​Кращі балетмейстери і хореографи сучасності

Пропонуємо вашій увазі добірку найцікавіших балетмейстерів і хореографів сучасності.

Їржі Киліан

Чеський танцюрист і хореограф Їржі Киліан похитнув балетні підвалини ще в 1970-х роках. Кричуща абстрактність, повна безсюжетність таких його робіт, як «Симфонія псалмів» на музику Ігоря Стравинського або танцювальний етюд «Дитя і чари» за мотивами маловідомої опери Моріса Равеля, спочатку відлякували публіку. Киліан завжди виступав противником оповідності, а замість балетного «мовлення» віддавав перевагу мові — очевидний вплив семіотики, що розквітла пишним цвітом якраз у ті роки. У своїх постановках Киліан перш за все працює із сенсами, з концепціями, намагаючись знайти тій чи іншій філософській фігурі недо́сказу відчутну протоформу. Тілесність заважає емоції; танцюристам, на думку Киліана, слід абстрагуватися від своєї земної оболонки і полинути над плоттю, яка сковує душу. В легендарній серії «Чорно-білих балетів» на музику Моцарта кожна звукова метафора отримує в Киліана предметне наповнення у вигляді як би самочинного руху. Це танець, який навмисно не пам’ятає про свою природу, заперечує свою фізичну сутність.

Клеман Кожитор

Це зовсім нове ім’я в балетній режисурі. Клеман Кожитор гучно заявив про себе в нинішньому театральному сезоні постановкою рідкісної опери Жан-Філіппа Рамо «Галантні Індії», в якій більше танцюють, ніж співають. Колишній відеохудожник Кожитор, відомий вузькому колу знавців своїми роботами про сибірських старообрядців, поєднав у новому творінні барокову архаїку з крампом — танцем, популярним у чорних гетто Америки. Межі пролягають передусім у голові; це доводить шалена, брутальна естетика крампа, накладена на знамениту своєю лірикою мелодію «Люльки миру», — несподіване і в той же час єдино правильне поєднання. Пафос соціального меседжу врівноважений тонким мереживом партитури. Інтимність музики і величність новых сенсів, пасіонарний натовп танцюристів, що рухаються неначе в трансі, і статична мініатюрність співаків — такий собі цивілізаційний clash, який зайвий раз підкреслює гібридну сутність мистецтва й одночасно абсурдність будь-яких ієрархій.

Ален Платель

Бельгієць Ален Платель стоїть відособлено в сучасному балеті. Він одним із перших наважився на радикальний жест — об’єднати академічне мистецтво з гамором вулиць і практикою соціально орієнтованого перформансу. В молодості Платель працював у лікарні Армантьєра ортопедагогом, займаючись із дітьми-інвалідами театром. Пізніше він почав залучати до участі в своїх постановках найрізноманітніші групи людей, ізольованих від суспільства через те чи інше захворювання. Наскільки це етично – романтизувати й естетизувати пластику пацієнтів психіатричних клінік або просто людей похилого віку – питання досі відкрите. Театр Плателя існує в сутінковій зоні між інклюзивністю і спекуляцією, однак хореограф дозволяє людям, звиклим до страждань, сублімувати щоденні муки і стати учасниками актуального художнього процесу. Глядачі теж залучені, бо їм не показують через імітацію альтернативній досвід, а вони проживають його на сцені, роблячи маргінальне частиною повсякденного. Отже, через спільно відчутий біль Платель об’єднує норму й аномалію, досягаючи повноти і гармонії, якої за межами театрального простору наш світ, на жаль, позбавлений.

Матс Ек

Знаменитий шведський хореограф в останні роки відійшов від справ, однак цього літа разом зі своєю дружиною танцівницею Аною Лагуною допоміг трупі Паризької опери відновити в усьому блиску декілька одноактних балетів і культову «Кармен». Стиль Ека, хоч і доволі оповідальний, близький також до театру абсурду і пастишу. В його спектаклях завжди знаходиться місце жорстокій пародії, а драматичність часто сусідить з неприхованим скепсисом на адресу святих для балетного світу героев — Жизелі або Одетти. Відчувається, безсумнівно, у творчості Ека і значний вплив кінематографа Інгмара Бергмана: інтерес до суто інтимістських сюжетів, на кшталт безкінечних сцен із подружнього життя, екзистенційний розпач, часто доволі клаустрофобна сценографія. Ека полюбляв танцювати Михайло Баришніков, причому з віком він став особливо органічним в етюдах, поєднуючих у собі поезію неохайного побуту і прозу духовних пошуків. Ек розвінчав людину до живого організму, тому для нього дуже важлива органіка, жести і рухи, спровоковані в першу чергу фізіологією, ніж почуттями. Тілесність як неминучість — негласний девіз танцю за Еком.

Саша Вальц

Недавно призначена директором Державного балету Берліна хореограф Саша Вальц продовжує після смерті своєї легендарної співвітчизниці Піни Бауш нелегку і славну справу танцювального театру, в якому акторській драмі приділяється стільки ж, якщо не більше, уваги, ніж власне балетним па. Вальц — учениця основоположниці вільного танцю Мері Вігман, і це, звісно, позначається на стилі: відмова від конвенціональності і злиття з життям — характерна риса її творчого методу. Типовий приклад художнього бачення Вальц — спектакль-бестселер «Ромео і Джульєтта», недавно реконструйований спеціально для Паризької опери. На відміну від попередників, наприклад Рудольфа Нурієва, Вальц взяла за основу балетну музику Берліоза, яка довго вважалася не балетною музикою, а не, припустімо, Прокоф’єва. В її трактовці найвідомішої любовної історії в світі танець вторить хоровому співу. Хоч солістам Юго Маршану й Амандін Альбіссон вистачає простору для самовираження, з найбільшою силою талант Вальц проявляєтся в ансамблевих сценах — психологічна філігрань при зміні масштабу розчиняється в концептуалізмі, ми дивимося не на стражденних індивидуумів, а на філософські величини.