі - виражені індивідуальності й усі, водночас, чомусь один на одного схожі. Завжди стриманий, часом сухуватий почерк Сноу в новій його книзі часто навіть більш лаконічний, ніж раніше. Ховаючи багато в підтекст, він, правда, зрідка дозволяє собі тут незвичні для нього раніше форми гротеску.
А втім, і Хілмортон, і Райлі, і Седжвік з їхніми долями й турботами - лише одна зі сторін (або ліній) далеко не простого роману, хоча, можливо, коли дочитуєш його до кінця, і відчуваєш її як головну.
Якщо в його романі «Заснулий розум» (1968) відчувається відгук на «модну» на Заході концепцію психіатра Ленга, то в романі «Хранителі мудрості» Сноу показав, наскільки його хвилюють досліди, що ведуться в тиші англійських, та й не тільки англійських, лабораторій нашого часу.
Блискуче змальована операція на мозку, якій піддається лорд Седжвік, далеко не молода людина, яка поєднує (як і Сноу) політичну діяльність із діяльністю вченого. Страждаючи паркінсонізмом, що загрожує паралічем, і помічаючи, як його хвороба прогресує, Седжвік без зайвих слів і з мужністю, що викликає захоплення, не тільки зважується на важку операцію, результат якої досить сумнівний, але поводиться під час багатьох годин, які вона триває, із велетенським самовладанням.
Письменник явно милується майстерністю хірурга, але, можливо, ще більше захоплюється людським розумом, який зробив подібні операції можливими. Епізод в операційній - це надзвичайно емоційний гімн на честь науки та її служителів, а не приземлений натуралістичний опис «жахів» вторгнення інструменту в живу тканину мозку.
Тим сильніше відчувається в книзі інший епізод, що також пов'язаний із досягненнями сучасної науки, але видає негативне ставлення письменника до тих експериментів, які оголюють крихкість і відносність виробленої волею гідності людської особистості. Я маю на увазі 29-й розділ роману, що надзвичайно лаконічно малює останні дні лорда Хілмортона, який помирає від раку мозку в приватній клініці, очолюваній людиною, якій судилося успадкувати його титул. Драматизм ситуації, де останніми годинами вмираючого лорда диригує повний сил і ще молодий спадкоємець його титулу, майже вислизає від читача; його приглушує обставина, що займає всю увагу письменника... Хоч би якими були помилки й омани лорда Хілмортона протягом багатьох років його свідомого життя, він завжди був втіленням людської гідності. Саме так показана його фігура протягом роману. Досягнення сучасної науки, тієї хімії, яка потужно втручається сьогодні в медицину, виробляючи революцію у фармакології, дозволяють лікарям заглушити нелюдські болі, які відчувають вмираючі. Але якою ціною? Відповідь на це питання дає Сноу, який зображує смерть старого пера. Ціною втрати людської гідності, тобто однієї із основ особистості лорда, того, що стало начебто його «другою натурою». На порозі смерті Хілмортон не відчуває болю, але він зустрічає свій кінець посміюючись: «Finally they used one analgetic which softened the pain, but made him slobbery, merry and giggling like a fatuous cheery».
Розповідь про смерть Хілмортона завершується лаконічною фразою: «Такий перехід у небуття не залишав місця гідності. Уявіть собі людину, що посміюється у свої останні хвилини». Цією фразою сказано все. Як завжди, дуже стримано автор дозволив собі тут висловити своє ставлення до тієї двоїстості, яку він - сам вчений - побачив у досягненнях сучасної науки - побачив і здригнувся.
Мабуть, найбільш повне відображення дослідів на людському мозку ми бачимо в романі все того ж Коліна Вілсона «Філософський камінь». Якщо в «Необхідному сумніві» ставилося лише одне - порівняно вузьке - питання про дію на мозок нейролептиків і галюциногенів, то у «Філософському камені» Вілсон узагальнив усі накопичені ним відомості про можливий вплив на роботу мозку.
Хоча в цій книзі представлені філософські моделі, зміст «Філософського каменя» (1969) визначається живим інтересом автора до тих дослідів із фізіології мозку, що активно велися в Англії й США протягом 60-х років. Місцями автор настільки захоплений прочитаним, що сюжет роману йому стає байдужим і, природно, відступає на задній план.
«Філософський камінь» читається із захопленням, але емоційне ставлення до його змісту пояснюється, звичайно, інтересом читача до сучасних знахідок природничих наук. Художніх образів, тим більше характерів і літературних портретів у романі надзвичайно мало, але не треба великої прозорливості й професійного досвіду критика, щоб зрозуміти, чим це викликано: Колін Вілсон не вирішує характери й не розробляє глибокі реалістичні портрети. Причину треба шукати не в нестачі обдарування. Справа зовсім у іншому. «Філософський камінь» - це гімн сучасній науці про мозок, данина письменника захопленню нею. Якщо в «Необхідному сумніві» ще ставляться питання й автор часом дає на них двоякі відповіді, то у «Філософському камені» відчувається прийняття ним шляхів і методів, за якими йдуть вчені нейрофізіологи й нейрохірурги.
Усім, хто знайомий хоча б поверхово з роботами фізіологів і психологів Д.Пурпура, Дж.Брейді, П. К.Анохіна, E. Н.Соколова, А.Лурія, А.Леонтьєва, Д.Н.Узнадзе й багатьох інших вчених про структуру мозку та його окремих частин, про передачу короткочасної пам'яті в довготривалу механізмом, що знаходиться в глибині скроневих часток мозку, про існування механізму передбачення й про ймовірнісне прогнозування, усім, хто хоча б трохи знайомий із дослідами Дж.Унгаро, Д.Ліллі і X.Дельгадо, нарешті, з науковою постановкою питання про телепатію й телекінез, - зміст книги Коліна Вілсона не здасться тією божевільною фантазією, якою він неминуче буде сприйнята читачем, абсолютно незнайомим із відкриттями фізіологів і психологів, біологів і хіміків останнього десятиліття.
«Філософський камінь» Вілсона містить певну частку фантастики. Хоча дійові особи його - англійські та американські вчені наших днів із їх добре відомими дослідами й відкриттями, але автор навмисно будує роман, відкрито орієнтуючись на зразки, створені американським фантастом X. Лавкрафтом. Від Лавкрафта, зокрема, - вся тема людей-гігантів (the Old ones) і той крижаний жах при думці про їх можливе пробудження, що обіцяє катастрофу для існування нинішніх поколінь, який інколи навмисно нагнітається в книзі.
Але якщо ще раз згадати теорію роману, сформульовану Вілсоном, то все це лише «гра», лише цікава «упаковка», у якій автор підносить величезний вантаж освоєної ним наукової інформації про відкриття й новітні гіпотези нейрофізіологів. Елемент фантастики в його книзі майже неминучий, оскільки автор малює не те, що вже усталене й може бути відображене як існуюче, а втілює в образах як дані наукової думки, так часом і висунуті вченими гіпотези. Книга із захопленням читається тими, хто знайомий із цим матеріалом, будить думку тих, для кого він ще знаходиться за сімома печатками. Вілсон ставить питання про довголіття, навіть про можливе безсмертя людини, про необмежені, по суті, можливості людської думки.
Назва роману - метафора, що алегорично розкриває сенс авторського задуму: згадаємо середньовічну легенду про філософський камінь довголіття - мрію алхіміків. Молодий дослідник Хауард Ньюмен (Ньюмен - це нова варіація імені Нейман з колишнім значенням) спочатку навпомацки йде до вирішення питання про межі дерзань людської думки. Зустрівшись і вступивши в тісний контакт із іншим вченим - Хенрі Літтлуеєм, він разом із ним звертається до дослідів із електричної стимуляції мозку й нейрохірургії. Один із таких дослідів, що відкривають можливість впливу на лобові частки мозку, дає абсолютно непередбачувані результати. Експериментуючи далі над власним мозком і проводячи одночасно глибокі дослідження в інших галузях науки, двоє вчених приходять нарешті до нового відкриття - можливості подорожі в часі, до того ж не тільки в майбутнє, але й у минуле. Пошуки, що ведуться в даний час у цьому напрямку різними вченими світу, дозволяють із цікавістю прочитати «найнеймовірніші» сторінки книги, присвячені «подорожам» Ньюмена й Літтлуея не тільки в майбутнє, але й у минуле.
Книга читається як повість про боротьбу людського розуму з силами, що заважають йому пізнати світ і людину, стоять на шляху його все більш сміливої й зухвалої думки. Все фантастичне «навантаження» її (від заснулих «Старих» і до загрози людині, яка сміє проникнути занадто глибоко в таємниці природи) сприймається як алегорія й зовсім не холодить кров, лякаючи, як обіцяє анотація від видавця, який, мабуть, переслідує комерційні цілі.
Зауважимо, що роман - жива й переконлива демонстрація основ того філософського оптимізму, до якого, за його власним зізнанням, прийшов автор.
Одягнена у форму щоденника, розповідь Хауарда Ньюмена несе читачеві нові й нові відомості про відкриття, досліди та їх узагальнення, що їх роблять Хауард і його друг і соратник Літтлуей.
У «Філософському камені» К. Вілсон висловив свою мрію про величне майбутнє людини й необмежені можливості діяльної особистості. Цей роман є чудовим контрастом до численних книг, що виходять сьогодні на Заході, у яких звучать безнадійність і безсилля.
Творчість цього письменника, який проник глибоко у відкриття сучасної науки, який вірить у енергію й великі можливості людського розуму, протистоїть сьогодні літературі відчаю та песимізму. Зі сторінок його роману віє свіжий вітер нового, творчого й молодого.
Захоплюючись останніми відкриттями біології, фізіології й фізики, Вілсон не завжди зберігає правильну пропорцію, точний баланс між соціальним і біологічним, допускаючи у своїх образах ухил у бік біологічного (найлегше було б на цій основі оголосити його, як і Сноу, натуралістом!), але в головному - світоглядному - сенсі він випереджає буржуазних соціологів.
Відкриття сучасної науки не лякають автора роману «Філософський камінь». К. Вілсон переконаний у тому, що, які б «накладки» не зустрічалися на шляху вчених, рух науки вперед не може й не повинен призвести до краху особистості, не може бути згубним для людини.
Л-ра: Ивашева В. Что сохраняет время. Литература Великобритании 1945-1977. – Москва, 1979. – С. 196-211.
Переклад з російської: Світлана Стрельчук
